Економічна думка України формувалась у XIX ст. під впливом учення А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса, історичної школи Німеччини і маржина-лізму. Це пояснювалось тим, що буржуазія України і Росії тільки зароджувалась і була прогресивною. Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Науковими центрами Східної України були Харківський, Київський та Новоросійський (Одеський) університети, численні вищі навчальні заклади та наукові товариства, а Західної України - Львівський та Чернівецький університети і Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові.
Українські економісти не копіювали вчення представників класичної школи, а розробляли власні ідеї стосовно проблем розвитку економіки країни. Одним з перших представників класичної економічної школи України був професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847 pp.). Основні праці: «Про теорію і практику політичної економії», «Про джерела багатства в політичній економії» та ін.
Українські економісти не копіювали вчення представників класичної школи, а розробляли власні ідеї стосовно проблем розвитку економіки країни. Одним з перших представників класичної економічної школи України був професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847 pp.). Основні праці: «Про теорію і практику політичної економії», «Про джерела багатства в політичній економії» та ін.
І хоч сам Т. Степанов виступав проти механічного перенесення теорії західних економістів на вітчизняний грунт, вирішальний вплив на його погляди мали ідеї А. Сміта та Д. Рікардо. Економічні ідеї Т. Степанова спрямовані проти кріпосного ладу, меркантилізму і соціальної несправедливості.
Велике значення вчений надавав методологічним проблемам політичної економії. Він одним із перших відокремив предмет дослідження політекономії від предметів дослідження політики і конкретних економічних наук.
У своїх наукових працях та лекційному курсі Т. Степанов розглядав такі важливі питання політекономії, як суть і джерела багатства, вплив природи на працю, продуктивні і непродуктивні класи, капітал і його нагромадження, співвідношення між виробництвом і споживанням, заробітна плата і рента, процент та ін.
Багатство, на його думку, створюється природою, працею і капіталом, а основним джерелом є праця. Всі класи мають однакові права на свое існування, тому справедливий розподіл багатства свідчить про досконалість і освіченість держави. Справедливого розподілу можна досягти за допомогою системи податків.
Під капіталом Т. Степанов розумів засоби виробництва і показав, що прибуток капіталіста створюється найманою працею робітників. Він підтримував положення Д. Рікардо про залежність прибутку від рівня заробітної плати.
Т. Степанов одним з перших економістів правильно зрозумів мету капіталістичного виробництва - прагнення до збагачення. При розгляді проблеми розвитку продуктивних сил як основи зростання багатства він одним з перших в Росії та Україні назвав погляди Т. Мальтуса на проблему народонаселення реакційними. Т. Степанов висловив думку про те, що мальтузіанство загрожує майбутньому людства, а розвиток науки і виробництва безмежний, тому людство знайде шляхи запобігання голоду.
Т. Степанов був одним з тих дослідників, хто глибоко розумів суспільні процеси в Україні.
Відомим представником української економічної думки в роки реформи був професор Київського університету Іван Вернадський (1821-1884рр.). Основні роботи: «Курс політичної економії», «Нариси політичної економії», «Критико-історичне дослідження про італійську політико-економічну літературу до початку XIX ст. » та ін.
Свої економічні погляди І. Вернадський найповніше виклав, будучи редактором журналу «Экономический указатель». Він також знаходився під впливом економічних поглядів А. Сміта і Д. Рікардо, був прихильником об’єктивних економічних законів. Предметом дослідження політекономії вчений вважав тільки капіталістичне виробництво, бо в інших ладах існувало неекономічне примушення до праці. На його думку, єдиним джерелом багатства є праця. Він вказував на різницю між вартістю і споживчою вартістю.
І Вернадський намагався довести переваги великої промисловості над дрібною. Виступав проти соціалізму, бо вважав, що соціалізм виникає тільки у відсталих формаціях, схильних до общинності.
І. Вернадський критично проаналізував історію економічних учень Італії, починаючи з XVI і до XIX ст. Завдяки цим дослідженням він відомий на Заході.
Особливе місце у розвитку демократичної думки в Україні посідає Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.). Значне місце в його науково-публіцистичній діяльності займають економічні питання. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, але зазначав, що вона була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни отримали волю без землі. Це призвело до погіршення становища селянства, тому що до феодальних форм експлуатації додалися ще й капіталістичні.
