Шевченкознавець професор П. Зайцев доводить, що перше кохання Шевченка було до дівчини Оксани, з якою пов'язані в нього пригоди і спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя Шевченка перетворились у щире полум'я, що не покидало його серця до останніх років життя. Ім'я Оксани фігурує у нього в низці творів, змінюючись часом на Мар'яну або на якусь безіменну дівчину. Вони пройняті незрівнянною щирістю і трагізмом самотності. Він називає її «ласочкою», «зорею», «пташкою»:
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало,- щасливий,
Як побачить диво - твою красоту;
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять,
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать?
І ти не згадаєш... Оксано! Оксано!
А я й досі плачу і досі журюсь.
Виливаю сльози на мою Мар'яну -
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар'яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І хоч так, як жарти, колишнє згадай.
Після п'ятнадцяти років розлуки з рідною оселею, пише далі П. Зайцев, він завітав-таки в рідну Кирилівку: «в селі убогім... нічого не виросло і не згнило». Все було по-старому. В тихім закутку темного садка, серед старих дубових хрестів, що отіняли могили його батьків, він спитався у брата про долю своєї Оксаночки, бо мав недобре передчуття ще на засланні. І вислухав звичайну й страшну, не один раз оспівану й оплакану історію:
«Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того! З байстрям вернулась
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає ,
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась.
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була,—
Так-так, що краля! І не вбога!
Та талану Господь не дав...»
Так писав Шевченко про свою колишню дитячу приязнь до Оксани через 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в Шевченка і на засланні. Ті почуття до такої ж нещасливої, зрештою, дівчини ми зустрічаємо і в «Мені тринадцятий минало», і в «Гайдамаках», і в «Черниці», і в «Катерині», і навіть у Катрусі Піуновій чи Лукері, що, може, нагадували йому Оксану.
Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежали на його серці.
У 1830 році, коли його поміщик п. Енгельгардт, будучи в Варшаві, віддав свого козачка Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі, він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Та любов, як пише Чалий, не обійшлась без жертв: коханка, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім'я щирих сердечних взаємин відмовився від «хлопської мови» на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Але це щастя, що відкрило сироті- кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, і принесло Тарасові багато важких переживань...
У Польщі готувалось повстання і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко виїхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.
Із різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не мав наміру одружуватись і не мав тривалих і серйозних зв'язків із жінками, хоч, зрештою, любив жіноче товариство.
Проте після викупу з кріпацтва, як свідчить і Чалий, Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею. Вона була сиротою і мешкала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб перешкодити зв'язкам Тараса з Машею, видворив його з мешкання. Так посварився був наш поет за дівчину з маляром Сошенком. Проте згодом вони помирились. Почувши, що Сошенко за порадою лікарів має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, відвідав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжині після повернення Шевченка із заслання.
У спогадах Чужбинського та Чалого теж зустрічаємо, що Шевченко змолоду не мав жодної прив'язаності до жінок, яку б можна було назвати серйозною. Він іноді захоплювався жінками, але ненадовго. «Як молоді люди,— пише далі Чужбинський про Шевченка,— почнемо, було, про це розмову, і варто було б лише нагадати йому якесь захоплення жінками, він звичайно казав: «Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже».
Чужбинський згадує ще одне захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи Лавру, Шевченко познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. В цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захоплюється дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ просто скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання ... сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору, Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.
На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж уже була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув. Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка,— казав він приятелеві,— і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знов тягне». Шевченко, пише Чалий, любив жінок жвавих. «Щоб під нею земля горіла на три сажні»,— казав він жартома. Проте пропащі, хоч і милі, створіння в той час, як згадує Чужбинський, не захоплювали Шевченка. Та він був занадто гуманний і на слабості дивився поблажливо, стараючись навіть у бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що віддавалася пристрасті, він казав: «Можна махнути рукою»,— але потайна розпуста, якими б квітами не прикривалася, завжди збуджувала в його душі непереборну огиду.
Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався,— пише Чужбинський,— благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте в красуні цій Шевченко швидко розчарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему й сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але яка ж чекала на нього несподіванка. Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі в товаристві трьох залицяльників — студента, гусара і товстелезного генерала — і майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів і, як чарівна господиня не атакувала його люб'язністю, пішов з твердим наміром ніколи більше не повертатись до красуні — і дотримав слова. Проте, як згадує Чужбинський, Шевченко довго ще згадував і ніби навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:
Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю? Він у мене тут — у серці»,
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того! З байстрям вернулась
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає ,
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась.
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була,—
Так-так, що краля! І не вбога!
Та талану Господь не дав...»
Так писав Шевченко про свою колишню дитячу приязнь до Оксани через 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в Шевченка і на засланні. Ті почуття до такої ж нещасливої, зрештою, дівчини ми зустрічаємо і в «Мені тринадцятий минало», і в «Гайдамаках», і в «Черниці», і в «Катерині», і навіть у Катрусі Піуновій чи Лукері, що, може, нагадували йому Оксану.
Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежали на його серці.
У 1830 році, коли його поміщик п. Енгельгардт, будучи в Варшаві, віддав свого козачка Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі, він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Та любов, як пише Чалий, не обійшлась без жертв: коханка, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім'я щирих сердечних взаємин відмовився від «хлопської мови» на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Але це щастя, що відкрило сироті- кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, і принесло Тарасові багато важких переживань...
У Польщі готувалось повстання і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко виїхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.
Із різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не мав наміру одружуватись і не мав тривалих і серйозних зв'язків із жінками, хоч, зрештою, любив жіноче товариство.
Проте після викупу з кріпацтва, як свідчить і Чалий, Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею. Вона була сиротою і мешкала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб перешкодити зв'язкам Тараса з Машею, видворив його з мешкання. Так посварився був наш поет за дівчину з маляром Сошенком. Проте згодом вони помирились. Почувши, що Сошенко за порадою лікарів має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, відвідав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжині після повернення Шевченка із заслання.
