вівторок, 18 жовтня 2016 р.

Леся Йосипівна Коцюба

    Кандидат філологічних наук Григорій Аврахов у 8-му числі журналу «Дивослово» за 2005 рік назвав Лесю Йосипівну Коцюбу в числі найславетніших українських патріоток, які самовіддано боролися за державу і націю. Це Люба Гайовська («Рута»), Галина Дидик, Алла Горська, Ірина Калинець, Ліна Костенко, Оксана Мешко, Надія та Леоніда Світличні, Надія Суровцова, Марта Чорна («Медея»), Наталя Шухевич. Посеред названих і не названих героїнь опору, жертв диких репресій страждали і єдино за читання або збереження праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На такому ж рівні героїчного подвижництва прочитується ймення Лесі КОЦЮБИ, про яку казано дотепер дуже мало. А саме їй належить організація успішної передачі за кордон крамольного трактату, що оголосив на цілий світ імення ґвалтованої, та не впокореної України. Про цю знакову шляхетну особистість, літературознавця й педагога, що зважилася на відчайдушний подвиг, ризикуючи власним життям, поведемо тут мову. На підставі архівних матеріалів та особистих вражень і окреслює автор публікації «Її всі звали Леся Йосипівна» життєпис звитяжниці.

   Народилася Олександра Йосипівна Коцюба 18 березня 1921 року в селі Веселому Хортицького району Запорізької області в селянській сім’ї. 1939-го вступила до Запорізького університету на українську філологію. В час німецько-фашистської окупації працювала швейцаром-прибиральницею в дитячій бібліотеці Січеслава. Після звільнення обласного центру була зарахована на III курс. Закінчила навчання 1945-го, здобувши спеціальність «Викладач української літератури». Упродовж 1945-1948 рр. викладала українську літературу у Дрогобицькому вчительському інституті, а в 1949-1951 роках – у Чернігівському педінституті. Вела гуртки виразного читання, режисувала аматорські вистави й концертні програми, адже володіла мистецьким хистом. Від 1 вересня 1956 року працює старшим викладачем Ніжинськогопедінституту, де розквітли її неординарні таланти педагога, науковця, діяча українського національного відродження. Відбувши річну аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, 1964 року успішно захистила дисертацію в Київському педінституті імені Максима Горького (офіційними опонентами були професор П. М. Попов і кандидат наук Г. С. Сухобрус). Із квітня 1969-го Леся Коцюба – доцент за спеціальністю «Фольклористика». Ось уривок із характеристики, яка була надіслана у ВАК на предмет присвоєння їй ученого звання доцента. «Читає курс лекцій із фольклору, з давньої літератури й літератури XVIII століття. Веде заняття з виразного читання. Всі види занять проводить на високому науково-методичному рівні. Її лекції завжди близькі слухачам, вони помітно діють на формування наукових інтересів студентів.
    2005 року до 200-ліття Ніжинської вищої школи доцент Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя Тамара Пінчук видає в Ніжині збірку «Зірки залишають слід»... і серед видатних постатей Гоголевого вишу розповідає про Лесю Коцюбу.
    «Леся Йосипівна якось зненацька з’явилась у нашому вузі. Дружина ректора Марка Повода була в Чернігові головою державної комісії, їй там сподобалася викладачка Коцюба, тому й була запрошена до нас. І квартирку – маленьку кімнатку з одним віконцем – вона з сином Богданом одержала в цьому ж будинку, в якому я жила вже з 1952 року. Отож і стали ми добрими знайомими, добрими друзями.
     Кафедра української літератури нашого інституту одержала кваліфікованого викладача. Леся Коцюба була емоційною людиною, красномовною і щирою, своїм літературним словом захоплювала студентів. Її любили, поважали, намагалися наслідувати, а потім згадували теплим словом. Я й досі пам’ятаю, яку активність проявляла Леся в час педагогічної практики. Це були такі ж творчі дні, як і дні роботи над дисертацією. Леся Йосипівна ходила збуджена, раз у раз запитувала мою педагогічну думку. Вона любила Тараса Шевченка, Лесю Українку, вона любила театр, тому створення бригадою практикантів театральних композицій на теми цих авторів було її улюбленою справою. Вона допомагала студентам як досвідчений режисер. Дуже раділа, коли задумане втілювалось у життя. Прибігала і радісно хвалилася результатом. І сама часто брала участь у таких виставах, була чудовим декламатором, просто майстром художнього слова. На якомусь із гучних конкурсів читців Лесю Йосипівну дуже похвалила народна артистка СРСР Наталія Михайлівна Ужвій. Отож і теми наукових робіт Лесі Коцюби стосувалися таких питань, як «Методика проведення літературно-музичних композицій», «Виразне читання поетичного твору» та інші. Леся Йосипівна дуже цим гордилась.
