Кожне його судження, кожен його роздум, оцінка, враження для нас сьогодні і для майбутнього мають величезну цінність. Василь Стус уособив найблагородніші риси української людини, українського поета XX століття. Він був чесним перед собою, перед літературою, перед своїм народом. А чесною може бути лише добра людина.
Василь Стус народився на Святвечір — 6 січня 1938 р. — у мальовничій Рахнівці на Вінниччині (за паспортом — 8 січня, бо матінка — Їлина Стус — вирішила не дратувати владу збігом дня народження з днем великого релігійного свята).
Мати поета, дочка заможного селянина, крізь усе життя пронесла цілковиту ворожість до радянської влади. Дід Василя довго не бажав "добровільно" вступати до колгоспу, вважаючи за краще платити здирницькі податки. Увесь свій чималий статок родина остаточно втратила в 1931-1933 рр. У 1936-1937 pp., коли тиск на заможних селян став нестерпним, Семен Стус (батько поета) почав шукати можливостей вирватися до міста, аби позбутися принизливого, закріпаченого стану українського селянина. Йому вдалося влаштуватися на один з хімзаводів м. Сталіно (Донецьк).
Перше враження малого Василя від донецького бараку — глум, на який здіймали сільську традиційність його сім'ї, висміювання їхньої мови. "Пам'ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: "цю сорочку мені бабуня пошила з кишенькою" — казав я, а їм було чогось відрадно". Про своє дитинство поет пише, що воно було щасливе. "Найбільший слід на душі од маминої колискової "Ой, люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою — це не забувається..." У вересні 1944 р. шестирічний Василь пішов до школи. Та шкільне навчання не захоплювало. Пізніше в автобіографії він так схарактеризує період учнівства: "...шкільне навчання вадило. Одне чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще".
У важкі повоєнні роки родина Стусів бідувала, крім того, гостро відчувалася суперечність між життям реального денаціоналізованого Донбасу та життям родини Стусів, які не бажали зректися традицій, мови предків, релігійності. Все це прирікало їх на становище "білих ворон". Саме в ці роки відбувається й перший спонтанний протест Стуса проти приниження своїх рідних, проти сваволі держави-монстра: "Пам'ятаю, як 1951 року я їздив у село до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об'їждчик — я втікав, але він — верхи на коні — наздогнав мене, почав видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу". Дуже рано, завдяки позиції мами й батьківській любові, Василь Стус усвідомив: людина — ніщо поза своїми батьками, родиною, землею, краєм. І навіть коли весь світ проти, ти маєш відстоювати своє рідне, національне. Навіть якщо це означає протиставити себе існуючим порядкам. Адже бабуся попросила зібрати колосся, бо вона бідує, бо зароблених трудоднів не вистачає на людське життя, бо хтось має її захистити.
Уже в шкільні роки Стусові стає близькою ідея життя на максимумі, коли готовий відповідати за кожне своє слово і вчинок. Він згадував: "Ще в школі я щодень влаштовував собі сповідь. Що за день зробив доброго, що злого". Закінчивши зі срібною медаллю школу, Василь робить спробу вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Проте в нього відмовляються навіть прийняти документи. Не вистачило одного року, оскільки він на рік раніше пішов до школи. У розпачі Василь повертається до Сталіна і без іспитів вступає на історико-філологічний факультет місцевого педінституту. В інституті діяла літературна студія (керівник — Тимофій Духовний), яка допомагала протистояти російськомовному середовищу. Наполегливому і працездатному студентові почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі. Так Стус дістав можливість познайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильского, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для розуміння реальної картини української літератури було й знайомство з творами Хвильового, Підмогильного, Винниченка, Куліша. Все це стало можливим завдяки порівняно певній поблажливості радянських каральних органів до студентів-українців, які навчалися в русифікованому Донецьку.