На відміну від народників, М. Драгоманов не заперечував капіталістичного розвитку в Росії. Він проаналізував позитивні (розвиток продуктивних сил, прискорення технічного прогресу) і негативні наслідки капіталізму (наявність криз і безробіття). З метою покращення становища робітників М. Драгоманов пропонував розповсюджувати освіту серед них, домагатися збільшення зарплати і поліпшення умов праці, а головне - знищити приватну власність.
Майбутнє суспільство М. Драгоманов уявляв як громадівство, при якому всі фабрики і заводи будуть належать робітничим громадам, а земля і продукти праці селян - селянським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, хоч і не відкидав можливості революційних змін. Разом з тим М. Драгоманов був противником марксистської теорії класової боротьби, соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою далекого майбутнього. Першочерговим завданням соціалістів (до яких відносив і себе) М. Драгоманов вважав завоювання політичних свобод, а на їх основі - проведення соціально-економічних реформ.
Одним з представників революційно-демократичного напрямку суспільної думки був Сергій Подолинський (1850-1891 pp.) - випускник Київського університету, активний діяч Київської громади. Основні роботи: «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», «Парова машина» та ін.
С. Подолинський був прихильником марксизму, намагався творчо пристосувати його до вивчення економічного розвитку України. На відміну від народників він показав наявність капіталістичного ладу в Росії і Україні. Беручи за основу вчення К. Маркса про три стадії розвитку капіталізму в промисловості, С. Подолинський писав, що капіталізм в Україні теж пройшов ці стадії: ремесло, мануфактура, фабрика.
У своїх роботах С. Подолинський намагався в популярній формі пояснити трудящим суть учення К. Маркса, зосередивши аналіз на категоріях капіталу, необхідного і додаткового робочого часу, додаткової вартості. Найкращим суспільним ладом він вважав соціалізм, перехід до якого повинен здійснитися шляхом революції на чолі з селянством.
Як фахівець природничих наук, С. Подолинський, виходячи з питання про єдність сили та кількісну незмінність енергії’, писав, що на розподіл енергії Всесвіту впливає праця людей, яка може викликати в ньому такі зміни, які б дали змогу використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. С. Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Це отримало назву «закону Подолинського».
Видатним економістом свого часу був Іван Франко (1856-1916 pp.). Основні економічні роботи: «Доповнення до «Основ суспільної економії», «Робітники і трудівники», «Розмова про гроші і скарби» та ін.
З середини 70-х pp. XIX ст. І. Франко почав вивчати твори К. Маркса і Ф. Енгельса і навіть вперше переклав на українську мову окремі глави «Капіталу» К. Маркса та «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса.
І. Франко вважав, що політична економія посідає одне з центральних місць в системі загальноосвітніх наук. Деякий час він викладав політекономію в гуртках самоосвіти львівських робітників, а пізніше навіть планував написати підручник з політекономії для широких верств населення з метою пояснення вчення К. Маркса.
Значний внесок зробив І. Франко в розробку української політекономі-чної термінології, адже до нього в Україні були поширені переважно російські, польські та німецькі терміни.
Під впливом К. Маркса І. Франко писав, що «політекономія - наука абстрактна, предметом дослідження якої є не лише економічні закони теперішнього суспільства, а й загальні закони людської праці». Він визнавав минущий характер капіталістичного ладу, найкращим ладом вважав соціалізм, перехід до якого повинен відбутися не шляхом революції, а еволюційним шляхом - шляхом прогресивних реформ.
І. Франко у марксизмі знаходив аргументи для обгрунтування власної оригінальної економічної програми українського народу. Як і Маркс, він вважав, що економічні відносини є справжнім двигуном суспільного розвитку, але всупереч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умов, І. Франко величезного значення в суспільному розвитку надавав ролі ідей, освіти і культури. В цілому його погляди на класову структуру суспільства були близькими до марксизму, але він своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. І. Франко підходив до класового поділу суспільства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага і тих, що їх споживають. Тому під терміном «робітник» він об’єднав робітників, селян, дрібних підприємців і демократично настроєну інтелігенцію (тих, хто «працював у поті чола»).
Серед аграрних питань велику увагу І. Франко приділяв поясненню сутності і виду ренти, а також проблемі ліквідації приватної власності на землю.
Розвиток економічної думки в Україні на початку XX ст. характеризувався багатством ідей і різноманітністю течій. Увага економістів була зосереджена на проблемах подолання економічної відсталості країни, індустріалізації виробництва, впровадження науково-технічних досягнень, іс-торико-економічних дослідженнях, статистиці, кооперації, фінансах і кредиті, обліку.