     Була ще одна справа, в якій Леся Йосипівна кохалася. Це процес написання і захисту дисертації. Ну всі пишуть дисертації, та не всі так емоційно смакують кожну знахідку, кожне речення і кожен висновок. Тема її дисертації була просто чудова – «Опанас Васильович Маркович – видатний український фольклорист». Це був, як добре пам’ятає читач, чоловік української письменниці Марка Вовчка. Працюючи над дисертацією, Леся Йосипівна дуже часто ознайомлювала мене з новими архівними знахідками щодо творчості Марковича, безмежно раділа кожному знайденому документові. І з літературним смаком, якщо так можна сказати, «ліпила» свою роботу.
   А ще між нами (мабуть, не тільки) обговорювалися думки про те, що Маркович, тонкий знавець України і народу, сам написав росіянці Марії Вілінській, своїй дружині, оті знамениті «Народні оповідання». Ну не могла Вілінська знати тонкощів народного життя, їх знав Маркович. Знаю, що Леся Йосипівна не першою прийшла до такого висновку, проте, знаючи добре Марковича, не могла й мовчати. Але ж так склалась історія української літератури, й «Народні оповідання» Марка Вовчка і сьогодні до болю хвилюють уважного та вдячного читача».
    Науковий працівник Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Наталія Дмитренко побачила у фондах Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва України листування викладача Гоголевого вишу, кандидата філологічних наук Григорія Васильківського з Володимиром Даниловим – фольклористом і літературознавцем із Ніжина, який працював у Ленінграді й підтримував творчі стосунки з Лесею Коцюбою.
    «Леся Коцюба приїхала в Ніжин із Чернігова, років 35-ти, гарної зовнішності, дружить із дружиною ректора Марка Повода, має сина Богдана, пише дисертацію, – повідомляє він колезі. – 1962 року урядовою постановою відмінили видання та друк у педінститутах «Наукових записок». Леся Коцюба їздила в Київ і добилася в Головліті дозволу на друк останнього збірника. У 1964-му в Ніжин приїздив Ульріх Фохт, який читав лекції про творчість Михайла Лермонтова. На урочистому вечорі Леся Коцюба декламувала українською мовою уривок із поеми Тараса Шевченка «Лілея».
    Близько 18 років роботи в Ніжинському педінституті знаменували розквіт викладацької, науково-дослідної, громадсько-політичної діяльності Лесі Йосипівни. Її лекції з давньої української літератури, фольклору, мистецтвознавчі гуртки охоче відвідували студенти різних факультетів, а організовувані нею екскурсійні поїздки Шевченківськими місцями, до пам’яток вітчизняної історії збирали численні громади небайдужих. І рік за роком – робота в архівах Чернігова, Києва, Глухова, Канева... Лесі Йосипівні належать 20 публікацій, зокрема фундаментальні студії про життя і творчість Опанаса Марковича. Можна тільки здогадуватись, як багато полишила вона ще не опублікованого. Позбавлена права викладати, що становило суть її життя, цькована місцевою пресою, подвижниця згасла, як свіча, на 66-му році життя.
    «Аби прояснити першопричини наглої згуби, згадаймо знаменні 60-ті роки, – пише Григорій Аврахов, який працював у Ніжині деканом філологічного факультету. – Тоді довкола Лесі Йосипівни утворився доволі потужний осередок патріотів-україністів. Серед них були Іван Бровко,Олександр Жомнір, Іван Костенко, Володимир Крутивус, Володимир Литвинов, Дмитро Наливайко, Іван Шпаковський... Вони активно впливали на студентське життя, оновлення навчально-виховного процесу, залучення студентської громади до пізнання «нової хвилі» літературно-мистецького ренесансу.
    1968 року вийшла у світ книга талановитого українського письменника Олеся Гончара «Собор». За наказом чиновників із ЦК КПУ розпочалося шельмування автора та його твору на сторінках газет і журналів. Вісім викладачів інституту виступили на захист Гончара й 7 травня надіслали йому телеграму, яка була надрукована через 20 літ у журналі «Дніпро», No8 за 1988 рік. Першим стоїть підпис О. Коцюби.
   Щоразу пафоснішими ставали дискусійні зустрічі з молодими (передусім київськими) майстрами «нового слова», які голосно заявили про себе. Особливо значущим був приїзд Миколи Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала, Бориса Олійника, Григора Тютюнника 12
грудня 1968 року.
