Леонід Іванович Глібов та Чернігівщина

     Леонід  Іванович   Глібов – багатогранна   особистість   української культури:   письменник,   громадський діяч, талановитий педагог і видавець, який заснував у Чернігові газету  "Черниговский  листок",  що  за  оцінкою  дослідників  була другим  після  "Основи"  українським  періодичним  виданням. Літературна  спадщина  Глібова  українською  мовою  досить велика:  107  байок,  понад 40 ліричних пісень, 54 вірші-загадки і стільки ж відгадок, 14 акровіршів.  Народився  Леонід  Глібов  5  березня  1827  року  в  селі Веселий  Поділ  на  Полтавщині  у  родині  управителя  маєтку поміщиків  Родзянків.  Дитинство  письменника  минало  в  селі Горби  Кременчуцького  повіту,  куди  батько  переїхав  разом  з паном. Початкової грамоти малого Леоніда навчила мати, культурна й  освічена  жінка.  У  1840  році  він  вступає  до  Полтавської гімназії. Під час навчання в гімназії Леонід Глібов зближується з групою  місцевих  українських  літераторів,  зокрема  з  поетом- романтиком  О.  С.  Афанасьєвим-Чужбинським.  Захоплюється творчістю  Т.  Шевченка  та  Є.  Гребінки.  У  1847  році  в  Полтаві вийшла  перша  збірка  поетичних  творів  Глібова  під  назвою "Стихотворения  Леонида  Глебова".  Невдовзі  Леонід  важко захворів і повернувся додому, так і не закінчивши гімназії. Після  одужання  і  невдалої  спроби  вступити  на  медичний факультет Київського університету Л. Глібов у 1849 році вступає до  Ніжинського  ліцею вищих  наук  князя  Безбородька,  де  свого часу навчалися М.  Гоголь і Є.  Гребінка. 

1953  року на сторінках неофіційного   відділу   газети   «Черниговские   губернские ведомости» друкує близько тридцяти україномовних байок.. 

    Після  закінчення  ліцею  у  1855  році  Леонід  Іванович працював  викладачем  історії  та  географії  у  дворянському училищі  в  містечку  Чорний  Острів  на  Поділлі.  В  1859  році переходить  на  посаду  викладача  географії  в  Чернігівську чоловічу гімназію. Як вчитель Глібов був палким прихильником демократичної  педагогіки,  користувався  популярністю  серед учнів.

     Леонід Іванович брав активну участь у громадському житті міста:  із запалом береться за здійснення занадто сміливої на той час  думки – організації  періодичного  видання  українською мовою.  Зусиллями Глібова з липня  1861  року починає виходити щотижнева газета "Черниговский листок".

      Л. І. Глібову доводилося долати значні труднощі, пов’язані з виданням газети, робота в якій була безкорисливою: прибутки від її  видання  не  покривали  навіть  вартості  паперу та друкарських витрат.  Випускати таку газету в губернському місті – справжній подвиг: потрібні  кошти,  кваліфікований  колектив.  З  обіцяних 25  номерів  у  1861  році  вийшло  лише  11.  У  1862  році  видано 36 чисел часопису, у 1863 – 14 (і перше з них -  тільки 7 травня). Всього ж за три роки видано 61 номер.