Саме в ці роки з'являються перші вірші, перші публікації Стуса. На останньому курсі інституту відбувся дебют поета у "Літературній газеті" (тепер "Літературна Україна"). Добірка з трьох віршів вийшла друком 22 листопада 1959 р. з передмовою А. Малишка, що виглядало багатообіцяючим.
Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь Стус, аби дати можливість однокурсниці залишитися у Донецьку, їде працювати вчителем української мови та літератури у школу села Таужне поблизу Гайворона на Кіровоградщині. "Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва", — пише Стус про цей час. Він справді рвався у ці краї. Вирішив перед призовом до війська подихати повітрям справжньої української стихії на межі Кіровоградщини і Вінниччини. А вже у жовтні 1959 р. поета призвали до війська. Служити довелося на Південному Уралі, за 400-500 км від Кучино, в якому обірвалася його земна путь. На Уралі він втратив фалангу безіменного пальця, після чого вже ніколи не міг грати на гітарі. Бездумна тупість й одноманітність армійського життя зміцнили у Стусові неприйняття системи, яку він мусив би захищати. "Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони", згадував поет у "Двох словах читачеві".
1961 р. Стус повертається на Донбас і йде викладати українську мову і літературу до школи № 23 м. Горлівка. Але працює там лише один рік.
З березня 1963 р. прет працює літредактором у газеті "Соціалістичний Донбас". Але вже у вересні, після успішного складання іспитів, Стус — аспірант Інституту літератури АН України ім. Т. Шевченка. Тема його дисертації — "Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)".
Письменник і близький товариш В. Стуса Юрій Покальчук згадує: "Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало впертого, безкомпромісного, молодого донбаського поета. Може, трохи запізно потрапив він у Київ,... бо ті, хто стали "шістдесятниками", проскочили вже три-чотири роки тому в шерег вибраних, далі двері зачинилися й на Україну повзли важкі часи".
Зустріч у грудні 1963 р. і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним, який на той час обіймав посаду відповідального секретаря журналу "Радянське літературознавство", можна сказати, ввели Василя до кола шістдесятників — середовища творчої української інтелігенції, яке жило тими самими болями й надіями, що й він. У товаристві навколо Світличного впродовж 1964-1965 рр. згуртувалися Людмила Семикіна, Іван Дзюба, Галина Севрук, В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Микола Холодний, Лесь Танюк, Ліна Костенко, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, Борис Антоненко-Давидович, приїжджали брати Горині, Панас Заливаха.
За кілька місяців Василь Стус став у цьому середовищі своїм, а воно виявилося тим життєдайним гумусом, в якому визрів та почав реалізовуватися його талант.
Влітку 1965 р. розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції. 4 вересня, на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна", В. Стус приєднався до організованого І. Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти цих арештів. Під ревіння сирени, яка глушила слова І. Дзюби "Хто проти тиранії — встаньте!", 30-40 людей у залі, долаючи страх, таки здійнялися на ноги. А за кілька днів поета було відраховано з аспірантури "за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу". "Нехай це залишиться на вашій громадянській та партійній совісті", — черкнув він, знайомлячись з наказом про відрахування з аспірантури Інституту літератури. З цього часу поет
працює на різних роботах: то у будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства будівельних справ. Проте на жодному місці довго не затримується — на ньому стояло тавро неблагонадійного.
У грудні 1965 р., не маючи постійної роботи й київської прописки, Василь Стус одружується з Валентиною Попелюк — жінкою, яка в його поезіях постає в образі незрадливої берегині, тієї, хто вірить у правоту кожного вчинку Стуса, нехай і без розуміння мотивів його дій.
У літературній творчості цього періоду більше розчарувань, аніж здобутків. У середині 1964 р. поет здає до видавництва "Молодь" збірку "Круговерть", але відразу ж після його відрахування з аспірантури вже готовий набір "Круговерті" розсипано. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві. 1970 р. книга вийшла в Бельгії, після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.
