Ім'я Василя Федоровича Симиренка – одного з представників видатного роду Симиренків – посідає особливе місце в історії України. Талановитий технолог і промисловець, він доклав чимало зусиль для розвитку цукрової промисловості, впровадження у цій галузі передових технологій. Водночас величезну увагу В. Симиренко приділяв підтримці української культури.
Відомий громадський діяч Олександр Лотоцький назвав його українським Никодимом, бо він, як і св. Никодим, творив благочинні діла не для розголосу. Старогромадівці нарекли В. Симиренка великим Хорсом – слов'янським богом Сонця. Вони казали: "Хоре засяяв", коли від нього на якусь справу надходили гроші. Його можна назвати й українським атлантом, бо, як грецькі герої – небо, так він тримав на своїх плечах упродовж майже сорока років українське Слово.
За родинним переказом, Симиренки походять з козацького роду Семиренких, тобто Семируких, від старовинного слова "ренка" – рука. Жили вони на Платановому хуторі між Млієвом і Городищем, на Черкащині.
Останній козак роду Степан подався на Січ по народженні старших дітей і прокозакував понад 20 років. Повернувшись на хутір, Степан не вгамувався. Тож за участь у козацьких повстаннях і за відмову присягнути Катерині II його позбавили помістя, козацьких вольностей і привілеїв. Багатодітну родину Степана Симиренка віддали в кріпацтво до князя Михайла Воронцова. Степан покинув тоді рідні краї і пішов чумакувати. Їздив у Крим по сіль, возив до Польщі рибу, поташ. Так і помер під возом. Один із синів Степана Федір Симиренко виявив себе справжнім спадкоємцем батька, хоч і був кріпаком. За порадою свого тестя Яхненка, він почав орендувати млини на річці Рось. З того розбагатів, викупив себе і родину з кріпацтва, став одним із засновників знаменитої фірми "Брати Яхненки і Симиренко", в якій панував козацький дух. Двох найздібніших синів – Платана і Василя батько вислав до франції навчатися в Паризькій вищій політехнічній школі. Широкому загалу більш знайоме ім'я Платана Симиренка – автора відомого сорту яблук Ренет Симиренка, спонсора останнього прижиттєвого видання "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 р.
Василь Федорович Симиренко увійшов в історію України як "найвидатніший найщиріший українець з-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені"(Є. Чикаленко).
Відомий громадський діяч Олександр Лотоцький назвав його українським Никодимом, бо він, як і св. Никодим, творив благочинні діла не для розголосу. Старогромадівці нарекли В. Симиренка великим Хорсом – слов'янським богом Сонця. Вони казали: "Хоре засяяв", коли від нього на якусь справу надходили гроші. Його можна назвати й українським атлантом, бо, як грецькі герої – небо, так він тримав на своїх плечах упродовж майже сорока років українське Слово.
За родинним переказом, Симиренки походять з козацького роду Семиренких, тобто Семируких, від старовинного слова "ренка" – рука. Жили вони на Платановому хуторі між Млієвом і Городищем, на Черкащині.
Останній козак роду Степан подався на Січ по народженні старших дітей і прокозакував понад 20 років. Повернувшись на хутір, Степан не вгамувався. Тож за участь у козацьких повстаннях і за відмову присягнути Катерині II його позбавили помістя, козацьких вольностей і привілеїв. Багатодітну родину Степана Симиренка віддали в кріпацтво до князя Михайла Воронцова. Степан покинув тоді рідні краї і пішов чумакувати. Їздив у Крим по сіль, возив до Польщі рибу, поташ. Так і помер під возом. Один із синів Степана Федір Симиренко виявив себе справжнім спадкоємцем батька, хоч і був кріпаком. За порадою свого тестя Яхненка, він почав орендувати млини на річці Рось. З того розбагатів, викупив себе і родину з кріпацтва, став одним із засновників знаменитої фірми "Брати Яхненки і Симиренко", в якій панував козацький дух. Двох найздібніших синів – Платана і Василя батько вислав до франції навчатися в Паризькій вищій політехнічній школі. Широкому загалу більш знайоме ім'я Платана Симиренка – автора відомого сорту яблук Ренет Симиренка, спонсора останнього прижиттєвого видання "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 р.
