середа, 17 червня 2015 р.

Валерій Лобановський (1939-2002)

   Валерій Васильович Лобановський народив­ся у Києві, прославивши своє рідне місто на весь футбольний світ. Його дитинство прийшлося на важку післявоєнну пору. Коли Київ 1943 р. звільнили від німецьких окупантів, йому випов­нилося лише чотири роки. Вщент зруйноване місто потроху відроджувалося, заліковуючи рани війни та повертаючись до звичного життя. Народжувалися та зростали нові покоління, пе­ред якими відкривалися всі дороги у житті. Потрібні були лише старанність у навчанні та наполегливість у досягненні поставленої мети. Саме ці риси з дитинства були притаманні Вале­рію. З часом талант, закладений у ньому від народження самою природою, ще більше розвинувся внаслідок цілеспрямованого виховання вчителів та батьків.
   Пішовши у 1946 р. до середньої школи, Валерій добре вчився, багато    чи­тав, був кмітливим і не завдавав особливих турбот батькам. З часом з'явилося велике захоплення — футбол, яке не полишало його впродовж усього життя. Майже весь вільний час юний футболіст ганяв у дворі з одно­літками шкіряний м'яч. Взуття просто горіло на ногах, а це у важку післяво­єнну пору було просто катастрофою, бо вимагало додаткових витрат від сім'ї, що жила досить скромно. Так само, як і переважна більшість тодішніх киян.

   Батько, Василь Михайлович, працював на мукомельному заводі, мати, Олександра Максимівна, була домогосподаркою, дбайливо та з любов'ю ви­ховувала двох синів. Старшого звали Євген. Він також добре навчався і зго­дом багато чого досяг у житті, пройшовши шлях від інженера до директора інституту. Старший брат, без сумніву, був авторитетом для Валерія і неаби­як вплинув на становлення його неординарної особистості. Євген завжди схвально ставився до його спортивного захоплення, часто спостерігаючи за грою майбутнього футболіста. Сумлінно навчаючись, Валерій 1956 р. закін­чив середню школу з відзнакою, отримавши срібну медаль. Постало питан­ня: що робити далі? За порадою батьків, які дуже хотіли, щоб сини стали ін­женерами, він успішно склав вступні іспити і став студентом Київського політехнічного інституту, маючи намір отримати фах інженера-теплотехніка. Та все одно багато часу продовжував віддавати улюбленій грі.
   Як це часто буває, захоплення дитинства стало справою всього його життя, зробивши ім'я Лобановського відомим мільйонам уболівальників у всьому світі. У 13 років почав регулярно тренуватися у футбольній школі № 1, куди його привів дитячий футбольний тренер Микола Чайка. Після трьох років наполегливих тренувань здібний юнак потрапляє до футбольної школи динамівської молоді. Наступним значним кроком стало запрошення вже до дублю київського "Динамо", яке тоді хоч і не мало вагомих здобутків у футболі, але все ж виступало у вищій лізі чемпіонату Радянського Союзу. Одного разу команда навіть виграла кубок СРСР та здобула срібні медалі чемпіонату країни. Незважаючи на статус середнячка, який міцно закріпив­ся за клубом, на підході до основного складу "Динамо" наприкінці 50-х ро­ків вже була ціла плеяда талановитих молодих футболістів, які незабаром стануть блискучими майстрами своєї справи. Одним з них був і Валерій Лобановський, якого тоді у Києві практично ніхто не знав, окрім рідні та бли­зьких знайомих. Цілком можливо, що і він сам не здогадувався про феноме­нальне майбутнє, яке приготувала йому доля. Саме ці молоді футболісти, що стрімко влилися до основного складу "Динамо", і розпочали потужний його поступ, який вивів команду на небачену досі орбіту спортивної слави. Про її успіхи заговорили спочатку в СРСР, а згодом і на міжнародній арені. Футбольна команда "Динамо" стала одним із символів столиці України, його добре знаною в світі візитною карткою.