На кілька років він полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць ("Феномен доби", присвячено творчості П. Тичини; "Зникоме розцвітання" — В. Свідзінському), займаючись перекладом українською мовою поета свого життя — Й. В. Гете. У цей час поет також активно протестує проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до президії Спілки письменників на захист В. Чорновола (кінець 1968 р.) з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О. Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти"; редакторові журналу "Вітчизна" Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби (1969 р.); до ЦК КПУ і КДБ; до Верховної Ради України (1970 р.), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав людини.
28 листопада 1970 р., як грім, вибухнула.звістка: вбито Аллу Горську — художницю, приятельку, просто чуйну і красиву жінку. Побоюючись, щоб похорон не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу і набути проблем — не йдіть на кладовище. Зі Стусом не говорили. До могили Василь ніс портрет Алли Горської, а коли з'явилася можливість сказати слово, почав:
Сьогодні — ти. А завтра — я,
Уже в шкільні роки Стусові стає близькою ідея життя на максимумі, коли готовий відповідати за кожне своє слово і вчинок. Він згадував: "Ще в школі я щодень влаштовував собі сповідь. Що за день зробив доброго, що злого". Закінчивши зі срібною медаллю школу, Василь робить спробу вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Проте в нього відмовляються навіть прийняти документи. Не вистачило одного року, оскільки він на рік раніше пішов до школи. У розпачі Василь повертається до Сталіна і без іспитів вступає на історико-філологічний факультет місцевого педінституту. В інституті діяла літературна студія (керівник — Тимофій Духовний), яка допомагала протистояти російськомовному середовищу. Наполегливому і працездатному студентові почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі. Так Стус дістав можливість познайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильского, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для розуміння реальної картини української літератури було й знайомство з творами Хвильового, Підмогильного, Винниченка, Куліша. Все це стало можливим завдяки порівняно певній поблажливості радянських каральних органів до студентів-українців, які навчалися в русифікованому Донецьку.
Саме в ці роки з'являються перші вірші, перші публікації Стуса. На останньому курсі інституту відбувся дебют поета у "Літературній газеті" (тепер "Літературна Україна"). Добірка з трьох віршів вийшла друком 22 листопада 1959 р. з передмовою А. Малишка, що виглядало багатообіцяючим.
Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь Стус, аби дати можливість однокурсниці залишитися у Донецьку, їде працювати вчителем української мови та літератури у школу села Таужне поблизу Гайворона на Кіровоградщині. "Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва", — пише Стус про цей час. Він справді рвався у ці краї. Вирішив перед призовом до війська подихати повітрям справжньої української стихії на межі Кіровоградщини і Вінниччини. А вже у жовтні 1959 р. поета призвали до війська. Служити довелося на Південному Уралі, за 400-500 км від Кучино, в якому обірвалася його земна путь. На Уралі він втратив фалангу безіменного пальця, після чого вже ніколи не міг грати на гітарі. Бездумна тупість й одноманітність армійського життя зміцнили у Стусові неприйняття системи, яку він мусив би захищати. "Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони", згадував поет у "Двох словах читачеві".
1961 р. Стус повертається на Донбас і йде викладати українську мову і літературу до школи № 23 м. Горлівка. Але працює там лише один рік.
З березня 1963 р. прет працює літредактором у газеті "Соціалістичний Донбас". Але вже у вересні, після успішного складання іспитів, Стус — аспірант Інституту літератури АН України ім. Т. Шевченка. Тема його дисертації — "Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)".
Письменник і близький товариш В. Стуса Юрій Покальчук згадує: "Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало впертого, безкомпромісного, молодого донбаського поета. Може, трохи запізно потрапив він у Київ,... бо ті, хто стали "шістдесятниками", проскочили вже три-чотири роки тому в шерег вибраних, далі двері зачинилися й на Україну повзли важкі часи".