Василь Федорович Симиренко увійшов в історію України як "найвидатніший найщиріший українець з-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені"(Є. Чикаленко).
Навчався Василь у вищому комерційному пансіоні в Москві, потім продовжив навчання у Санкт-Петербурзькому технологічному інституті, після чого протягом двох років — у Паризькій вищій політехнічній школі, по закінченні якої отримав фах інженера-технолога цукроварства.
Повернувшись із Франції після смерті брата Платана (1863), а згодом і батька (1867), Василь перебирає на себе керівництво фірмою, над якою по сорока роках процвітання згромадились хмари через об'єктивні та суб'єктивні причини (загальна економічна криза і смерть майже всіх власників). Упродовж десяти років В. Симиренко намагається подолати збитковість фірми. Однак з кожним роком її фінансові справи погіршувались.
Зробивши все можливе й переконавшись у приреченості фірми, Василь Федорович у 1873 р. залишає посаду голови адміністрації, відмовляється від утримання і прав на спадщину і покидає родову оселю у Млієві. У цьому році він придбав руїни старої державної цукроварні в с. Сидорівці на Канівщині, відновив її на позичені гроші й почав господарювати. Лише завдяки особливому розумінню справи, організаційному хисту та працьовитості Василя Федоровича, куплений ним завод-руїна став приносити прибутки і зробив його заможною людиною.
Знання механіки і талант до неї дав йому можливість сконструювати кілька цукрових машин на основі нових принципів фізики і механіки. Цим він привернув до себе увагу не лише в Росії, а й за кордоном. Зокрема, у 1876 р. Василь Симиренко зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка, а працюючи в хімічній лабораторії, винайшов нові способи виварювання цукру. Василь Федорович організував у себе на заводі виробництво пастили "Українська" та мармеладу, який успішно експортували за кордон і який прописували хворим у місцевій лікарні. Дорогий делікатес давав високий прибуток і звільнив країну від потреби імпортувати пастилу.
В. Симиренко турбувався не лише про технічне вдосконалення виробництва, а й про достатній освітньо-культурний розвиток місцевого населення. У Сидорівці діяли дві школи — реміснича і сільськогосподарська. Викладання у них велось винятково українською мовою.
Василь Симиренко дуже любив український театр і тому посприяв утворенню аматорського колективу на Сидорівському цукровому заводі. Цей театр був одним із найкращих в Україні. Керував ним відомий громадівець Йоїль Руденко. До трупи, крім місцевої молоді та робітництва, входили також: Михайло Старицький, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, Ганна Борисоглібська. А відомий історик і активний учасник цього театру Дмитро Антонович у книзі "Історія українського театру" високо оцінив досягнення Сидорівського театру. Якби трупа мала спеціальний вишкіл, то, на думку Дмитра Володимировича, театр посів би чільне місце серед корифеїв.
Василь Симиренко мав намір заснувати у Сидорівці народну школу на зразок Мліївської, але відмовився від цього наміру, бо уряд не дозволив вести викладання українською мовою.
Всі, хто знав Василя Федоровича, відзначали його скромну і лагідну вдачу. Побачивши його вперше, ніхто б не сказав, що це мільйонер. У Сидорівці тримався дуже просто і стримано, завжди вітався першим, був зовсім непомітний, хоча дуже енергійний. Ніколи не підвищував голос на підлеглих. Мав почуття гумору, притаманне тільки українцеві, а працював з німецькою точністю, вдень — по господарству, вночі — за письмовим столом.