   Після солідної ігрової практики, яку після року перебування у дублі дістав молодий футболіст, настав час його виходу за "основу". Вже тоді Ва­лерій набув слави самобутнього гравця, чий індивідуальний почерк гри не­можливо було сплутати з іншими. Діяв на полі енергійно, в атакуючому стилі намагаючись вразити ворота суперників з різних позицій та дистан­цій. Час хвилюючого дебюту у складі основної команди настав 29 травня 1959 р., коли "Динамо" вийшло на гру у Москві проти чемпіона СРСР мос­ковського ЦСКА. Демонструючи неординарну гру, Лобановський швидко закріпився в команді і постійно виходив на поле у її стартовому складі. Цьо­му сприяли відточена техніка, відмінне володіння дриблінгом, небезпечні стрімкі проходи по лівому краю до самих воріт суперника. Як футболіст Ва­лерій Лобановський вирізнявся поміж інших передусім нестандартною грою, наполегливістю в единоборствах, прагненням досконалості у своїх діях. Намагався грати з максимальною користю для команди.    Одним з пер­ших у країні блискуче оволодів складною технікою удару, який називався "сухий лист". З часом цей удар став фірмовим у його виконанні. Стадіон не­самовито ревів, коли у вирішальні моменти матчу до м'яча неквапливо під­ходив Лобановський, ретельно встановлюючи м'яч для удару по воротах су­перників. Не менша напруга панувала на штрафному майданчику, коли Лобановський готувався подавати кутовий. Після його майстерного удару м'яч по крутій траєкторії, роблячи неймовірну дугу, мов зачарований, летів до воріт суперників. Там він частенько ставав здобиччю нестримного Олега Базилевича, який невідпорним ударом головою забивав красиві голи. Голкі­пери лише супроводжували такі м'ячі поглядом, не маючи змоги щось вдія­ти. Особливо ж бурхливо реагували київські вболівальники на голи, які Ло­бановський забивав своїм "коронним обвідним" прямо від кутового прапорця.   1960 р. команда була близька до того, щоб стати чемпіоном СРСР, але задовольнилася другим місцем. Це також було величезним успі­хом, що викликав небачений ажіотаж. Переламним для киян став наступ­ний 1961 рік, коли київське "Динамо" вперше тріумфально завоювало зван­ня чемпіона країни, порушивши багатолітню традиційну монополію московських клубів на футбольний олімп. Цей перший гучний успіх став початком переможного сходження команди на небачені до того спортивні вершини. З часом київське "Динамо" стало незаперечним лідером вітчизня­ного футболу. Цим здобуткам дуже сприяли ефективні дії у нападі Валерія Лобановського, який стабільно демонстрував яскраву та результативну гру.
   Проте так тривало до 1964 року. коли в Динамо з'явився новий тренер з Москви Віктор Маслов, для Валерія настали важкі часи. Лобановський не знайшов з ним спільної мови. Лівий крайній аргументовано, як тоді йому здавалося, відстоював своє право грати у такий футбол, до якого звик. Спо­чатку тренер намагався переконати талановитого футболіста у своїй право­ті, доводячи, що настав час грати по-новому. Сповідуючи універсалізм, він намагався підпорядкувати дії окремих футболістів інтересам командної гри та розширити діапазон їхніх дій. Проте далеко не всі стали його однодумця­ми та спільниками. Категорично не сприйнявши аргументацію Маслова, Лобановський тільки з часом, вже залишивши "Динамо", зрозумів усю його правоту. Цей видатний тренер значно випереджав свій час у розумінні шля­хів розвитку футболу. Відчувши марність спроб щось змінити, він просто перестав ставити футболіста на матчі в основному складі команди. Усвідо­мивши повну безперспективність свого перебування у "Динамо" та не ба­жаючи бути в ньому на других ролях, амбітний форвард з гіркотою у серці змушений був піти. Протягом шести років він провів за київське "Динамо" 145 матчів, забивши 42 голи. Після цього пограв ще два сезони в одеському "Чорноморці" та півтора у донецькому "Шахтарі" і у 29 років остаточно ви­рішив залишити великий спорт. За цей час Лобановський провів 258 офі­ційних матчів і забив 71 гол. Був чемпіоном СРСР (1961 р.) та срібним при­зером першості країни (1960р.). Зіграв по два матчі за національну та олімпійську збірні країни. За свої спортивні досягнення удостоївся звання Заслуженого майстра спорту СРСР.
    Припинивши виступи за команди майстрів і вирішивши присвятити себе роботі інженера, Лобановський, втім, досить швидко переконався, що футбол так просто від себе не відпускає. Після деяких роздумів він приймає рішення таки залишитись у футболі, але вже у новій якості — футбольного наставника. Час довів, що саме на цій роботі з особливою силою проявився талант знаменитого футболіста. Валерій Лобановський очолює тренерський штаб футбольної команди дніпропетровского "Дніпра", який на той момент виступав у другій лізі чемпіонату СРСР.
  Молодому тренеру знадобився лише один рік, щоб вивести цю команду у першу лігу. Через два роки вона вже пробилася у вищий дивізіон фут­больного чемпіонату країни, що сприймалося тоді як справжня сенсація. І її автором став зовсім молодий, але з великими потенційними можливостями тренер Валерій Лобановський. Його перший значний успіх не залишився поза увагою, здобутки тренера помітили як у Києві, так і в інших футболь­них центрах. На початку 1974 р., після вдалої роботи з "Дніпром", Лобановський очолив свій рідний клуб — київське "Динамо", в якому з став, починав грати і сформувався як футболіст. Відтоді в історії команди розпочався якісно новий етап, який з повним правом можна назвати "епо­хою Лобановського". За час роботи в "Динамо" її головний тренер втілив у життя багато неординарних творчих задумів, підготувавши сузір'я видатних спортсменів — зірок світового рівня, які блискуче, під його керівництвом, підкорили немало спортивних вершин. За роки тренерської роботи він  ство­рив власну всесвітньо відому школу, де реалізував свої погляди на розвиток сучасного футболу.
