Шевченко і Куліш

   Із століття в століття, з покоління в покоління передавалися на Борзнянщині перекази про перебування Тараса Шевченка на весіллі Куліша в Мотронівці. Старший боярин тоді тримав на вінчанні вінець над головою молодого, а на застіллі чарував гостей прекрасним співом. Наречена Олександра Куліш подарувала поету в знак приязні весільну квітку. Зрозуміло, що перебування Шевченка в такому високому весільному ранзі означало, що він був у дуже дружніх стосунках із Кулішем. Спробуймо зрозуміти, що поєднало ці палкі серця і як розвивалися стосунки між ними аж до смерті Шевченка 1861 року.
   Ми не знаємо за яких обставин познайомився Шевченко з Кулішем, але сталося це в «одну из отлучок из академии», як припуская один з біографів поета Олександр Кониський, 1843 року в Києві, де вчителював Куліш. Напевне вже тоді дві творчі натури виявили спільні інтереси, погляди, уподобання, тому зав’язалося листування. Та повторна зустріч сталася аж 1845 року після чергового приїзду Шевченка в Київ, коли поет познайомився з друзями Куліша, передовою інтелігенцією, що горіла бажанням культурно служити своєму народові. Тож постать Шевченка, уже тоді овіяна славою поета й художника, дуже підходила оточенню Куліша допомагати провадити справу щодо визволення народу з кріпацтва, просвітництва тощо. Та й сам Шевченко волів залишитись у Києві, тож нові друзі допомогли йому прилаштуватись художником Археографічної комісії.

   Приблизно в той час серед прогресивної молоді утворюється Кирило-Мефодієвське братство. Однак оскільки фіксованого членства в ньому не було, то серед дослідників і досі нема одностайної думки щодо участі в ньому Куліша й Шевченка. Та як найбільш помітні постаті в літературному, культурно-просвітницькому процесі вони потерпіли найпершими. Куліш отримав три роки заслання, Шевченко мучився десять років у солдатчині.
    Але це буде пізніше. Спершу ж Куліш попрацює в Петербурзі, де йому відкриваються блискучі наукові перспективи, потім повертається в Київ і застане Шевченка в розквіті літературного таланту вже не кобзарем, як зазначає О. Кониський, а національним пророком, потім, по дорозі за кордон заїде в Мотронівку свататись, де в нього й бояринуватиме Шевченко.
   Як бачимо, Тараса приведе на хутір не просто людська дружба з Пантелеймоном, а спільні ідеї, погляди, устремління, які їх і здружили.
   Але як же складуться їхні взаємини потім? Наскільки дозволяють судити доступні нам відомості, зв’язків вони не пориватимуть ніколи. Навіть у найважчі часи. Так, Куліш надсилатиме Кобзарю книжки зі столиці в Нижній Новгород, де Шевченко після заслання чекатиме дозволу повернутись у Петербург, підтримуватиме, радитиме не поспішати з публікацією малозначущих творів, бо «ждуть від тебе земляки речей великих, а після вже й малими до них обізвешся». «Нехай не виходить [твоя муза] між люди розхристаною і простоволосою…, а явиться гарною дівчиною…, щоб з дочки знати було й батька»…
   Така вимогливість Куліша до товаришевої творчості проявлялась не раз. Суворий критик, він часто був і редактором, підправляючи наспіх написані рядки.
   Подобалось це Шевченку чи ні, та після заслання Куліш проявляв обережність і іншого характеру. Поки друзі клопоталися про амністію Шевченку, Куліш опублікував у своїх «Записках о Южной Руси» його «Наймичку» без зазначення автора, нібито як знайдену в альбомі якоїсь хутірської панночки. Щоб саме призвіще Шевченка не зашкодило майбутньому помилуванню. Турбота, як бачимо, цілком благородна.
    Та вмів Куліш бути й нещадним. Ось як відгукнувся він на прохання Тараса надрукувати його російські повісті: «Зневажиш ти їми себе перед світом, та й більш нічого. Якби у мене гроші були, я купив би їх усі у тебе разом та й спалив… Ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати. Тут не одного таланту треба.»
   А чого ж іще? Посидючості? Вимогливості до себе? Та й сам поет часто визнавав, що не всі його твори завершені. Так, у листі до Куліша він писав із приводу поеми «Неофіти»: «Поема добре не викінчена».
   Застерігав Куліш Шевченка після заслання ще й від інших необачних кроків. Більше того, Куліш не схвалював навіть Шевченкового бажання… одружитися з Катериною Піуновою, бо «не гарну пору вибрав: не вибився ти з своєї нужди…, треба б тобі з цім ділом підождати».
   Зрозуміло, кожна порада, наполягання, негативна реакція Куліша мала під собою підоснову, і часто цілком обґрунтовану. Та й зумовлену тільки бажанням допомогти. От тільки чи завжди з усім цим погоджувався Тарас Григорович? Люди схожих поглядів і устремлінь, але протилежних характерів і самоорганізації, вони могли йти різними шляхами, робити різні оцінки.
  Наприкінці свого життя Шевченко, дбаючи про народну освіту і відчуваючи особисту фінансову скруту, видав «Южно-русский буквар». Як зазначає О. Конинський у своїй книзі "Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя», Куліш прорегував чомусь так: «Шевченко почав «Кобзарем» а закінчив «Букварем».
   І все ж Пантелеймон Олександрович в останньому слові над домовиною поета  виступив першим і щирим: «Уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася… Будь, Тарасе, певен, що ми… ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проломив єси». Вони були друзями, залишилися друзями і здобули в нащадках славу національних титанів, які зробили для літератури й культури ХІХ століття найбільше.
   Востаннє Шевченко проїхав повз Мотронівку вже в домовині, по дорозі на Чернечу гору.
 У Чернігівському музеї М. Коцюбинського зберігається сповнена сліз і непідробної туги промова Гани Барвінок: «Великий друже наш, Батьку рідненький! На розсвітанні життя мого ти був моїм старшим боярином… Та тоді звеличав мене і княгинею, і королівною…таких два, як ти… і Куліш, мені такі близькі, як сонце до планети, і я тут свій орбіт округ їх роблю… прощай, дорогий друже, боярине мій, та й мене незабаром сподівайся на одвідини…»