   У доповідній записці ЦК Компартії України секретаря Чернігівського обкому КП України М. Борисенка читаємо: «Першим виступив літературний критик Анатолій Шевченко. «Молоде покоління поетів та письменників відродило рідну мову, – твердив він, – і поки воно живе, житиме й українська нація. Дай Бог, щоб ми й наші діти не дожили до тих днів, коли українську мову вивчатимуть лише як спеціальний предмет. Ми будемо жити і приносити у світ свої українські національні досягнення !» – вигукнув він на закінчення. «Націоналістичні» неопубліковані вірші прочитав Борис Олійник, якого підтримали такими ж за духом і змістом прозовими рукописами Григір Тютюнник та Євген Гуцало».
   Наступного дня яскраве свято єднання душ викликало жорсткі репресивні заходи до учасників та організаторів дійства, серед яких опинився і комуніст Аврахов. Він так пригадує про це.
    «Бродильним ферментом став бунтівний трактат Івана Дзюби. Викривальне слово, якого вже не сподівалася почути знекровлена терорами Україна, заохотило діяти рішучіше й наступально: світ має почути голос пробудженої до спротиву свідомої себе України. І нам пощастило дійснити неймовірне: ми передали цю працю за кордон.Конспіративні заходи спрацювали бездоганно – з нашого боку. Ніхто з утаємничених не споганився зрадою. Слабкою ланкою, на жаль, виявилися контрагенти зарубіжжя».
    Історія незаперечно свідчить: усі (або майже всі) конспіративні «проколи» вчиняли кволодухі випадкові люди, які прагнули врятувати свій спокій і своє життя. Знову пошлюся на Григорія Аврахова.
    «Коли Юрій Бача, літературознавець із Пряшева, перелякавшись за скоєне, виказав Івана Чендея, притиснутий ґебістами відомий письменник, одводячи неправдиве звинувачення, назвав справжнього передавача фотокопійного тексту і навіть не зробив спроби хоч якось його попередити. Провинець, вважаючи, що його шантажують підозрою, довго відхрещувався, накликаючи додаткові звинувачення во лжі. Оддиратися стало марним, коли слідчі пред’явили письмове зізнання Чендея. Треба було спішно знайти іншу рятівну версію співучасті, що виглядала би вірогідною. На світанку засилаю гінця до Лесі Йосипівни. Мовляв, зневолений виказати її (іншого виходу нема!), просив «перерізати» ланцюг подальших ловів співучасників посиланням на когось померлого.
    І Леся Йосипівна зробила блискучий хід: вона засвідчила, що машинописний та фотокопійний тексти, як і благословення на публікацію, дав їй професор П. М. Попов (літературознавець, мистецтвознавець і фольклорист, професор Київського університету, член-кореспондент АН УРСР, помер у квітні 1971 р.). З усіх можливих версій ця була найбільш довірчою, адже Павло Михайлович опікувався Коцюбою щонайменше літ 15. Численну групу активних співучасників змови було врятовано! А над головою пані Лесі згромадилися зловісні хмари...
     26 серпня 1974 року ректор Василь Горбач змусив Лесю Йосипівну подати заяву на звільнення «за власним бажанням». На проханні видати характеристику для пошуків іншого місця роботи він прописав сатанинський вердикт: «Тов. Коцюба О. Й. піддавалася різкій критиці на кафедрі, раді факультету та інституту за те, що вона мала та передала іншій особі ідейно шкідливий матеріал». Керівник і вчений убоявся назвати філософсько-соціологічний документ, що побачив світ 1968 року у Мюнхені. Замовчування епохального явлення, мовби його не існувало зовсім, тривало довгі роки. Зате «нєдрємноє» КҐБ продовжувало катувати «провинців». До честі Лесі Йосипівни, усі допити, «очні ставки», перехресні напосідання слідчих витримала предостойно, стійко стверджуючи непричетність Івана Дзюби до передачі трактату...»
    Я не була знайомою з Лесею Коцюбою, але її історія мене тривожить, ставить багато запитань. З глибокої підсвідомості виповзає пушкінське: «И я бы мог...» А чи справді змогла би? Українська інтелігентка, глибокий знавець рідної культури підхопила патріотичне полум’яне слово іншого інтелігента, ризикуючи посадою і навіть життям...
    У газеті «Літературна Україна» 9 листопада 1973 року Іван Дзюба зробив заяву про те, що його писанина «...містила в собі глибоко помилкове розуміння ряду національних проблем, інтернаціональної природи нашого соціалістичного суспільства, перекручено її трактувала і, по суті, була виступом проти національної політики партії». Уявляю, як тяжко йому було ґвалтувати самого себе.
