субота, 7 березня 2015 р.

Жінки в житті та творчості Тараса Григоровича Шевченка

 
 Багатьох, певно, цікавлять інтимні сторони життя Шевченка: його став­лення до жінок взагалі, кохання, а також спроби одружитися. 
   Шевченкознавець професор П. Зайцев доводить, що перше кохання Шев­ченка було до дівчини Оксани, з якою пов'язані в нього пригоди і спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви ди­тячих почувань на тлі безрадісного не­щасливого життя Шевченка   перетво­рились у щире полум'я, що не покида­ло його серця до останніх років життя. Ім'я Оксани фігурує у нього в низці творів, змінюючись часом на Мар'яну або на якусь безіменну дівчину. Вони пройняті незрівнянною щирістю і тра­гізмом самотності. Він називає її «ла­сочкою», «зорею», «пташкою».
...Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива, 
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало,— щасливий,
Як побачить диво — твою красоту;
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять,
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать?
І ти не згадаєш... Оксано! Оксано!
А я й досі плачу і досі журюсь.
Виливаю сльози на мою Мар'яну —
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар'яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І хоч так, як жарти, колишнє згадай. 
   Після п'ятнадцяти років розлуки з рідною оселею, пише далі П. Зайцев, він завітав-таки в рідну Кирилівку: «в селі убогім... нічого не виросло і не згнило». Все було по-старому. В тихім закутку темного садка, серед старих дубових хрестів, що отіняли могили його батьків, він спитався у брата про долю своєї Оксаночки, бо мав недобре перед­чуття ще на засланні. І вислухав звичайну й страшну, не один раз оспівану й оплакану історію:

«Помандрувала 

Ота Оксаночка в поход 
За москалями та й пропала. 
Вернулась, правда, через год, 
Та що з того! З байстрям вернулась 
Острижена. Було, вночі 
Сидить під тином, мов зозуля, 
Та кукає, або кричить, 
Або тихесенько співає , 
Та ніби коси розплітає. 
А потім знов кудись пішла, 
Ніхто не знає, де поділась. 
Занапастилась, одуріла... 
А що за дівчина була,— 
Так-так, що краля! І не вбога! 
Та талану Господь не дав...»  
   Так писав Шевченко про свою ко­лишню дитячу приязнь до Оксани че­рез 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в Шевченка і на засланні. Ті почуття до такої ж         не­щасливої, зрештою, дівчини ми зустрі­чаємо і в «Мені тринадцятий минало», і в «Гайдамаках», і в «Черниці», і в «Ка­терині», і навіть у Катрусі Піуновій чи Лукері, що, може, нагадували йому Оксану.
    Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежа­ли на його серці.
    У 1830 році, коли його поміщик п. Енгельгардт, будучи в Варшаві, від­дав свого козачка Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі, він познайомився з молодень­кою гарненькою швачкою і вперше зро­зумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зро­било великий вплив на його глибоко вразливу душу.  Та любов, як пише Чалий, не обійшлась без жертв: ко­ханка, що була полькою, поставила пе­ред Тарасом вимогу, щоб він в ім'я щи­рих сердечних взаємин відмовився від «хлопської мови» на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської.  Але це щастя, що відкрило сироті- кріпакові ніби новий світ, швидко зник­ло, як привид, і принесло Тарасові ба­гато важких переживань...
   У Польщі готувалось повстання і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко ви­їхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.
   Із різних спогадів бачимо, що Шев­ченко до заслання не мав наміру одру­жуватись і не мав тривалих і серйозних зв'язків із жінками, хоч, зрештою, лю­бив жіноче товариство.
     Проте після викупу з кріпацтва, як свідчить і Чалий, Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою нім­кенею Машею. Вона була сиротою і меш­кала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб пере­шкодити зв'язкам Тараса з Машею, ви­дворив його з мешкання. Так посва­рився був наш поет за дівчину з маля­ром Сошенком. Проте згодом вони по­мирились. Почувши, що Сошенко за порадою лікарів має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, від­відав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжині після повер­нення Шевченка із заслання.