Зустріч у грудні 1963 р. і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним, який на той час обіймав посаду відповідального секретаря журналу "Радянське літературознавство", можна сказати, ввели Василя до кола шістдесятників — середовища творчої української інтелігенції, яке жило тими самими болями й надіями, що й він. У товаристві навколо Світличного впродовж 1964-1965 рр. згуртувалися Людмила Семикіна, Іван Дзюба, Галина Севрук, В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Микола Холодний, Лесь Танюк, Ліна Костенко, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, Борис Антоненко-Давидович, приїжджали брати Горині, Панас Заливаха.
За кілька місяців Василь Стус став у цьому середовищі своїм, а воно виявилося тим життєдайним гумусом, в якому визрів та почав реалізовуватися його талант.
Влітку 1965 р. розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції. 4 вересня, на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна", В. Стус приєднався до організованого І. Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти цих арештів. Під ревіння сирени, яка глушила слова І. Дзюби "Хто проти тиранії — встаньте!", 30-40 людей у залі, долаючи страх, таки здійнялися на ноги. А за кілька днів поета було відраховано з аспірантури "за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу". "Нехай це залишиться на вашій громадянській та партійній совісті", — черкнув він, знайомлячись з наказом про відрахування з аспірантури Інституту літератури. З цього часу поет
працює на різних роботах: то у будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства будівельних справ. Проте на жодному місці довго не затримується — на ньому стояло тавро неблагонадійного.
У літературній творчості цього періоду більше розчарувань, аніж здобутків. У середині 1964 р. поет здає до видавництва "Молодь" збірку "Круговерть", але відразу ж після його відрахування з аспірантури вже готовий набір "Круговерті" розсипано. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві. 1970 р. книга вийшла в Бельгії, після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.
На кілька років він полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць ("Феномен доби", присвячено творчості П. Тичини; "Зникоме розцвітання" — В. Свідзінському), займаючись перекладом українською мовою поета свого життя — Й. В. Гете. У цей час поет також активно протестує проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до президії Спілки письменників на захист В. Чорновола (кінець 1968 р.) з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О. Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти"; редакторові журналу "Вітчизна" Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби (1969 р.); до ЦК КПУ і КДБ; до Верховної Ради України (1970 р.), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав людини.
28 листопада 1970 р., як грім, вибухнула.звістка: вбито Аллу Горську — художницю, приятельку, просто чуйну і красиву жінку. Побоюючись, щоб похорон не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу і набути проблем — не йдіть на кладовище. Зі Стусом не говорили. До могили Василь ніс портрет Алли Горської, а коли з'явилася можливість сказати слово, почав:
Сьогодні — ти. А завтра — я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль — утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилась рання,
бо пізня суджена мета.
Офіційно вбивць, які сокирою зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова Стуса: "її вбито представниками ДБ". Цього йому не пробачили. Виступивши, Стус зберіг вірність друзям і собі, але прирік себе на подальшу мученицьку долю.
Офіційно вбивць, які сокирою зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова Стуса: "її вбито представниками ДБ". Цього йому не пробачили. Виступивши, Стус зберіг вірність друзям і собі, але прирік себе на подальшу мученицьку долю.
Репресії не забарилися. Незважаючи на те, що поет успішно витримав творчий конкурс на московські Вищі сценарні курси, під тиском українського ЦК йому відмовлено у прийомі документів.
У цей час протягом місяця Стус пише збірку "Веселий цвинтар" — образки сюрреалістичного танцю на цвинтарі нездійснених надій та ілюзій. Психологічно Василь уже відчув, що "тюремні ворота розчинилися перед ним". Запущена в дію репресивна машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з самвидавною літературою та якимись матеріалами, що він їх нібито отримав від Світличного та інших шістдесятників, був добрим приводом до масових обшуків.
12 січня 1972 р. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних, літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П. Тичини "Феномен доби". Засуджений до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
Проте саме в неволі Василь Стус відчув, що врешті-решт знайшов нову поетичну мову. Він активно і творчо працює. "...Тут, у слідчому ізоляторі, я зробив майже половину того, що зробив за минулі 7 років, на сьогодні я переклав більше шести друкованих аркушів поезій Гете і майже 10 друкованих аркушів своїх власних. Так, здається, я раніше не працював".