Історію російської і української економічної думки цього періоду не можна уявити без наукового доробку таких вчених як М. Туган-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, О. Русова, В. Варзара, О. Шлікевича, В. Косинського, М. Птухи, П. Струве та ін. Характеризуючи основні напрями розвитку економічної теорії на початку XX ст. М. Туган-Барановський вважав, що увага економістів дедалі більше переноситься на дослідження соціальних явищ, породжуваних капіталізмом. Тому політекономія розпалася на три напрями: перший представлений захисниками не регульованого товарно-господарського ладу, другий -прихильниками соціалізму (як антиподу першого), третій - вченими, які вважали, що необхідно зберегти товарно-господарський лад, пом’якшуючи за допомогою держави соціальні проблеми.
Перший напрям був представлений класичною школою, на зміну якій прийшов маржиналізм, започаткований у 70-х pp. XIX ст. К. Менгером. В Україні його ідеї розвивали Д. Піхно, М. Туган-Барановський, Р. Орженцький, О. Білімович, Є. Слуцький.
М. Туган-Барановський вже в першій своїй роботі «Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності» дослідив теорію австрійської та математичної шкіл. Він намагався поєднати трудову теорію вартості з теорією граничної корисності. У праці «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1905 р.) вчений писав, що «школа Менгера вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияснила психологічні процеси, результатом яких є ціна». М. Туган-Барановський обгрунтував положення про те, що теорія граничної корисності, якщо її правильно зрозуміти, є несподіваним підтвердженням теорії
трудової цінності, і протистояння цих теорій Грунтується на різних підходах до проблем цінності - об’єктивному у Рікардо і Маркса та суб’єктивному у Менгера. Вчений сформулював теорему цінності, згідно з якою граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. Ця ідея М. Туган-Барановського була дуже плідною, підносила його праці на рівень найновіших здобутків економічної науки.
Одним з найяскравіших представників маржиналізму в Україні був Р. Орженцький. У працях «Поняття про економічні явища» (1903р.) та «Основні закони цінності та їх практичне застосування» (1904 р.) вчений творчо проаналізував ідеї Ф. Візера та О. Бем-Баверка. Він ввів до наукової термінології поняття об’єктивної оцінки, максимальної та мінімальної ціни, поділ благ на споживчі та продуктивні.
Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення були опрацьовані в роботі професора Київського університету О. Білімовича «До питання про оцінку господарських благ» (1914 р.). На відміну від представників австрійської школи він заперечував можливість вимірювання таких суб’єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб’єктивна цінність речей тощо.
Математичний напрям в українській економічній думці був розвинений професором Київського комерційного інституту Є. Слуцьким. Ще навчаючись в університеті, він написав працю «Теорія граничної корисності», за яку отримав золоту медаль. У роботі «До збалансованого бюджету споживача» (1915 р.) Є. Слуцький визначив принципово нові підходи до проблеми зв’язку між ціною, попитом та функцією корисності. Послідовний прихильник маржиналізму, він, проте, не поділяв поглядів О. Бем-Баверка, А. Маршалла та ін. на можливість встановлення величини граничної корисності. Є. Слуцький вважав, що необхідно звільнити функцію граничної корисності від чисто суб’єктивного пояснення. Він використав категорію відання переваг споживачем, з якої виходила можливість її кількісного аналізу. Ідеї, викладені в цій роботі, вважаються в сучасній економічній літературі основними у розвитку теорії поведінки споживача - важливій теорії економетрики.
Другий напрям в українській економічній думці представлений прихильниками марксизму. У поширенні марксистського вчення, подоланні на його основі народницьких ідей щодо можливості обминути капіталістичну стадію розвитку суспільства вагомий внесок зробили такі вчені як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяев та ін.
Видатний вчений-економіст, палкий прихильник соціалістичної ідеї М. Туган-Барановський, якого Г. Плеханов відносив до «академічних марксистів», писав у 1899 p.: «Моє глибоке переконання в тому, що підтримати марксизм можна тільки його критикою та подальшим розвитком». Аналогічне своє ставлення до марксизму сформулював у тому ж році Струве. Ці погляди вплинули на економічні ідеї Б. Кистяківського, С. Булгакова, П. Лебедева. При деякій відмінності теоретико-методологічних підходів у творчості українських економістів перегляд ними теорії марксизму мав багато спільного. Усі вони вважали, що трудова теорія цінності, заробітної плати, прибутку ренти, уявлення про класову структуру суспільства одержали в марксизмі таке пояснення, що дозволило перетворити їх в теорію наукового соціалізму. Позитивною рисою марксизму, порівняно з класичною школою, на їх думку, було застосування К. Марксом історичного методу дослідження. М. Туган-Барановський вважав центральною і найсильнішою ідеєю марксизму вчення про концентрацію і централізацію суспільного виробництва.
