неділя, 13 липня 2014 р.

Сапун Наталія Олександрівна



   Народилась 25 квітня 1950 року в селі Стахорщина Новгород-Сіверського району Чернігівської області. У десять років разом з батьками переїхала до міста Чернігова, де у 1967 році закінчила середню школу №10. В 1973 році закінчила Чернігівський педагогічний інститут імені Тараса Григоровича Шевченка. Дев’ять років працювала старшою піонервожатою в Михайло-Коцюбинській середній школі і тридцять два роки вчителем початкових класів в цій же школі. Працюючи в початкових класах учителем, Наталія Олександрівна була керівником гуртка «Юний поет». Вірші вчительки і її вихованців неодноразово друкувались в районній газеті «Наш край». Своїми творчими розробками Наталія Олександрівна ділилась на сторінках освітянського журналу «Розкажи онуку».

 Моє село 
Моє село – птахів у лісі перегук
І скиба хліба з материнських рук.
Чарівність таємнича розсипаних зірниць,
Духмяний запах лісових суниць.

Колодязь з журавлем і коней табунець,
Горішки у торбинці, а в кошику чебрець.
В рожевій піні замріяні садки
І перші, такі смачні, із грядки огірки.

Моє село – букетики медунок в лісі,
Замшілий килим моху, зітканий на стрісі,
Дуби на кладовищі у строгому величчі,
Краса буття і вічність в постійнім протиріччі.

Моє село – живильна у хуторі криниця,
Цілюща там вода століттями іскриться.
У ній, немов у дзеркалі, душі людської дно.
Не заростає мулом, прозориться воно.

Моє село – це люди чуйні, працьовиті,
Натруджені їх руки могли дива творити.
Пшениці і жита тужавіли з росою,
Пишалися лани налитою красою.

Моє село – жоржин веселкові пелюстки,
У полі, мов вітрила, жіночі білі хустки.
І дзвін дійниць, що линув, мов пісня, спозарання.
На Трійцю п’янка зелень святкового клечання.

Моє село – стежина у буйнім спориші.
Вона не загубилась, живе в моїй душі.
Завжди серце зігріє Сіверська земля,
Бо там моє коріння, стежина в світ моя.

  Земле рідна…


З ранніх років життя я пізнала красу,
Мала щастя в селі народитися.
І любов до прекрасного в серці несу,
Землі рідній я хочу вклонитися.


Ця земля – щедрість Бога, істинний дар,
У легендах вона прославляється.
Окриляє серця, гріє душу, як жар,
Хоч і Сіверською називається.

На землі цій прадавній багато криниць,
В них русалки водою вмиваються.
А у небі нічному сяє море зірниць,
І пісні солов’їв розливаються.

Там у полі за лісом синіють льони,
Щедро вмиті травневими грозами.
Немов з небом цілуються ніжно вони,
Окропляються чистими росами.
« Я у багатстві тішилась ізмалку…»
Я у багатстві тішилась ізмалку,
Його так щедро даровано мені.
Алмазні роси, розсипані ізранку,
І сині зірочки волошок на стерні.

У білій піні скупана калина,
Мов наречена перед вінцем, в фаті.
У лузі намистинками ожина
Й вогні кульбаб іскристо золоті.

Загублена у лозах вічна річка,
Нестримний, безупинний її плин.
Кришталево чисто видзвонює водичка,
І стомлено скрипить старий забутий млин. 

Трійця

В криниці чисті зорі заглядають,
У росах срібних купається чебрець.
Пташки затихли, спочивають,
І тільки тьохка соловей-співець.

Колоситься жито у полі,
Красується й буйно цвіте.
І для щастя, для світлої долі
Кожна дівчина віночок плете.

Уранці по зело, дім заквітчати,
( Без клечання – великий то гріх).
За село вирушають дівчата,
Струменить на просторі їх сміх.

Коли вітер сповна вже напився,
Перших пахощів квітучого глоду,
Місяць чисто в криниці умився
І зорить на русалчину вроду.

Люди щедро вквітчали домівку,
П’янко пахне чебрець і аїр.
Густо вслали у хаті долівку,
А на вікнах розмай вабить зір.