    У спогадах Чужбинського та Чало­го теж зустрічаємо, що Шевченко змо­лоду не мав жодної прив'язаності до жінок, яку б можна було назвати сер­йозною. Він іноді захоплювався жінка­ми, але ненадовго. «Як молоді люди,— пише далі Чужбинський про Шевченка,— почнемо, було, про це розмову, і варто було б ли­ше нагадати йому якесь захоплення жін­ками, він звичайно казав: «Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже».
    Чужбинський згадує ще одне захоп­лення Шевченка в Києві. Змальовуючи Лавру, Шевченко познайомився з ро­диною богомольців, що приїхали до Киє­ва. В цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинсько­го було заведено не питати один одно­го звіту. Чужбинський не бачив Шев­ченка кілька днів і зрозумів, що поет захоплюється дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Цар­ського саду на Поділ просто скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що склада­лося з двох старих жінок, кількох ді­тей і гарненької дівчини. Остання ... сміючись чистим, майже дитя­чим сміхом, вона слухала Тараса Гри­горовича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось ці­каве. Чужбинський у цей час сходив на гору, Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монас­тир.
   На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє за­хоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж уже була за когось засва­тана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув. Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка,— казав він прия­телеві,— і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знов тягне». Шевченко, пише Чалий, любив жінок жвавих. «Щоб під нею земля го­ріла на три сажні»,— казав він жар­тома. Проте пропащі, хоч і милі, створін­ня в той час, як згадує Чужбинський, не захоплювали Шевченка. Та він був занадто гуманний і на слабості дивив­ся поблажливо, стараючись навіть у бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що     відда­валася пристрасті, він казав: «Можна махнути рукою»,— але потайна роз­пуста, якими б квітами не прикривалася, завжди збуджувала в його душі не­переборну огиду.
    Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було силь­не. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався,— пише Чуж­бинський,— благородна його натура робилася ще художнішою, і він працю­вав тоді з великим завзяттям». Проте в красуні цій Шевченко швидко роз­чарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему й ска­зала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але яка ж чекала на нього несподіванка. Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі в товаристві трьох залицяльників — студента, гу­сара і товстелезного генерала — і       май­стерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів і, як чарівна гос­подиня не атакувала його люб'язністю, пішов з твердим наміром ніколи більше не повертатись до красуні — і дотримав слова. Проте, як згадує Чужбинський, Шевченко довго ще згадував і ніби навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:
Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю? 
Він у мене тут — у серці»,
А серця немає.
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м'яса.
Нащо ж хороше і пишно
Ти так розцвілася?..
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили?..
   Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий пе­ріод у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його ото­чення.
   Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варва­рою Рєпніною, яка в житті і творчості поета залишила глибокий слід. Вона була старшою від Шевченка на шість років. Йому було 29, а їй — 35.
   Від жовтня 1843 року поет знову кілька разів з перервами гостював у Рєпніних. У той самий час у Рєпніних гостювали три сестри Псьолівни та ще одна пан­ночка, що часто в них гостювала, яку в своїй повісті Варвара Рєпніна називає Ольгою.