У спогадах Чужбинського та Чалого теж зустрічаємо, що Шевченко змолоду не мав жодної прив'язаності до жінок, яку б можна було назвати серйозною. Він іноді захоплювався жінками, але ненадовго. «Як молоді люди,— пише далі Чужбинський про Шевченка,— почнемо, було, про це розмову, і варто було б лише нагадати йому якесь захоплення жінками, він звичайно казав: «Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже».
Чужбинський згадує ще одне захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи Лавру, Шевченко познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. В цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захоплюється дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ просто скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання ... сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору, Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.
На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж уже була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув. Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка,— казав він приятелеві,— і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знов тягне». Шевченко, пише Чалий, любив жінок жвавих. «Щоб під нею земля горіла на три сажні»,— казав він жартома. Проте пропащі, хоч і милі, створіння в той час, як згадує Чужбинський, не захоплювали Шевченка. Та він був занадто гуманний і на слабості дивився поблажливо, стараючись навіть у бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що віддавалася пристрасті, він казав: «Можна махнути рукою»,— але потайна розпуста, якими б квітами не прикривалася, завжди збуджувала в його душі непереборну огиду.
Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався,— пише Чужбинський,— благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте в красуні цій Шевченко швидко розчарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему й сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але яка ж чекала на нього несподіванка. Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі в товаристві трьох залицяльників — студента, гусара і товстелезного генерала — і майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів і, як чарівна господиня не атакувала його люб'язністю, пішов з твердим наміром ніколи більше не повертатись до красуні — і дотримав слова. Проте, як згадує Чужбинський, Шевченко довго ще згадував і ніби навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:
Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю? Він у мене тут — у серці»,
А серця немає.
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м'яса.
Нащо ж хороше і пишно
Ти так розцвілася?..
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили?..
Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий період у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його оточення.
Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета залишила глибокий слід. Вона була старшою від Шевченка на шість років. Йому було 29, а їй — 35.
Від жовтня 1843 року поет знову кілька разів з перервами гостював у Рєпніних. У той самий час у Рєпніних гостювали три сестри Псьолівни та ще одна панночка, що часто в них гостювала, яку в своїй повісті Варвара Рєпніна називає Ольгою.
Яке враження справив Шевченко на княжну, читаємо в її листі до свого вчителя Шарля
Ейнара в Швейцарію. Особливо на неї робило велике враження, коли Шевченко читав свої твори. «Одного вечора,— пише вона в згаданому листі,— він запропонував прочитати нам свою другу поему, яка називалась «Сліпа»... І ось він починає читати. О, якби я могла передати Вам усе, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз, і це було щастям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я почувала нестерпний біль у грудях». «Коли закінчилось читання, нічого не сказала; вам відомо, Що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в мене мову. І яка м'яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші!.. Пізніше, коли я могла говорити, я сказала йому: «Коли Глафіра продасть свою першу картину і віддасть мені ці гроші, як вона обіцяла, я замовлю на них золоте перо і подарую його вам». «Лягаючи спати,— пише далі Рєпніна,— я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ, я була така добра, боюсь, чи не добріша, ніж я є насправді». «Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думала про нього, я бажала йому добра і хотіла зробити йому добро, причому при моїй запальчивості — зараз же і якнайбільше. Я потай і не усвідомлюючи того, почувала ревнощі, тому що він віддавав перевагу Глафірі...»
Пізнавши в Шевченкові велику людину і незвичайний талант, княжна хотіла бачити поета завжди таким, і її неприємно дратувало, коли іноді Шевченко починав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до звичайної пересічної людини.
«...Я хотіла,— пише вона,— щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичайного таланту». Одного разу, коли княжна хвалила й дорікала йому, поет підбіг, схопив її руку й поцілував. «Зайве казати,— пише вона,— що мені це було приємно».
Якось, коли в хаті, крім княжни та Шевченка, були Глафіра та її сестра Таня, поет багато жартував і говорив, як вона висловлюється, дурниці, Рєпніна зауважила йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самотності... Після цього настала мовчанка, і Шевченко згодом сказав: «Тихий ангел пролетів». «Ви умієте розмовляти з ангелами,— сказала княжна,— то розкажіть, що вони вам говорять». «Шевченко схопився з місця,— пише княжна,— побіг по чорнильницю, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. Там був написаний вірш на тринадцять рядків і підпис: «На пам'ять про 9-те листопада».
Ось він. Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній. Присвята. На пам'ять 9-го листопада 1843 р.
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий період у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його оточення.
Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета залишила глибокий слід. Вона була старшою від Шевченка на шість років. Йому було 29, а їй — 35.
Від жовтня 1843 року поет знову кілька разів з перервами гостював у Рєпніних. У той самий час у Рєпніних гостювали три сестри Псьолівни та ще одна панночка, що часто в них гостювала, яку в своїй повісті Варвара Рєпніна називає Ольгою.
Яке враження справив Шевченко на княжну, читаємо в її листі до свого вчителя Шарля
 |
| Варвара Рєпніна |
Пізнавши в Шевченкові велику людину і незвичайний талант, княжна хотіла бачити поета завжди таким, і її неприємно дратувало, коли іноді Шевченко починав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до звичайної пересічної людини.
«...Я хотіла,— пише вона,— щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичайного таланту». Одного разу, коли княжна хвалила й дорікала йому, поет підбіг, схопив її руку й поцілував. «Зайве казати,— пише вона,— що мені це було приємно».
Якось, коли в хаті, крім княжни та Шевченка, були Глафіра та її сестра Таня, поет багато жартував і говорив, як вона висловлюється, дурниці, Рєпніна зауважила йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самотності... Після цього настала мовчанка, і Шевченко згодом сказав: «Тихий ангел пролетів». «Ви умієте розмовляти з ангелами,— сказала княжна,— то розкажіть, що вони вам говорять». «Шевченко схопився з місця,— пише княжна,— побіг по чорнильницю, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. Там був написаний вірш на тринадцять рядків і підпис: «На пам'ять про 9-те листопада».
Ось він. Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній. Присвята. На пам'ять 9-го листопада 1843 р.
