Тетяна Мотчана - старійшина всього Корюківського районного педагогічного братства

Як не розповісти про старійшину всього Корюківського районного педагогічного братства - чудову вчительку Тетяну Мотчану?! Для неї 2018-й рік незвичайний. Це - рік її століття. Не кожному судилося стільки жити. її довголіття - подарунок долі, з тривогами, неспокоєм і любов’ю до людей. Більше робити добра, нікому не заздрити, думати про хороше - прості речі і прості секрети її великих років.

    Є вчителі справжні. Є й такі, що просто відбувають уроки. Наша Тетяна Мотчана - справжня. Не лише завдяки вмінню викладати математику. Справедлива й безкорислива душа. На перервах біля неї завжди юрмилися учні. Вона не рахувалася з часом - залишалася в школі після уроків, щоб підтягнути відстаючих і додати знань допитливим. Про репетиторство тоді й мови не велося. Які гроші, які платні заняття?! В її голові таке не вкладалося.

   Навіть до пенсіонерки Тетяни Мотчаної, в ЇЇ невеличкий будинок у Корюківці на вулиці Шевченка, 202 часто заходили і старшокласники, і студенти. Допомога була від сивої вчительки безкорислива, доброзичлива, без натяку на зайнятість. Навпаки, вона після кількох годин занять математикою ще й сама чайника нагріє, до столу запросить. Голодним ніхто з її хати не виходив.

     Лише одного разу, згадав її син Олександр, хтось із маминих вдячних учнів поклав на ганок коробку з чайним сервізом і втік. Кого не питала: «Твоя робота?» - усі відмовлялися. Довго цей сервіз стояв не розпакований. Учителька нарешті, здалася, коли через рік завітало багато гостей, а посуду не вистачало...

    Пишу ці рядки, а переді мною два її образи: ще молодої біля класної дошки у модній сукні з білим комірцем, і на схилі літ, у простенькому домашньому одязі, тепленьких шкарпетках. Сидить на ліжку в невеличкій своїй кімнаті. її помічник поруч - син Олександр та інвалідські «ходунці».

    Безперечно, старість людей змінює. Коли йшли до неї з однокласницею Зіною Дербою, боялися, що вона нас зовсім забула і сама вже не та... Чого боялися - не сталося. Ті ж очі й посмішка. Зморщок побільшало й сивини. Голос бадьорий - гостям рада. І ми, вже сивуваті, тулимось до неї, мов до матусі. Наших неньок уже давно немає, а вона чимсь так схожа на них!..

     Молоді були, зелені. Що ми знали колись про своїх учителів? Мало. На уроках математики доводили теореми. Історія захоплювала нас давно минулими подіями. Креслення боялися, мов вогню, вимогливий учитель не давав нам дихати. Уроки літератури були захоплюючі й багаті на героїв класичних творів, з їхніми переживаннями, вчинками, прагненнями. Круговерть шкільної науки цікава. Хотілося скоріше пізнати світ, піти в доросле життя. Все далеке вважалося незвичайним, а ближнє - буденним. Та життя навчило бачити саме в звичайному, буденному щось незвичайне...

     Уже згодом дізналися: батька вчительки Тамари Бездольної розстріляли як «ворога народу» в 1937-му. Завуч Василь Гупало ще хлопчиком дістався в Корюківку з голодної Полтавщини і врятувався від смерті. Ледве не загинула молода партизанка з’єднання Салая-Коротченка Марія Мойсієнко, наш мовник. Свідком трагедії Корюківки у 1943-му стала Ольга Суровець, наш історик....
    А Тетяна Мотчана?... Сторінки книги її життя - це шлях сільської дитини до знань, боротьба за життя, віра в добро.

