Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінню етичної сторони спору між. латинниками й православними, а головна сила його таланту в ілюструванню релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя.
(Франко І. Я.)
Іван Вишенський — один із найяскравіших авторів української літератури кінця XVI — початку XVII століття, зміст і форма якої в значній мірі були обумовлені прийняттям Берестейської унії 1596 року, яка викликала до життя бурхливий потік полемічних творів, спрямованих на захист православ'я. Феномен і найбільша заслуга Вишенського перед українською культурою полягають не лише в тому, що він боровся з унією, займав непримириму позицію в суспільно-релігійній полеміці тих часів, а в тому, що виявив письменницький талант у період, який найбільше того вимагав. Розрив із традиціями Княжої доби, активне культурне життя європейських народів особливо гостро висвітлили духовну порожнечу культурно-громадського життя України кінця XVI — початку XVII ст.
Одним із тих, хто заповнював цю порожнечу мистецьким словом, мовою, близькою до розмовної (народної), і став отець Іван. Він, за висловом І. Франка, є одним із "батьків і творців народної південно-руської літератури", який "...може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості і стійкості характеру, прямоти та цілості в вислові своїх поглядів і згідності між переконанням та цілим життям". Його по праву можна назвати українським апостолом, а за силою духу, незборимим потягом до наставництва — предтечею Григорія Сковороди.
(Франко І. Я.)
Іван Вишенський — один із найяскравіших авторів української літератури кінця XVI — початку XVII століття, зміст і форма якої в значній мірі були обумовлені прийняттям Берестейської унії 1596 року, яка викликала до життя бурхливий потік полемічних творів, спрямованих на захист православ'я. Феномен і найбільша заслуга Вишенського перед українською культурою полягають не лише в тому, що він боровся з унією, займав непримириму позицію в суспільно-релігійній полеміці тих часів, а в тому, що виявив письменницький талант у період, який найбільше того вимагав. Розрив із традиціями Княжої доби, активне культурне життя європейських народів особливо гостро висвітлили духовну порожнечу культурно-громадського життя України кінця XVI — початку XVII ст.
Одним із тих, хто заповнював цю порожнечу мистецьким словом, мовою, близькою до розмовної (народної), і став отець Іван. Він, за висловом І. Франка, є одним із "батьків і творців народної південно-руської літератури", який "...може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості і стійкості характеру, прямоти та цілості в вислові своїх поглядів і згідності між переконанням та цілим життям". Його по праву можна назвати українським апостолом, а за силою духу, незборимим потягом до наставництва — предтечею Григорія Сковороди.
Документальних відомостей про життя І. Вишенського лишилось дуже мало. Тому наявні біографічні дані базуються в основному на його творах, прямих або опосередкованих згадках про тих чи інших осіб, зіставлених із відомими фактами життя сучасників. Вважається, що народився Іван у містечку Судова Вишня (нині Львівської обл.) між 1545—1550 рр. З творів письменника випливає, що, у молоді роки він деякий час жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. І. Франко висловлював припущення, що в освіті І. Вишенському допомагав князь Костянтин Острозький, який звернув увагу на здібності юнака й залишив при дворі. Що саме спонукало його вдягти чернечу рясу — невідомо. Утім, постригшись у ченці, він упродовж певного часу жив у Іжевському монастирі. У 70-х рр. XVI ст. відправився в Афон (Македонія — тепер область Греції) — найбільший у ті часи центр православного чернецтва. Помандрувавши деякий час святими місцями, Іван став ченцем Загребського монастиря.
Переїзд І. Вишенського на Афон не означав відриву від суспільно-політичного руху свого часу. Він уважно стежив за ходом подій на батьківщині, листувався з Львівським братством, підтримував зв'язок із українськими культурно-освітніми діячами. Тут, на Афоні, й розпочав літературно-полемічну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Герасимом Смотрицьким, братами Стефаном і Лаврентієм Зизаніями та ін. На початку XVII ст. (приблизно 1604— 1605) І. Вишенський ненадовго приїхав в Україну. Основною метою відвідин був Львів, де на нього чекали члени братства. Утім, не зійшовшись з ними в поглядах, прожив у Львові всього кілька місяців і знову повернувся на Афон.