Українські економісти також заперечували значення марксистської теорії ренти та ідею націоналізації землі. Вони вірили в стійкість трудового селянського господарства. Найзмістовнішу оцінку марксизму дав М. Туган-Барановський, який присвятив дослідженню сутності марксизму ряд фунтовних праць, зокрема, «Теоретичні основи марксизму» (1905р.), «Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку» (1906р.), «Суспільно-економічні ідеали нашого часу» (1913 р.) та ін. Спочатку він був прихильником К. Маркса, але згодом висловив низку критичних зауважень, щодо марксистської теорії.
Третій напрям української економічної думки - соціально-економічний був найвпливовішим на початку XX ст. Серед його прихильників слід відзначити таких відомих економістів як Т. Осадчий, О. Русов, В. Левитський, П. Лященко та ін. Всі вони прагнули пояснити економічні явища з точки зору їх соціальної та історичної обумовленості. Загальнолюдська етика, право, мораль розглядалися ними як важливі критерії об’єктивності науки. Теоретичні уподобання цих економістів різні - серед них були прихильники як класичної школи, так і німецької історичної, ті, хто поділяв ідеї марксизму, і ті, хто їх заперечував. Але всіх економістів цього напрямку об’єднував соціально-економічний метод дослідження.
Шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні після Жовтневої революції зумовлені двома факторами: по-перше, складними політичними подіями, по друге - розвитком економічної науки на початку XX ст. В цей період економічна теорія продовжувала розвиватись у двох напрямках - економічні ідеї, що формувались під впливом західних шкіл і під впливом марксизму. Головною відмінністю підходів представників цих напрямків до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уявлення про їх рушійні сили і методи. Перші передбачали здійснення перетворень демократично оновленою державою на основі збереження і подальшому розвитку різних форм власності, збереження принципу приватної (власної?) ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин. Ортодоксальні марксисти зводили ці перетворення до побудови пролетарською державою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та ліквідацію тих відносин, що існували. Саме друга течія в силу історичних обставин і визначила розвиток офіційного напрямку суспільно-економічної думки.
У 20-ті роки XX ст. Й. Сталін майже не брав участі в дискусіях, як інші соратники В. Леніна. Але наприкінці цих років його вплив на формування економічної науки значно посилився. У грудні 1929 р. він виступив на конференції марксистів-аграрників, де заявив, що в нашому суспільстві все ще існують буржуазні і дрібнобуржуазні теорії, які необхідно викорінювати і викидати геть. Це стало початком переслідування економістів з іншою точкою зору, ніж офіційна. Культ особистості особливо почав поширюватись після тріумфального відзначення 50-річчя з дня народження Сталіна. В ленінській моделі соціалізму були закладені такі риси для майбутньої командної системи, як диктатура пролетаріату та панівне становище державної форми власності на засоби виробництва. Захищаючи ці риси Й. Сталін здійснив зверхіндустріалізацію, насильницьку колективізацію села, утвердження волюнтаристських методів господарювання. При сталінщині впав авторитет економічної науки. Він проявився в скороченні видань літератури, припиненні існування багатьох науково-дослідних інститутів та репресіях проти економістів. Завдання вчених-економістів зводилось до пропаганди сталінських робіт. Дослідження не ґрунтувались на використанні фактичного матеріалу, а наводились готові дані, які відповідали інтересам панівної ідеології.
Незважаючи на негативні обставини, економічна наука, хоч і суперечливо, але розвивалась. У 1936р. було створено інститут економіки АН УРСР. Серед теоретичних проблем 30-50-х pp. найголовнішою була проблема народногосподарського планування. Над нею працювали В. Чубар, О. Шліхтер, С. Косіор та ін. Здійснювався також аналіз економічних законів та категорій, наприклад, закону вартості. Спочатку вважалось, що при соціалізмі він не може існувати. Пізніше ця точка зору була виправлена. У 1951 р. відбулася економічна дискусія, підсумки якої підвів Й. Сталін у роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР». Він помилково вважав, що засоби виробництва не є товаром на внутрішньому ринку, а закон вартості гальмує розвиток колгоспного виробництва і тому необхідно перейти до прямого продуктообміну.