  Яке враження справив Шевченко на княжну, читаємо в її листі до свого вчи­теля Шарля
Варвара Рєпніна
Ейнара в Швейцарію. Особ­ливо на неї робило велике враження, коли Шевченко читав свої твори. «Одного вечора,— пише вона в зга­даному листі,— він запропонував про­читати нам свою другу поему, яка на­зивалась «Сліпа»... І ось він починає чи­тати. О, якби я могла передати Вам усе, що пережила під час цього читан­ня! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє облич­чя все було мокре від сліз, і це було щас­тям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього ви­ходу; я почувала нестерпний біль у гру­дях». «Коли закінчилось читання, нічого не сказала; вам відомо, Що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в ме­не мову. І яка м'яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що спі­вала мелодійні вірші!.. Пізніше, коли я могла говорити, я сказала йому: «Ко­ли Глафіра продасть свою першу кар­тину і віддасть мені ці гроші, як вона обіцяла, я замовлю на них золоте перо і подарую його вам». «Лягаючи спати,— пише далі Рєп­ніна,— я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ, я була та­ка добра, боюсь, чи не добріша, ніж я є насправді». «Шевченко зайняв місце в моєму сер­ці, я часто думала про нього, я бажала йому добра і хотіла зробити йому доб­ро, причому при моїй запальчивості — зараз же і якнайбільше. Я потай і не усвідомлюючи того, почувала ревнощі, тому що він віддавав перевагу Глафірі...»
    Пізнавши в Шевченкові велику люди­ну і незвичайний талант, княжна хоті­ла бачити поета завжди таким, і її не­приємно дратувало, коли іноді Шевчен­ко починав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до звичайної пересіч­ної людини.
   «...Я хотіла,— пише вона,— щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичай­ного таланту». Одного разу, коли княжна хвалила й дорікала йому, поет підбіг, схопив її ру­ку й поцілував. «Зайве казати,— пише вона,— що мені це було приємно».
Якось, коли в хаті, крім княжни та Шевченка, були Глафіра та її сестра Таня, поет багато жартував і говорив, як вона висловлюється, дурниці, Рєпніна зауважила йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самот­ності... Після цього настала мовчанка, і Шев­ченко згодом сказав: «Тихий ангел про­летів». «Ви умієте розмовляти з ангелами,— сказала княжна,— то розкажіть, що во­ни вам говорять». «Шевченко схопився з місця,— пише княжна,— побіг по чорнильницю, схо­пив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені піз­ніше. Там був написаний вірш на три­надцять рядків і підпис: «На пам'ять про 9-те листопада».
Ось він. Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній. Присвята. На пам'ять 9-го листопада 1843 р.
Душі з небес благословенній 
Дано любить, терпіть, страждать. 
І дар приречений, натхнення, 
Дано сльозами поливать.
Ви розумієте це слово!.. 
Для вас я радо відложив 
Життя буденного окови, 
Священнодіяв я ізнову 
І сльози в звуки перелив. 
Ваш добрий ангел надлетів, 
Овіяв крилами і снами 
І тихозграйними річами 
З душею чудо сотворив.
                                  (Яготин, 11.11.1843 р.)

   «Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхо­пилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: «Дайте мені свій лоб»,— і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри. Наступ­ного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка». Загалом княжна Рєпніна намагалась приховувати від матері своє захоплення й любов до Шевченка, але одного разу, коли княжна Варвара прочитала свій твір, в якому було висловлено щи­ре захоплення Шевченком, мати було зауважила, що вона дуже легко ді­литься своїми сердечними справами. Варвара відповіла, що Шевченко для неї не чужий, що вона любить його і ціл­ком вірить йому. На це мати відповіла: «Безсоромність!» Що далі, то тяжче переживала княж­на своє кохання до поета і не раз йому висловлювала це відверто, але Шевчен­ко, хоч і розумів її, але не міг відповісти княжні тим же. Цей стан привертав увагу і матері, і Капніста. Останній вважав, що корисніше буде, коли Шев­ченко залишить Яготин, і, видно, на­тякнув про це поетові.
    Готуючись до від'їзду, Шевченко ви­явив бажання поговорити з княжною на самоті. Він, як пише княжна, був тоді добрий і щирий і, зустрівшись у ві­тальні, висловив їй усі свої     переживан­ня з приводу одної образи, якої він зазнав від свого друга. 10 січня 1844 року Шевченко зали­шив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: «...Настав день і час його від'їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, пере­хрестила його лоб, і він вибіг з кімна­ти...» Після того княжна дістала від Шев­ченка одного листа, який обурив Кап­ніста, бо в ньому іноді поет називав її на «ти». Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму...