Поета бентежить не стільки фізична ізоляція, хоча й вона сама по собі нестерпна, а настрої і переживання за рідних: як батьки? як здоров'я дружини? сина? що думають про нього друзі? Завдавала мук небезпека впокорення духу, думки, мрій, втрати відчуття внутрішньої свободи, а отже — зламу його як особистості.
Поступово у ньому визріває потреба осмислити, визначити й образно виразити своє призначення і роль у цій драматичній ситуації. Приходить думка про жертовність своєї долі, якій він має підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика.
Мені зоря сіяла нині вранці,
У цей час протягом місяця Стус пише збірку "Веселий цвинтар" — образки сюрреалістичного танцю на цвинтарі нездійснених надій та ілюзій. Психологічно Василь уже відчув, що "тюремні ворота розчинилися перед ним". Запущена в дію репресивна машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з самвидавною літературою та якимись матеріалами, що він їх нібито отримав від Світличного та інших шістдесятників, був добрим приводом до масових обшуків.
12 січня 1972 р. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних, літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П. Тичини "Феномен доби". Засуджений до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
Проте саме в неволі Василь Стус відчув, що врешті-решт знайшов нову поетичну мову. Він активно і творчо працює. "...Тут, у слідчому ізоляторі, я зробив майже половину того, що зробив за минулі 7 років, на сьогодні я переклав більше шести друкованих аркушів поезій Гете і майже 10 друкованих аркушів своїх власних. Так, здається, я раніше не працював".
Поета бентежить не стільки фізична ізоляція, хоча й вона сама по собі нестерпна, а настрої і переживання за рідних: як батьки? як здоров'я дружини? сина? що думають про нього друзі? Завдавала мук небезпека впокорення духу, думки, мрій, втрати відчуття внутрішньої свободи, а отже — зламу його як особистості.
Поступово у ньому визріває потреба осмислити, визначити й образно виразити своє призначення і роль у цій драматичній ситуації. Приходить думка про жертовність своєї долі, якій він має підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика.
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-наповнення.
'Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
Це написано 18 січня 1972 року, п'ятого дня після арешту. Цей день став початком потужного творчого спалаху, що тривав аж до суду. Він чітко окреслений хронологічно: 18 січня — 30 вересня 1972 р.
Василь Стус, який 1972 р. ще плекав ілюзії щодо можливості порозумітися з владою, здійснив спробу порозумітися з каральними органами, адже жодною політичною діяльністю він і справді не займався. Його почули й запропонували "розкаятися", давши свідчення на своїх друзів. Він обурився, і його замкнули до Павловської психіатричної лікарні, звідки Стус вийшов із діагнозом "патологічно чесний". Отже, поет зробив свій вибір, і тепер йому треба було знайти сили з гідністю нести свій хрест.
З лютого 1973 р. Василь Стус — у таборі (с. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія). Він був символом нескореності людини, яка бере на себе відповідальність за все, що діється довкола.
Восени 1975 Стус ледь не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня його прооперували.
6 лютого 1976 р. Стус прибув етапом до табору ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). "З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис", — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: "...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а "краснопогонники" були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію".
Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.
Його часто карали карцером, Стус мав лише одне побачення. У серпні 1976 р. його перевезли до табору № 19 (сел. Лєсноє у Мордовії). Звідти 11 січня 1977 р. він був етапований на заслання до сел. Матросово Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20 серпня зі Стусом стався нещасний випадок (перелом ступень), після чого він потрапив на два місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусові було створено нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, "розбирали" на зборах "трудового колективу", у місцевій газеті було опубліковано наскрізь брехливу статтю "Друзі і вороги Василя Стуса" та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того самого року Василь Стус прийнятий до Пен-клубу.
