вівторок, 16 липня 2013 р.

Роль Громад і Земств Чернігівщини в розширенні бібліотечної справи


Друга половина ХІХ ст. була одним із яскравих періодів у розвитку культури Чернігова. Він ніби увібрав в себе все те краще, що робилося до цього прогрессивно настроєними діячами. Якщо в економічному розвиткові місто залишалося центром лише ремісничо-кустарних промислів, то у культурному відношенні воно мало провідне значення і поруч з Києвом, Харковом, Одесою відігравало визначальну роль в розвитку культури України, особливо в галузі літератури.
Звертаємось до окремих фактів, які переконають нас в цьому. У 1877 р. у місті було відкрито бібліотеку, а в 1900 р. на базі колекції відомого мецената, збирача і діяча культури В. В. Тарновського, яку він подарував місту, а до її складу входило більше 7 тис. експонатів , - музей українських старожитностей [71, c. 2].
Хочав Чернігові не було професійного театру, Але аматорські театральні групи могли інколи позмагатися із відомими коллективами, бо їх організаторами були талоновиті митці. В другій половині ХІХ ст. ці аматори продовжували розвивати традиції Л. Глібова, організатора демократичного гуртка «Товариство, кохаюче рідну мову», а також активних його учасників – фольклориста Опанаса Марковичап, режиссера – аматора і драматурга Дмитра Старицького, учителів, а пізніше відомого вченого  Івана Дорошенка та письменника Миколи Вербицького, лікаря і письменника Степана Носа, історика Олександра Лазаревського та ін. Сааме вони зі сцени проголошували українмське слово, яке було заборонене тоді, сааме вони пропагували українську драматургійну классику.
 У 1898 – 1908 рр. активно діяв у Чернігові народний театр під керівництвом Олександра Федоровича Володарського, який був талановитим актором, драматургом і перекладачем на українську мову гоголівського «Ревізора». Він не тільки вчився в Києвському університеті, а й грав у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського, І. Сагатовського, Т. Колесниченка. Це булла хорошп сценічна школа, і Володарський використав набуті знання та навички, уроки майстрів в Чернігівському «Народному театрі».
Активну участь в в організаці і постановці аматорських вистав на українську тематику брав також Микола Олександрович Константинович, учитель місцевої гімназії, який пізніше став відомим земським працівником.
Збагачувалось театральне життя міста і приїздом до Чернігова професійних ттруп М. Садовського, М. Кропивницького та ін., в яких грали і актори з Чернігівщини: М. Заньковецька,  Г. Затиркенвич – Карпинська, В. Грицай (Колтановськитй), Г. Ніжинська (Московичова) та ін.
Чернігівці радо приймали і Миколу Лисенка, який підтримував творчі і особисті зв»язки з М.Коцюбинським, І.Шрагом, В.Грінченком та ін. В садибі автора повісті «Fata morgana» композитор зіграв декілька своїх творів : «Елегію», «Піснцы без слів», які так любив М.Коцюбинський, «Вічний революціонер» та ін.Разом з ним приїздили співаки з Києва. Концерти, організовані М.Лисенком в Чернігові, відігравали велику роль в пропаганді українського класичного мистецтва.
Необхідно підкреслити, що музичні інтереси у чернігівців закріпилися ще з 80-х років ХІХст. Саме це і сприяло тому, що у 1884р. було сформоване Чернігівське музично – драматичне товариство, яке завершило свій організаційний процес у 1888р. і охопило близько 200 членів – любителів. Активними діячами товариства були Л. Глібов, І. Лагода, І. Шраг (секретар товариства ), І. Рашевський, О. Горєлов, М. Яснопольський та ін. Це товариство відігравало значну роль у виявленні та підтримці молоді з творчими здібностями, у пропаганді класичного мистецтва, в організації концертів, літературно – музичних вечорів, постановці вистав як драматичних, так і оперних труп, організації музичної освіти .
В розвитку культури Чернігова в кінці ХІХ ст. відіграли значну роль окремі яскраві особистості. Без них, без їх зацікавленості, активної діяльності сонне життя міщан Чернігова не було б пробуджене. До тих, хто активно працював на ниві культури, слід віднести і Івана Григоровича Крашевського, який після закінчення юридичного факультету Київського університету працював губернським урядовцем, був членом статистичного комітету. Але не цим прославився він у Чернігові. Як свідчить у своїх «Споминах» Софія Русова, Івана Крашевського любила місцева аристократія, бо він гарно малював, цікавився музикою і добре знався на ній, завжди гостинно приймав місцевих та приїжджих музикантів. Саме він допоміг влаштувати концерт М. Лисенка. «До українства», зауважила С. Русова, він ставився як до одної з ідеалістичних мрій «Саші Ангела» (так називали у вузькому товаристві Олександра Русова ) та Шрага, а що сам він дуже любив їх особисто,то й допомагав українській справі чим міг».