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
Ви розумієте це слово!..
Для вас я радо відложив
Життя буденного окови,
Священнодіяв я ізнову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Овіяв крилами і снами
І тихозграйними річами
З душею чудо сотворив.
(Яготин, 11.11.1843 р.)
«Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: «Дайте мені свій лоб»,— і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри. Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка». Загалом княжна Рєпніна намагалась приховувати від матері своє захоплення й любов до Шевченка, але одного разу, коли княжна Варвара прочитала свій твір, в якому було висловлено щире захоплення Шевченком, мати було зауважила, що вона дуже легко ділиться своїми сердечними справами. Варвара відповіла, що Шевченко для неї не чужий, що вона любить його і цілком вірить йому. На це мати відповіла: «Безсоромність!» Що далі, то тяжче переживала княжна своє кохання до поета і не раз йому висловлювала це відверто, але Шевченко, хоч і розумів її, але не міг відповісти княжні тим же. Цей стан привертав увагу і матері, і Капніста. Останній вважав, що корисніше буде, коли Шевченко залишить Яготин, і, видно, натякнув про це поетові.
Готуючись до від'їзду, Шевченко виявив бажання поговорити з княжною на самоті. Він, як пише княжна, був тоді добрий і щирий і, зустрівшись у вітальні, висловив їй усі свої переживання з приводу одної образи, якої він зазнав від свого друга. 10 січня 1844 року Шевченко залишив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: «...Настав день і час його від'їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехрестила його лоб, і він вибіг з кімнати...» Після того княжна дістала від Шевченка одного листа, який обурив Капніста, бо в ньому іноді поет називав її на «ти». Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму...
Крім листів до Ейнара, серед спадщини Рєпніної збереглася ще й її повість. Проф. д-р Л. Білецький у своїй праці «Шевченко в Яготині» наводить уривок із згаданої повісті Рєпніної, де Шевченко фігурує під прізвищем Березо вський. Ось уривок з того твору: «...Шевченко (Березовський),— пише вона,— був поетом у всім значенні цього слова: він своїми віршами упокорював усіх, він витискав з очей тих, що слухали, сльози розчулення та співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри, він поривав за собою старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, він робився чарівним: його музичний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування, що тоді над ним панували. Він був наділений більше ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула і добра душа настроювала його сопілку на високе й святе. Його всі любили й усі бажали йому щастя й успіху...»
Так проникливо ця «худенька, тоненька, з великими й виразними очима» дівчина, Варвара Рєпніна, подала живий образ Шевченка як поета. І далі вона пише в повісті, що «він був добрим до слабости... нерішучим і заразом необрахованим у своїх діяннях. Його не можна було не любити; для тих, хто щиро любив його, він був джерелом клопотів, постійних переходів від захоплення до обурення». Тому-то Рєпніна й мала чимало клопотів, бо вона любила його і намагалась огородити від негативних впливів знайомих поміщиків, зокрема Закревського, що належали до групи «мочиморд» і до цього гурту тягли й Шевченка. І вона, як пише далі д-р Білецький, хотіла б і в повсякденному житті бачити його генієм, далеким від «пустих буденних розмов». Та ця небайдужість до Тараса Григоровича була у неї на грунті кохання до нього і ревнощів до Глафіри Псьолівни та інших. Найкраще це підтверджується в листах до Ейнара, які цитує д-р Л. Білецький: «Шевченко зайняв місце,— писала вона,— в моєму серці». «...Я потай і, не освідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі». «Моє захоплення ним виявлялося-щораз більше, він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи». «...Коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповіла б йому пристрастю». «...Почуття надто захопило мене, так що я забула мою Біблію...» З цього, як бачимо, й виходили всі ті «клопоти». Шевченко ж, видимо, захоплювався зовнішністю і здібністю малярки Глафіри Псьолівни, або українською поеткою Олександрою Псьолівною, яку ставив вище за тодішніх московських поеток, хоч дуже поважав і саму княжну, що бачимо з кількох листів, із спогадів та з того, що він присвятив їй одну з кращих своїх поем — «Безталанний», що пізніше звалася «Тризна», та подарував дві картини. Вона ж, вірно оцінюючи його творчість і значення його як «геніального сина свого краю», не забула його й тоді, коли він опинився в далекому засланні. Шевченко ж, хоч і не кохав її, проте високо цінив її добре серце, ту моральну підтримку, називаючи її в своїх листах янголом, а приїхавши після заслання переїздом до Москви, відразу відвідав свою щиру прихильницю, що звала Шевченка братом.
Поминувши дрібні захоплення Шевченка, зокрема Коницівною та Усковою, зупинимося на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. Здійснення планів про «своє кишло», як він казав, він хотів завершити уже в час повороту з кріпості. В дорозі до Петербурга та Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в'їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шістнадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна вони вирішують влаштувати виставу «Москаль-чарівник». І поет разом із Щепкіним учить молоду акторку опанувати українську мову у підготовці ролі Тетяни. Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова значно пізніше розповідала так: «Це було 1857 року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Т. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Шевченка. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно й ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав: — Вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені. Під гримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним. Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв... Наспів третій дзвінок... і я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Григоровичем, сказала йому: Мені треба йти на сцену... Зараз починають. Будьте, як завжди, чудові,— ласкаво тиснучи руку, сказав великий поет. Я побігла на сцену. Серце моє калаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопило всю мою істоту. Прийшовши після вистави додому, я довго-довго думала про свого нового знайомого, була задумлива і навіть накликала на себе невдоволення мого батька: «Про що це ви, Катерино Борисівно, все думаєте? Чи про кого?» Я йому нічого не відповіла...»
Незабаром приїхав до Нижнього Новгорода відомий актор Михайло Щепкін, що мав на меті
відвідати Т. Шевченка. На прохання поета й новгородців артист взяв участь у кількох виставах.