У таборах, на засланні Василь Стус використовував найменшу можливість, щоб писати, читати, перекладати. Поет написав близько 1000 віршів та 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини. Формально йому не забороняли писати, але фактично за це переслідували, відбирали написане. Завдяки друзям чимало творів збереглося, потрапило на волю, і за кордоном, коли вже не стало поета, була видрукувана збірка "Палімпсести" (вид-во "Сучасність", 1986). Про неї Стус говорив: "У новій збірці — вірші, написані між 1971-1977 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя". Сама назва символічна і багатозначна. Палімпсестами називалися пергаменти, з яких стерто первинний запис і зроблено новий, але крізь нього іноді можна розпізнати старий.
У серпні 1979 р. Стус повернувся до Києва, працював формувальником 2-го розряду в ливарному цеху на заводі з ремонту та виготовлення засобів механізації будівництва ім. Паризької комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об'єднання "Спорт", незабаром присвоюють 2-й розряд.
Тоді ж він виступив на захист репресованих членів УГГ. "У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину" ("З таборового зошита", 1983 р.).
14 травня 1980 р. В. Стуса заарештували вдруге. Застосовуючи під час слідства навіть фізичні тортури, його всіляко намагалися зламати морально. Стуса визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на новий 15-річний термін — знов за "антирадянську агітацію і пропаганду". Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, конфіскація листів, записів, віршів. Стус писав: "Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ані з Мордовії, ані на чорних зонах, ані з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — загрожує кара.... Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією, — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин. Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, — тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акта і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, він відбирає розум. Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником". На початку 1983 року Стус голодував 18 діб.
Під час другого ув'язнення поет створив останню поетичну збірку "Птах душі". До неї увійшло близько 300 віршів і 250 перекладів. Але все написане негайно конфіскувалося. Поет писав у листі, що болить йому так, ніби забрали щойно народжених немовлят. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв'язку з ліквідацією табору, хоча вдруге цієї інформації влада не підтвердила.
Попри все 1983 р. Стусові вдалося передати на волю текст під назвою "З таборового зошита". Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985 р.) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився. Цілий рік його тримали в одиночці на зменшеній нормі харчування. До давніх хвороб (шлунок, серце, скалічені ноги) додалися ще якісь небезпечні симптоми, що свідчили про серйозне захворювання нирок. Усе це, разом з моральними тортурами, спричинило, що В. Стус написав у жовтні 1984 р. прощального листа до родини, відчуваючи ймовірність близької смерті. Побачень він не мав від самого початку ув'язнення — тобто майже 5 років.
28 серпня 1985 р. за вигаданим приводом Стус укотре був укинутий до карцеру, де оголосив голодування протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 р. Похований на кладовищі с. Борисово.
Через чотири роки після смерті поета — в пізні листопадові дні 1989-го, прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області у 1984-1985 роках) проводжали в останню путь жителі Києва та України. Білі козацькі хрести на Байковому кладовищі запрошують зупинитися і схилити голову перед пам'яттю гідних людей, кожен з яких не прагнув стати "борцем", але став ним.
Розпросторся, душе моя,
Це написано 18 січня 1972 року, п'ятого дня після арешту. Цей день став початком потужного творчого спалаху, що тривав аж до суду. Він чітко окреслений хронологічно: 18 січня — 30 вересня 1972 р.
Василь Стус, який 1972 р. ще плекав ілюзії щодо можливості порозумітися з владою, здійснив спробу порозумітися з каральними органами, адже жодною політичною діяльністю він і справді не займався. Його почули й запропонували "розкаятися", давши свідчення на своїх друзів. Він обурився, і його замкнули до Павловської психіатричної лікарні, звідки Стус вийшов із діагнозом "патологічно чесний". Отже, поет зробив свій вибір, і тепер йому треба було знайти сили з гідністю нести свій хрест.
З лютого 1973 р. Василь Стус — у таборі (с. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія). Він був символом нескореності людини, яка бере на себе відповідальність за все, що діється довкола.