   Крім листів до Ейнара, серед спад­щини Рєпніної збереглася ще й її по­вість. Проф. д-р             Л. Білецький у своїй праці «Шевченко в Яготині» наводить уривок із згаданої повісті Рєпніної, де Шевченко фігурує під прізвищем Бере­зо вський. Ось уривок з того твору: «...Шевченко (Березовський),— пише вона,— був поетом у всім значенні цього слова: він своїми віршами упокорював усіх, він витискав з очей тих, що слуха­ли, сльози розчулення та співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри, він поривав за собою старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори,  він робився чарівним: його музичний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування, що тоді над ним панували. Він був наділений більше ніж талан­том. Йому був даний геній, і його чула і добра душа настроювала його сопілку на високе й святе. Його всі любили й усі бажали йому щастя й успіху...»
    Так проникливо ця «худенька, тоне­нька, з великими й виразними очима» дівчина, Варвара Рєпніна, подала жи­вий образ Шевченка як поета. І далі вона пише в повісті, що «він був добрим до слабости... нерішучим і заразом необрахованим у своїх діяннях. Його не можна було не любити; для тих, хто щиро любив його, він був джерелом кло­потів, постійних переходів від захоплен­ня до обурення». Тому-то Рєпніна й мала чимало кло­потів, бо вона любила його і намагалась огородити від негативних впливів зна­йомих поміщиків, зокрема Закревського, що належали до групи «мочиморд» і до цього гурту тягли й Шевченка. І вона, як пише далі д-р Білецький, хо­тіла б і в повсякденному житті бачити його генієм, далеким від «пустих буден­них розмов». Та ця небайдужість до Тараса Григо­ровича була у неї на грунті кохання до нього і ревнощів до Глафіри Псьолівни та інших. Найкраще це підтверджується в листах до Ейнара, які цитує д-р Л. Білецький: «Шевченко зайняв міс­це,— писала вона,— в моєму серці». «...Я потай і, не освідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі». «Моє захоплення ним виявлялося-щораз більше, він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи». «...Коли б я бачи­ла з його боку любов, я, може, відпо­віла б йому пристрастю». «...Почуття надто захопило мене, так що я забула мою Біблію...» З цього, як бачимо, й виходили всі ті «клопоти». Шевченко ж, видимо, захоплювався зовнішністю і здібністю малярки Глафіри Псьолівни, або україн­ською поеткою Олександрою Псьолівною, яку ставив вище за тодішніх мос­ковських поеток, хоч дуже поважав і саму княжну, що бачимо з кількох лис­тів, із спогадів та з того, що він присвя­тив їй одну з кращих своїх поем —               «Без­таланний», що пізніше звалася «Триз­на», та подарував дві картини. Вона ж, вірно оцінюючи його творчість і зна­чення його як «геніального сина свого краю», не забула його й тоді, коли він опинився в далекому засланні. Шевчен­ко ж, хоч і не кохав її, проте високо цінив її добре серце, ту моральну під­тримку, називаючи її в своїх листах янголом, а приїхавши після заслання пе­реїздом до Москви, відразу відвідав свою щиру прихильницю, що звала Шевчен­ка братом.