А міг він багато, бо входив у вищі кола чернігівської аристократії.                     Дружив з педагогом і письменником Миколою Вербицьким, який у своїй книзі «Очерки из охотничьей жизни» зобразив його під іменем «Вангрі».
Найбільше любив І. Г. Рашевський малювати. Писав олією портрети, пейзажі, робив графічні малюнки та ілюстрації. Свої роботи роздарював чернігівцям. Чимало залишилось і у його колекції, серед них картини «По Десні» (1889), «Ставок в саду», «До іспиту», «Десна» (1892), «В селянській хаті», «На Спаса» (1900), скульптури «Портрет музиканта Друзького» (1889), «Покрищин» (1892), проекти пам’ятника Т. Шевченку. У 1896р. в маєтку І. Рашевського в селі Великі Осняки бував художник І. Рєпін.
Проведені з ініціативи і безпосередній участі представників інтелігенції заходи трохи пробуджували сонне провінційне життя чернігівців. Хоч це не набирало масовості, але були вже ті вогники, які давали можливість відчути радість мистецтва, приторкнутися до чогось вищого, що наповнює душу новим відчуттям, а мозок новими думками. Не можна не погодитися з учасником цих подій Глібом Лазаревським, який у своїх спогадах зауважував, що тільки в земських управах, в міській думі, у «Просвіті жевріли ще вогники не революційної боротьби, ні, а а певної опозиції, бажання шляхом читання лекцій,  видання і поширювання брошур, недільних шкіл, товариств тверезості тощо, створити наче опір реакції, покладаючи надію скоріше на якесь чудо, ніж на логіку, плекаючи приховану думку: ану чомусь-то піде на поступки».
В цей час значну роль відігравали «Громада» та «Просвіта».     Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вузів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша "Громада" виникла в Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету (В.Антонович М.Драгоманов, П.Чубинський, К.Михальчук, П.Житецький, Т.Рильський та ін.), всього в 1861 -1862 рр. близько 200 чол. У Петербурзі члени громади групувалися навколо редакції журналу "Основа" (М. Костомаров В. Білозерський, П. Куліш, брати Лазаревські та ін.). Наприкінці 50-х - на початку 60-х років громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Вони були організаційно аморфними, не мали ні програм, ні статутів, ні чіткої структури, ні певного організаційно визначеного керівництва. За своїми суспільно-політичними поглядами переважна більшість членів громад належала до так званого ліберального напряму, але серед них були й демократично настроєні люди, які прагнули до радикальних перетворень.
        Громадівцями у Києві було видано брошуру з географії "Дещо про світ божий", у Петербурзі "Букварь южнорусский" Т. Шевченка, "Граматику" П. Куліша тощо. Крім того, вони вивчали історію й етнографію України, збирали пам'ятки народної творчості, вивчали українську мову, зокрема складали український словник, перекладали українські народні пісні на музику, писали художні й наукові твори і т. п.
        У розгортанні діяльності громад значну роль відіграла "Основа" - перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал, який видавався в 1861- 1862 рр. у Петербурзі. Його редактором був В. Білозерський, активну участь у його виданні брали М. Костомаров П. Куліш, О. Кістяківський та ін. Навколо "Основи" згрупувалася значна частина письменників, літературознавців, істориків, етнографів, мовознавців, фольклористів України. Основне своє завдання вони вбачали у висвітленні національно-культурного руху. У журналі публікувалися українською і, частково, російською мовами наукові праці й джерела з історії й історіографії України, етнографічні матеріали, художні твори (вірші, повісті, оповідання та ін.) та рецензії на них, статті й замітки з питань освіти і шкільного життя, сільського господарства, про становище селян і стан поміщицького господарства.
      Широко висловлені програмні положення громад, їхні прагнення до ведення культурно-освітньої роботи серед народу, сподівання на проведення перетворень у суспільстві лише мирним шляхом, шляхом реформ, що їх мав далі здійснювати царський уряд, відображено в заяві київських громадівців під назвою "Відзив з Києва", опублікованій в "Современной летописи" - додатку до журналу "Русский вестник". Під цим відзивом стояв 21 підпис (В.Антонович, П.Чубинський, П.Житецький, Т. Рильський та ін.). Автори передусім заявляли, що єдиний їх обов'язок "вжити всіляких зусиль з метою дати народові можливість освітитися", виховувати в ньому релігійність, віру в силу закону.