Восени 1975 Стус ледь не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня його прооперували.
6 лютого 1976 р. Стус прибув етапом до табору ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). "З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис", — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: "...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а "краснопогонники" були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію".
Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.
Його часто карали карцером, Стус мав лише одне побачення. У серпні 1976 р. його перевезли до табору № 19 (сел. Лєсноє у Мордовії). Звідти 11 січня 1977 р. він був етапований на заслання до сел. Матросово Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20 серпня зі Стусом стався нещасний випадок (перелом ступень), після чого він потрапив на два місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусові було створено нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, "розбирали" на зборах "трудового колективу", у місцевій газеті було опубліковано наскрізь брехливу статтю "Друзі і вороги Василя Стуса" та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того самого року Василь Стус прийнятий до Пен-клубу.
У таборах, на засланні Василь Стус використовував найменшу можливість, щоб писати, читати, перекладати. Поет написав близько 1000 віршів та 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини. Формально йому не забороняли писати, але фактично за це переслідували, відбирали написане. Завдяки друзям чимало творів збереглося, потрапило на волю, і за кордоном, коли вже не стало поета, була видрукувана збірка "Палімпсести" (вид-во "Сучасність", 1986). Про неї Стус говорив: "У новій збірці — вірші, написані між 1971-1977 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя". Сама назва символічна і багатозначна. Палімпсестами називалися пергаменти, з яких стерто первинний запис і зроблено новий, але крізь нього іноді можна розпізнати старий.
У серпні 1979 р. Стус повернувся до Києва, працював формувальником 2-го розряду в ливарному цеху на заводі з ремонту та виготовлення засобів механізації будівництва ім. Паризької комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об'єднання "Спорт", незабаром присвоюють 2-й розряд.
Тоді ж він виступив на захист репресованих членів УГГ. "У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину" ("З таборового зошита", 1983 р.).
14 травня 1980 р. В. Стуса заарештували вдруге. Застосовуючи під час слідства навіть фізичні тортури, його всіляко намагалися зламати морально. Стуса визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на новий 15-річний термін — знов за "антирадянську агітацію і пропаганду". Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, конфіскація листів, записів, віршів. Стус писав: "Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ані з Мордовії, ані на чорних зонах, ані з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — загрожує кара.... Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією, — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин. Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, — тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акта і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, він відбирає розум. Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником". На початку 1983 року Стус голодував 18 діб.
Під час другого ув'язнення поет створив останню поетичну збірку "Птах душі". До неї увійшло близько 300 віршів і 250 перекладів. Але все написане негайно конфіскувалося. Поет писав у листі, що болить йому так, ніби забрали щойно народжених немовлят. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв'язку з ліквідацією табору, хоча вдруге цієї інформації влада не підтвердила.
Попри все 1983 р. Стусові вдалося передати на волю текст під назвою "З таборового зошита". Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985 р.) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився. Цілий рік його тримали в одиночці на зменшеній нормі харчування. До давніх хвороб (шлунок, серце, скалічені ноги) додалися ще якісь небезпечні симптоми, що свідчили про серйозне захворювання нирок. Усе це, разом з моральними тортурами, спричинило, що В. Стус написав у жовтні 1984 р. прощального листа до родини, відчуваючи ймовірність близької смерті. Побачень він не мав від самого початку ув'язнення — тобто майже 5 років.
28 серпня 1985 р. за вигаданим приводом Стус укотре був укинутий до карцеру, де оголосив голодування протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 р. Похований на кладовищі с. Борисово.
Через чотири роки після смерті поета — в пізні листопадові дні 1989-го, прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області у 1984-1985 роках) проводжали в останню путь жителі Києва та України. Білі козацькі хрести на Байковому кладовищі запрошують зупинитися і схилити голову перед пам'яттю гідних людей, кожен з яких не прагнув стати "борцем", але став ним.
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі
і не кулься від нагая
і не крийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.