    Її рідне село Козляничі - не за морями, а за лісами. З Корюківки не видно. Лишень жителі Олійників, котрі піднімаються на гору, де колись стояв панський маєток, бачать куполи козляницької церкви. Дух захоплює. А ще серед давніх будівель, тільки їх, звичайно, не видно, дім лікарів Смирнових - нині музей. У цій садибі понад століття тому й жив садівник Єфрем Мотчаний зі своєю дружиною Євдокією. Вони познайомилися ще працюючи на Корюківському цукровому заводі. В Єфрема були золоті руки, слюсар-мідник, від його рук і дерево, й метал оживали. А ще - садівник, бджоляр. Почалася перша світова - забрали на фронт, а потім - 1917-й, у вирі якого теж вдалося побувати. Хаос, розруха. Повернувся в село...
    Лікаря Леоніда Смирнова і його сім’ю, з якої сини теж стали медиками, в Козляничах любили. В революційному пориві селяни не зруйнували садиби. Смирнови були забезпеченими людьми, але скромні й інтелігентні, відгукувалися на селянські біди.
    У вересні 1918-го в Євдокії Мотчаної пологи приймав син Леоніда Смирнова - Борис, теж лікар. Бідолашна жінка від нестерпного болю не знала, де дітися. Зачинилася в хаті, залізла на піч. Єфрем дістався в дім через вікно. Вчасно нагодився. Побіг до лікаря по допомогу.
    - Донечка! - вигукнув рятівник, коли закричала, побачивши світ, маленька дівчинка. Борис Смирнов сам напросився до Єфрема й Дуні в куми. Хіба такій людині можна відмовити?.. Ймення своїй хресниці - теж він дав. Згодом лікар став хрещеним батьком і Сергійку Мотчаному, молодшому брату Тані. Тетяна Мотчана все життя пишалася і рідним батьком, і хрещеним.
     Садибу в дворян-лікарів Смирнових радянська влада відібрала, і в Козляничах їх уже нічого не тримало. Батько Бориса помер, його мати - дитяча письменниця Софія Козляницька (псевдонім) дуже переживала втрату дорогої людини. У кожного з їхніх дорослих дітей був свій шлях.
    Хрещений Тані Мотчаної кілька років працював у Сосницькій лікарні і виїхав. Згодом він
став відомим нейрохірургом і санскритологом, академіком Академії наук Туркменської PCP, знав декілька мов.
    - Як високо він піднявся! - з гордістю думалося Тетяні Мотчаній. - Це ж титанічна праця!..
    Санскритолог Борис Смирнов був неперевершеним фахівцем із санскриту - стародавньої індійської літературної мови зі складною граматикою, що іноді використовується й досі. Вік ранніх пам’яток сягає до 3,5 тисячі років. Давньоіндійська літературна мова поступається лише хетській.
     Він першим переклав на слов’янську мову філософські тексти «Махабхарати» - епосу народів Індії. Це близько 23 тисяч віршів, так званих «шлоків» - новел, байок, притч, легенд. Це в сім разів більше, ніж наша Біблія і в 67, ніж «Ілліада» разом з «Одісеєю».
     Два томи «Махабхарати» хрещений подарував своїй українській хрещениці, а ще два теж хрещенику - її брату Сергію, якого дуже поважав як героя війни.
   - Це ж яку треба мати мужність і силу волі, - писав він, - щоб витримати знущання нацистів у кількох концтаборах, утекти і боротися з ворогом у лавах руху опору на території Югославії й Албанії!..
    У листах на Україну Борис Смирнов розповідав про себе небагато. Він пережив жахливий землетрус, врятувався під руїнами будинку завдяки полицям з книгами, що накрили його. Вибрався і, травмований, рятував людей за операційним столом без спочинку.
     А ще академік Смирнов писав у листах, що дуже задоволений педагогічними успіхами своєї хрещениці. Та вони, вважала вчителька Тетяна Мотчана, були дуже скромні. Математик, класний керівник. Скільки так працює колег! їй довірили очолювати секцію вчителів математики району. За це медалі не вручають, та чомусь ніхто не прагнув таку безоплатну роботу відібрати собі. Листи академіка до своєї хрещениці Тетяни Мотчаної експонуються нині в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В. В. Тарновського.
    Вони не лише листувалися, а й надсилали посилки. Син Олександр згадує, що мамин хрещений дуже любив сухі ягоди смородини. Жінка старанно сушила вітаміни з городу й відправляла в Середню Азію. Кликала в гості. Вічно заклопотаний. А вона б йому сад свій показала, квіти. Ростити їх любила.
    Академік Борис Смирнов помер в Ашхабаді в 1967 році. Поїхати в Україну, в рідні серцю місця, не довелося. Син Тетяни Мотчаної Олександр відвідав його могилу на початку нинішнього століття на православному кладовищі. Приїхав у відрядження в Ашхабад з Києва і скористався цим. Уклонився низько від матері і земляків...