Свої спостереження і враження він виклав у "Посланні до стариці Домнікії" (1605). Твір написано у відповідь на лист Юрія Рогатинця, голови Львівського братства, який звернувся до письменника із закликом залишити схиму й узяти діяльну участь у братському русі, бо "пустеля одному клопоче спасіння. Проповідь же багатьом". І. Вишенський був цим обурений і відмовився від співпраці. Гострій критиці письменник піддав як заможне життя керівництва Львівського братства, так й інші сторони його діяльності, зокрема намагання знайти компроміс із владою. Він захищає чернецтво, яке, на його думку, свідомо обмежує себе не тільки задля власного спасіння, а й порятунку всього народу. Монахи, таким чином, представляють народ перед Богом, вимолюючи в нього прощення за гріхи всіх. До них слід ставитись з належною шаною, бо не кожному дано осилити цей подвиг. Загальний тон "Послання" гостро полемічний. Твір свідчить про розрив І. Вишенського з керівництвом Львівського братства.
Суспільно-політичні погляди І. Вишенського віддзеркалювали настрої тієї частини українського православного люду, який розчарувався в можливості поліпшення життя в Речі Посполитій, ліквідації соціального та національно-релігійного гноблення. З перших кроків літературної діяльності письменник щодо всього укладу життя, громадського ладу Речі Посполитої посів позицію оборонця політичних, економічних і релігійних прав українського народу. Вже в одному зі своїх ранніх творів "Писанні до всіх взагалі в Лядській землі живучих" він запитував: "Де ж нині. .. віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду?.. Все смертоносний гріх, все пеклом, адом й геєною вічною смердить..." Докори на адресу "всіх в Лядській землі живучих" переросли в звинувачувальний акт на адресу шляхти, католицької церкви, православних духовних владик, людей знатного походження взагалі. До І. Вишенського ще ніхто не виголошував таких різких суджень про верхівку православного духовенства. Гостротою вражають його відгуки про короля. Жоден із сучасних йому публіцистів не наважився висловлюватися так, як це робив І. Вишенський.
Особливо різко полеміст виступав проти панівної в Речі Посполитій католицької церкви, в якій вбачав найбільшу небезпеку для національно-культурного розвитку українського народу. У "Сповіщенні короткому про латинські спокуси" (приблизно кінець 1580-х років) І. Вишенський звинувачував її "в брехні поганській, гордості, владі, багатстві й любові світу цього". На переконання автора, саме католицька церква, спонукала світську владу Речі Посполитої до різноманітних утисків українського народу. Цю думку письменник пізніше не раз повторював у своїх творах.
1596—1616 рр. найплідніші в творчості І. Вишенського. Письменник був глибоко вражений подіями 1596 р. Берестейська унія викликала в нього обурення, і він написав низку творів на захист православ'я. Першим серед них стало "Послання до князя Василя Острозького" (1598—1599). У ньому гостро засуджувалась книжка Петра Скарги "Sinod brzeski", в якій єзуїт твердив про занепад православ'я й захищав унію. Використовуючи форму народних голосінь-примовлянь, І. Вишенський надав власній розповіді різкого сатиричного спрямування.
Другим твором письменника цього періоду є "Порада, як себе очистить церква Христова", що була частиною "Послання", але становила окремий трактат. Різкій критиці в ньому піддано православне духовенство, яке прийняло унію. Автор рішуче висловлювався проти великої власності, нажитої хитрістю й неправдою, проте не заперечував дрібної власності, набутої "від благословення Божого". У "Пораді" звучала ідея природної рівності всіх людей, з якої випливає й соціальна рівність.
У 1598 р. І. Вишенський написав один із найяскравіших творів — "Послання до утікших від православної віри єпископів", яке стало відповіддю на трактат Іпатія Потія "Оборона згоди", що мав на меті захист унії. Оцінюючи "Послання", І. Франко писав: "Ніколи ще до того часу сильні миру цього, світські чи духовні, не чули від простого українця таких гордих, рішучих і потрясаючи сильних слів... І тут треба було чимало відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм. Нехай і так, що з огляду теологічної аргументації воно подекуди просто наївне — не в тім його сила, не в тім його тривка літературна й історична вартість, а в тім високім підйомі моральної сили, котрою тремтить кожне слово...".
Цікаві матеріали для характеристики соціально-філософських поглядів І. Вишенського наводяться у творі "Викриття диявола-миродержця" (1599—1600). В його основу покладено євангельське оповідання про те, як Христос постався в пустелі і як диявол спокушав його всілякими благами й розкошами земного життя. Але цю оповідь І. Вишенський переробив по-своєму, наповнивши її новим змістом. Він створив памфлет, у якому дав сатиричну картину життя тогочасної Польщі. На його погляд, уся історія світу є історією боротьби за владу над ним, а, отже, і над людством "диявола-миродержця". Бог, поваливши диявола з небес за гордість, дозволив йому володіти світом. Не позбавив його цієї влади і Христос. Диявол намагався поширити її на всіх людей і це йому, на жаль, вдалось. Наочний приклад того — "князі й пани" в Польській державі. Щоб панувати над людьми, диявол спокушає їх власністю. На думку І. Вишенського, власність — "ярмо", яке породжує тільки "смуток і біду". Кожен справжній віруючий, наслідуючи Христову заповідь, повинен залишити все, чим володів досі, і шукати особистого порятунку, перебуваючи в лоні православної церкви.