Василь Симиренко був одружений із дочкою французького аристократа, який емігрував до України під час Великої французької революції. Софія Іванівна Альбранд повністю перейняла українську мову, культуру, звичаї та була все життя вірною дружиною, найближчою приятелькою й помічницею чоловіка, вела першу в Росії пастильню і відала садом, знаним на всю округу.
За свідченням сучасників, це була винятково чарівна і приваблива пара з незвичним на той час європейським мисленням та поведінкою. Підкреслюють м'яку та лагідну вдачу, глибоку моральну і духовну культуру, а надто стриманість і скромність Василя Федоровича та вроду і експансивність Софії Іванівни. Обоє були людьми широкої освіти з усталеним літературним смаком та володіли іноземними мовами. Василь Федорович виписував силу-силенну технічної і художньої літератури з цілої Європи, так що за його поштою доводилось їздити хурою, тоді як сусідні поміщики за своєю посилали вершників.
Симиренко був прихильником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він так само реалістично підходив і до національних питань. Ще змолоду поставив перед собою завдання заробляти гроші і спрямовувати їх на добрі справи. Десяту частину фінансів він надавав Київській Старій Громаді на культурно-громадські справи. Це добровільне зобов'язання В. Симиренко виконував до самої смерті. Даючи гроші, він казав однодумцям, що, на жаль, в Європі зовсім мало знають про Україну, а тому треба вжити заходів, щоб у закордонну пресу надавалися відомості про неї.
Василь Федорович був членом Київської Старої Громади ще з молодих років. Заохотив вступити до неї брата Михайла, коли той був студентом медичного факультету в Київському університеті. Михайло Федорович приятелював і з Павлом Чубинським ще з Млієва та цілком поділяв його і братові політичні та національні погляди.
Гарячий патріотизм і відданість українській справі складали зміст кожного вчинку і почину Василя Федоровича. Коли ці почуття переливались через вінця, перемагаючи його природну стриманість, їхній вияв набував вражаючої сили.
Василь Федорович ревно і глибоко, з живим зацікавленням стежив за діяльністю Громади, але організаційних посад в ній не мав. Даруючи величезні кошти на українські справи, він ніколи не вказував громадівцям, як їх використовувати. Коли ж його прагнення Громада не розділяла, робив це сам на додаткові кошти.
А здійснив для збереження мови й культури свого народу Василь Федорович дуже багато. У часи тиску на українську мову і культуру, Валуєвського циркуляра та Емського указу, мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Федоровича. Він довгі роки підтримував перші всеукраїнські газети "Раду", "Громадську думку", часописи "Україна" і "Літературно-науковий вісник" та допомагав видавати за кордоном "Україніше Рундшау" і "Рутеніше рев'ю" для ознайомлення європейців з Україною.
Один із видавців "Київської старовини" Володимир Науменко засвідчував, що Василь Федорович передав на часопис понад 35 тисяч карбованців. З непідробним інтересом меценат стежив за діяльністю одного з перших українських видавництв "Вік", що одразу розпочало широку, як на той час, роботу і потребувало лише тимчасової матеріальної допомоги. І її воно одержало, стало на ноги й розгорнуло активну діяльність. На перші видання "Віку" В. Симиренко передав 100 крб. — на той час для видавництва це був капітал. Пізніше Василь Федорович дав ще 300 крб. на друк однойменної антології "Вік" — першого прибуткового видання. Чистий прибуток від нього заклав тверду матеріальну основу видавництва, що з того часу почало носити назву "Вік".
Коштом Василя Симиренка, але без розголосу, вийшло кілька видань "Кобзаря" Т. Шевченка. Так, коштом Київської громади, зокрема, М. Лисенка, М. Старицького, В. Симиренка видано двотомний "Кобзар" 1876 р. у Празі. Пізніше 1800 крб. Василь Симиренко передав Петербурзькій громаді на видання "Кобзаря" 1907 р. Василь Федорович допомагав також окремим письменникам, як наприклад, Михайлу Коцюбинському та Іллі Шрагові; за його матеріальної підтримки вели досліди і видавали праці Олександр Кістяківський і Павло Чубинський; на його щорічну допомогу в 600 крб. Петро Нішинський переклав "Іліаду", видану у Львові.