У неділю клечальну раненько,
Тільки згасне на небі зоря,
Вправно впоравшись на обійсті хутенько,
Вирушає до церкви сім’я.

І набожність світиться на лицях,
Блищать ясно кольори намистин.
Всі жінки у святкових спідницях
І в яскравих веселках хустин.

А увечері дощик зірветься,
Вмиє чисто дерева, траву.
І мені тоді справді здається,
Що й тепер я в тім раї живу. 

«Зимовий день стомився рано…»
У грубці весело вогонь гуде,
Дзижчить, як джмелик, прядка.
А за вікном пухнастий сніг іде.
У нім по вікна вгрузла хатка.

Біля вікна сидить дівчатко,
Хука на шибку, поглянути надвір.
А у порозі гріється щенятко,
Такий собі малий, ласкавий звір.

Блищить у лампі язичок вогню.
Мати, упоравшись, увечері пряде,
Співає пісню, сповнену жалю,
І прядка в такт невесело гуде.

Крадуться по хаті химерні тіні,
Хитаються від світла язичка.
І вітер добивається у сіни,
Бабуся наливає онукам молочка.

Зимовий день стомився рано,
Об стіни стукає метелиця крильми.
А в хаті тепло, затишно і гарно,
Панує злагода між рідними людьми.
Діди самокрутки курили
 За городом колгоспний знаходився двір,
Не втихав на нім гомін та іржання коней.
В споминах світлих живуть до цих пір
Веселі жарти та сміх людей.

Вечорами діди самокрутки курили.
І хто їх, старих, сюди поскликав?
В бригадній хатині грубку топили,
А вечір зимовий радо ніч обікрав.

Велися розмови на теми різні,
Чи вродить хліб, чи ще буде війна?
І крилаті брови зводились грізно,
Бо стількох синів забрала вона.

Розсипала зорі на небі вже ніч,
Візерунки на шибках вишивав морозець.
І діди поспішали додому на піч,
Гладив вуса їм лагідно сонний вітерець.

Наші сиві діди дорожили землею,
Захистили її і розквітло село.
Пшениці, жита піднялись над ріллею,
Щоб майбутнє онуків щасливим було.
   Біль і надія


Павутина давно сплела
Мереживо у батьківській хатині.
Віконна рама без скла
Хитається на вітрі в самотині.

Втомившись, журавель рідко скрипить,
В колодязь опускаючи відерце.
Й ночами дід Семен не спить,
Давно турбує хворе серце.

А за селом, де колись льони
Із небом палко цілувались,
Буйно розрослися бур’яни,
Отруйні зерна розсівались.

Навкруги сіялась печаль,
Та все ж жива в серці надія,
Що синьо усміхнеться даль,
Над полем зацвіте веселка-мрія.


                                                    Не засохнуть криниці

Сумує хутір, тужно і криниці,
Не черпають люди з неї водиці.
Залишили домівки, в село подались,
Полиново-гіркі хащі скрізь розрослись.

Шарпа вітер із злістю зарості глоду,
Нещадно нівечить калинову вроду,
Трусить, жбурля яблучка-дички
Й обрива перезрілі порічки.

Поселилась по дворах тривога-туга,
Самотньо скрипить старезна верба.
І тільки джерельце витіка із криниці,
Поспіша до села чистий струмінь водиці.

До людей навпрошки, а вода, що сльоза,
Нахилилась до нього в пошані лоза.
Ніч сипне щедро жменю зірниць
На невичерпну святість прадавніх криниць.

Пірнувши у вічність, зорі в душах засяють,
Бо ж зірок і криниць у парі єднають.
Доки ясно горять на небі зірниці,
На землі не засохнуть чисті криниці.

Насупив брови вечір кошлатий…»
(Присвячується моїй тітці Олені)

Насупив брови вечір кошлатий,
Село загорнулось у темний саван.
Здавались примарами згорблені хати,
Вигулькнув місяць, золотий барабан.

Стало видно довкола, немов на долоні,
Будить тишу вечірню невгамовний цвіркун.
Бабуся сидить на щербатім ослоні,
Насипає в торбинку пахучий буркун.