Філософська концепція теолога зводилась до формули "Бог — ідеал, добро, а диявол-світодержець — зло. Між ними — людина з правом вибору". Вибір пов'язувався з думкою про те, що земне життя Дано людині як шанс здобуття вічного життя (формально "життя для життя") або здобуття вічної смерті (формально "життя для смерті"). Якщо в людині перемагає духовне вона йде "слідом євангельським", то Здобуває перше, якщо беруть гору тілесні пристрасті, жадоба земних Радощів і зваб, то здобуває друге.
Отже, світобачення Вишенського підпорядковано концепції "сьомого віку" — віку перед другим приходом Христа. Його емоційна перенапруга розмиває чіткий кордон між реальним і нереальним. Для містика І. Вишенського характерно загострене відчуття смерті, певною мірою її культивування, буквально фізичне сприйняття плинності часу, скороминучості земного життя. Звідси — постійне нагадування про смерть як перехід туди, де неможливо щось змінити.
Полеміст щосили прагнув указати людям шлях до порятунку та вічного буття. Це будило в ньому незбориму жагу переконувати, виступати в ролі пророка, апостола, порадника. Тогочасні реалії (унія, спроби окатоличення, реформаційні рухи, запровадження нового календаря, моральне падіння владик) переконали: світ опинився в повній владі диявола, який, згідно з ученням апостола Павла, опанує його перед другим приходом Ісуса Христа. Тому Іван Вишенський гостро критикує католицизм, православних владик-відступників, можновладців, єретиків. Бачить у них лжепастирів.
Різнобічний талант письменника Іван Вишенський виявив у посланні "Вельможним їх милостям...". У загалом стриманому тоні твору відчувається авторська схвильованість, обурення, яке іноді виливається в погрозу, прокляття. Полеміст то глузує з уніатів, то пророкує їм страшні пекельні муки, то щиро радить опам'ятатись і повернутись у лоно православної церкви.
Отця Івана обурює те, що за справу об'єднання конфесій взялись аморальні люди. Автор нагадує їм про п'ять ступенів, через які повинні пройти духовні особи, щоб освятитися Святим Духом і мати право змінювати церковні закони. Розглянувши життя єпископів, він доходить висновку, що жодного з них вони не пройшли. За наживою, розкішним життям їм ніколи дбати про благочестя, справедливий суд, правду, моральні засади суспільного життя, тому скрізь панує лиходійство, махлярство, лицемірство, заростає терном безвір'я та безбожності українська земля.
Єпископи бачаться йому ненаситними п'явками, які смокчуть кривавий піт парафіян, злочинцями, що, сміючись, пожирають награбоване, називаючи прочан не інакше, як жебраками й волоцюгами. Уява автора малює картини нестерпного життя простих людей, гіперболізованого визиску мирян. Полеміст із любов'ю відгукується про кожум'як, сідельників, шевців, обстоює християнську ідею рівності всіх перед Богом. У цьому творі з особливою силою виявився гуманізм і демократизм письменника. У посланні "Тобі, в землі, що зветь.ся Польська..." Іван Вишенський піднімає болюче питання національного впорядкування, з'ясовує причини морального зубожіння рідного народу. Незважаючи на релігійну забарвленість, наскрізний мотив каяття, це послання є палким закликом до консолідації українців навколо православ'я як головного чинника збереження національної самобутності...
Під кінець життя полеміст замкнувся в печері. Помер він на Афоні, приблизно в 20-х рр. XVII ст. Про те, як І. Вишенський закінчив своє життя, немає достовірних відомостей. На початку 30-х рр. XVII ст. в одному з приватних листів про нього згадувалось як уже про покійного.
За життя твори І. Вишенського практично не друкувались, а впродовж тривалого часу розповсюджувались у рукописах. Із шістнадцяти відомих нині лише одне послання "Від святої Афонської гори скитст-вуючих" було опубліковано в так званій "Острозькій книжиці" (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, письменник оформив свою "Книжку", куди ввійшли десять його творів. Але книжку свого часу не було надруковано, як і більш пізні.
