Луценко Дмитро Омелянович (1921—1989) : зі спогадів Тамари Луценко

 Мене часто називають поетом ліриком,
поетом-піснярем, і я вважаю, що
це найвища оцінка моєї творчості,
бо в пісні — душа народу, а українець
без пісні, як круглий сирота.
                       (Дмитро Луценко)
 

   Спогади!.. Спогади!.. Скільки їх!.. Рояться в думках, випереджа­ючи один одного, і ніби не спроможусь довести їх до ладу, виструнчити в послідовний рівний шнурочок. Проте обов’язок перед співучою         ду­ховною спадщиною дорогої мені Людини і невідплатні борги перед його світлим образом та чистим коханням, які в наш розхристаний вік не часто зустрінеш, спонукають, підбадьорюють мене зібрати крихту до крихти все, що тепліє і зараз зачарованою казкою в моєму серці, й розповісти про найніжнішого й найдобрішого серед людей.

   “Дмитро Омелянович Луценко випромінював щирість і дарував людям добре серце. І коли б у світі існував “Орден Доброти”, то він перший на нього заслуговував би”, — так сказав про нього поет Михайло Шевченко.
 Ніжний та чистий, як ранішна росинка, лірик і з ним поруч я... Так щедро обдарована долею.
  А почалося все листопадового вечора 1945-го. Стоїть він переді мною — змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет — і читає прекрасного вірша, спов­неного емоцій і таких близьких мені переживань. Й так нанизував ко­ралі вірша в довгу нескінченну низку намиста, щоб міцніш, цупкіш, на­завжди обплести нею моє розчулене серце. А назавтра ж з'явився пере­ді мною у редакції й сів навпроти столу, почав читати “Я тебе, як мрію, зачарую” (рядки, що викресало його серце за ніч):

          Розділю я порівну з тобою радощі і
          болі, й сподівання.
          Будь моєю долею ясною,
          будь моїм незрадженим коханням.

   На п’ятий день нашого знайомства подарував мені ще один вип­леск безсонної ночі:

... Ти повітря моє і прозора студенна

  криниця, де вода дзвонкова голубіє, як в полі

           катрани. 
           Ти — цілюща трава до пекучої свіжої рани, 
           ти — мій хліб і вино, і калина, й заплакані 
           верби.
           Признаюся:
           Давно
           без кохання твого я помер би...

  А далі вже прозою: “Давай одружимось сьогодні ж!.. Кажи відвер­то, кохаєш мене?!”. “Я тебе, як вітер степ люблю. Я тебе цілую і боюся”, — відповіла я його ж віршами.
   Отак 8 листопада ми зустрілися, а 13-го -— розписалися. Згодом з’явиться його віш “Усе любов’ю зміряне до дна”:

            Любов прийшла тоді до нас зненацька,
           осінній гай палав у багрецях. 
           Мов дві зорі, навік пора юнацька 
           З’єднала наші долі і серця.