Духмяними квітами припахчена хата:
Чебрець, васильки, горицвіт, звіробій –
Лікарських трав назбирала багато,
Немає полегшення від них тільки їй.

Самотньо бабусі, в хату сум заповзає,
Ниє серце старече, нестерпно болить.
Сусідів у неї давно вже немає,
В одній цій хатині тільки вогник горить.

А бувало на вулиці пісням було тісно,
Котились луною до небес, у поля.
Працювали тяжко в селі люди, звісно,
Та співом жіночим зцілялась земля.

Коли місяць на небі, як тарілка, спливав,
Кожна жінка, як долю, рушник вишивала.
І вітер нестримний миттю стихав,
Заслухавшись піснею, що серця осявала.

Слався барвінок на полотні,
Птахами пісні до неба здіймались.
Рушники розцвітали, як сади навесні,
Жіночі серця теплом зігрівались.

А тепер опустіло, завмерло село,
У сивім павутті хати старенькі.
А колись людське щастя у ньому жило,
У квітах купались подвір’я чистенькі.

…Доторкнувшись серцем темних хатин,
Схилилась старенька у тривожному сні,
Повний місяць лягав на похилений тин,
Вітер тихо гойдав журливі пісні. 

Сон
 Так зраділо серце, сльози на очах,
Хата у бузкових, як вінок, кущах.
Цвітом калиновим ярок запінився,
Медунковий килим із землі пробився.

Спомином зігрівшись, ожива душа,
І щемлива радість серце утіша.
Бо в сінях матуся, пов’язав хустину,
Сплетену цибулю віша на жердину.

Он спориш на стежці у срібній росі,
Мальви теж під тином в чарівній красі.
Мабуть не була б я тепер щаслива,
Якби не пізнала у дитинстві дива.

Якби не наснились уночі мені,
Ранки прохолодні, гуси на стерні.
Вранішня роса холодить до п’ят
Ноги в пастушків, дівчаток, хлоп’ят.

Я у край дитинства повернулась в сні,
І так було радісно поночі мені,
Та світанок владно ті зібрав хвилини,
Тільки залишились на очах сльозини.

 Дві ялини

Чудо ялинка золотом грає,

Дощик сріблястий на гілочках сяє.

Чарівна ялинка вогнями горить,

Казкова ялинка дітей веселить.

Щедра ялинка, гостинців багато.

Радість онукам – справжнісіньке свято.

А я дивлюсь у темне вікно,

І чарівним стає умить воно.

Я бачу хатину свою край села.

До лісу засніженого притулилась вона.

Сніжинки вгорі кружляють в танку,

А в хаті ялинка, немов у вінку.

Паперові ліхтарики, цукерок трішки,

А найкращі прикраси – ялинові шишки.

На верхівці горить калини пучок,

І гірлянди із вати, намиста разок.

А ще із картону дивовижні птахи.

Їх ми змайстрували, малі дітлахи.

І неначе насправді, а не в темнім вікні,

На далекій ялинці засвітились вогні.

Немов світять з дитинства ліхтарі паперові,

Посилають вогні чарівні, кольорові.

Стежини дитинства
Моя рідна земле, росою умита,
Тобі моє серце, до тебе молитва.
Мені дарувала ти ніжність світання,
А серцю моєму – вічне кохання.

Живу я далеко від рідного поля,
Де льони колихались хвилями моря.
Там дівчинки босії ноги ступали,
А очі синь цвіту у себе вбирали.

Стежини дитинства святі, немов мати.
Вогонь чорнобривців біля рідної хати.
Руки матусі, натруджені в праці,
І вигін в тумані, розбуджений вранці.

Коли я вертаюсь у рідний свій край,
П’ю пахощі цвіту, духмяні, як чай,
Почую дитинства радісний сміх,
Відгомін далеких дитячих утіх.

Горить у душі незгасима свіча,
Пам’ять ніжно торкнеться мого плеча,
А осінь вже тужно журавлями курличе,
В дитинство мене крізь тумани все кличе.

  « Пішла у вічність ти усміхнена…»
Моя ласкава, часом і сувора,
Тобі завдячую усім, що маю.
Завжди зі мною в радості і горі,
Я щирість серця від тебе черпаю.