Публікацію й аналіз творів І. Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники XIX — початку XX ст., зокрема М. Костомаров, Г. Житецький, І. Франко. Найціннішими серед них є праці І. Франка, насамперед монографія "Іван Вишенський і його твори" (1895), а також поема "Іван Вишенський" (1900) — одна з найкращих у поетичній спадщині Каменяра. Поет створив власний образ І. Вишенського, пройнятий теплим ліризмом і, як зазначав літературознавець В. Щурат, певною мірою автобіографічний.
Популярність І. Вишенського, передусім, зумовлено соціально-політичною ситуацією кінця XVI — початку XVII ст., і мала місце лише серед певних верств, які були опозиційно налаштовані щодо панівних порядків. У шляхетських і навіть братських колах його сприймали як занадто аскетичного, прямолінійного й безкомпромісного, тим більше, що деякі дописи належали до таких, поширення яких каралось законом.
Невипадково ім'я письменника-полеміста не згадувалось у пам'ятках тогочасної української літератури, навіть у творах українських просвітителів XVII ст. Як зазначав І. Франко, у той час "явились нові писателі, більш учені, пишучі більше до смаку публіці, і вона швидко забула про старого аскета, котрий... мав той невигідний звичай заглядати на дно совісті і до всього прикладати мірку високих ідеалів первісного християнства".
Сьогодні Івана Вишенського ми сприймаємо, передусім, як релігійного мислителя, національного подвижника, котрий з позиції християнських чеснот зривав лицемірні маски з сучасників. Загалом, його релігійно-філософські погляди перебували в одній площині з гуманістичними тенденціями європейського Відродження та Реформації. Активний захист
простих людей, відстоювання національно-православної самобутності дають підстави вважати письменника найпомітнішим представником першого українського відродження.
Найкращі твори Вишенського своїм демократичним змістом, високим патріотичним звучанням і життєвою правдивістю сприяли подальшому розвиткові української літератури, підносили її на вищий ідейно-художній рівень. Він був "першим южноруським публіцистом у великім стилі... і завше займати буде почесне місце в южноруській літературі, а тим більше почесне, яко один із батьків народної южно-руської літератури", — так оцінив творчість І. Вишенського І. Франко.
Постать Івана Вишенського прикметна й тим, що є сполучною ланкою між старою і новою культурною орієнтацією українців кінця XVI — початку XVII ст. Найцінніше те, що однією гранню він "тягне" тогочасну національну культуру до минулого, а іншою — підштовхує у майбутнє. Обстоюючи християнські істини, письменник дбав про моральність суспільного життя, впливав на свідомість земляків, збуджував у них почуття власної гідності, патріотизму, національної ідентичності, повертав до коріння, без якого народ перестане існувати.
Переїзд І. Вишенського на Афон не означав відриву від суспільно-політичного руху свого часу. Він уважно стежив за ходом подій на батьківщині, листувався з Львівським братством, підтримував зв'язок із українськими культурно-освітніми діячами. Тут, на Афоні, й розпочав літературно-полемічну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Герасимом Смотрицьким, братами Стефаном і Лаврентієм Зизаніями та ін. На початку XVII ст. (приблизно 1604— 1605) І. Вишенський ненадовго приїхав в Україну. Основною метою відвідин був Львів, де на нього чекали члени братства. Утім, не зійшовшись з ними в поглядах, прожив у Львові всього кілька місяців і знову повернувся на Афон.
Свої спостереження і враження він виклав у "Посланні до стариці Домнікії" (1605). Твір написано у відповідь на лист Юрія Рогатинця, голови Львівського братства, який звернувся до письменника із закликом залишити схиму й узяти діяльну участь у братському русі, бо "пустеля одному клопоче спасіння. Проповідь же багатьом". І. Вишенський був цим обурений і відмовився від співпраці. Гострій критиці письменник піддав як заможне життя керівництва Львівського братства, так й інші сторони його діяльності, зокрема намагання знайти компроміс із владою. Він захищає чернецтво, яке, на його думку, свідомо обмежує себе не тільки задля власного спасіння, а й порятунку всього народу. Монахи, таким чином, представляють народ перед Богом, вимолюючи в нього прощення за гріхи всіх. До них слід ставитись з належною шаною, бо не кожному дано осилити цей подвиг. Загальний тон "Послання" гостро полемічний. Твір свідчить про розрив І. Вишенського з керівництвом Львівського братства.