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона грала з ним головні ролі в кількох п'єсах. Коли почали готувати «Москаля-чарівника», де Піунова дістала роль Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так: «Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, переді мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко. Ось якого вчителя знайшов, Катерино Борисівно, тобі наш старик Михайло Семенович (Щепкін.— Д. Ч.). Тарас Григорович,— як згадує далі Піунова,— струшував з коміра своєї шуби сніг, а я кинулась помагати скинути її.
Не треба, не треба, серденько. Тарас давно сам себе одягає і роздягає,— весело сміючись і скидаючи свою важку шубу, сказав Шевченко». З того дня почались у них лекції української мови. Перед самою виставою Тарас Григорович сказав: «За вас, Катрусю, я спокійний»,— і пішов дивитись виставу.
Піунова, як видно із Шевченкового щоденника, зіграла свою роль так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше від усіх шалів у театрі: він страшенно кричав і тупав ногами від задоволення.
Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею. «Тарас Григорович,— згадує вона,— любив мене, як свою рідну дитину, і навіть ще палкіше...» Певно, що Піунова припала до серця нашому поетові, можливо, дійсно, як твердить П. Зайцев, в її особі він знаходив якусь частку своєї трагічної Оксани. Він часто відвідував її, ходив з нею по знайомих, де їх радо зустрічали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, Тарас Григорович намагався одночасно впливати на її досить провінційний світогляд, на її смаки. Проте про свої почуття він, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно. Бо коли він нарешті зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли як несподіванку. Це було, як згадують його друзі, так. Шевченко приїхав до Піунових, але дівчина саме збиралася йти на репетицію. Поет цього разу був серйозний, зосереджений, що навіть налякало дівчину, і вона хотіла швидше піти. Почекай, дівчино, вернись! — сказав їй жених. Пустіть, мені треба на репетицію. Серденько моє, почекай.
Наречена вернулась до хати, де сидів її батько. От і батько! — сказав Шевченко і попросив покликати матір. На його прохання всі сіли. Лише Катруся стояла посеред кімнати, не знімаючи капелюшка. І Шевченко тут попросив батьків віддати за нього дочку. Дівчина стояла ні жива ні мертва від жаху. Мати Піунової намагалася знаками випровадити її з кімнати — і вона бігом кинулась геть із хати, кричачи, що їй ніколи, що вона поспішає на репетицію. Мати намагалася довести, що вона ще дитина, а він значно старший, щоб пом'якшити відмову. Після того Тарас Григорович іще деякий час намагався тримати зв'язки, надсилати літературу, але, побачивши небажання навіть підтримувати знайомство, пише їй цікавого змістовного листа, з якого яскраво бачимо його ставлення до Піунової. «Люба і щироповажна Катерино Борисівно! Я сам приніс вам книги, і приніс їх з тим, щоб ви їх прочитали. Але ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені ваш вчинок? Він ставить мене рішуче у безвихідь, особливо якщо взяти до уваги нашу сьогоднішню розмову. Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Якщо це так, то я прошу вас висловити мені її ясніше. Справа надто для мене важлива. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. Ви досить розумні для того, щоб вимагати від мене палких висловлювань про кохання, я надто люблю і поважаю вас, щоб уживати безсоромності, так прийнятої у світі. Зробитися вашим чоловіком — для мене найбільше щастя і відмовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатись вам і якщо повернуті вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підкоритись обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до вас не зміняться, і якщо ви не можете або не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені лишити хоч одну втіху — лишитись вашим другом і постійною відданістю заслужити ваше добре ставлення і повагу. В чеканні відповіді, яка мусить вирішити мою долю, лишаюсь відданий вам і глибоко люблячий Тарас Шевченко».
Не діставши відповіді, поет, певно, тяжко переживав, бо недаремно читаємо у щоденнику 22.11.1858 року, незадовго до остаточного розриву: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки». Тарас Григорович дивується такому сну, а за день довідується, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обіцянку, дану йому і Щеіікіну, про перехід на харківську сцену, про що там же читаємо за 24 лютого: «Я швидше простив би їй найсміліші вчинки, ніж цю дрібну неспроможність: у мене все як рукою зняло. Відпочину і на дозвіллі займусь перепискою для друку моєї невільничої поезії».
Після цього Тарас Григорович навіть не вітався з нею при зустрічах. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім молодою і маючи в той час іншого, молодшого нареченого, не уявляла собі такого одруження. Пояснення бачимо також у спогадах Ількова, якому Піунова говорила про Шевченка, що він був веселою, цікавою людиною і тому їй подобався. Але її лякала його зовнішність: чоботи, помазані дьогтем, довгополий одяг і велика лисина... Зрозуміла річ, що після десятирічного ув’язнення Шевченко не міг мати елегантного вигляду. Навпаки, різні матеріали свідчать про те, що він мав дуже поганий одяг, наприклад, «дув сильний вітер, а у нього, крім кітеля та «чапана», нічого не було». Йому в Астрахані знайомі дали плащ, штани, камізельку та чоботи. Але який вигляд мав той подарований одяг — важко сказати щось позитивне. Це становище теж відіграло певну роль. Крім того, Піунова була таки замолода і не така чуйна, щоб зрозуміти Шевченка.
Те нерозуміння величі нашого поета з’ясовується у спогадах цієї ж артистки пізніше, уже по смерті Тараса Григоровича, коли про нього заговорила вся преса. «...На цей час,— пише вона, уже будучи одруженою,— припадає і моє знайомство із знаменитим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, який ощасливив мене своєю увагою і який зробив мені велику честь — запропонував стати його дружиною... Тоді, п’ятнадцятирічна дівчина, я, звичайно, не могла оцінити цю велику людину, але зате все життя гордилась, і горджусь тим, що звернула на себе його увагу...» І цьому можна вірити, бо тієї геніальності поета, його історичної ваги для України, його болінь, на жаль, не всі розуміли, навіть освічені українці. Шевченко ж бо стояв на багато голів вище від своїх сучасників. І це, власне, й було часто головною причиною його життєвої трагедії, його самотності.
Повернувшись до Петербурга і з’їздивши в Україну, Шевченко знову почуває себе самотнім. Він прагне родинного спокою, прагне одружитися.