На початку 60-х pp. в економічному житті країни уповільнились темпи розвитку господарства, поглибилась диспропорція продуктивних сил. Це стало причиною появи гострих дискусій з проблем власності і товарно-грошових відносин. Ці питання аналізувались в роботах таких економістів, як І. Лукінов, В. Корнієнко, Ю. Пахомов, Я. Лінійчук та ін. Вони довели необхідність поєднання планування з товарно-грошовими відносинами. Відомий економіст В. Корнієнко вперше в соціалістичній економічній літературі зазначив, що державна форма власності не є загальнонародною.
В наш час українські економісти працюють над аналізом ринкових відносин в перехідному для України періоді, досліджують різноманітні форми власності, ознайомлюються з досвідом зарубіжних колег у сфері реформування господарства.
Велике значення вчений надавав методологічним проблемам політичної економії. Він одним із перших відокремив предмет дослідження політекономії від предметів дослідження політики і конкретних економічних наук.
У своїх наукових працях та лекційному курсі Т. Степанов розглядав такі важливі питання політекономії, як суть і джерела багатства, вплив природи на працю, продуктивні і непродуктивні класи, капітал і його нагромадження, співвідношення між виробництвом і споживанням, заробітна плата і рента, процент та ін.
Багатство, на його думку, створюється природою, працею і капіталом, а основним джерелом є праця. Всі класи мають однакові права на свое існування, тому справедливий розподіл багатства свідчить про досконалість і освіченість держави. Справедливого розподілу можна досягти за допомогою системи податків.
Під капіталом Т. Степанов розумів засоби виробництва і показав, що прибуток капіталіста створюється найманою працею робітників. Він підтримував положення Д. Рікардо про залежність прибутку від рівня заробітної плати.
Т. Степанов одним з перших економістів правильно зрозумів мету капіталістичного виробництва - прагнення до збагачення. При розгляді проблеми розвитку продуктивних сил як основи зростання багатства він одним з перших в Росії та Україні назвав погляди Т. Мальтуса на проблему народонаселення реакційними. Т. Степанов висловив думку про те, що мальтузіанство загрожує майбутньому людства, а розвиток науки і виробництва безмежний, тому людство знайде шляхи запобігання голоду.
Т. Степанов був одним з тих дослідників, хто глибоко розумів суспільні процеси в Україні.
Відомим представником української економічної думки в роки реформи був професор Київського університету Іван Вернадський (1821-1884рр.). Основні роботи: «Курс політичної економії», «Нариси політичної економії», «Критико-історичне дослідження про італійську політико-економічну літературу до початку XIX ст. » та ін.
Свої економічні погляди І. Вернадський найповніше виклав, будучи редактором журналу «Экономический указатель». Він також знаходився під впливом економічних поглядів А. Сміта і Д. Рікардо, був прихильником об’єктивних економічних законів. Предметом дослідження політекономії вчений вважав тільки капіталістичне виробництво, бо в інших ладах існувало неекономічне примушення до праці. На його думку, єдиним джерелом багатства є праця. Він вказував на різницю між вартістю і споживчою вартістю.
І Вернадський намагався довести переваги великої промисловості над дрібною. Виступав проти соціалізму, бо вважав, що соціалізм виникає тільки у відсталих формаціях, схильних до общинності.
І. Вернадський критично проаналізував історію економічних учень Італії, починаючи з XVI і до XIX ст. Завдяки цим дослідженням він відомий на Заході.
Особливе місце у розвитку демократичної думки в Україні посідає Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.). Значне місце в його науково-публіцистичній діяльності займають економічні питання. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, але зазначав, що вона була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни отримали волю без землі. Це призвело до погіршення становища селянства, тому що до феодальних форм експлуатації додалися ще й капіталістичні.
На відміну від народників, М. Драгоманов не заперечував капіталістичного розвитку в Росії. Він проаналізував позитивні (розвиток продуктивних сил, прискорення технічного прогресу) і негативні наслідки капіталізму (наявність криз і безробіття). З метою покращення становища робітників М. Драгоманов пропонував розповсюджувати освіту серед них, домагатися збільшення зарплати і поліпшення умов праці, а головне - знищити приватну власність.
Майбутнє суспільство М. Драгоманов уявляв як громадівство, при якому всі фабрики і заводи будуть належать робітничим громадам, а земля і продукти праці селян - селянським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, хоч і не відкидав можливості революційних змін. Разом з тим М. Драгоманов був противником марксистської теорії класової боротьби, соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою далекого майбутнього. Першочерговим завданням соціалістів (до яких відносив і себе) М. Драгоманов вважав завоювання політичних свобод, а на їх основі - проведення соціально-економічних реформ.
