понеділок, 2 березня 2015 р.

Династія бібліотекарів із Боромиків Чернігівського району

   Колись професію бібліотекаря вважали мало не містичною. Адже людина, котра володіє неабияким інтелектом, а окрім цього зберігає чужі думки, фантазії, знання, перетворені у друковане слово, сама по собі вже майже казкова особа. Таємниця книги завжди зачаровувала й притягувала до себе людей, а зберігачі цього скарбу викликали трепет та повагу. Із плином часу мінявся стиль роботи бібліотечних працівників, читацькі уподобання, фондові наповнення, але дещо залишилося незмінним упродовж століть - бібліотекарів у селі й досі шанують та поважають. Яскравим прикладом цього є когорта районних зберігачів друкованого слова, котрі 30 вересня відзначатимуть професійне свято. Серед них - династія бібліотекарів із Боромиків - Олександра Дегтяр, котра майже півстоліття віддала бібліотечній справі, та її донька Зінаїда Харченко, яка продовжує материну справу вже понад тридцять років.
    Шкільні роки Олександри Дегтяр із невеличкого села у Ніжинському районі припали на буремні повоєнні часи, коли життя вимагало сили й витримки. Тож спрагла до знань дівчина всотувала їх так само завзято, як і працювала у полі. Але відмінниця з усіх предметів найбільше любила читати, й вечорами, під тріск каганця, мандрувала у своїх фантазіях разом із героями поем та романів. Після школи Олександра вирішила, що знання, то така велика сила, якою треба ділитися, й подалася поступати до педучилища. Але доля розпорядилася інакше - дівчина не встигла вчасно подати документи і, не довго думаючи, склала іспити на бібліотечного працівника. Як з'ясувалося згодом - те рішення було доленосним, і любов до професії стала такою, як у перечитаних нею романах, - з першого погляду, єдиною й на все життя.
    Юну спеціалістку направили на роботу до Боромиків, де по її приїзді відкрили бібліотеку. Тоді все майно закладу складалося із невеличкої шафи та 600 екземплярів різних брошур. Бібліотекарка чи не цілодобово наводила лад у своєму робочому гніздечку, облаштовувала його меблями, поступово збагачувався і книжковий фонд. Літературу надсилали із районного центру поштою, іноді доводилося запрягати коней та підводою добиратися до Березного за книжками.
   Бібліотека тричі змінювала «місце дислокації», переїжджаючи в інші приміщення, аж доки в 75-му не оселилася у Будинку культури, де й нині приймає клієнтів боромиківської громади.

- Колись люди дуже любили читати, у чергу за книжками стояли й старі, й малі, - згадує Олександра Василівна. - А коли сільрада придбала нам перший у селі телевізор, тоді й взагалі було не протовпитися. Пам'ятаю, коли транслювався фільм «Чотири танкісти й собака», люду було стільки, що одне на одному тулилися, на вулиці мороз, двері не встигають зачинятися, пара стовпом, сміх, гамір! Мабуть, веселіше ми тоді жили, а може так здається, бо молодими були.
   Життєрадісна бібліотекарка щодня дарувала гарний настрій людям, а доля, ніби перевіряючи її на міцність, випробовувала раз по раз. Залишилася з трьома маленькими дітьми без чоловіка. Тримала велике господарство, встигала на городі, ростила малечу. Але оптимізму не втрачала, мабуть, то улюблена справа допомагала їй триматися.
   - Усе життя я в бібліотеці: тільки-но випурхнула зі стін училища й до самої пенсії, а потім ще чотири роки торувала доріжку до рідного закладу, доки донька була у декретній відпустці, - розповідає Олександра Василівна. - Потім передала естафету їй. Зараз мені 82-й рік, але бібліотека не відпускає й досі, чи не щодня навідуюся до доньки, і читати люблю як у молодості, хоча зір уже підводить.
   Попри поважний вік, романи про кохання -тослабкістьжінки, до вподоби житейські історії, періодика, до речі, Олександра Василівна давня прихильниця й «Нашого краю».
   - Як ви розумієте, вибору я не мала, життя його зробило за мене, мабуть, уже на роду було написано стати бібліотекарем, - жартуючи долучається до розмови Зінаїда Харченко. - Змалечку бігала між книжкових полиць, і доки мої ровесники вправлялися із Букварем, я вже читала товсті книжки. До речі, те саме було й з моєю донькою, котра ще малою поперечитувала у мене на роботі не лише художню літературу, а й серйозні енциклопедії.
   Освіту Зінаїда Олександрівна отримала у Калузькому культосвітньому училищі за спеціальністю «Бібліотечна справа». У 83-му за направленням поїхала працювати у Кувечицьку бібліотеку.
   - Пам'ятаю, частенько телефонувала мамі, щоб порадитися, особливо щодо проведення культурних заходів, вона у цьому спец! - нахвалює неньку.
   Згодом жінка повернулася до рідних Боромиків, де прийняла справи у матері.
   - До речі, тепер люди також люблять читати, - каже пані Зінаїда, ніби захищаючи своїх читачів. - Частіше беруть детективи, історії про життя, кохання, школярі перечитують класику. Дітвора, котра приїжджає з Чернігова на літо до бабусь, - це також мої клієнти. Вітаються зі мною, навіть коли у місті випадково зустрічаємося.
   Зараз послугами бібліотеки користуються понад 300 жителів Боромиківської громади. Якщо у сільському книжковому фонді немає потрібної літератури, Зінаїда Харченко їде до районної та обласної бібліотек. Має кількох клієнтів у Боромиках, яким через стан здоров'я приносить замовлені книжки додому.
   - Ось днями замовили «Повесть временных лет», у нашому фонді її немає, завтра поїду до Чернігова.
   Зараз книжковий фонд Боромиківської бібліотеки нараховує понад десять тисяч екземплярів найрізноманітнішої літератури. Приміщення охайне, прикрашене картинами та вишивками місцевих майстрів.
   - Найбільша наша проблема - майже двадцять років бібліотека не опалюється. Щоправда, останні два роки я орендую кімнату в іншому приміщенні, але книги зберігаються тут, у холоді, - бідкається Зінаїда Харченко. - Взимку мороз та сирість невблаганно псують книги, хоча у теплу пору року все пересушуємо та ремонтуємо. Та й працювати в таких умовах дуже складно.
   Окрім своїх прямих обов'язків, бібліотекарка бере активну участь у громадському житті Боромиків, художній самодіяльності, жоден захід у селі не відбувається без її безпосередньої участі. Веде пошукову роботу (вже зібрано величезну кількість унікальних матеріалів про історію села, відомих його жителів), проводить виставки, конкурси.
   А у всьому підтримує її найрідніша людина - мама, котра й досі дасть слушну пораду, адже невблаганні роки та тяжка доля не загасили вогника в її очах.

Джерело: Gorod.cn.ua (Чернігівський міський портал). - Режим доступу

Немає коментарів:

Дописати коментар