Одружитись
...Хоча б на чортовій сестрі,
Для вас я радо відложив
Життя буденного окови,
Священнодіяв я ізнову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Овіяв крилами і снами
І тихозграйними річами
З душею чудо сотворив.
(Яготин, 11.11.1843 р.)
«Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: «Дайте мені свій лоб»,— і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри. Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка». Загалом княжна Рєпніна намагалась приховувати від матері своє захоплення й любов до Шевченка, але одного разу, коли княжна Варвара прочитала свій твір, в якому було висловлено щире захоплення Шевченком, мати було зауважила, що вона дуже легко ділиться своїми сердечними справами. Варвара відповіла, що Шевченко для неї не чужий, що вона любить його і цілком вірить йому. На це мати відповіла: «Безсоромність!» Що далі, то тяжче переживала княжна своє кохання до поета і не раз йому висловлювала це відверто, але Шевченко, хоч і розумів її, але не міг відповісти княжні тим же. Цей стан привертав увагу і матері, і Капніста. Останній вважав, що корисніше буде, коли Шевченко залишить Яготин, і, видно, натякнув про це поетові.
Готуючись до від'їзду, Шевченко виявив бажання поговорити з княжною на самоті. Він, як пише княжна, був тоді добрий і щирий і, зустрівшись у вітальні, висловив їй усі свої переживання з приводу одної образи, якої він зазнав від свого друга. 10 січня 1844 року Шевченко залишив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: «...Настав день і час його від'їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехрестила його лоб, і він вибіг з кімнати...» Після того княжна дістала від Шевченка одного листа, який обурив Капніста, бо в ньому іноді поет називав її на «ти». Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму...
Крім листів до Ейнара, серед спадщини Рєпніної збереглася ще й її повість. Проф. д-р Л. Білецький у своїй праці «Шевченко в Яготині» наводить уривок із згаданої повісті Рєпніної, де Шевченко фігурує під прізвищем Березо вський. Ось уривок з того твору: «...Шевченко (Березовський),— пише вона,— був поетом у всім значенні цього слова: він своїми віршами упокорював усіх, він витискав з очей тих, що слухали, сльози розчулення та співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри, він поривав за собою старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, він робився чарівним: його музичний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування, що тоді над ним панували. Він був наділений більше ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула і добра душа настроювала його сопілку на високе й святе. Його всі любили й усі бажали йому щастя й успіху...»
Так проникливо ця «худенька, тоненька, з великими й виразними очима» дівчина, Варвара Рєпніна, подала живий образ Шевченка як поета. І далі вона пише в повісті, що «він був добрим до слабости... нерішучим і заразом необрахованим у своїх діяннях. Його не можна було не любити; для тих, хто щиро любив його, він був джерелом клопотів, постійних переходів від захоплення до обурення». Тому-то Рєпніна й мала чимало клопотів, бо вона любила його і намагалась огородити від негативних впливів знайомих поміщиків, зокрема Закревського, що належали до групи «мочиморд» і до цього гурту тягли й Шевченка. І вона, як пише далі д-р Білецький, хотіла б і в повсякденному житті бачити його генієм, далеким від «пустих буденних розмов». Та ця небайдужість до Тараса Григоровича була у неї на грунті кохання до нього і ревнощів до Глафіри Псьолівни та інших. Найкраще це підтверджується в листах до Ейнара, які цитує д-р Л. Білецький: «Шевченко зайняв місце,— писала вона,— в моєму серці». «...Я потай і, не освідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі». «Моє захоплення ним виявлялося-щораз більше, він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи». «...Коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповіла б йому пристрастю». «...Почуття надто захопило мене, так що я забула мою Біблію...» З цього, як бачимо, й виходили всі ті «клопоти». Шевченко ж, видимо, захоплювався зовнішністю і здібністю малярки Глафіри Псьолівни, або українською поеткою Олександрою Псьолівною, яку ставив вище за тодішніх московських поеток, хоч дуже поважав і саму княжну, що бачимо з кількох листів, із спогадів та з того, що він присвятив їй одну з кращих своїх поем — «Безталанний», що пізніше звалася «Тризна», та подарував дві картини. Вона ж, вірно оцінюючи його творчість і значення його як «геніального сина свого краю», не забула його й тоді, коли він опинився в далекому засланні. Шевченко ж, хоч і не кохав її, проте високо цінив її добре серце, ту моральну підтримку, називаючи її в своїх листах янголом, а приїхавши після заслання переїздом до Москви, відразу відвідав свою щиру прихильницю, що звала Шевченка братом.
Поминувши дрібні захоплення Шевченка, зокрема Коницівною та Усковою, зупинимося на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. Здійснення планів про «своє кишло», як він казав, він хотів завершити уже в час повороту з кріпості. В дорозі до Петербурга та Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в'їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шістнадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна вони вирішують влаштувати виставу «Москаль-чарівник». І поет разом із Щепкіним учить молоду акторку опанувати українську мову у підготовці ролі Тетяни. Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова значно пізніше розповідала так: «Це було 1857 року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Т. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Шевченка. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно й ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав: — Вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені. Під гримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним. Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв... Наспів третій дзвінок... і я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Григоровичем, сказала йому: Мені треба йти на сцену... Зараз починають. Будьте, як завжди, чудові,— ласкаво тиснучи руку, сказав великий поет. Я побігла на сцену. Серце моє калаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопило всю мою істоту. Прийшовши після вистави додому, я довго-довго думала про свого нового знайомого, була задумлива і навіть накликала на себе невдоволення мого батька: «Про що це ви, Катерино Борисівно, все думаєте? Чи про кого?» Я йому нічого не відповіла...»
Незабаром приїхав до Нижнього Новгорода відомий актор Михайло Щепкін, що мав на меті
 |
| Катерина Піунова |
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона грала з ним головні ролі в кількох п'єсах. Коли почали готувати «Москаля-чарівника», де Піунова дістала роль Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так: «Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, переді мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко. Ось якого вчителя знайшов, Катерино Борисівно, тобі наш старик Михайло Семенович (Щепкін.— Д. Ч.). Тарас Григорович,— як згадує далі Піунова,— струшував з коміра своєї шуби сніг, а я кинулась помагати скинути її.