   Літа, ніби квіти, відцвіли... її здібності першим помітив учитель математики в Чориотичах. та написав тоді в характеристиці:«..здібна до педагогічної діяльності з математики». Отож приїхала навчатися в корюківську десятирічку, потім - Ніжин, педінститут, фізико-математичний факультет. Це було в 1936-му. А через три роки поїхала на роботу. Навчання скоротили у зв’язку з фінською війною. Тетяна Мотчана диплома не отримала. Їй. як і всім іншим студентам, видали довідку про дострокове завершення навчання без практики. З нею й працювала всі роки. Перший свій самостійний урок провела в рідній корюківській школі. Його тема: «Площа зрізаної піраміди». Класи були великі - по 30-35 учнів. Але діти дуже хотіли вчитися. У неї ніби виросли крила...

     Радість немов вільна птаха, наче марево. Здавалося. їй не буде кінця. Аж ні... Потім була війна з нацистами, довга і страшна. Увечері напередодні її початку в школі зібралися випускники сьомого й десятих класів. В одному Тетяна Мотчана була класним керівником. Іншу подію очікувала завтра. 22 червня. Вона виходила заміж за Володю Сидоренка, вчителя фізики, якого знала, ще навчаючись в інституті.
    І знову радість. ніби марево...
    Вчорашні десятикласники йшли у військкомати. а вчителька плакала, збирала свого Володю у фронтову дорогу. Залишили! Бронь! Але від того не легше...
    Старшого сина Ігоря Тетяна народила в свекрухи вдома, на околиці міста, в серпні 42-го. А через півроку рятувала своє дитя від кривавої пожежі. Вони не були в самому її пеклі. Пекло котилося до них.
    Люди з Садової ховалися в лісі й на Гапоновім болоті. Свекри сказали, що нікуди не підуть. Схорон - у кінці городу. Яму викопали заздалегідь. Домовились: якщо фашисти з'являться зненацька - усі тікають у різні боки. Може, хто-иебудь і залишиться живим. Один день сиділи в ямі в снігах до вечора. А вранці наступного чули, як у дворі через пролісок, кричала старенька: «Куди ви мене штовхаєте?» І постріли...
   З'явився якийсь броньовик. Кати! Тетяна схопила малого і чимдуж побігла до лісу.
   Броньовик застряв у снігах. Дорога до їхнього кутка була заметена. Криваві «пасажири» броньової машини почали стріляти запальними кулями. Загорівся один дах. інший... І їхній. Сидоренків...
   Тетяна цього не бачила. Вона взагалі нічого не бачила, крім своєї дитини. Де в неї сили бралися боротися з глибоким снігом?!. Дісталася лісу поблизу Лубенця. а там люди ховаються. Прибилася до них. Надвечір додому розходяться. Та кілька жінок з дітьми не йдуть. Нікуди.
   В Корюківці все горить. Спасибі одній жіночці з Лубенця. Повела всіх до своєї хати, крайньої у селі, зварила чавунець картоплі, спати вклала...
   Жалкує Тетяна Єфремівна. що не знайшлося в неї часу згодом подякувати жінці за порятунок. Хіба на її місці вона інакше б вчинила?.. 
    А потім її з дитиною знайшов свекор - люди переказали. Приїхав конем - посадив на сани:
    - Поїдемо. Таню, в Козляничі. до матері.
     Добиралися в обхід доріг, щоб поліція не зустрілася. Кінь на льоду в річку провалився. Сани з дитиною зверху на кризі. Таню перед цим свекор відправив на той берег: «Біжи, ти легенька!« Перебігла. Роздягнувся старий, пішов у крижану воду коня витягувати. Таня ледь не зомліла...
    Коли свого хлопчика Тетяна занесла до батьківської хати, злякалася ще більше: дитина схожа на мерця. Та маленький за ніч на печі відігрівся.
    А потім знову переживання. Ігорька ледве не вбили, коли вороги восени цього ж року відступали. Підірвали міст. Все летіло. Щось важке розбило шибку і впало, поряд з дитиною.
    Усього не розкажеш. Володю, чоловіка, на фронт не провела, розминулися на дві години... Бігла з Козлянич!..
   Загинув він у Білорусі. Тяжко переживала, на уроках забувалася. Школа працювала із забитими фанерою і залізом вікнами, з маленькими шибками. Скільки там було сиріт!