Суспільно-політичні погляди І. Вишенського віддзеркалювали настрої тієї частини українського православного люду, який розчарувався в можливості поліпшення життя в Речі Посполитій, ліквідації соціального та національно-релігійного гноблення. З перших кроків літературної діяльності письменник щодо всього укладу життя, громадського ладу Речі Посполитої посів позицію оборонця політичних, економічних і релігійних прав українського народу. Вже в одному зі своїх ранніх творів "Писанні до всіх взагалі в Лядській землі живучих" він запитував: "Де ж нині. .. віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду?.. Все смертоносний гріх, все пеклом, адом й геєною вічною смердить..." Докори на адресу "всіх в Лядській землі живучих" переросли в звинувачувальний акт на адресу шляхти, католицької церкви, православних духовних владик, людей знатного походження взагалі. До І. Вишенського ще ніхто не виголошував таких різких суджень про верхівку православного духовенства. Гостротою вражають його відгуки про короля. Жоден із сучасних йому публіцистів не наважився висловлюватися так, як це робив І. Вишенський.
Особливо різко полеміст виступав проти панівної в Речі Посполитій католицької церкви, в якій вбачав найбільшу небезпеку для національно-культурного розвитку українського народу. У "Сповіщенні короткому про латинські спокуси" (приблизно кінець 1580-х років) І. Вишенський звинувачував її "в брехні поганській, гордості, владі, багатстві й любові світу цього". На переконання автора, саме католицька церква, спонукала світську владу Речі Посполитої до різноманітних утисків українського народу. Цю думку письменник пізніше не раз повторював у своїх творах.
1596—1616 рр. найплідніші в творчості І. Вишенського. Письменник був глибоко вражений подіями 1596 р. Берестейська унія викликала в нього обурення, і він написав низку творів на захист православ'я. Першим серед них стало "Послання до князя Василя Острозького" (1598—1599). У ньому гостро засуджувалась книжка Петра Скарги "Sinod brzeski", в якій єзуїт твердив про занепад православ'я й захищав унію. Використовуючи форму народних голосінь-примовлянь, І. Вишенський надав власній розповіді різкого сатиричного спрямування.
Другим твором письменника цього періоду є "Порада, як себе очистить церква Христова", що була частиною "Послання", але становила окремий трактат. Різкій критиці в ньому піддано православне духовенство, яке прийняло унію. Автор рішуче висловлювався проти великої власності, нажитої хитрістю й неправдою, проте не заперечував дрібної власності, набутої "від благословення Божого". У "Пораді" звучала ідея природної рівності всіх людей, з якої випливає й соціальна рівність.
У 1598 р. І. Вишенський написав один із найяскравіших творів — "Послання до утікших від православної віри єпископів", яке стало відповіддю на трактат Іпатія Потія "Оборона згоди", що мав на меті захист унії. Оцінюючи "Послання", І. Франко писав: "Ніколи ще до того часу сильні миру цього, світські чи духовні, не чули від простого українця таких гордих, рішучих і потрясаючи сильних слів... І тут треба було чимало відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм. Нехай і так, що з огляду теологічної аргументації воно подекуди просто наївне — не в тім його сила, не в тім його тривка літературна й історична вартість, а в тім високім підйомі моральної сили, котрою тремтить кожне слово...".
Цікаві матеріали для характеристики соціально-філософських поглядів І. Вишенського наводяться у творі "Викриття диявола-миродержця" (1599—1600). В його основу покладено євангельське оповідання про те, як Христос постався в пустелі і як диявол спокушав його всілякими благами й розкошами земного життя. Але цю оповідь І. Вишенський переробив по-своєму, наповнивши її новим змістом. Він створив памфлет, у якому дав сатиричну картину життя тогочасної Польщі. На його погляд, уся історія світу є історією боротьби за владу над ним, а, отже, і над людством "диявола-миродержця". Бог, поваливши диявола з небес за гордість, дозволив йому володіти світом. Не позбавив його цієї влади і Христос. Диявол намагався поширити її на всіх людей і це йому, на жаль, вдалось. Наочний приклад того — "князі й пани" в Польській державі. Щоб панувати над людьми, диявол спокушає їх власністю. На думку І. Вишенського, власність — "ярмо", яке породжує тільки "смуток і біду". Кожен справжній віруючий, наслідуючи Христову заповідь, повинен залишити все, чим володів досі, і шукати особистого порятунку, перебуваючи в лоні православної церкви.
Філософська концепція теолога зводилась до формули "Бог — ідеал, добро, а диявол-світодержець — зло. Між ними — людина з правом вибору". Вибір пов'язувався з думкою про те, що земне життя Дано людині як шанс здобуття вічного життя (формально "життя для життя") або здобуття вічної смерті (формально "життя для смерті"). Якщо в людині перемагає духовне вона йде "слідом євангельським", то Здобуває перше, якщо беруть гору тілесні пристрасті, жадоба земних Радощів і зваб, то здобуває друге.