   Під час міжнародного наукового семінару 2013 року «Хронологія радянської культури: константи й трансформації» в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя академік НАН України директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Микола Жулинський назвав таку поведінку Івана Дзюби політичною маскою. На його думку, той використав ідеологічну мімікрію як засіб легітимізації національної літератури в умовах радянської культури. Літературний критик і громадський діяч, посилаючись на принципи ленінської національної політики,намагався вберегти самостійність української літератури від впливу північного сусіда.
   Прикметна деталь: присутні на семінарі російські літературознавці з Уралу й Сибіру про працю Івана Дзюби, яку сьогодні можна прочитати навіть китайською мовою, почули вперше.
    А як почувалася після звільнення з роботи Леся Коцюба? Вона жодних публічних заяв не робила. Жила одна у своїй квартирі-бібліотеці – без роботи, без грошей, а часом і без хліба. Син мешкав окремо в іншому місті, і надіятися на його підтримку вона не могла. Колишні колеги, які проживали в цьому ж будинку, мовчки обходили її у дворі. Інші сусіди співчутливо розповідали: «Леся Йосипівна так кашляла, що ми через стіну чули». Але не наважилися зайти й розпитати, чому вона кашляє. Не через душевну черствість, а зі страху втратити власний добробут. Серед них, очевидно, були й ті, які ще пам’ятали «чорні воронки». Згадує доктор філологічних наук професор Павло Михед. «На практичних заняттях із фольклору Леся Йосипівна співала зі студентами українські народні пісні. Коли все переговорили, вона запитувала: «А хто, дівчата, знає ось цю пісню?» Починала наспівувати, а потім роздавала заготовлені списки слів: «Давайте тихенько-тихенько! Тільки тихенько!» Сувора й непідступна Леся Йосипівна танула на очах – тим, либонь, і живилася її велика душа.
    Ближче я зазнайомився з Лесею Йосипівною, коли почав працювати викладачем. Тоді перед лекціями та в перервах ми збиралися в «лекторській» і обмінювалися новинами, дискутували. І я не раз переконувався: Леся Йосипівна була в курсі всіх подій, вона читала все, що було помічене критикою або поголосом, хоч академічно і науково досліджувала історію літератури. Зустрічалися ми на методологічних семінарах (читай – політзаняттях для викладачів). Це були спільні засідання літературних кафедр, на яких розглядалися питання політики партії в галузі літератури: чи то в історичному розрізі, чи то в сучасному. Пам’ятаю, обговорювався черговий опус Шамоти – щось на зразок «Про історизм у літературі», вів семінар Григорій Неділько. Хтось
прочитав реферат, посипалися запитання, і ми з Олександром Ковальчуком теж поставили не дуже «зручні» запитання. Йшлося про критиковану у статті блискучу новелу Григо-ра Тютюнника «Оддавали Катрю». І доповідач, і особливо головуючий помітно занервували, закахикали, що викликалопосмішку Лесі Йосипівни. Після засідання вона підійшла донас і поблажливо сказала: «Ви молоді – вам можна!» Але зтого часу вона пом’якшала до мене і, вітаючись, ми по-змовницьки усміхалися одне одному.
    А коли пішов поголос про участь ніжинців у розповсюдженні праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», Леся Йосипівна взяла на себе основну провину і її звільнили,
а пенсію оформили лише через два роки. КДБ не залишало її у спокої, відслідковуючи всі пересування, зустрічі, телефонні розмови. Педінститут, особливо філологічний факультет, був місцем полювання цих «доблесних дзержинців»; саме тут можна було відзначитись і піти нагору кар’єрною драбиною до зірок на погонах та губернського привілля. Варто було лише щось «накопати» про «ворожу», «підривну» роботу націоналістів. Вони були головною їхньою ціллю.