Не треба, не треба, серденько. Тарас давно сам себе одягає і роздягає,— весело сміючись і скидаючи свою важку шубу, сказав Шевченко». З того дня почались у них лекції української мови. Перед самою виставою Тарас Григорович сказав: «За вас, Катрусю, я спокійний»,— і пішов дивитись виставу.
Піунова, як видно із Шевченкового щоденника, зіграла свою роль так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше від усіх шалів у театрі: він страшенно кричав і тупав ногами від задоволення.
Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею. «Тарас Григорович,— згадує вона,— любив мене, як свою рідну дитину, і навіть ще палкіше...» Певно, що Піунова припала до серця нашому поетові, можливо, дійсно, як твердить П. Зайцев, в її особі він знаходив якусь частку своєї трагічної Оксани. Він часто відвідував її, ходив з нею по знайомих, де їх радо зустрічали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, Тарас Григорович намагався одночасно впливати на її досить провінційний світогляд, на її смаки. Проте про свої почуття він, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно. Бо коли він нарешті зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли як несподіванку. Це було, як згадують його друзі, так. Шевченко приїхав до Піунових, але дівчина саме збиралася йти на репетицію. Поет цього разу був серйозний, зосереджений, що навіть налякало дівчину, і вона хотіла швидше піти. Почекай, дівчино, вернись! — сказав їй жених. Пустіть, мені треба на репетицію. Серденько моє, почекай.
Наречена вернулась до хати, де сидів її батько. От і батько! — сказав Шевченко і попросив покликати матір. На його прохання всі сіли. Лише Катруся стояла посеред кімнати, не знімаючи капелюшка. І Шевченко тут попросив батьків віддати за нього дочку. Дівчина стояла ні жива ні мертва від жаху. Мати Піунової намагалася знаками випровадити її з кімнати — і вона бігом кинулась геть із хати, кричачи, що їй ніколи, що вона поспішає на репетицію. Мати намагалася довести, що вона ще дитина, а він значно старший, щоб пом'якшити відмову. Після того Тарас Григорович іще деякий час намагався тримати зв'язки, надсилати літературу, але, побачивши небажання навіть підтримувати знайомство, пише їй цікавого змістовного листа, з якого яскраво бачимо його ставлення до Піунової. «Люба і щироповажна Катерино Борисівно! Я сам приніс вам книги, і приніс їх з тим, щоб ви їх прочитали. Але ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені ваш вчинок? Він ставить мене рішуче у безвихідь, особливо якщо взяти до уваги нашу сьогоднішню розмову. Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Якщо це так, то я прошу вас висловити мені її ясніше. Справа надто для мене важлива. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. Ви досить розумні для того, щоб вимагати від мене палких висловлювань про кохання, я надто люблю і поважаю вас, щоб уживати безсоромності, так прийнятої у світі. Зробитися вашим чоловіком — для мене найбільше щастя і відмовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатись вам і якщо повернуті вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підкоритись обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до вас не зміняться, і якщо ви не можете або не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені лишити хоч одну втіху — лишитись вашим другом і постійною відданістю заслужити ваше добре ставлення і повагу. В чеканні відповіді, яка мусить вирішити мою долю, лишаюсь відданий вам і глибоко люблячий Тарас Шевченко».
Не діставши відповіді, поет, певно, тяжко переживав, бо недаремно читаємо у щоденнику 22.11.1858 року, незадовго до остаточного розриву: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки». Тарас Григорович дивується такому сну, а за день довідується, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обіцянку, дану йому і Щеіікіну, про перехід на харківську сцену, про що там же читаємо за 24 лютого: «Я швидше простив би їй найсміліші вчинки, ніж цю дрібну неспроможність: у мене все як рукою зняло. Відпочину і на дозвіллі займусь перепискою для друку моєї невільничої поезії».
Після цього Тарас Григорович навіть не вітався з нею при зустрічах. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім молодою і маючи в той час іншого, молодшого нареченого, не уявляла собі такого одруження. Пояснення бачимо також у спогадах Ількова, якому Піунова говорила про Шевченка, що він був веселою, цікавою людиною і тому їй подобався. Але її лякала його зовнішність: чоботи, помазані дьогтем, довгополий одяг і велика лисина... Зрозуміла річ, що після десятирічного ув’язнення Шевченко не міг мати елегантного вигляду. Навпаки, різні матеріали свідчать про те, що він мав дуже поганий одяг, наприклад, «дув сильний вітер, а у нього, крім кітеля та «чапана», нічого не було». Йому в Астрахані знайомі дали плащ, штани, камізельку та чоботи. Але який вигляд мав той подарований одяг — важко сказати щось позитивне. Це становище теж відіграло певну роль. Крім того, Піунова була таки замолода і не така чуйна, щоб зрозуміти Шевченка.
Те нерозуміння величі нашого поета з’ясовується у спогадах цієї ж артистки пізніше, уже по смерті Тараса Григоровича, коли про нього заговорила вся преса. «...На цей час,— пише вона, уже будучи одруженою,— припадає і моє знайомство із знаменитим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, який ощасливив мене своєю увагою і який зробив мені велику честь — запропонував стати його дружиною... Тоді, п’ятнадцятирічна дівчина, я, звичайно, не могла оцінити цю велику людину, але зате все життя гордилась, і горджусь тим, що звернула на себе його увагу...» І цьому можна вірити, бо тієї геніальності поета, його історичної ваги для України, його болінь, на жаль, не всі розуміли, навіть освічені українці. Шевченко ж бо стояв на багато голів вище від своїх сучасників. І це, власне, й було часто головною причиною його життєвої трагедії, його самотності.
Повернувшись до Петербурга і з’їздивши в Україну, Шевченко знову почуває себе самотнім. Він прагне родинного спокою, прагне одружитися.
Одружитись
...Хоча б на чортовій сестрі,
бо доведеться одуріти в самотині...— пише він. Ці рядки яскраво свідчать про його душевний стан у ті часи.