Отже, світобачення Вишенського підпорядковано концепції "сьомого віку" — віку перед другим приходом Христа. Його емоційна перенапруга розмиває чіткий кордон між реальним і нереальним. Для містика І. Вишенського характерно загострене відчуття смерті, певною мірою її культивування, буквально фізичне сприйняття плинності часу, скороминучості земного життя. Звідси — постійне нагадування про смерть як перехід туди, де неможливо щось змінити.
Полеміст щосили прагнув указати людям шлях до порятунку та вічного буття. Це будило в ньому незбориму жагу переконувати, виступати в ролі пророка, апостола, порадника. Тогочасні реалії (унія, спроби окатоличення, реформаційні рухи, запровадження нового календаря, моральне падіння владик) переконали: світ опинився в повній владі диявола, який, згідно з ученням апостола Павла, опанує його перед другим приходом Ісуса Христа. Тому Іван Вишенський гостро критикує католицизм, православних владик-відступників, можновладців, єретиків. Бачить у них лжепастирів.
Різнобічний талант письменника Іван Вишенський виявив у посланні "Вельможним їх милостям...". У загалом стриманому тоні твору відчувається авторська схвильованість, обурення, яке іноді виливається в погрозу, прокляття. Полеміст то глузує з уніатів, то пророкує їм страшні пекельні муки, то щиро радить опам'ятатись і повернутись у лоно православної церкви.
Отця Івана обурює те, що за справу об'єднання конфесій взялись аморальні люди. Автор нагадує їм про п'ять ступенів, через які повинні пройти духовні особи, щоб освятитися Святим Духом і мати право змінювати церковні закони. Розглянувши життя єпископів, він доходить висновку, що жодного з них вони не пройшли. За наживою, розкішним життям їм ніколи дбати про благочестя, справедливий суд, правду, моральні засади суспільного життя, тому скрізь панує лиходійство, махлярство, лицемірство, заростає терном безвір'я та безбожності українська земля.
Єпископи бачаться йому ненаситними п'явками, які смокчуть кривавий піт парафіян, злочинцями, що, сміючись, пожирають награбоване, називаючи прочан не інакше, як жебраками й волоцюгами. Уява автора малює картини нестерпного життя простих людей, гіперболізованого визиску мирян. Полеміст із любов'ю відгукується про кожум'як, сідельників, шевців, обстоює християнську ідею рівності всіх перед Богом. У цьому творі з особливою силою виявився гуманізм і демократизм письменника. У посланні "Тобі, в землі, що зветь.ся Польська..." Іван Вишенський піднімає болюче питання національного впорядкування, з'ясовує причини морального зубожіння рідного народу. Незважаючи на релігійну забарвленість, наскрізний мотив каяття, це послання є палким закликом до консолідації українців навколо православ'я як головного чинника збереження національної самобутності...
Під кінець життя полеміст замкнувся в печері. Помер він на Афоні, приблизно в 20-х рр. XVII ст. Про те, як І. Вишенський закінчив своє життя, немає достовірних відомостей. На початку 30-х рр. XVII ст. в одному з приватних листів про нього згадувалось як уже про покійного.
За життя твори І. Вишенського практично не друкувались, а впродовж тривалого часу розповсюджувались у рукописах. Із шістнадцяти відомих нині лише одне послання "Від святої Афонської гори скитст-вуючих" було опубліковано в так званій "Острозькій книжиці" (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, письменник оформив свою "Книжку", куди ввійшли десять його творів. Але книжку свого часу не було надруковано, як і більш пізні.
Публікацію й аналіз творів І. Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники XIX — початку XX ст., зокрема М. Костомаров, Г. Житецький, І. Франко. Найціннішими серед них є праці І. Франка, насамперед монографія "Іван Вишенський і його твори" (1895), а також поема "Іван Вишенський" (1900) — одна з найкращих у поетичній спадщині Каменяра. Поет створив власний образ І. Вишенського, пройнятий теплим ліризмом і, як зазначав літературознавець В. Щурат, певною мірою автобіографічний.
Популярність І. Вишенського, передусім, зумовлено соціально-політичною ситуацією кінця XVI — початку XVII ст., і мала місце лише серед певних верств, які були опозиційно налаштовані щодо панівних порядків. У шляхетських і навіть братських колах його сприймали як занадто аскетичного, прямолінійного й безкомпромісного, тим більше, що деякі дописи належали до таких, поширення яких каралось законом.