   Потрапивши у скруту, Леся Йосипівна почала продавати свою багату бібліотеку. Саме біля букіністичного відділу у книгарні на Гоголівській ми випадково зустрілися. Я запропонував купити більшість із того, що вона принесла. Пам’ятаю, це були окремі томи історії Соловйова, праці з історії української літератури та фольклору. Я сказав, що охоче куплю й інші видання. Вона запросила прийти на квартиру, попросила зателефонувати, а потім, ніби похопившись, уточнила: приходьте об одинадцятій, телефонувати не варто (не хотіла клопоту для мене). Це я зрозумів, коли зайшов у квартиру. Леся Йосипівна красномовно підняла подушку, яка лежала на телефоні, і шпурнула її туди знову, переконавшись, що я все зрозумів. «Знайшли ворога!» – зі злою іронією сказала вона. Ми довго гомоніли про книги; було видно, що вона не хотіла з ними розлучатися. Я вибирав, показував, чи можна взяти ту або іншу, вона брала в руки й сама клала на мою купку. Так відбувався ритуал розставання. Вона шкодувала, що книги не потрібні її синові, котрий жив, здається, в Гомелі, так що туди їх забирати, зрозуміло, не збирався. Вона розповідала про захист своєї дисертації, ми обмінялися новинами.
   Такими були мої нечисленні зустрічі з Лесею Йосипівною, непересічною людиною, залюбленою в українське слово, українську пісню, що й складало чи не головне в її житті. Залишилася добра пам’ять, а ще книги з автографом «Л. Коцюба».
   20 листопада 1976 року в газеті «Під прапором Леніна» – ніжинському партійному органі, на останній сторінці з’являється стаття «Під маскою добропорядності». Державі захотілося парадно проїхати по грудях немолодої жінки всією міццю своїх танків, як написала про себе Анна Ахматова. Автора, котрий заховався за псевдо І. Стоян, можливо, знав редактор Григорій Зорка. А міг і не знати – такі тексти приносили в редакцію з відповідного органу та наказували публікувати. Аврахова й Коцюбу назвали нікчемними людьми. Грамотно маніпулюючи аргументами, цитуючи покаянну заяву Дзюби, пересічному обивателю навіювали думку про них як про осіб облудних та аморальних. І це випробування Леся Йосипівна витримала мужньо.
   Я не хочу ділити героїв цієї історії на позитивних та негативних. Кожен із них зробив свій вибір: одні сповідували при цьому власну вигоду, інші – принципи. Бог їм суддя. Я думаю про моральну відповідальність кожного з нас за написане, сказане публічно.
    Микола Лукаш, який залишив нам блискучі поетичні переклади з іноземних мов на українську, сказав, що може сісти у в’язницю замість Дзюби. І цим позбавив себе улюбленої творчої роботи й буквально кусня хліба. Колишні колеги часом запрошували його до себе в гості, аби підгодувати. У такий спосіб вони, вірогідно, очищували свою совість. Бо думали ж так само, як він, але сказати не змогли.
    Іван Дзюба через публічне покаяння зберіг себе для родини, для літератури. Я чула його виступ на Всесвітньому форумі українців 2001 року, коли він обережно, але аргументовано говорив про важливість збереження української мови задля збереження нації. Його наукові розвідки – золоті злитки в історії української культури. Він дожив до належного пошанування в незалежній Україні.
   Леся Коцюба померла 1986 року після інфаркту. Їй виповнилося 65. У довірливих розмовах із сусідкою, з колишніми колегами вона ніколи не пожалкувала про свій вчинок. Вона була правдивою в усьому і за це залишилася в пам’яті людській.
    – За чисте сумління ви заплатили дванадцятьма роками таборів і заслань... Що давало вам сили? – запитала я у доктора філософських наук, поета, літератора, дисидента-шістдесятника Євгена Сверстюка під час його перебування в Ніжині.
    – Це нелегко і легко. Десь у Довженка я прочитав: «У час великого болю й великої загрози єдине, що тримає мене, – це чисте сумління». Якщо ж говорити про силу, то її дає людині обов’язок. У Лесі Українки є: «Що дасть нам силу» – і відповідь – «Хрест!» Нести хрест до кінця – в цьому обов’язок і сила...
    «Тривкий прослід лишило геройство Лесі Йосипівни в громадсько-політичній історії України, – стверджує Григорій Аврахов. – Ми у великім, не сплаченім боргу перед особистістю крицевої вдачі. Що потрібно зробити, аби вшанувати її пам’ять? Насамперед – відкрити меморіальну дошку на будинку в Ніжині, де жила і відійшла в безсмертя героїня назвати ім’ям Лесі Коцюби вулицю, на якій розташований університет, започаткувати щорічні наукові читання на честь героїні опору; видати її наукові праці та спогади тих, хто близько спілкувався з цією напрочуд щиросердною людиною, готовою «всіх захи-стити одним своїм серцем» (вислів Лесі Українки)»
ДЖЕРЕЛО: Онищенко Н. Усіх захистила своїм серцем / Надія Онищенко // Деснянська правда. - 2016. - 29 вересня. - С. 8.

Немає коментарів:

Дописати коментар