    Поминувши дрібні захоплення Шев­ченка, зокрема Коницівною та Усковою, зупинимося на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. Здійснення планів про «своє кишло», як він казав, він хотів завершити уже в час повороту з кріпості. В дорозі до Петербурга та Москви обставини зму­сили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в'їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шістнадцяти­річною артисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна вони вирішують влаштувати виставу «Москаль-чарівник». І поет разом із Щепкіним учить молоду акторку опанувати українську мову у підготовці ролі Тетяни. Про своє перше знайомство з Шев­ченком Піунова значно пізніше розпо­відала так: «Це було 1857 року. В одній із зви­чайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антре­пренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незна­йомий був великий український поет Т. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Шев­ченка. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григорови­чем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно й ласкаво дивилися на ме­не. Він посміхнувся і сказав: — Вами я завжди милуюсь, коли ба­чу вас на сцені. Під гримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним. Ми всі знали, що в Нижньому Нов­городі живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв... Наспів третій дзвінок... і я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Гри­горовичем, сказала йому: Мені треба йти на сцену... Зараз починають. Будьте, як завжди, чудові,— лас­каво тиснучи руку, сказав великий поет. Я побігла на сцену. Серце моє калаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопи­ло мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в парте­рі побачила ласкаві очі поета, я ми­моволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопило всю мою істоту. Прийшовши після вистави додому, я довго-довго думала про свого нового знайомого, була задумлива і навіть накликала на себе невдоволення мого батька: «Про що це ви, Катерино Бори­сівно, все думаєте? Чи про кого?» Я йому нічого не відповіла...»
   Незабаром приїхав до Нижнього Нов­города відомий актор Михайло Щепкін, що мав на меті
Катерина Піунова
відвідати Т. Шевченка. На прохання поета й новгородців ар­тист взяв участь у кількох виставах.
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона гра­ла з ним головні ролі в кількох п'єсах. Коли почали готувати «Москаля-чарівника», де Піунова дістала роль Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так: «Була субота... Я сиділа у своїй кім­наті, переді мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої про­лунав дзвінок. Я побігла відчиняти две­рі... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко. Ось якого вчителя знайшов, Кате­рино Борисівно, тобі наш старик Ми­хайло Семенович (Щепкін.— Д. Ч.). Тарас Григорович,— як згадує далі Піунова,— струшував з коміра своєї шуби сніг, а я кинулась помагати ски­нути її.
Не треба, не треба, серденько. Та­рас давно сам себе одягає і роздягає,— весело сміючись і скидаючи свою важ­ку шубу, сказав Шевченко». З того дня почались у них лекції ук­раїнської мови. Перед самою виставою Тарас Григорович сказав: «За вас, Кат­русю, я спокійний»,— і пішов дивитись виставу.
    Піунова, як видно із Шевченкового щоденника, зіграла свою роль так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше від усіх шалів у театрі: він страшенно кричав і тупав ногами від задоволення.
   Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею. «Тарас Григорович,— згадує вона,— любив мене, як свою рідну дитину, і навіть ще палкіше...» Певно, що Піунова припала до серця нашому поетові, можливо, дійсно, як твердить П. Зайцев, в її особі він зна­ходив якусь частку своєї трагічної Ок­сани. Він часто відвідував її, ходив з нею по знайомих, де їх радо зустрі­чали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, Тарас Григорович намагався одночасно впли­вати на її досить провінційний світо­гляд, на її смаки. Проте про свої по­чуття він, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно. Бо коли він нарешті зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли як неспо­діванку. Це було, як згадують його друзі, так. Шевченко приїхав до Піунових, але дів­чина саме збиралася йти на репетицію. Поет цього разу був серйозний,        зосе­реджений, що навіть налякало дівчину, і вона хотіла швидше піти. Почекай, дівчино, вернись! — сказав їй жених. Пустіть, мені треба на репетицію. Серденько моє, почекай.