Одним з представників революційно-демократичного напрямку суспільної думки був Сергій Подолинський (1850-1891 pp.) - випускник Київського університету, активний діяч Київської громади. Основні роботи: «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», «Парова машина» та ін.
С. Подолинський був прихильником марксизму, намагався творчо пристосувати його до вивчення економічного розвитку України. На відміну від народників він показав наявність капіталістичного ладу в Росії і Україні. Беручи за основу вчення К. Маркса про три стадії розвитку капіталізму в промисловості, С. Подолинський писав, що капіталізм в Україні теж пройшов ці стадії: ремесло, мануфактура, фабрика.
У своїх роботах С. Подолинський намагався в популярній формі пояснити трудящим суть учення К. Маркса, зосередивши аналіз на категоріях капіталу, необхідного і додаткового робочого часу, додаткової вартості. Найкращим суспільним ладом він вважав соціалізм, перехід до якого повинен здійснитися шляхом революції на чолі з селянством.
Як фахівець природничих наук, С. Подолинський, виходячи з питання про єдність сили та кількісну незмінність енергії’, писав, що на розподіл енергії Всесвіту впливає праця людей, яка може викликати в ньому такі зміни, які б дали змогу використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. С. Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Це отримало назву «закону Подолинського».
Видатним економістом свого часу був Іван Франко (1856-1916 pp.). Основні економічні роботи: «Доповнення до «Основ суспільної економії», «Робітники і трудівники», «Розмова про гроші і скарби» та ін.
З середини 70-х pp. XIX ст. І. Франко почав вивчати твори К. Маркса і Ф. Енгельса і навіть вперше переклав на українську мову окремі глави «Капіталу» К. Маркса та «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса.
І. Франко вважав, що політична економія посідає одне з центральних місць в системі загальноосвітніх наук. Деякий час він викладав політекономію в гуртках самоосвіти львівських робітників, а пізніше навіть планував написати підручник з політекономії для широких верств населення з метою пояснення вчення К. Маркса.
Значний внесок зробив І. Франко в розробку української політекономі-чної термінології, адже до нього в Україні були поширені переважно російські, польські та німецькі терміни.
Під впливом К. Маркса І. Франко писав, що «політекономія - наука абстрактна, предметом дослідження якої є не лише економічні закони теперішнього суспільства, а й загальні закони людської праці». Він визнавав минущий характер капіталістичного ладу, найкращим ладом вважав соціалізм, перехід до якого повинен відбутися не шляхом революції, а еволюційним шляхом - шляхом прогресивних реформ.
І. Франко у марксизмі знаходив аргументи для обгрунтування власної оригінальної економічної програми українського народу. Як і Маркс, він вважав, що економічні відносини є справжнім двигуном суспільного розвитку, але всупереч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умов, І. Франко величезного значення в суспільному розвитку надавав ролі ідей, освіти і культури. В цілому його погляди на класову структуру суспільства були близькими до марксизму, але він своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. І. Франко підходив до класового поділу суспільства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага і тих, що їх споживають. Тому під терміном «робітник» він об’єднав робітників, селян, дрібних підприємців і демократично настроєну інтелігенцію (тих, хто «працював у поті чола»).
Серед аграрних питань велику увагу І. Франко приділяв поясненню сутності і виду ренти, а також проблемі ліквідації приватної власності на землю.
Розвиток економічної думки в Україні на початку XX ст. характеризувався багатством ідей і різноманітністю течій. Увага економістів була зосереджена на проблемах подолання економічної відсталості країни, індустріалізації виробництва, впровадження науково-технічних досягнень, іс-торико-економічних дослідженнях, статистиці, кооперації, фінансах і кредиті, обліку.
Історію російської і української економічної думки цього періоду не можна уявити без наукового доробку таких вчених як М. Туган-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, О. Русова, В. Варзара, О. Шлікевича, В. Косинського, М. Птухи, П. Струве та ін. Характеризуючи основні напрями розвитку економічної теорії на початку XX ст. М. Туган-Барановський вважав, що увага економістів дедалі більше переноситься на дослідження соціальних явищ, породжуваних капіталізмом. Тому політекономія розпалася на три напрями: перший представлений захисниками не регульованого товарно-господарського ладу, другий -прихильниками соціалізму (як антиподу першого), третій - вченими, які вважали, що необхідно зберегти товарно-господарський лад, пом’якшуючи за допомогою держави соціальні проблеми.