Василь Федорович допомагав Михайлові Драгоманову в еміграції у Швейцарії і дав йому кошти на друкарню. Подарував 100 тисяч карбованців золотом на будинок для Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Протягом багатьох років матеріально допомагав українському гуртку в Київській семінарії, що дало студентам змогу утримувати бібліотеку і конспіративну квартиру, розповсюджувати українську книжку серед селян і організовувати з'їзди колишніх студентів семінарії тощо. Василь Федорович опікувався громадським зібранням "Родина", "Товариством допомоги культурі і науці" і "Науковим товариством".
Василь Симиренко надавав кошти винятково на літературні та наукові, а не політичні завдання. Лише один раз він передав 500 крб. для організації замаху на Плеве.
Не маючи дітей, В. Симиренко, за порадою приятеля професора В. Антоновича, склав заповіт, у якому все майно, що оцінювалось до 10 мільйонів карбованців, залишав у користування дружині Софії Іванівні. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету, власністю якого й стало те майно. Членами комітету були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Левко Симиренко, Леонід Смоленський та Ілля Шраг. Пізніше до комітету залучили небожа Симиренка Володимира Леонтовича, Михайла Грушевського, Петра Стебницького та Євгена Чикаленка.
На той випадок, коли після смерті обох Симиренків рідня судитиметься за капітал, меценат розпорядився видати комітету 40 тис. крб. різними облігаціями. А поки комітет міг розпоряджатися лише відсотками з паперів — 2 тис. крб. на рік. Пізніше комітет було зареєстровано як "Товариство підмоги українській літературі, науці і штуці".
В останні роки життя здоров'я Василя Федоровича погіршилось і Софія Іванівна намагалася всіляко оберігати його спокій. Особливо важкими для Симиренка були часи Першої світової війни. Він боляче переживав за Україну, її майбутнє, можливе поновлення утисків з боку влади, боявся знищення плодів його праці, передчував лихо.
Помер В. Симиренко 7 грудня 1915 р. у Києві. Його поховали на Аскольдовій могилі. Як згадує Євген Чикаленко, Василь Федорович залишив 300 тис. крб "Товариству підмоги українській літературі, науці і штуці".
Після його смерті Софія Іванівна, виконуючи волю чоловіка, дуже щедро видавала кошти на національні справи. Тоді, за домовленістю з удовою, для своїх потреб товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Тут планувалось друкувати нову щоденну українську газету. Колишній редактор "Ради" В. Ніковський взявся наново організувати і редагувати газету, якій дали назву "Нова рада". Маєток у селі Сидорівні дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів — на народний університет імені В. Симиренка у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк — Українському науковому товариству.
Син українського селянина, Василь Симиренко, протягом довгого життєвого шляху зберіг вірність рідному народу, практично допомагаючи вирішувати глобальні завдання. Саме він сприяв друку численних значущих україномовних видань, що стали національним здобутком першого десятиліття минулого століття.
Світ ніколи не дізнається про повний перелік добродійств Василя Симиренка, бо той був надто скромною людиною і не переносив подяк, слави і розголосу. Він і ніяковів від них, і не йняв їм віри. Допомагав він анонімно, задовольняючись свідомістю виконання того, що вважав своїм обов'язком до батьківщини. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права, взагалі було родинною традицією у Симиренків.
У незалежній Україні ім'я Василя Симиренка повернулось із забуття. Українська громада має пишатися діяннями Лицаря українського духу, наслідувати його у своєму житті, шанувати та зберігати пам'ять про великого мецената і патріота.
Повернувшись із Франції після смерті брата Платана (1863), а згодом і батька (1867), Василь перебирає на себе керівництво фірмою, над якою по сорока роках процвітання згромадились хмари через об'єктивні та суб'єктивні причини (загальна економічна криза і смерть майже всіх власників). Упродовж десяти років В. Симиренко намагається подолати збитковість фірми. Однак з кожним роком її фінансові справи погіршувались.