     Перу  Леоніда  Глібова  в  "Черниговском  листке"  належать майже  всі  передові  (під  назвою  «Новости,  вести  и  слухи»), чимало  фейлетонів  на  громадські  теми,  кілька  театральних рецензій  (переважно  про  вистави  місцевого  драматичного гуртка), цілий ряд прозових і поетичних творів, які друкувалися здебільшого   під   псевдонімами   П. Сонин,   Ив. Кенер, Простодушный.
     "Черниговский  листок" висвітлював  питання  громадсько-культурного  життя  України  того  часу,  подекуди  викривав зловживання урядової адміністрації,  ставлячись з  неприхованою симпатією до селянства.
     Обставини  життя  в  "губернском  хуторе",  як  іронічно називав  Глібов  Чернігів,  коли  місцева  адміністрація  пильно слідкувала  за  проявами  вільнодумства,  часто  примушували письменника вдаватися  до  алегорій та прозорих  натяків  під  час висвітлення важливих громадських проблем.
     Попри  всі  негаразди,  газета  Глібова  видавалася.  Ядром авторського  колективу,  яке  задавало  тон  усьому  виданню,  крім Л.  Глібова,  були  П.  Куліш,  О.  Кониський,  О.  Лазаревський, М. Номис, О. Тищинський.
    Окрім відомих імен, редакція друкувала твори дописувачів, листи від яких приймала охоче. Друк  матеріалів  українською  мовою  (а  це  приблизно 25  відсотків)  -  важлива риса видання.  Адже  в  тогочасній  пресі знайти  україномовну  періодику  майже  неможливо.  Тим-то  й важлива  позиція  редактора  Л.   Глібова,   який   відстоював українську мову і закликав до її вивчення. Одними з  найцікавіших відділів газети були літературний і бібліографічний. Аналіз бібліографічного відділу газети показав, що   редакція   орієнтувала   читача   на   книги   українських письменників,  книги  про  українську  історію  та  рідну  мову. Нерідко  редакція  сама  пропонувала  читачам  через  газету отримати книги.
    Однак видавати "Черниговский листок" Л. Глібову довелося недовго. 9  серпня  1863  року  міністр  внутрішніх  справ  Валуєв повідомив міністра народної освіти про причетність Л. Глібова до відомого  процесу  чернігівської  громади  60-х,  до  справи  лікаря Носа  та  землемірного  помічника  Андрущенка,  а  10  серпня  дав розпорядження  чернігівському  губернаторові   "Черниговский листок" закрити. 
     Повернутися до роботи  в  періодичних виданнях Л.  Глібову було  важко: після  втрати  роботи  й  газети  письменник  зазнав матеріальних  труднощів,  розраховуючись  з  боргами  свого неіснуючого видання. Два роки Леонід Іванович живе в Ніжині у родині тестя,  а  1865-го повертається до Чернігова та деякий час працює  дрібним  чиновником  у  канцелярії  губернатора.  Завдяки друзям, зокрема О.  Ханенку, у  1867 році Леонід Глібов  отримує посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця  життя.  Протягом  60-70-х  років  пише  фейлетони  під псевдонімом Непостоянный Сотрудник та гумористичні вірші за підписом  "Капитан  Бонвиван",  готує  збірки  своїх  байок,  видає книги-«метелики»,  друкує  театральні  огляди,  публіцистичні статті, твори для дітей.
     Широке визнання в українській літературі Л.  Глібов здобув як  байкар:  усього  написав  понад  сотню  творів  цього  жанру. Перша  збірка  "Байки  Леоніда  Глібова",  що  містила  36  творів, вийшла у Києві в  1863, але майже весь наклад її був знищений у зв’язку з Валуєвським циркуляром.  1872-го вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою,  книгу байок, а  1882 -  третю,  що  була  передруком  попередньої.  Спроби  надрукувати  інші збірки Л. Глібову не вдалися: перешкоджали цензурні заборони.
    У  цей  час  Леонід  Іванович – душа  літературного  життя  в Чернігові, його щотижневі «четверги» охоче відвідують приятелі, шанувальники літератури та актори.  "Усі ці розмови оживлялися оригінальними  образними  думками  й  повідомленнями  самого господаря, – згадує його товариш Михайло Шевелів. – Вони так захоплювали  гостей,  що  останні  часто  й  не  чули  бою  стінного годинника,  що  висів  тут  же  у  вітальні.  Тільки  два  або  й  три голосні  удари  примушували  гостей  розходитись  додому».  «Не можна  було  без  розчулення  дивитися,  як  поважний  сліпий старець у невеликому гуртку своїх найближчих приятелів  почне бувало ввечері оповідати свої майстерно  складені  байки та інші п’єски»,  -   додає  редактор  журналу  "Київська  старовина" Володимир Науменко.
     Справжнє   творче   палання   повернулося   до   Глібова наприкінці життя:  друкується в галицьких журналах "Дзвінок" і "Зоря".   За   останні   чотири   роки   письменник   створює україномовних  творів  більше,  ніж  за  весь  попередній  час. Популярність  його  зростає.  Протягом  1890-1893  років  байкар написав  понад  50  віршованих  загадок,  жартівливих  пісеньок  та акровіршів  для  дітей.  Ці  дотепні,  щирі,  досконалі  за  формою твори  друкувалися  під  псевдонімом  Дідусь  Кенир.  У  пошані  й славі, але майже сліпим, доживає Л. Глібов останні свої дні.
      У  1891  році  відбулося урочисте  вшанування Л. І. Глібова з нагоди 50-річчя  його  літературної  діяльності.  Численні  листи, телеграми,  вітання, які він отримав, свідчили про визнання його таланту. Майже втративши зір, поет продовжував писати з лупою під лінійку.
     У  1893  році  стан  здоров’я  байкаря  значно  погіршився, друкарнею керував уже через сина Олександра. Леонід Іванович майже  не  виходить  зі  свого  помешкання.  Лікарів  до  себе  не підпускає. Виняток – близький приятель Іван Лагода. Коли його нарешті  оглядають  медики,  висновок  невтішний  – астма, брайтова  хвороба  (запалення  нирок),  серце,  легені  й  печінка ослаблені.
     Леонід  Глібов  диктує  Олександрові  Тищинському  свою останню  байку - "Огонь  і Гай".  А через  два дні  вже  не  може встати  з  ліжка.  Весь  час  перебуває  при  свідомості  -   впізнає гостей,  намагається  з  ними  перемовлятися.  Сповідається  перед священиком.  Не  може  ковтати,  тож із харчів  йому дають тільки воду з вином. Від лікарської допомоги відмовляється.
     Помер  Л. Глібов  10  листопада  1893  року.  Земська  управа виділила  на  похорони  300  карбованців.  На  той  час  це  значні гроші.  Поховали  Леоніда  Івановича  Глібова  на  території Чернігівського    Троїцько-Іллінського    монастиря.    Перший пам’ятник  на  могилі  з’явився  1899  року.  Це  був  надгробок  з білого  мармуру,  що  мав  портрет Л. І.  Глібова та був  увінчаний хрестом.  На  задній  грані  були  викарбувані  рядки  з  віршаВ. І. Самійленка.
      У   1939 році   цей   надгробок   було   перевезено   до меморіального   музею   Михайла   Коцюбинського,   де   він експонується  досі,  а  йому  на  зміну  встановлено  скульптурне зображення поета на постаменті із сірого граніту.
     Слава  про  Леоніда  Глібова вийшла за межі  України  ще  за його життя. Чарівні поетичні рядки й нині відкривають нам красу рідної природи, вчать любити рідну землю, мову.

Ольга Іваненко