Перший напрям був представлений класичною школою, на зміну якій прийшов маржиналізм, започаткований у 70-х pp. XIX ст. К. Менгером. В Україні його ідеї розвивали Д. Піхно, М. Туган-Барановський, Р. Орженцький, О. Білімович, Є. Слуцький.
М. Туган-Барановський вже в першій своїй роботі «Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності» дослідив теорію австрійської та математичної шкіл. Він намагався поєднати трудову теорію вартості з теорією граничної корисності. У праці «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1905 р.) вчений писав, що «школа Менгера вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияснила психологічні процеси, результатом яких є ціна». М. Туган-Барановський обгрунтував положення про те, що теорія граничної корисності, якщо її правильно зрозуміти, є несподіваним підтвердженням теорії
трудової цінності, і протистояння цих теорій Грунтується на різних підходах до проблем цінності - об’єктивному у Рікардо і Маркса та суб’єктивному у Менгера. Вчений сформулював теорему цінності, згідно з якою граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. Ця ідея М. Туган-Барановського була дуже плідною, підносила його праці на рівень найновіших здобутків економічної науки.
Одним з найяскравіших представників маржиналізму в Україні був Р. Орженцький. У працях «Поняття про економічні явища» (1903р.) та «Основні закони цінності та їх практичне застосування» (1904 р.) вчений творчо проаналізував ідеї Ф. Візера та О. Бем-Баверка. Він ввів до наукової термінології поняття об’єктивної оцінки, максимальної та мінімальної ціни, поділ благ на споживчі та продуктивні.
Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення були опрацьовані в роботі професора Київського університету О. Білімовича «До питання про оцінку господарських благ» (1914 р.). На відміну від представників австрійської школи він заперечував можливість вимірювання таких суб’єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб’єктивна цінність речей тощо.
Математичний напрям в українській економічній думці був розвинений професором Київського комерційного інституту Є. Слуцьким. Ще навчаючись в університеті, він написав працю «Теорія граничної корисності», за яку отримав золоту медаль. У роботі «До збалансованого бюджету споживача» (1915 р.) Є. Слуцький визначив принципово нові підходи до проблеми зв’язку між ціною, попитом та функцією корисності. Послідовний прихильник маржиналізму, він, проте, не поділяв поглядів О. Бем-Баверка, А. Маршалла та ін. на можливість встановлення величини граничної корисності. Є. Слуцький вважав, що необхідно звільнити функцію граничної корисності від чисто суб’єктивного пояснення. Він використав категорію відання переваг споживачем, з якої виходила можливість її кількісного аналізу. Ідеї, викладені в цій роботі, вважаються в сучасній економічній літературі основними у розвитку теорії поведінки споживача - важливій теорії економетрики.
Другий напрям в українській економічній думці представлений прихильниками марксизму. У поширенні марксистського вчення, подоланні на його основі народницьких ідей щодо можливості обминути капіталістичну стадію розвитку суспільства вагомий внесок зробили такі вчені як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяев та ін.
Видатний вчений-економіст, палкий прихильник соціалістичної ідеї М. Туган-Барановський, якого Г. Плеханов відносив до «академічних марксистів», писав у 1899 p.: «Моє глибоке переконання в тому, що підтримати марксизм можна тільки його критикою та подальшим розвитком». Аналогічне своє ставлення до марксизму сформулював у тому ж році Струве. Ці погляди вплинули на економічні ідеї Б. Кистяківського, С. Булгакова, П. Лебедева. При деякій відмінності теоретико-методологічних підходів у творчості українських економістів перегляд ними теорії марксизму мав багато спільного. Усі вони вважали, що трудова теорія цінності, заробітної плати, прибутку ренти, уявлення про класову структуру суспільства одержали в марксизмі таке пояснення, що дозволило перетворити їх в теорію наукового соціалізму. Позитивною рисою марксизму, порівняно з класичною школою, на їх думку, було застосування К. Марксом історичного методу дослідження. М. Туган-Барановський вважав центральною і найсильнішою ідеєю марксизму вчення про концентрацію і централізацію суспільного виробництва.
Українські економісти також заперечували значення марксистської теорії ренти та ідею націоналізації землі. Вони вірили в стійкість трудового селянського господарства. Найзмістовнішу оцінку марксизму дав М. Туган-Барановський, який присвятив дослідженню сутності марксизму ряд фунтовних праць, зокрема, «Теоретичні основи марксизму» (1905р.), «Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку» (1906р.), «Суспільно-економічні ідеали нашого часу» (1913 р.) та ін. Спочатку він був прихильником К. Маркса, але згодом висловив низку критичних зауважень, щодо марксистської теорії.