Зробивши все можливе й переконавшись у приреченості фірми, Василь Федорович у 1873 р. залишає посаду голови адміністрації, відмовляється від утримання і прав на спадщину і покидає родову оселю у Млієві. У цьому році він придбав руїни старої державної цукроварні в с. Сидорівці на Канівщині, відновив її на позичені гроші й почав господарювати. Лише завдяки особливому розумінню справи, організаційному хисту та працьовитості Василя Федоровича, куплений ним завод-руїна став приносити прибутки і зробив його заможною людиною.
Знання механіки і талант до неї дав йому можливість сконструювати кілька цукрових машин на основі нових принципів фізики і механіки. Цим він привернув до себе увагу не лише в Росії, а й за кордоном. Зокрема, у 1876 р. Василь Симиренко зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка, а працюючи в хімічній лабораторії, винайшов нові способи виварювання цукру. Василь Федорович організував у себе на заводі виробництво пастили "Українська" та мармеладу, який успішно експортували за кордон і який прописували хворим у місцевій лікарні. Дорогий делікатес давав високий прибуток і звільнив країну від потреби імпортувати пастилу.
В. Симиренко турбувався не лише про технічне вдосконалення виробництва, а й про достатній освітньо-культурний розвиток місцевого населення. У Сидорівці діяли дві школи — реміснича і сільськогосподарська. Викладання у них велось винятково українською мовою.
Василь Симиренко дуже любив український театр і тому посприяв утворенню аматорського колективу на Сидорівському цукровому заводі. Цей театр був одним із найкращих в Україні. Керував ним відомий громадівець Йоїль Руденко. До трупи, крім місцевої молоді та робітництва, входили також: Михайло Старицький, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, Ганна Борисоглібська. А відомий історик і активний учасник цього театру Дмитро Антонович у книзі "Історія українського театру" високо оцінив досягнення Сидорівського театру. Якби трупа мала спеціальний вишкіл, то, на думку Дмитра Володимировича, театр посів би чільне місце серед корифеїв.
Василь Симиренко мав намір заснувати у Сидорівці народну школу на зразок Мліївської, але відмовився від цього наміру, бо уряд не дозволив вести викладання українською мовою.
Всі, хто знав Василя Федоровича, відзначали його скромну і лагідну вдачу. Побачивши його вперше, ніхто б не сказав, що це мільйонер. У Сидорівці тримався дуже просто і стримано, завжди вітався першим, був зовсім непомітний, хоча дуже енергійний. Ніколи не підвищував голос на підлеглих. Мав почуття гумору, притаманне тільки українцеві, а працював з німецькою точністю, вдень — по господарству, вночі — за письмовим столом.
Василь Симиренко був одружений із дочкою французького аристократа, який емігрував до України під час Великої французької революції. Софія Іванівна Альбранд повністю перейняла українську мову, культуру, звичаї та була все життя вірною дружиною, найближчою приятелькою й помічницею чоловіка, вела першу в Росії пастильню і відала садом, знаним на всю округу.
За свідченням сучасників, це була винятково чарівна і приваблива пара з незвичним на той час європейським мисленням та поведінкою. Підкреслюють м'яку та лагідну вдачу, глибоку моральну і духовну культуру, а надто стриманість і скромність Василя Федоровича та вроду і експансивність Софії Іванівни. Обоє були людьми широкої освіти з усталеним літературним смаком та володіли іноземними мовами. Василь Федорович виписував силу-силенну технічної і художньої літератури з цілої Європи, так що за його поштою доводилось їздити хурою, тоді як сусідні поміщики за своєю посилали вершників.