Наречена вернулась до хати, де сидів  її батько. От і батько! — сказав Шевченко і попросив покликати матір. На його прохання всі сіли. Лише Катруся стояла посеред кімнати, не знімаючи капелюш­ка. І Шевченко тут попросив батьків віддати за нього дочку. Дівчина стояла ні жива ні мертва від жаху. Мати Піунової намагалася знаками випровадити її з кімнати — і вона бігом кинулась геть із хати, кричачи, що їй ні­коли, що вона поспішає на репетицію. Мати намагалася довести, що вона ще дитина, а він значно старший, щоб по­м'якшити відмову. Після того Тарас Григорович іще де­який час намагався тримати зв'язки, надсилати літературу, але, побачивши небажання навіть підтримувати зна­йомство, пише їй цікавого змістовного листа, з якого яскраво бачимо його став­лення до Піунової. «Люба і щироповажна Катерино Бо­рисівно! Я сам приніс вам книги, і приніс їх з тим, щоб ви їх прочитали. Але ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені ваш вчинок? Він ста­вить мене рішуче у безвихідь, особли­во якщо взяти до уваги нашу сьогод­нішню розмову. Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Якщо це так, то я прошу вас висловити мені її ясніше. Справа надто для мене важли­ва. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. Ви досить розумні для того, щоб вимагати від мене палких висловлювань про ко­хання, я надто люблю і поважаю вас, щоб уживати безсоромності, так прий­нятої у світі. Зробитися вашим чолові­ком — для мене найбільше щастя і від­мовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатись вам і якщо по­вернуті вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підко­ритись обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до вас не змі­няться, і якщо ви не можете або не хо­чете бути моєю дружиною, то дозвольте мені лишити хоч одну втіху — лиши­тись вашим другом і постійною відда­ністю заслужити ваше добре ставлен­ня і повагу. В чеканні відповіді, яка мусить вирішити мою долю, лишаюсь відданий вам і глибоко люблячий Та­рас Шевченко».
   Не діставши відповіді, поет, певно, тяжко переживав, бо недаремно читаємо у щоденнику 22.11.1858 року, незадов­го до остаточного розриву: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки». Тарас Гри­горович дивується такому сну, а за день довідується, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обі­цянку, дану йому і Щеіікіну, про пере­хід на харківську сцену, про що там же читаємо за 24 лютого: «Я швидше простив би їй найсміліші вчинки, ніж цю дрібну неспроможність: у мене все як рукою зняло. Відпочину і на дозвіл­лі займусь перепискою для друку моєї невільничої поезії».
   Після цього Тарас Григорович на­віть не вітався з нею при зустрічах. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім моло­дою і маючи в той час іншого, молод­шого нареченого, не уявляла собі такого одруження. Пояснення бачимо також у спогадах Ількова, якому Піунова гово­рила про Шевченка, що він був весе­лою, цікавою людиною і тому їй подо­бався. Але її лякала його зовнішність: чоботи, помазані дьогтем, довгополий одяг і велика лисина... Зрозуміла річ, що після десятирічного ув’язнення Шев­ченко не міг мати елегантного вигляду. Навпаки, різні матеріали свідчать про те, що він мав дуже поганий одяг, на­приклад, «дув сильний вітер, а у нього, крім кітеля та «чапана», нічого не було». Йому в Астрахані знайомі дали плащ, штани, камізельку та чоботи. Але який вигляд мав той подарований одяг — важко сказати щось позитивне. Це ста­новище теж відіграло певну роль. Крім того, Піунова була таки замолода і не така чуйна, щоб зрозуміти Шевченка.
   Те нерозуміння величі нашого поета з’ясовується у спогадах цієї ж артистки пізніше, уже по смерті Тараса Григоро­вича, коли про нього заговорила вся преса. «...На цей час,— пише вона, уже буду­чи одруженою,— припадає і моє зна­йомство із знаменитим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, який ощас­ливив мене своєю увагою і який зробив мені велику честь — запропонував стати його дружиною... Тоді, п’ятна­дцятирічна дівчина, я, звичайно, не мог­ла оцінити цю велику людину, але зате все життя гордилась, і горджусь тим, що звернула на себе його увагу...» І цьому можна вірити, бо тієї геніаль­ності поета, його історичної ваги для України, його болінь, на жаль, не всі розуміли, навіть освічені українці. Шев­ченко ж бо стояв на багато голів вище від своїх сучасників. І це, власне, й було часто головною причиною його життє­вої трагедії, його самотності.