Правда, спершу він пише лагідніші листи в справі одруження. В листі до Марії Максимович 10 травня 1859 р. читаємо, між іншим: «...Посилаю вам свій портрет, тільки, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються,— подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушники дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не саджала...» — жартує Тарас Григорович і жартома закінчує листа: «...В маї або в іюні побачимось, а поки що — де набачите, що гарбузи посаджені, то так з коренем і виривайте...»
Одночасно в справі хати й одруження пише до названого брата Варфоломія: «Слава мені не допомагає, і мені здається, як не заведу свого кипіла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Чи сяк, чи так, де-небудь треба прихилитися. В Петербурзі я не всиджу: він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка».
Незабаром в іншому листі Шевченко просить брата відповісти, чи ніхто не сватав Хариту, що йому сподобалась була. "... Нехай Харита, добре подумавши, скаже, чи піде вона за мене? Щоб я знав, що мені думать і що робить. Будь ласка, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю: одружуся з такою шерепою, що й тобі сором буде». Але, діставши знову листа про вагання Харити, Тарас Григорович побачив, що з того нічого не вийде, і він у листі від 15.05.1860 р. просить Варфоломія, щоб сестри Ярина та Катерина підшукали йому жінку. Йому ще пропонує брат висватати Наталку Шендерівну, але Тарас Григорович не хоче, бо вона «... не дуже чепурна, а нечепурна і циганові не дружина...»
А з листа від 22.08. ми вже бачимо, що Тарас Григорович зібрався одружитися із сиротою,
кріпачкою Ликерою Полусмаковою. Навколо цієї нареченої здіймається чималий клопіт. Знайомі (Марко Вовчок, Куліш, Макаров та інші) не радять йому одружуватися з Ликерою. Лише не скоро Шевченко і сам переконується в тому, що він помилився, що бачимо з його листа до Варфоломія: «Дуже, дуже ти добре зробив, що не посадив яблуні і груші: я з своєю молодою, не побравшися, розійшовся. Лукерія така самісінька, як і Харита, дурніша тим тільки, що письменна. Що мені на світі робить? Я одурію на чужині і на самоті...»
І справді, досить красива струнка Ликера, як він пересвідчився, була непорядною, цинічною, грубою і розпутною дівчиною.
Якийсь час він тяжко переживає нову невдачу, потім зробився злим на весь жіночий рід. І коли після деякої перерви Костомаров, зустрівши Шевченка в театрі, запитав: «А коли ж твоє, Тарасе, буде весілля?», то поет відповів коротко: «Тоді, як і твоє». Бо давня справа одруження Костомарова з киянкою Аліною теж не вдалася. Як бачимо, трагедії і перешкоди зростають ще й тому, що Тарас Григорович шукає щирої й хорошої людини, а натрапляє на щось протилежне. Стоячи своїм світоглядом, розвитком поза своїм часом, він, вірний своєму кріпацькому середовищу, шукає дружини з тих бідняцьких шарів, але натрапляє на великі контрасти, і тому образ його незабутньої Оксани стає ще більш недосяжним.
Шевченко 14 вересня написав невеличкий вірш, присвятивши його П. Макарову:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався,
Та недосвіт перед світом
Правда, спершу він пише лагідніші листи в справі одруження. В листі до Марії Максимович 10 травня 1859 р. читаємо, між іншим: «...Посилаю вам свій портрет, тільки, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються,— подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушники дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не саджала...» — жартує Тарас Григорович і жартома закінчує листа: «...В маї або в іюні побачимось, а поки що — де набачите, що гарбузи посаджені, то так з коренем і виривайте...»
Одночасно в справі хати й одруження пише до названого брата Варфоломія: «Слава мені не допомагає, і мені здається, як не заведу свого кипіла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Чи сяк, чи так, де-небудь треба прихилитися. В Петербурзі я не всиджу: він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка».
Незабаром в іншому листі Шевченко просить брата відповісти, чи ніхто не сватав Хариту, що йому сподобалась була. "... Нехай Харита, добре подумавши, скаже, чи піде вона за мене? Щоб я знав, що мені думать і що робить. Будь ласка, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю: одружуся з такою шерепою, що й тобі сором буде». Але, діставши знову листа про вагання Харити, Тарас Григорович побачив, що з того нічого не вийде, і він у листі від 15.05.1860 р. просить Варфоломія, щоб сестри Ярина та Катерина підшукали йому жінку. Йому ще пропонує брат висватати Наталку Шендерівну, але Тарас Григорович не хоче, бо вона «... не дуже чепурна, а нечепурна і циганові не дружина...»
А з листа від 22.08. ми вже бачимо, що Тарас Григорович зібрався одружитися із сиротою,
 |
| Ликера Полусмак |
І справді, досить красива струнка Ликера, як він пересвідчився, була непорядною, цинічною, грубою і розпутною дівчиною.
Якийсь час він тяжко переживає нову невдачу, потім зробився злим на весь жіночий рід. І коли після деякої перерви Костомаров, зустрівши Шевченка в театрі, запитав: «А коли ж твоє, Тарасе, буде весілля?», то поет відповів коротко: «Тоді, як і твоє». Бо давня справа одруження Костомарова з киянкою Аліною теж не вдалася. Як бачимо, трагедії і перешкоди зростають ще й тому, що Тарас Григорович шукає щирої й хорошої людини, а натрапляє на щось протилежне. Стоячи своїм світоглядом, розвитком поза своїм часом, він, вірний своєму кріпацькому середовищу, шукає дружини з тих бідняцьких шарів, але натрапляє на великі контрасти, і тому образ його незабутньої Оксани стає ще більш недосяжним.
Шевченко 14 вересня написав невеличкий вірш, присвятивши його П. Макарову:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався,
Та недосвіт перед світом
В садочок забрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив...
Шкода того барвіночка
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода...