Симиренко був прихильником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він так само реалістично підходив і до національних питань. Ще змолоду поставив перед собою завдання заробляти гроші і спрямовувати їх на добрі справи. Десяту частину фінансів він надавав Київській Старій Громаді на культурно-громадські справи. Це добровільне зобов'язання В. Симиренко виконував до самої смерті. Даючи гроші, він казав однодумцям, що, на жаль, в Європі зовсім мало знають про Україну, а тому треба вжити заходів, щоб у закордонну пресу надавалися відомості про неї.
Василь Федорович був членом Київської Старої Громади ще з молодих років. Заохотив вступити до неї брата Михайла, коли той був студентом медичного факультету в Київському університеті. Михайло Федорович приятелював і з Павлом Чубинським ще з Млієва та цілком поділяв його і братові політичні та національні погляди.
Гарячий патріотизм і відданість українській справі складали зміст кожного вчинку і почину Василя Федоровича. Коли ці почуття переливались через вінця, перемагаючи його природну стриманість, їхній вияв набував вражаючої сили.
Василь Федорович ревно і глибоко, з живим зацікавленням стежив за діяльністю Громади, але організаційних посад в ній не мав. Даруючи величезні кошти на українські справи, він ніколи не вказував громадівцям, як їх використовувати. Коли ж його прагнення Громада не розділяла, робив це сам на додаткові кошти.
А здійснив для збереження мови й культури свого народу Василь Федорович дуже багато. У часи тиску на українську мову і культуру, Валуєвського циркуляра та Емського указу, мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Федоровича. Він довгі роки підтримував перші всеукраїнські газети "Раду", "Громадську думку", часописи "Україна" і "Літературно-науковий вісник" та допомагав видавати за кордоном "Україніше Рундшау" і "Рутеніше рев'ю" для ознайомлення європейців з Україною.
Один із видавців "Київської старовини" Володимир Науменко засвідчував, що Василь Федорович передав на часопис понад 35 тисяч карбованців. З непідробним інтересом меценат стежив за діяльністю одного з перших українських видавництв "Вік", що одразу розпочало широку, як на той час, роботу і потребувало лише тимчасової матеріальної допомоги. І її воно одержало, стало на ноги й розгорнуло активну діяльність. На перші видання "Віку" В. Симиренко передав 100 крб. — на той час для видавництва це був капітал. Пізніше Василь Федорович дав ще 300 крб. на друк однойменної антології "Вік" — першого прибуткового видання. Чистий прибуток від нього заклав тверду матеріальну основу видавництва, що з того часу почало носити назву "Вік".
Коштом Василя Симиренка, але без розголосу, вийшло кілька видань "Кобзаря" Т. Шевченка. Так, коштом Київської громади, зокрема, М. Лисенка, М. Старицького, В. Симиренка видано двотомний "Кобзар" 1876 р. у Празі. Пізніше 1800 крб. Василь Симиренко передав Петербурзькій громаді на видання "Кобзаря" 1907 р. Василь Федорович допомагав також окремим письменникам, як наприклад, Михайлу Коцюбинському та Іллі Шрагові; за його матеріальної підтримки вели досліди і видавали праці Олександр Кістяківський і Павло Чубинський; на його щорічну допомогу в 600 крб. Петро Нішинський переклав "Іліаду", видану у Львові.
Василь Федорович допомагав Михайлові Драгоманову в еміграції у Швейцарії і дав йому кошти на друкарню. Подарував 100 тисяч карбованців золотом на будинок для Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Протягом багатьох років матеріально допомагав українському гуртку в Київській семінарії, що дало студентам змогу утримувати бібліотеку і конспіративну квартиру, розповсюджувати українську книжку серед селян і організовувати з'їзди колишніх студентів семінарії тощо. Василь Федорович опікувався громадським зібранням "Родина", "Товариством допомоги культурі і науці" і "Науковим товариством".
Василь Симиренко надавав кошти винятково на літературні та наукові, а не політичні завдання. Лише один раз він передав 500 крб. для організації замаху на Плеве.