Не сходили мозолі на твоїх руках,
Про дітей і онуків постійно дбала.
Відпочивала тільки в снах,
Шляхів легких ніколи не шукала.

Весну твою війна спалила,
Принесла неволю і печаль.
На чужині завжди надія гріла,
Що вернешся у рідний край.

Ти дітям віддала тепло і ласку,
Навчала світ бачити в красі,
І мріяти, і вірити у казку,
Зробити перші кроки по росі.

Пішла у вічність ти усміхнена так тихо,
Мабуть, щоб клопоту нікому не завдать.
І на обличчі застигла світла втіха,
Немов від Бога щедра благодать.

Мамо, мамо…
Мамо, мамо, чому так самотньо без тебе у світі?

Ти волошкою стала, мабуть, у житі.

Чи жайвором в полі, що крильми так тріпоче

І серце моє звеселити все хоче.

Чи небо й земля ти, що зійшлись в поцілунку.

Чи може та бджілка в квітковому трунку?

Мамо, мамо, чому так холодно без тебе у світі?

Гублю я роки, теплом твоїм вже не зігріті.
  
Фото на стіні
 Дідусеве фото єдине в сім’ї
В бабусиній хаті висить на стіні.
І рідна усмішка її зігріва,
Уста, мов шепочуть ніжні слова.
Сняться старенькій тривожнії сни –
Немов це відгомін тієї весни,
Коли дарував їй калиновий цвіт,
І щастям бринів безмежний весь світ.
До старості вдвох не судилось дожити,
Пішов свою землю дідусь боронити.
Сказав тихо дітям: «Матусю любіть!»
Й пішов, озирнувшись всього лиш на мить.
Як важко було, як щеміло серденько,
До діток тулилася стомлена ненька,
Приходили рідко листи їй здаля,
Солдатки важкеє життя звеселя.
Там десь далеко в чужій стороні,
На тій проклятущій страшенній війні
Зірка життя його з неба упала
Тоді, як земля у вогні скрізь палала.
Зосталась рідненька із дітьми сама.
Крім неї, у них вже нікого нема.
Нести весь тягар десь знаходила сили,
Бо ж діти маленькі їсти просили.
Двійко в неї було – зовсім малята,
До серця горнула їх зжурена мати,
У тяжку годину теплом зігрівала,
Жила у надії, чекала, чекала.
Та роки минули, страхіття скінчились.
Старшенькі діти уже розлетілись,
А двійко молодших навчаються в школі.
Вона все в роботі, працює у полі,
Не зглянулась, як і ці підросли,
Вже треба у світ їх також відпускати,
У шахтах працюватимуть милі сини.
І знов пече на дорогу хліб мати,
Зосталась сама і знову чекала,
Дивилась на фото, йому щось казала.
Порепані руки до зморшок тулила
І з ним поєднати знову Бога просила.

  «Спи, моя доню, спокійно…»
Спи, моя доню, спокійно,
Під щічку підклавши долоні.
Спи біля мами надійно,
Сон не стривожать сторонні.
Ти моя рідна, хороша,
Ніжно всміхаєшся в сні.
Стукає в шибку пороша,
Вітер гойдає пісні.
Сон твій солодкий щоночі
На крилах жар-птиці летить.
Тихо цілую сонні я очі,
Хай тобі доню щастить.
Світлая доля хай буде у тебе,
Як чиста вода у криниці.
Щастя прилине, вірю, до тебе,
Красою веселки враз заіскриться.

 Щастя
Що таке щастя ? - донька питає,
- Яке воно, мамо, щастя людське?
- Чому кожна жінка на нього чекає,
І кажуть без щастя життя нелегке.

Без щастя, доню, життя - мов криниця,
Яка заросла і не б’є джерело.
Без нього життя, мов скривджена птиця,
Якій не розправить перебите крило.

Повір, щастя поруч, серцем торкнися,
Це білі берізки, що від вітру тремтять,
Це ніжний світанок – у вікно подивитися,
Це танець сніжинок, що з неба летять.

Щастя – це пам’ять, чекання, печаль,
Ясний дитячий усміх.
Чиста, безмежна світлая даль,
Перший твій, доню, успіх.


Немає коментарів:

Дописати коментар