До речі, про заходи у справі одруження та про своє знайомство і зустрічі з Тарасом Шевченком з’явилися свого часу спогади самої Ликери, якій було вже тоді сімдесят років. К. Широцький, що записав розповідь Ликери 1910 року, зазначає, що й тепер, на сімдесятому році життя, Ликера не втратила ознак колишньої краси, жвавості й балакучості. Вона мала, напівінтелігентний вигляд, що видно було з мови, одежі і манери триматися. Про Шевченка вона розповідала з великим жалем і побожністю. Вона розповіла свою біографію, де, між іншим, згадує, що як вона працювала у Карташевських, то коли були гості (там двічі на тиждень відбувались літературні вечори), то вона завжди була в українському одязі. Серед видатних письменників, таких, як Тургенєв, Костомаров, Анненков, бував і Тарас Шевченко, якому вона сподобалась. Там же Ликера розповідає й про те, що Шевченко приносив їй багато подарунків, справив багато одягу і взуття і що до вінчання замовив гарний український одяг. Одного разу, коли Ликера відвідувала Шевченка в Петербурзі в його майстерні, він намалював її в українському одязі; а також зазначає, що розмовляв поет завжди українською мовою. Готуючись до одруження, вона дістала від свого господаря Макарова звільнення від кріпацтва. Свої спогади вона закінчила так: «Вийду тепер у Каневі на могилу Тарасову, а всі так і шепчуть: «Шевченчиха пішла. Шевченчиха пішла!» І чого вони в’язнуть до мене?».
Про те, як Тарас Шевченко тужив за українською людиною, за рідним краєм, за рідною стихією, живучи далеко від України, в Петербурзі, бачимо з такого епізоду. Шевченків приятель і земляк маляр Г. Честахівський на прохання поета знайшов йому гарну вродливу дівчину-українку, що позувала б йому в українському одязі. А що цій чарівній Одарочці було тільки 17 років, мати, яку звали Горпина, не зважувалась дозволити дочці йти позувати. Тому Г. Честахівський мусив по дозвіл писати аж в Україну, до її братів. І от, нарешті, одного дня в 1860 р. Одарочка в супроводі своїх родичів прийшла до Тараса Шевченка «в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в плахотці, в запасці, стрічках, кісниках і головка заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Це було в суботу, а в понеділок навідався до поета і сам Г. Честахівський, щоб довідатися, чи приходила Одарочка. Про цю зустріч із Шевченком і розмову Г. Честахівський розповідає так: «Він... ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орлиних грудей: Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало! А за віщо це, батьку? — запитав Честахівський. Учора,— відповідав із захопленням Шевченко,— у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочекались на Великдень,— наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник у мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького огороду. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову...» Як бачимо, ця дівоча краса, чудова, незіпсута рідна мова, рідний одяг глибоко сколихнули Кобзареве серце, і він у захопленні вигукував: «Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну...»
Тож ці інтимні сторінки життя домальовують нам ще глибше постать великого творця, ширше освітлюють його вдачу, його щиру й надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання та незвичайну любов до України, що разом дають синтетичний образ нашого невмирущого Кобзаря.
До речі, про заходи у справі одруження та про своє знайомство і зустрічі з Тарасом Шевченком з’явилися свого часу спогади самої Ликери, якій було вже тоді сімдесят років. К. Широцький, що записав розповідь Ликери 1910 року, зазначає, що й тепер, на сімдесятому році життя, Ликера не втратила ознак колишньої краси, жвавості й балакучості. Вона мала, напівінтелігентний вигляд, що видно було з мови, одежі і манери триматися. Про Шевченка вона розповідала з великим жалем і побожністю. Вона розповіла свою біографію, де, між іншим, згадує, що як вона працювала у Карташевських, то коли були гості (там двічі на тиждень відбувались літературні вечори), то вона завжди була в українському одязі. Серед видатних письменників, таких, як Тургенєв, Костомаров, Анненков, бував і Тарас Шевченко, якому вона сподобалась. Там же Ликера розповідає й про те, що Шевченко приносив їй багато подарунків, справив багато одягу і взуття і що до вінчання замовив гарний український одяг. Одного разу, коли Ликера відвідувала Шевченка в Петербурзі в його майстерні, він намалював її в українському одязі; а також зазначає, що розмовляв поет завжди українською мовою. Готуючись до одруження, вона дістала від свого господаря Макарова звільнення від кріпацтва. Свої спогади вона закінчила так: «Вийду тепер у Каневі на могилу Тарасову, а всі так і шепчуть: «Шевченчиха пішла. Шевченчиха пішла!» І чого вони в’язнуть до мене?».
Про те, як Тарас Шевченко тужив за українською людиною, за рідним краєм, за рідною стихією, живучи далеко від України, в Петербурзі, бачимо з такого епізоду. Шевченків приятель і земляк маляр Г. Честахівський на прохання поета знайшов йому гарну вродливу дівчину-українку, що позувала б йому в українському одязі. А що цій чарівній Одарочці було тільки 17 років, мати, яку звали Горпина, не зважувалась дозволити дочці йти позувати. Тому Г. Честахівський мусив по дозвіл писати аж в Україну, до її братів. І от, нарешті, одного дня в 1860 р. Одарочка в супроводі своїх родичів прийшла до Тараса Шевченка «в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в плахотці, в запасці, стрічках, кісниках і головка заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Це було в суботу, а в понеділок навідався до поета і сам Г. Честахівський, щоб довідатися, чи приходила Одарочка. Про цю зустріч із Шевченком і розмову Г. Честахівський розповідає так: «Він... ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орлиних грудей: Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало! А за віщо це, батьку? — запитав Честахівський. Учора,— відповідав із захопленням Шевченко,— у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочекались на Великдень,— наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник у мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького огороду. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову...» Як бачимо, ця дівоча краса, чудова, незіпсута рідна мова, рідний одяг глибоко сколихнули Кобзареве серце, і він у захопленні вигукував: «Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну...»
Тож ці інтимні сторінки життя домальовують нам ще глибше постать великого творця, ширше освітлюють його вдачу, його щиру й надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання та незвичайну любов до України, що разом дають синтетичний образ нашого невмирущого Кобзаря.