Не маючи дітей, В. Симиренко, за порадою приятеля професора В. Антоновича, склав заповіт, у якому все майно, що оцінювалось до 10 мільйонів карбованців, залишав у користування дружині Софії Іванівні. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету, власністю якого й стало те майно. Членами комітету були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Левко Симиренко, Леонід Смоленський та Ілля Шраг. Пізніше до комітету залучили небожа Симиренка Володимира Леонтовича, Михайла Грушевського, Петра Стебницького та Євгена Чикаленка.
На той випадок, коли після смерті обох Симиренків рідня судитиметься за капітал, меценат розпорядився видати комітету 40 тис. крб. різними облігаціями. А поки комітет міг розпоряджатися лише відсотками з паперів — 2 тис. крб. на рік. Пізніше комітет було зареєстровано як "Товариство підмоги українській літературі, науці і штуці".
В останні роки життя здоров'я Василя Федоровича погіршилось і Софія Іванівна намагалася всіляко оберігати його спокій. Особливо важкими для Симиренка були часи Першої світової війни. Він боляче переживав за Україну, її майбутнє, можливе поновлення утисків з боку влади, боявся знищення плодів його праці, передчував лихо.
Помер В. Симиренко 7 грудня 1915 р. у Києві. Його поховали на Аскольдовій могилі. Як згадує Євген Чикаленко, Василь Федорович залишив 300 тис. крб "Товариству підмоги українській літературі, науці і штуці".
Після його смерті Софія Іванівна, виконуючи волю чоловіка, дуже щедро видавала кошти на національні справи. Тоді, за домовленістю з удовою, для своїх потреб товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Тут планувалось друкувати нову щоденну українську газету. Колишній редактор "Ради" В. Ніковський взявся наново організувати і редагувати газету, якій дали назву "Нова рада". Маєток у селі Сидорівні дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів — на народний університет імені В. Симиренка у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк — Українському науковому товариству.
Син українського селянина, Василь Симиренко, протягом довгого життєвого шляху зберіг вірність рідному народу, практично допомагаючи вирішувати глобальні завдання. Саме він сприяв друку численних значущих україномовних видань, що стали національним здобутком першого десятиліття минулого століття.
Світ ніколи не дізнається про повний перелік добродійств Василя Симиренка, бо той був надто скромною людиною і не переносив подяк, слави і розголосу. Він і ніяковів від них, і не йняв їм віри. Допомагав він анонімно, задовольняючись свідомістю виконання того, що вважав своїм обов'язком до батьківщини. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права, взагалі було родинною традицією у Симиренків.
У незалежній Україні ім'я Василя Симиренка повернулось із забуття. Українська громада має пишатися діяннями Лицаря українського духу, наслідувати його у своєму житті, шанувати та зберігати пам'ять про великого мецената і патріота.
ЛІТЕРАТУРА
Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко — меценат української культури / Г. Білоцерківська // Бібл. вісн. — 2007. — № 3. —С. 35—38.
Ганницький С Василь Симиренко — технолог, промисловець і меценат / С. Ганницький // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університуту ім. В. Гнатюка. — Тернопіль, 2005. — Вил. 2. — С. 17—20. — (Серія Історія).
Ковтун Ю. Сузір'я Симиренків / Ю. Ковтун. — К. : Україна, 2009. — 382 с.
Леонтович В. Родина Симиренків: Василь Федорович Симиренко / В. Леонтович // Київ. старовина. — 1994. — № 4. — С. 15—23 : фотогр.
Леонтович О. Великий Хорс українського відродження : до 170-річчя від дня народж. Василя Симиренка / О. Леонтович // Уряд, кур'єр. — 2005. — 4 берез.— С. 8 : фотопортр.
Леонтович О. Благословенний небесами шлюб [В. Ф. Симиренка з С. І. Альбрант] / О. Леонтович // Родовід. — 1995. — Чис. 10. — С. 53—55 : іл.
