Ликера Полусмак

 Є місця, до яких не заростає народна стежка. Є таке місце і в селі Липів Ріг. Це на славній землі Чернігівській, неподалік від Ніжина. У біографію Кобзаря колишнє кріпацьке село Липів Ріг увійшло неспроста. Змучений багаторічним засланням, поет прагнув створити свій запізнілий домашній затишок – і шукав собі пару («обов'язково хотів одружитися з простою селянкою: щоб була сирота, наймичка і кріпачка). Кобзареве оточення всіляко відвертало Шевченка від обраниці його серця – липорізької дівчини-сироти, кріпачки панів Макарових Ликерії Полусмак. Саме їй поет так ніжно адресував свої почуття:

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста.
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!...
Моя ти любо! Усміжнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені….

   Де й коли приглянулася дівчина Кобзареві, єдиної думки ще нема: існує близько десятка версій.

Ніжинський дослідник, кандидат філологічних наук Г. Неділько в нарисі про перебування Шевченка на Чернігівщині датує цей факт 1859 роком. Він пише: «У Петербурзі 1859 року Шевченко познайомився із покоївкою В. Я. Карташевської –Ликерією…» Якщо припустити, що автор виходив із спогадів тієї ж В. Карташевської, то ця версія, здається не позбавлена істини. Процитуємо : «На його біду, - згадує Карташевська, - у 59 –му році maman приїхала до мене й привезла з собою Ликеру». Отже, названо рік приїзду новенької служниці в Петербург. Мемуаристка продовжує: «Вона йому (Шевченкові. – В. П.) дуже сподобалась». Окремо варто зупинитися й на тому, що являла собою ця Тарасова наречена. Сьогодні, як і раніше, пишуть про неї приблизно так: ледача, корислива, неохайна; «була ласа до парубків, побоювалась вийти заміж за «старого і лисого». І це без урахування всіх тих обставин, в яких дівчина опинилася.
   Згідно з метричним записом, Ликерія Іванівна Полусмак, (за метричною книгою Полосмак) народилася 16 травня 1842 року. Як зазначено в цьому документі, батьки Ликерії були селянами поміщика Макарова. Сіімейне становище Полусмаків легким не було. Батька Ликери не стало в 1847 році. Матері – в 1848-му. Рано пізнавши сирітську долю, малолітня Ликера гірко поневірялася. А коли підросла, взяли її в поміщицький дім.
  У Петербурзі в Карташевської (Макарової) на її вечорах Шевченко після заслання бував постійно. Із Варварою Карташевською він познайомився задовго до появи Ликери.
   І ось на Малій Московській, 4 в її гостинному домі з’явилася новенька служниця. За спогадом І Тургенєва, це була «дівчина, малоросіянка…; створіння молоде, свіже, трохи грубувате, не дуже гарне, але по-своєму привабливе, з чудовими білявими косами і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою, яка властива її племені».

   Середнього зросту, кругловида, трохи веснянкувата, кароока, дівчина викликала симпатію. Карташевські, та й сам М. Макаров чи не в першу чергу милуючись вродою сироти, не шкодували грошей, щоб одягти її в дороге українське вбрання. Господарі, певно, вбачали в Ликері не що інше, як гарну іграшку для гостей. Ликера, за її словами, «ні з ким з тих панів не балакала, бо не мала права». А коли Карташевські поїхали за кордон і дівчину залишили в прислугу рідним борзнянським сестрам Надії Забілі та Олександрі Куліш, про дороге вбрання не було вже й мови. «Я тоді жила в Стрєльні з Кулішихою, - згадувала Ликера. – і було мені дуже погано…»

   Щоб відвернути одруження , панське оточення вдалося до наклепницьких вигадок. Особливо рішуче ополчилася рідна сестра Олександри Куліш Надія Забіла. Покинута своїм чоловіком, що закохався в Марію Маркович, Олександра Куліш підсипала перцю й собі. У розмові з поетом більше говорила поганого про Ликеру, ніж хорошого, а в розмові з Ликерою обливала брудом поета. Шевченко їх не слухав. «Тутешні земляки наші (а надто панночки), як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: не до пари, не до пари, - а я добре знаю, що до пари», - писав він брату Варфоломію. Тим часом, познайомившись із Ликерою ближче, поет 27 липня 1860 року (за старим стилем) запропонував їй вийти за нього заміж.