    Велику роль в чернігівському громадківському русі відігравали жінки. Займаючись здебільшого питаннями освіти народу, національно-свідомі жінки не тільки підтримали громадівський рух, але й активно включилися в його роботу. Жінки створювали недільні школи, викладали у сільських навчальних закладах, проводили культурно-освітню роботу, брали активну участь у відкритті сільських бібліотек, організовували народні читання. Важливе культурно-просвітницьке значення мала їхня літературна та видавнича діяльність, спрямована на відродження української культури, усвідомлення української ідентичності.  
    У громадах жінки могли займатися тим, до чого у них був хист від природи і саме тим, чим могли принести користь своїй підневільній країні - освітою. Разом з тим, це була можливість самоутвердитися, реалізувати свій творчий потенціал, реалізувати себе як особистість. Для населення читалися лекції про емансипацію; ставилися питання про дозвіл жінкам навчатися в університетах та складати іспити на вчений ступінь.
        Як бачимо, "Громади" носили яскраво культурницький характер, однак послаблення революційного натиску на царизм і загальний наступ реакції, що розгорнувся в 1862-1863 рр.,  привели на кінець 1863 р. до згасання їх діяльності. У 1862 р. царський уряд заборонив недільні школи.  Це викликало протест серед широких кіл громадськості.  
    18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, у якому, заявивши, що "ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути", заборонив видання українською мовою книг "як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу". Дозволялося публікувати українською мовою лише твори "красного письменства", але цензура, щоб догодити міністрові, не пропускала й художньої літератури.    На кінець 60-х - початок 70-х років цензурні утиски дещо зменшилися, і громади - в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та деяких інших містах - поновили свою роботу. Їх члени, збираючись переважно на квартирах, обговорювали різні питання національного руху, а також проводили роботу по складанню словника української мови, збиранню народних пісень, дум, казок, прислів'їв, різних етнографічних та статистичних матеріалів, видавали книги українською мовою, перекладали на українську мову твори російських письменників, створювали освітні гуртки і т. д., тобто, як і раніше, займалися культурно-освітньою діяльністю. Особливо цьому сприяло відкриття у Києві 1873 року "Південно-Західного відділу Російського географічного товариства". Ця подія давала можливість легалізувати більшість осередків "Громад".  
    Отже, більшість членів українських громад 60-70-х років не ставила питання про революційну боротьбу проти царизму, обмежувалася ліберальною опозиційністю і культурницькою діяльністю Активними їх членами були член «Громади» попереднього періоду О. А. Тищинський, який після відбуття покарання знову з’явився у Чернігові і продовжив культурологічну діяльність, викладач Чернігівської гімназії М. О. Константинович, письменник Л. І. Глібов, статист В. Е. Варзар, член статистичного бюро земства О. О. Русов та його дружина педагог С. Ф. Русова, статист П. П. Червінський, економіст О. П. Шликевич, адвокат І. Л. Шраг, секретар чернігівської міської думи А. В. Верзилов, письменники М. М. Коцюбинський та його дружина бібліотекар В. І. Коцюбинська, В. І .Самійленко, Б. Д. Грінченко, М. М. Грінченко, вчителька Ф. С. Шкуркіна, працівник музею ім. Тарновського А. П. Шелухін та ін.
Вони проводили велику роботу серед різних верств населення: читали лекції, розповсюджували брошури про український народ, видані за кордоном, організовували бібліотеки, ратували за навчання українською мовою в усіх школах, організовували концерти, вистави тощо.
Велику роль в активізації суспільного та культурно-мистецького, літературного життя Чернігова кінця ХІХ—поч. ХХст. відігравали письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Марія Загірня (Грінченко), Олександр Волоський, Микола Вербицький, Іван Воронівський, Микола Чернявський, Григорій Коваленко, Михайло Жук, Леонтій Шрамченко, Михайло Могилянський, з молодого покоління Павло Тичина, Олександр Соколовський, Аркадій Казка, Василь Еллан-Блакитний та інші добре знані в українській літературі художники слова. Перераховуючи їх прізвища, мені хотілось не стільки вразити самими іменами, скільки  творчою атмосферою, яка існувала тоді в Чернігові. Її можна порівняти лише з Києвом та Львовом. В інших містах України такої літературної активності не спостерігалося. І тут свою роль зіграли, звичайно, Борис Грінченко і Михайло Коцюбинський.