Третій напрям української економічної думки - соціально-економічний був найвпливовішим на початку XX ст. Серед його прихильників слід відзначити таких відомих економістів як Т. Осадчий, О. Русов, В. Левитський, П. Лященко та ін. Всі вони прагнули пояснити економічні явища з точки зору їх соціальної та історичної обумовленості. Загальнолюдська етика, право, мораль розглядалися ними як важливі критерії об’єктивності науки. Теоретичні уподобання цих економістів різні - серед них були прихильники як класичної школи, так і німецької історичної, ті, хто поділяв ідеї марксизму, і ті, хто їх заперечував. Але всіх економістів цього напрямку об’єднував соціально-економічний метод дослідження.
Шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні після Жовтневої революції зумовлені двома факторами: по-перше, складними політичними подіями, по друге - розвитком економічної науки на початку XX ст. В цей період економічна теорія продовжувала розвиватись у двох напрямках - економічні ідеї, що формувались під впливом західних шкіл і під впливом марксизму. Головною відмінністю підходів представників цих напрямків до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уявлення про їх рушійні сили і методи. Перші передбачали здійснення перетворень демократично оновленою державою на основі збереження і подальшому розвитку різних форм власності, збереження принципу приватної (власної?) ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин. Ортодоксальні марксисти зводили ці перетворення до побудови пролетарською державою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та ліквідацію тих відносин, що існували. Саме друга течія в силу історичних обставин і визначила розвиток офіційного напрямку суспільно-економічної думки.
У 20-ті роки XX ст. Й. Сталін майже не брав участі в дискусіях, як інші соратники В. Леніна. Але наприкінці цих років його вплив на формування економічної науки значно посилився. У грудні 1929 р. він виступив на конференції марксистів-аграрників, де заявив, що в нашому суспільстві все ще існують буржуазні і дрібнобуржуазні теорії, які необхідно викорінювати і викидати геть. Це стало початком переслідування економістів з іншою точкою зору, ніж офіційна. Культ особистості особливо почав поширюватись після тріумфального відзначення 50-річчя з дня народження Сталіна. В ленінській моделі соціалізму були закладені такі риси для майбутньої командної системи, як диктатура пролетаріату та панівне становище державної форми власності на засоби виробництва. Захищаючи ці риси Й. Сталін здійснив зверхіндустріалізацію, насильницьку колективізацію села, утвердження волюнтаристських методів господарювання. При сталінщині впав авторитет економічної науки. Він проявився в скороченні видань літератури, припиненні існування багатьох науково-дослідних інститутів та репресіях проти економістів. Завдання вчених-економістів зводилось до пропаганди сталінських робіт. Дослідження не ґрунтувались на використанні фактичного матеріалу, а наводились готові дані, які відповідали інтересам панівної ідеології.
Незважаючи на негативні обставини, економічна наука, хоч і суперечливо, але розвивалась. У 1936р. було створено інститут економіки АН УРСР. Серед теоретичних проблем 30-50-х pp. найголовнішою була проблема народногосподарського планування. Над нею працювали В. Чубар, О. Шліхтер, С. Косіор та ін. Здійснювався також аналіз економічних законів та категорій, наприклад, закону вартості. Спочатку вважалось, що при соціалізмі він не може існувати. Пізніше ця точка зору була виправлена. У 1951 р. відбулася економічна дискусія, підсумки якої підвів Й. Сталін у роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР». Він помилково вважав, що засоби виробництва не є товаром на внутрішньому ринку, а закон вартості гальмує розвиток колгоспного виробництва і тому необхідно перейти до прямого продуктообміну.
На початку 60-х pp. в економічному житті країни уповільнились темпи розвитку господарства, поглибилась диспропорція продуктивних сил. Це стало причиною появи гострих дискусій з проблем власності і товарно-грошових відносин. Ці питання аналізувались в роботах таких економістів, як І. Лукінов, В. Корнієнко, Ю. Пахомов, Я. Лінійчук та ін. Вони довели необхідність поєднання планування з товарно-грошовими відносинами. Відомий економіст В. Корнієнко вперше в соціалістичній економічній літературі зазначив, що державна форма власності не є загальнонародною.
В наш час українські економісти працюють над аналізом ринкових відносин в перехідному для України періоді, досліджують різноманітні форми власності, ознайомлюються з досвідом зарубіжних колег у сфері реформування господарства.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.