Леонтович О. Великий Хорс українського відродження : до 170-річчя від дня народж. Василя Симиренка / О. Леонтович // Уряд, кур'єр. — 2005. — 4 берез.— С. 8 : фотопортр.
Леонтович О. Благословенний небесами шлюб [В. Ф. Симиренка з С. І. Альбрант] / О. Леонтович // Родовід. — 1995. — Чис. 10. — С. 53—55 : іл.
Ліховий І. Симиренки в національній культурі: 3 покоління в покоління / І. Ліховий // Слово і час. — 1997. — № 3. — С. 75—77.
Малаков Д Славний рід у Києві: [про Симиренків] / Д. Малаков // Слово і час. — 1997. — № 3. — С. 77—80.
Малаков Д. Київські адреси родини Симиренків: архівна розвідка / Д. Малаков // Родовід. — 1995. — Чис. 10. — С. 77—83 : фотоіл.
Міщенко Н. За добро — воздається: [брати Симиренки — знані меценати в Україні] / Н. Міщенко // Демокр. Україна. — 2002. — 17 верес. — С. 4 : фотопортр.
Ніковський А. Пам'яті Василя Симиренка / А. Ніковський // Родовід. — 1995. — Чис. 10. — С. 49—52 : портр.
Сапунова В, Дело Семируких: представители рода Симиренко стояли у истоков отечественной сахарной промышленности. Братья же Платон и Василий стали еще и одними из главных меценатов украинской культуры, второй половины XIX в. — начала XX в. / В. Сапунова // Бизнес. — 2009. — 18 мая (№ 20). — С. 52—54 : портр.
Слабошпицький М, Ф. Феномен одного роду / С. Ф. Слабошпицький / Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури. — К., 2001. — С. 163—179.
Слабошпицький М. Феномен Симиренків / М. Слабошпицький // Хроніка-2000. — 2000. — Вип. 35/36. Культура і наука світу: внесок України. — С. 451—460.
Хорунжий Ю. Симиренки: Платон, Василь, Софія, Левко, Володимир / Ю. Хорунжий // Українські меценати: доброчинність — наша риса. — К., 2001. — С. 41—53: іл.
Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості в Україні / О. Шевченко//Родовід. — 1995.— Чис. 10. — С. 31—38 : фотоіл.
Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості в Україні / О. Шевченко//Родовід. — 1995.— Чис. 10. — С. 31—38 : фотоіл.
ІЛЮСТРАЦІЇ
Василь Федорович Симиренко: [портрет] // Родовід. — 1995. — Чис. 10. — С. 49.
Василь Федорович Симиренко : [фотопортрет] // Вольвач П. В. Л. П. Симиренко — фундатор українського промислового садівництва: (садівничий України). — Сімферополь, 2002. — вкл. арк. між с. 64—65.
Василий и Платон Симиренко : [портрети] // Бізнес. — 2009. — 18 мая (№ 20). — С. 52.
Воешь Симиренко : [портрет]; Пам'ятна дошка Василю Федоровичу Симиренку на його будинку по вул. Десятинній, 9 : [фотографія] // Хорунжий Ю. Українські меценати: доброчинність — наша риса. — К., 2001. — С. 41,50.
Колишнє приміщення заводу Василя Симиренка у Сидорівці: зовнішній вигляд: фото 1994р.//Родовід. — 1995.—Чис. 10. — С. 53.
Василий и Платон Симиренко : [портрети] // Бізнес. — 2009. — 18 мая (№ 20). — С. 52.
Воешь Симиренко : [портрет]; Пам'ятна дошка Василю Федоровичу Симиренку на його будинку по вул. Десятинній, 9 : [фотографія] // Хорунжий Ю. Українські меценати: доброчинність — наша риса. — К., 2001. — С. 41,50.
Колишнє приміщення заводу Василя Симиренка у Сидорівці: зовнішній вигляд: фото 1994р.//Родовід. — 1995.—Чис. 10. — С. 53.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.