    Спасибі долі: вона подарувала їй. нарешті. світлі дні. Душевні рани з роками гояться. Взяв Тетяну Мотчану за дружину корюківчанин Іван Парфенюк. спеціаліст-зв'язківець. Його життя теж бідами наділило по вінця. Під час корюківської трагедії загинула кохана з дворічною донькою А його сховала. Вирвався з полум'я, витяг усіх убитих і сам обгорів. Вилікувався у партизанському загоні. Дружину його - Женю Тихоновську - Тетяна Мотчана вчила у школі, й Івана добре знала. З початку війни забезпечував зв’язок у Чернігові, евакуюватися не вдалося, прийшов пішки до Жені в Корюківку. Був партизанським зв’язковим. Тому й ховала його від ворожого ока. думала, що її з дитиною не чіпатимуть.
    Повоювати йому так і не вдалося: після звільнення Корюківки Івана Парфенюка залишили в районі для відновлення про волового зв'язку і забезпечення радіомовлення.
    Першим приміщенням радіовузла зв'язку була кімнатка в церкві на другому поверсі. Тетяна Мотчаиа це добре пам'ятає. Її Іван, вже в 50-річному віці закінчив політехнікум зв'язку. Він був єдиний із тих. хто будував зв'язок в районі із самого початку...
    Перо так і проситься написати: «А потім у них народився син». Як же без дитини? Вона єднає, зміцнює сім'ю. Хлопчика назвали Олександром. Вони разом зі старшим братом Ігорем росли у великій любові. Татова робота їх дуже цікавила, вони спостерігали за розвитком і експлуатацією технічних засобів зв'язку, практикували радіотворчість удома. Звичайно, дуже поважали мамину нелегку вчительську працю, мамину справедливість у всьому...
    Ігор і Олександр закінчили Київський політехнічний інститут. Старший - радюфакультет. а менший - хіммат. Розлетілися. Їхні домівки давно вже в Свердловеьку (Катеринбурзі) і Києві. Діти є й онуки.
    Відмінні спеціалісти, та вже на пенсії. Олександр тепер разом із мамою. Неньку не можна залишати саму. Скільки разів він витягував її з пазурів смерті?!. Ласкавий, спокійний. уважний. Усім матерям такого б сина!..
   Жаль. Ігор далеко. Хворіє. Отож, усі надії на Олександра. Він. як і ненька, радий кожній людині, котра відчиняє до них двері. Це все йдуть учні - сиві й не дуже. Любить їх пригощати чаєм і обов'язково фотографує з мамою.
    У невеличкій кімнаті на стіні вітання з ювілейним днем народження від учнів 10-б класу міської школи № 2, де була в 1968 році класним керівником. У рамці почесна грамота. Здається, тому вітанню ціни немає. Там є слова з побажаннями своїй дорогій вчительці прожити на землі не лише сто літ. а набагато більше. Ніби наказ!
     Хіба можна не виконати? Тетяна Мотчана вдячна за це і старається жити.

Джерело: Шматок З. Хрещениця академіка Смирнова і просто вчителька [Текст] : [нарис про найстарішу корюківську вчительку Т. Є. Мотчану] / Зоя Шматок // Деснянка. - 2018. - 26 квіт. (№ 17). - С. 4, 8. + РЕЖИМ ДОСТУПУ