   З0 липня надіслав М. Макарову за кордон листа з проханням дозволити його кріпачці одружитися з ним. 5 серпня написав вірш»Ликері» («Моя ти любо! Мій ти друже!...»). 22 серпня про свій намір створити сім’ю повідомив брата Варфоломія. Як бачимо, енергійно готувався до нового життя.
   Макарови відпустили Ликеру на волю. А Шевченко далі дбає про свою обраницю: купує дещо на посаг; допомагає, щоб швидше видужала після простуди. Малює її портрет. 6 вересня Шевченко повідомив М. Макарова, що Ликеру він перевів на квартиру. Проте поетові не щастить в одруженні. 17 вересня, за його словами, він «з своєю молодою, не побравшись, розійшовся» Хто правий? Хто винуватий?

   Дослідник П. Зайцев пише: «Ні про один з інших моментів Шевченкового життя не збереглося стільки матеріалів, скільки про цей трагічний епізод. А проте в усьому цьому багатющому «архівному фонді» стільки неясного, заплутаного, суперечливого та загадкового, що критично розібратися в ньому і вилущити всю правду до кінця не лише важко, а в деяких окремих моментах просто неможливо.
  Сьогоднішні опоненти часто роблять досить серйозні, а то й відверто провокаційні закиди. Ликера, мовляв, не була ідеалом. А Шевченко? Адже Ликера була від нього молодша майже на 28 років. Чи првомірна така пожертва своєю юністю?

  - Ні, - кажуть одні. – Ликера вчинила неправильно що такій людині спочатку згоду на шлюб дала, а потім відмовила. Їй не можна вибачити цього. Вона зрадила.
  - Геній генієм, слава славою, а молодим – молоде, - кажуть інші. Де золота середина в цій драматичній історії? Де істина?
  - … звістка про смерь Т. Г. Шевченка. У відчаї Ликера кинулася в Неву. Її врятували. Опинилася в лікарні – майже на чотири місяці.

  - Із Петербурга переїхала в Царське Село . Вийшла заміж за перукаря Яковлєва, але не знайшла собі втіхи. Найповніші відомості про Ликерину долю зібрала й подала канівський науковець        З. Тарахан-Береза.

   Отримавши волю нещаслива Тарасова наречена трудилася все життя. Здебільшого знали її як швачку. Отже, не була тим ледащом, як про неї говорили «щирі» землячки. Не була нечепурою – мала пристойний «напівінтелігентний» вигляд. Не належала до розпусниць. Та й чи могла липорізька поміщиця привезти в подарунок дочці зовсім нікчемну служницю?
   Звідсі й висновок, якого дійшла Тарахан-Береза на підставі численних народних свідчень         «… те, що сказав народ про Шевченкову наречену, діаметрально протилежне тому, що сказало про неї поетове оточення.»
   На могилу Шевченка Ликерія спочатку навідувалася, а потім назавжди переїхала у Канев.
  До старості не втрачала привабливості. У Каневі її відвідували такі діячі культури , як Г. Затиркевич, Л. Ліницька, Тарасів правнук по сестрі Катерині Д. Красицький та ін. До самої смерті опікувалася нею Л. Старицька. Зустрічі з цими людьми збагачували її духовно, розкривали їй очі на поета.

  У Каневі Ликера своєї власної оселі не мала, часто переселялася. Віку доживала в Канівській богадільні. Там 4(17) лютого 1917 року й зупинилося її серце. Дещо з її речей зберегли канівські люди. Зокрема, вишитий нею рушник, який небіжчиця готувала Тарасові. Цей рушник є в Канівському музеї.

Література :

Пригоровський В. «Не ймуть на віри без хреста…» Про Шевченкову «любу» з-під Ніжина / Віталій Пригоровський // Голос України. – 2013. – 19 липня. – С. 6-7.