    Повернувшись до Петербурга і з’їз­дивши в Україну, Шевченко знову по­чуває себе самотнім. Він прагне родин­ного спокою, прагне одружитися.
Одружитись
...Хоча б на чортовій сестрі,
бо доведеться одуріти в самотині...— пише він. Ці рядки яскраво свідчать про його душевний стан у ті часи.
   Правда, спершу він пише лагідніші листи в справі одруження. В листі до Марії Максимович 10 травня 1859 р. читаємо, між іншим: «...Посилаю вам свій портрет, тільки, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються,— подумають, що я гайда­мацький батько, то ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушники дбала та щоб на своєму ого­роді гарбузів не саджала...» — жартує Тарас Григорович і жартома закінчує листа: «...В маї або в іюні побачимось, а поки що — де набачите, що гарбузи посаджені, то так з коренем і виривай­те...»
   Одночасно в справі хати й одруження пише до названого брата Варфоломія: «Слава мені не допомагає, і мені здає­ться, як не заведу свого кипіла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Чи сяк, чи так, де-небудь треба прихилитися. В Петербурзі я не всиджу: він мене задушить. Нудьга така, що не­хай Бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка».
Незабаром в іншому листі Шевченко просить брата відповісти, чи ніхто не сватав Хариту, що йому сподобалась бу­ла. "... Нехай Харита, добре подумавши, скаже, чи піде вона за ме­не? Щоб я знав, що мені думать і що робить. Будь ласка, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю: одружу­ся з такою шерепою, що й тобі сором буде». Але, діставши знову листа про ваган­ня Харити, Тарас Григорович побачив, що з того нічого не вийде, і він у листі від 15.05.1860 р. просить Варфоломія, щоб сестри Ярина та Катерина підшу­кали йому жінку. Йому ще пропонує брат висватати Наталку Шендерівну, але Тарас Григорович не хоче, бо вона «... не дуже чепурна, а нечепурна і ци­ганові не дружина...»
    А з листа від 22.08. ми вже бачимо, що Тарас Григорович зібрався одружи­тися із сиротою,
Ликера Полусмак
кріпачкою Ликерою Полусмаковою. Навколо цієї нареченої здіймається чималий клопіт. Знайомі (Марко Вовчок, Куліш, Макаров та інші) не радять йому одружуватися з Ли­керою. Лише не скоро Шевченко і сам переконується в тому, що він помилив­ся, що бачимо з його листа до Варфоло­мія: «Дуже, дуже ти добре зробив, що не посадив яблуні і груші: я з своєю молодою, не побравшися, розійшовся. Лукерія така самісінька, як і Харита, дурніша тим тільки, що письменна. Що мені на світі робить? Я одурію на чужи­ні і на самоті...»
І справді, досить красива струнка Ликера, як він пересвідчився, була не­порядною, цинічною, грубою і розпутною дівчиною.
   Якийсь час він тяжко переживає но­ву невдачу, потім зробився злим на весь жіночий рід. І коли після деякої перер­ви Костомаров, зустрівши Шевченка в театрі, запитав: «А коли ж твоє, Тара­се, буде весілля?», то поет відповів ко­ротко: «Тоді, як і твоє». Бо давня справа одруження Костомарова з киянкою Аліною теж не вдалася. Як бачимо, траге­дії і перешкоди зростають ще й тому, що Тарас Григорович шукає щирої й хорошої людини, а натрапляє на щось протилежне. Стоячи своїм світоглядом, розвитком поза своїм часом, він, вірний своєму кріпацькому середовищу, шукає дружини з тих бідняцьких шарів, але натрапляє на великі контрасти, і тому образ його незабутньої Оксани стає ще більш недосяжним.
    Шевченко 14 вересня написав невеличкий вірш, присвятивши його П. Макарову:
Барвінок цвів і зеленів, 
Слався, розстилався, 
Та недосвіт перед світом
В садочок забрався. 