Для Бориса Грінченка чернігівський період – один із найплодовитіших як в громадсько-культурній, так і літературній діяльності, хоча він був досить складним у матеріальному відношенні [72]. Письменник разом з своєю дружиною Марією Миколаївною Грінченко-Загірньою поставив перед собою просвітницькі завдання. З цією метою він використав типографію земства для видання різного роду книжок, збірників, альманахів. За час з 1895 по 1900р. сформовані і видані були збірники «Вірна пара та інше» (1895), «Криничка» (1896), «Батькове віщування та інше»(1898), «Степові квіти»(1899), «Хвиля за хвилею»(1900), де надруковані були твори багатьох тогочасних українських письменників, які проживали в різних регіонах. Більше того, тут були видані і збірники творів Т. Шевченка, Л. Глібова, П. Грабовського, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського та інших попередників, чи сучасників. Фольклорні збірки, етнографічні матеріали, а також власні художні твори, публіцистичні та наукові праці засвідчують, що діяльність Б. Грінченка мала величезне значення і виходила за межі регіонального, набирала всеукраїнського характеру.
Вивчаючи творчу та громадську спадщину М. Коцюбинського, який жив майже одночасно з Б. Грінченком в Чернігові, приходжу до висновку, що вона носила дещо інше спрямування, не стільки просвітницьке, скільки літературно-громадське. Про це свідчить випуск збірника «Дубове листя» разом з Б. Грінченком та М. Чернявським, а особливо збірка «З потоку життя». Готуючи останній, М. Коцюбинський мав намір ним почати «нову еру в українській літературі». З цією метою він звернувся до багатьох українських письменників з проханням надіслати свої твори, які засвідчували б пошук нових тем, зокрема з інтелігентного життя.
У листі до Панаса Мирного М. Коцюбинський писав: « Намір видати такого характеру збірник викликаний тим, що останніми часами літературний рух на Вкраїні стає помітно жвавішим. Про це свідчить і зріст літературної продукції, і збільшення видавничої діяльності, і розповсюдження української книжки не тільки серед народних мас, але і в інтелігентних сферах». І ці свої висновки М. Коцюбинський робив перед усім із громадсько-культурної та літературної діяльності письменників Чернігова, а також інших регіонів, з якими спілкувався Б. Грінченко, М. Коцюбинський. Чернігів у цей час став центром літературного життя в Україні. З ним мали зв’язки письменники з усіх регіонів і особливо з Західної України. Там чернігівські письменники друкували ті твори, які не могли друкуватися у Чернігові.
Знаючи доробок українських письменників цього часу. М.Коцюбинський розумів, що українська література може піднятися на вищий щабель, якщо відірветься від основної своєї проблематики – показу життя села і повернеться своїм обличчям до інших тем, зокрема робітничого класу та інтелігенції. «За сто літ існування, - писав М.Коцюбинський у загальному листі до Панаса Мирного, -- новіша література наша (з причин, вияснення яких належить до історії) живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його не складна здебільшого психологія – ото майже все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника. Винятки, очевидячки ми маємо. Таке обмеження сфери творчості не раз підкреслювалось не тільки критикою, але й інтелігентним читачем, який, до слова кажучи, в останні часи значно зріс». І  М.Коцюбинський далі звертав увагу саме на критика, читача ного класу, бо він був уже не той, що раніше». Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, -- зауважував М. Коцюбинський, -- такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватись й от рідної літератури ширшого поля обсервацій, вірного малюнку різних сторін  життя усіх, а не одної верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософських, соціальних, психологічних, історичних та інших».
І М.Коцюбинський не тільки декларував, а й сам багато робив, щоб втілити свої наміри в життя. І про це свідчать його твори, написані у цей час («На камені», «Цвіт яблуні», «Інтермецо» та ін.), де він розкривається як видатний письменник-новеліст, художник-психолог [73, c. 49].
Вбираючи все те краще, що було характерне для української і західноєвропейської літератури, М. Коцюбинський підіймався по тернистій дорозі української словесності все вищеі вище і відчував своєю творчістю,що є самобуття і далеко не всім відома українська література. Тож не випадково,що саме твори М.Коцюбинського починають перекладати крім російської й на європейські мови. Таким чином, чернігівський письменник входить в життя німців і французів, шведів і чехів,естонців і латишів, поляків і росіян.
Отже, підсумовуючи вище сказане, можна з усією впевненістю говорити про те, що розвиток культури Чернігова в кінці ХІХ – на початку ХХст. мав різнобічний характер, охоплював велику кількість талановитих людей, відзначався активністю і плідністю. А все це впливало і на суспільне життя в місті, на ту загальну атмосферу, яка складалася під впливом бурхливих подій, що відбувалися в країні. Розвиток культури Чернігова ХІХ – це яскрава сторінка в історії культури всієї України

Немає коментарів:

Дописати коментар