   Зі слів Дмитра знала, що приїхав він до Києва навесні 1936 після виснажливої шахтарської праці на Донбасі. Мріяв стати артистом, та не судилося. Однак, щаслива доля звела його з Іваном Микитенком, який помітив у віршованих спробах хлопця Божу іскру. Він же і допоміг Дмитрові влаштуватися вчитися на робітфак, а сам загинув за “україн­ський націоналізм” у кровожерливій крупорушці 1937-го. Дмитра ж виключили з комсомолу за зв’язок з “ворогом народу”, але з робітфаку все ж не вигнали.
   Влаштувався він кур’єром в Управління шосейних доріг. Там і мешкав. Над головою був дах, а спав на письмовому столі... Змилував­ся начальник управління і віддав Дмитрові прохідну кімнату, від якої всі співробітники навідріз відмовились. Не один раз згадував Дмитро Омелянович, який він був щасливий, коли одержав цей закуток, бо про­писався зразу ж і став киянином. У 1946 прописав і мене сюди ж. Центр столиці, бо за квартал — уже Хрещатик, а житло не пристосоване для нормального проживання. 26 років промучився (а в його понятті — нормально прожив) тут пісняр України, а як красиво оспівував омрія­ний, коханий Київ.
   Магнетичну силу мали Луценкові слова, його вірші-пісні. Вони і мене полонили — дівчину з вщерть зрусифікованої Одещини. Навча­ючись в Одеській альма-матер на російському відділенні філологічного факультету, нічого нового я про Україну не довідалась. Запам’яталось тільки, що найбільш сталевого прокату дає для радянської країни Запоріжжя, а Донбас — вугілля.
   Ось таку “образованную” українку-чорноморку Дмитро з першого дня почав навертати у свою віру, відкриваючи мені кращі столичні кар­тинні галереї, виставки, музеї, де можна було причаститися до українсь­кої культури та історії її розвитку.
  І оповідачем він був от природи дуже обдарованим. Слухаю, як зачарована, і не наслухаюсь. Ще з дитинства знав майже всього Кобзаря і часто декламував мені “Катерину”, “Гайдамаків” і безліч віршів; а як пишався тим, що босоногим хлопчиком бігав по тих стежках, де бродив Великий Кобзар, коли приїздив до панів Закревських у Березову Рудку.
   А ще Дмитро згадував: “Коли почав писати вірші, то так уже хотілося мені, щоб хоч один був покладений на музику. Мені здавалося, що я був би найщасливішою людиною на землі, коли б почув свою пісню... Перший композитор, якому припали до душі мої солдатські вірші, був Левко Миколайович Ревуцький; він поклав на музику “Пісню кіннотників” та пісню про Україну.
  З фронтовиком Ігорем Шамо затоваришував у Києві, після Пере­моги..., потім з’явилися пісні про фронтових побратимів і вірне кохан­ня..., про калиноньку і осіннє золото, про любий Київ, всіх і не пере­лічиш... Збулася моя юнацька мрія, вже не раз чую власні пісні, покла­дені не одним композитором на музику...”.
  Пригадую, як часто Дмитро, де б він не бував, давав одкоша своїм опонентам, які звинувачували його в націоналізмі, за те, що висловлю­вався українською: — “А ви що — запеклий шовініст, бо говорите по- російськи?”.
  Вірш його “Рідна мова” був написаний вже у зрілому віці:

           Ти — крона й корінь рідного народу: 
           батьків, дідів і прадідів, і ира..
           А закінчує поет попередженням:

Коли щеза чиясь у світі мова,
Щезає разом з нею і народ.

   Радість і печаль — дві посестри — пройшлися поруч і по нашій родині. 1963 рік — радісний — особливо донечці, бо одержали, хоч не­величку, але з усіма зручностями квартирку, є окрема кімната для за­нять музикою. А ще Дмитра Омеляновича після виходу в світ першої його збірки “Дарую людям пісню” за рекомендаціями Володимира Со- сюри та Павла Тичини прийняли до Спілки письменників. Щасливі, всі поздоровляємо рідного нашого.
   І раптом, як грім серед ясного неба: смерть дорогої доньки Лариси — улюблениці-лелітки”. Жахлива доля дісталася нашій дитині. Ще в школі, на перерві, штовхнув розбишака-хлопець (не знає й досі, що став, отак жорстоко попустувавши, убивцею). І голівкою бухнулася без­невинна дівчинка об цементну колону. Тоді осліпла. Лікували. Згодом ніби минулося. Стала студенткою музичного училища ім. М.Глієра, з легкістю опановувала чимдалі складніші твори, а серце моє ще тоді           пе­редчувало погане. Коли Ларочка покинула нас, відгукнулося батькове серце першим інфарктом, а тоді один за одним — аж 8!
   “Незакінчена соната” — поема з присвятою доні — викресана за тиждень, зразу після похорону. Але що то був за тиждень для нього!.. Він, ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив... Ліг на ліжко, обклався паперами і виливав свій біль на аркуші:

Прохолодніш ранком журавлі

пропливли у вирій над полями.