Невипадково ім'я письменника-полеміста не згадувалось у пам'ятках тогочасної української літератури, навіть у творах українських просвітителів XVII ст. Як зазначав І. Франко, у той час "явились нові писателі, більш учені, пишучі більше до смаку публіці, і вона швидко забула про старого аскета, котрий... мав той невигідний звичай заглядати на дно совісті і до всього прикладати мірку високих ідеалів первісного християнства".
Сьогодні Івана Вишенського ми сприймаємо, передусім, як релігійного мислителя, національного подвижника, котрий з позиції християнських чеснот зривав лицемірні маски з сучасників. Загалом, його релігійно-філософські погляди перебували в одній площині з гуманістичними тенденціями європейського Відродження та Реформації. Активний захист
простих людей, відстоювання національно-православної самобутності дають підстави вважати письменника найпомітнішим представником першого українського відродження.
Найкращі твори Вишенського своїм демократичним змістом, високим патріотичним звучанням і життєвою правдивістю сприяли подальшому розвиткові української літератури, підносили її на вищий ідейно-художній рівень. Він був "першим южноруським публіцистом у великім стилі... і завше займати буде почесне місце в южноруській літературі, а тим більше почесне, яко один із батьків народної южно-руської літератури", — так оцінив творчість І. Вишенського І. Франко.
Постать Івана Вишенського прикметна й тим, що є сполучною ланкою між старою і новою культурною орієнтацією українців кінця XVI — початку XVII ст. Найцінніше те, що однією гранню він "тягне" тогочасну національну культуру до минулого, а іншою — підштовхує у майбутнє. Обстоюючи християнські істини, письменник дбав про моральність суспільного життя, впливав на свідомість земляків, збуджував у них почуття власної гідності, патріотизму, національної ідентичності, повертав до коріння, без якого народ перестане існувати.
ЛІТЕРАТУРА
Основні видання творів Івана Вишенського
Сочинения / И. Вишенский ; подготовка текста, статьи и комментарии И. П. Еремина. — М. : [б. и.]; Л. : Изд-во Акад. наук СССР, 1955. —372 с.
Твори/ I. Вишенський ; вступ, ст., упорядкув., підготов, текстів та приміт. I. П. Єрьоміна. — К. : Держлітвидав України, 1959. — 269 с.
Вибрані твори / І. Вишенський ; упоряд., вступ, ст. та прим. В. Л. Микитася. — К. : Дніпро, 1972. — 128 с. — (Шкільна бібліотека).
Книжка; Посланіє до Домнікії / І. Вишенський // Українська література XI— XVII ст.: хрестоматія з коментарями / упоряд.: Є. А. Карпіловська, Л. О. Тарновецька. — Чернівці, 1997. — С. 125—134 ; 135—137.
Послание к утекшимъ от православной веры епископам / I. Вишенський // Перлини духовності : твори укр. світської л-ри від часів Київ. Русі до XVII ст..: навч. посіб. / упоряд., передм. і комент. В. В. Різуна. — К., 2003. — Кн. 1. — С. 491—509. — ( Шкільна бібліотека).
Книжка; Посланіє до Домнікії / І. Вишенський // Українська література XI— XVII ст.: хрестоматія з коментарями / упоряд.: Є. А. Карпіловська, Л. О. Тарновецька. — Чернівці, 1997. — С. 125—134 ; 135—137.
Послание к утекшимъ от православной веры епископам / I. Вишенський // Перлини духовності : твори укр. світської л-ри від часів Київ. Русі до XVII ст..: навч. посіб. / упоряд., передм. і комент. В. В. Різуна. — К., 2003. — Кн. 1. — С. 491—509. — ( Шкільна бібліотека).
Про Івана Вишенського
Бабич Н. Іван Вишенський і Мелетій Смотрицький : стилістика тогочасна і сучасна українська історична та діалектна лексика / Н. Бабич. — Львів : [б. в.], 2007. — Вип. 5. — С. 279—298.
Білоус П. Художність, закодована в образах / П. Білоус // Укр. мова й літ-ра в середніх школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах. — 2003. — № 4. — С. 37—40.
Бондар Л. Життя і творчість Івана Вишенського / Л. Бондар // Рідна шк. — 2004.
—
№ 1. — С. 62—63. — (Погляд в історію).
№ 1. — С. 62—63. — (Погляд в історію).
Від Вишенського до Сковороди : (з історії філос. думки на Україні XVI—XVIII ст.) / АН УРСР, Ін-т філософії; відп. ред. В. М. Нічик. —К. : Наук, думка, 1972. — 143 с. Пашук А. І. Вишенський і Г. Сковорода / А. Пашук // Філос. думка. — 1972. — № 5. — С. 76—83.