Потоптав веселі квіти, 
Побив, поморозив... 
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода... 
    До речі, про заходи у справі одружен­ня та про своє знайомство і зустрічі з Тарасом Шевченком з’явилися свого часу спогади самої Ликери, якій було вже тоді сімдесят років.         К. Широцький, що записав розповідь Ликери 1910 ро­ку, зазначає, що й тепер, на сімдесято­му році життя, Ликера не втратила ознак колишньої краси, жвавості й балакучо­сті. Вона мала, напівінтелігентний вигляд, що видно було з мови, одежі і манери триматися. Про Шевченка вона розпові­дала з великим жалем і побожністю. Вона розповіла свою біографію, де, між іншим, згадує, що як вона працю­вала у Карташевських, то коли були гості (там двічі на тиждень відбувались літературні вечори), то вона завжди була в українському одязі. Серед видат­них письменників, таких, як Тургенєв, Костомаров, Анненков, бував і Тарас Шевченко, якому вона сподобалась. Там же Ликера розповідає й про те, що Шевченко приносив їй багато по­дарунків, справив багато одягу і взуття і що до вінчання замовив гарний ук­раїнський одяг. Одного разу, коли Ли­кера відвідувала Шевченка в Петер­бурзі в його майстерні, він намалював її в українському одязі; а також зазна­чає, що розмовляв поет завжди україн­ською мовою. Готуючись до одруження, вона дістала від свого господаря Макарова звіль­нення від кріпацтва. Свої спогади вона закінчила так: «Вийду тепер у Каневі на могилу Тарасову, а всі так і шепчуть: «Шевченчиха пішла. Шевченчиха пішла!» І чого вони в’язнуть до мене?».
   Про те, як Тарас Шевченко тужив за українською людиною, за рідним краєм, за рідною стихією, живучи далеко від України, в Петербурзі, бачимо з такого епізоду. Шевченків приятель і земляк маляр Г. Честахівський на прохання поета знайшов йому гарну вродливу дівчину-українку, що позувала б йому в українському одязі. А що цій чарівній Одарочці було тільки 17 років, мати, яку звали Горпина, не зважувалась дозволити дочці йти позувати. Тому Г. Честахівський мусив по дозвіл пи­сати аж в Україну, до її братів. І от, на­решті, одного дня в 1860 р. Одарочка в супроводі своїх родичів прийшла до Тараса Шевченка «в білій чохлатій со­рочці з червоною стьожкою, в плахотці, в запасці, стрічках, кісниках і го­ловка заквітчана, як маківка на горо­ді... зацвіла в кобзаревій майстерні. Це було в суботу, а в понеділок навідався до поета і сам Г. Честахівський, щоб довідатися, чи приходила Одарочка. Про цю зустріч із Шевченком і   розмо­ву Г. Честахівський розповідає так: «Він... ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орли­них грудей: Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру      лас­ку, бодай тебе ніколи лихо не знало! А за віщо це, батьку? — запитав Честахівський. Учора,— відповідав із захоплен­ням Шевченко,— у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала лиха доля з України... Учора я так зра­дів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа доче­кались на Великдень,— наче важке тяг­ло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник у мурах, не ба­чивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те со­нечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця... Хва­лити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на ма­ків цвіт з козацького огороду. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голо­сочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеле­ної, як побачив чистісіньку свою люди­ну, почув рідну мову...» Як бачимо, ця дівоча краса, чудова, незіпсута рідна мова, рідний одяг гли­боко сколихнули Кобзареве серце, і він у захопленні вигукував: «Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраї­ну...»
    Тож ці інтимні сторінки життя до­мальовують нам ще глибше постать ве­ликого творця, ширше освітлюють йо­го вдачу, його щиру й надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання та незвичайну любов до України, що разом дають синтетичний образ нашого невмирущого Кобзаря.

Немає коментарів:

Дописати коментар