Радощі покинувши й жалі,

полетіла й ти за журавлями.

    Іще десятки пісень були створені після тяжкої розлуки: “Ночі” Анатолія Пашкевича, “Тебе шукаю” Григорія Гембери, “Неспокій” Во­лодимира Верменича, “Смереки” Анатолія Кост-Анатольського, “Жу- роцвіт” Таїсії Шутенко, “Спогад” Степана Сабадаша, “Прощання” Пла­тона Майбороди і багато інших.
  У страшний час рятувало нас з Дмитром те, що син Сергійко потребував батьківських турбот і уваги, бо ще ж малий. Потроху звикали жити з постійною тугою й болем у душах...
   Дмитро Омелянович починав творити о 4—5-й годині ранку, поки в хаті панує сонне царство. Завжди уважно ставився до щиросердих порад. А як почує прекрасні, щойно народжені друзями-композиторами мелодії, буквально загориться, захворіє ними. І вже тоді спалює себе безжально і дні, і ночі, аж поки впіймає потрібну тему і напише вірша, гідного такої музики. Саме так були створені з Ігорем Шамо “Ой пливи, вінок”, “Лебедині два крила”, “Романтики”, “Не шуми, калинонько”.
   Одна невгамовна думка пекла його серце: як написати краще вір­ша, як перетворити на дохідливу, просту і чутливу пісню, який компо­зитор міг би краще покласти її на музику, щоб задзвеніла вона над рід­ним селом Березовою Рудкою, над полтавською благословенною зем­лею, над Україною.
   Пісенний шедевр “Києве мій” увічнив імена Д.Луценка, І.Шамо й першого виконавця Ю.Гуляєва. Йшов Дмитро Омелянович весняним Хрещатиком з Юрієм, який, замилувавшись багряними каннами, попро­сив написати слова до майбутньої пісні про ці квіти. І експромтом спа­лахнули рядки: “В очі дивляться канни...” Й того ж вечора написав: Грає море зелене,

Тихий день догора.
Дорогими для мене Стали схили Дніпра.
Згодом з’явився приспів:
Вечорів оксамити — мов щастя прибій...
Як тебе не любити,
Києве мій.

   Мигцем побіг до Ігоря Шамо. І той сів за рояль...

   А музика А.Пашкевича до “Маминої вишні” народилася у Луцьку раніше од слів, написаних Луценком у Києві.

Там за селом проводжала долю мою молоду.
Щедро мені щебетала Мамина вишня в саду...
Та не порадує літо душу мою молоду...
Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду.

Останньою піснею лебединого серця поета була “Не віддам тебе осені”.
 За спогадами сусіда по дачі Василя Марсюка, у жовтневий час, коли повітря ще напоєне останнім теплом літа, але в ньому вже витає тривога, що воно не довговічне, Дмитро Омелянович зізнався, що від­чуває: до травневого сонечка не доживе. І впали слова ці, мов оте осін­нє листя, до ніг.

Багряний лист в гаю кружля, шумлять отави молодо.
Чого ж, чого вдягла земля Рясне осіннє золото?
Літа на зиму повернули пливуть в осінній хмурості,
А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності.

   Пішов поет у Вічність зі словами: “Помирати не страшно, бо я ли­шаю людям свої пісні і вірші. А в них є те, що буде жити вічно, — моя велика любов...”.
  Заслужений діяч мистецтв, лауреат Шевченківської премії Дмитро Луценко склав свої натруджені руки 16 січня 1989 року. Похований він на Байковому цвинтарі

поруч із донею.
   Скульптор Микола Міщук увічнив поета бронзовим барельєфом на тлі паперових аркушів: з каштановим листком (символ улюбленого Києва), образом мами з вишнями, з автоматом, бо з ним визволяв Україну.
   Нижче на граніті — викарбовано вишиваний український рушник з написом на ньому: “Дарую людям пісню”. Просто і символічно... Це  — сенс життя поетового, який від селянського роботящого роду успад­кував вдачу чесну і мужню, а душу щиру і пісенну.