Вигодованець Н. Іван Франко про Івана Вишенського / Н. Вигодованець // Син народу, що вгору йде... — Ужгород, 1997. — С. І 4—17.
Вишенський Іван (між 1545—1550 — 1621) // Возняк С, Голянич М, Москаленко Ю. Філософська думка України : імена та ідеї: навч.-метод. посіб. — 2-ге вид. — Івано-Франківськ, 2003. — С. 24—26.
Вишенський Іван (між 1545—1550 — між 11621—1633) // Довідник з історії України : посіб. для серед, загальноосвіт. навч. закл. / за ред.: І. Підкови, Р. Шуста. — 2-ге вид., доопр. і доповн. — К., 2001. — С. 110.
Грабовий Г. Авторство і авторитет у Івана Вишенського: діалектика відсутності / Г. Грабович // Слово і час. — 1990. — № 6. — С. 45—53.
Дудкіна О. Постать Івана Вишенського крізь призму етико-антропологічної концепції І. Я. Франка: [про особливе місце І. Вишенського у творчій, літературознавчій спадщині Івана Франка] / О. Дудкіна // Слово і час. — 2006. — № 9. — С 13—19.
Колосова В. Автограф Івана Вишенського / В. Колосова // Рад. літературознав.
—
1980. — № 12. — С. 70—76.
Назарук М. Іван Вишенський // Історія України в особах : Литовсько-польська доба / авт. кол. : О. Дзюба, М. Довбищенко, О. Русина (упоряд. і авт. передм.) та ін. — К., 1997. — С. 135—142.
Назарук М. Іван Вишенський // Історія України в особах : Литовсько-польська доба / авт. кол. : О. Дзюба, М. Довбищенко, О. Русина (упоряд. і авт. передм.) та ін. — К., 1997. — С. 135—142.
Пашук А. Вишенського слово палке / А. Пашук // Жовтень. — 1975. — № 7.
—
С. 114—124.
Пінчук С. Мова і стиль творів Івана Вишенського / С. Пінчук // Укр. мова і л-ра в школі. — 1960. — № 4. — С. 26—34.
Савицький В. Стильові особливості сатиричних творів Івана Вишенського / В. Савицький // Актуальні проблеми слов'янознавства. — К., 2004. — Ч. 1.
—
С. 111—114.
Тригубенко В. В. Вишенський Іван (бл. 1550—1620-ті роки) // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. — К., 2005. — Кн. 1. —С. 57—64.
Франко І . Іван Вишенський / І. Франко. — Нью-Йорк : Говерля, 1955. — 63 с. включ. обкл. : іл.., портр. — (Народня бібліотека ; Ч. 7).
Франко І Я. Іван Вишенський і його твори / І. Я. Франко // Зібрання творів : у 50 т / АН Української РСР, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. — К., 1981. — Т. 30. — С. 7—177.
Тригубенко В. В. Вишенський Іван (бл. 1550—1620-ті роки) // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. — К., 2005. — Кн. 1. —С. 57—64.
Франко І . Іван Вишенський / І. Франко. — Нью-Йорк : Говерля, 1955. — 63 с. включ. обкл. : іл.., портр. — (Народня бібліотека ; Ч. 7).
Франко І Я. Іван Вишенський і його твори / І. Я. Франко // Зібрання творів : у 50 т / АН Української РСР, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. — К., 1981. — Т. 30. — С. 7—177.
Ющишин О. І. Іван Вишенський як виразник ортодоксально-аскетичних переконань українського православ'я і сучасні реалії / О. І. Ющишин // Наука. Релігія. Суспільство. — 2007. — № 2. — С. 81—87. — (Історія).
Ющишин О. Творчість Івана Вишенського та нинішні тенденції церковно-релігійного розвитку в Україні / О. Ющишин // Науковий часопис. — К., 2007. —
Вип. 13. —С. 73—80.
Яременко П. Гуманізм Івана Вишенського / П. Яременко // Жовтень. — 1971. — №7. — С. 114—122.
* * *
Франко І. Я. Іван Вишенський : поема / І. Я. Франко. — Львів : Каменяр : Місіонер, 2001. — 117, [1] с. : іл.
Франко І. Я. Іван Вишенський : поема // Франко І. Я. Поезія ; Іван Вишенський ; Мойсей ; Перехресні стежки : поеми ; повість / Н. М. Максименко (ред.). — К., 2007. — С. — (Бібліотека школяра).
ІЛЮСТРАЦІЯ
Вишенський Іван : [гравюрний портрет] // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. — К., 2005. — Кн. 1. — С. 57.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.