   Однією з умов повернення до Києва у ролі головного тренера київського клубу була згода на бажання Лобановського працювати разом з Олегом Базилевичем. Тандем цих двох молодих тренерів — колишніх одноклубни­ків — взявся за роботу з подвійною енергією. Хоча деяким футболістам було важко звикати до нових надзвичайно інтенсивних тренувань та неба­чених раніше фізичних навантажень, рішуча реорганізація процесу підго­товки команди досить швидко засвідчила реальні результати. Після трива­лої смуги невдач "Динамо" почало впевнено виступати у чемпіонаті країни, буквально на ходу нарощуючи оберти. Команда діяла наступально й агре­сивно у.нападі та відзначалась надійною обороною. її потенціал зростав      бу­квально на очах. Перемігши у фіналі Кубка СРСР донецький "Шахтар", 1974 р. команда зробила важливий крок до першої перемоги у престижному європейському футбольному турнірі. Після впевненої домашньої перемоги на голландським "Ейдховеном" з рахунком 3:0 Лобановський був досить стриманим у своїх оцінках перспектив "Динамо" в цьому турнірі. В інтерв'ю кореспондентам він говорив, що київська команда ще тільки намагається грати в таку гру, яку демонструють кращі європейські клуби. Але небаче­ний тріумф прийшов значно раніше, ніж на те сподівалися наставники "Ди­намо" та вболівальники. Наполегливо тренуючись за новою методикою, ко­манда додавала в майстерності від матчу до матчу. З'явилися впевненість у своїх силах, злагодженість у командній грі, що так потрібні для досягнення великої мети. Впевнені перемоги і вдома, і на виїзді ставали нормою. 1975 р. київське "Динамо" стало першою радянською командою, яка виграла пре­стижний європейський турнір — Кубок володарів кубків, перемігши у фіна­лі угорський "Ференцварош" з рахунком 3:0. Справжнім тріумфом  тренер­ської думки В. Лобановського стала подвійна перемога "Динамо" над найсильнішою командою континенту німецькою "Баварією" і як наслідок цього — завоювання Суперкубка Європи восени того самого року. Міжна­родна асоціація спортивної преси визнала київське "Динамо" кращою спор­тивною командою світу.
   За всіма гучними успіхами "Динамо" стояли її нові наставники. Вирі­шальна роль належала В. Лобановському, який у всіх проявах був надзви­чайно талановитою та принциповою людиною, що дуже оберігала своє чес­не ім'я. Лобановський просто не вмів працювати впівсили і не дозволяв цього іншим. Максималіст за натурою, він завжди ставив перед командою відповідальні завдання і знав, як їх виконати. Зневажав ледарів і тих, хто робить свою справу абйяк. Силоміць у "Динамо" нікого не тримав, вва­жаючи за потрібне працювати лише з тими, хто, окрім таланту, ще й мав ба­жання наполегливо тренуватися, не шкодуючи себе.
   Одначе не можна сказати, що шлях В. Лобановського був встелений су­цільними трояндами. Були у футбольного наставника і прорахунки, і від­верті помилки, причини яких він детально і прискіпливо аналізував, щоб не повторювати знову. Недаремно ж сказано: "Не помиляється той, хто нічого не робить". Але віддані вболівальники вибачали йому все, знаючи, що у майбутньому на команду Лобановського чекають нові блискучі перемоги. Заздрісники та відверті вороги не втрачали бодай жодної нагоди, щоб дош­кулити видатному тренеру. За своє життя Лобановському довелося вислу­хати чимало несправедливої критики з вуст футбольних функціонерів (пе­реважно московських) та прочитати сотні критичних статей на свою адресу, що з'являлися у пресі навіть тоді, коли "Динамо" перемагало, демонструючи красиву гру. Інколи ці закиди мали якесь підґрунтя, частіше — ні. До оцінок дилетантів він ставився скептично, до серйозних фахівців прислуховувався. Але вперто торував свою дорогу, спираючись на багаторічний досвід та власне розуміння процесів розвитку футболу. Свою правоту доводив не у кабінетних суперечках, а на зеленому газоні, де часом просто блискуче гра­ла його команда. Саме за Лобановського київське "Динамо" стало загально­визнаним флагманом  футболу, залишивши далеко позаду всіх конкурентів. При одній згадці про нього одних охоплювали несамовиті під­несення та радість, інших — неприховане роздратування та безсилля якось загальмувати цю переможну ходу. Вигравши 1984 р. Кубок СРСР, "Дина­мо" розпочало свій другий похід за Єврокубком. Тоді команда мала у складі надзвичайно сильних футболістів, які могли грати практично однаково доб­ре як в атаці, так і в обороні. Впевнено здолавши на турнірній дистанції всіх конкурентів, "Динамо" у фіналі зустрілося з мадридським "Атлетіко", який перемогло у відмінному стилі з рахунком 3:0.
   Протягом багаторічної діяльності на посаді головного тренера В. Лоба­новський вісім разів вигравав з командою "Динамо" звания чемпіона СРСР (рекордний показник за всю історію чемпіонатів), здобув чотири срібні та дві бронзові нагороди чемпіонату країни. Шість разів "Динамо" під його ке­рівництвом вигравало Кубок СРСР.
   Повернувшись 1996 р. з Кувейту та Арабських Еміратів, де працював шість років за контрактом, протягом короткого часу В. Лобановський пере­містив київське "Динамо" з другої сотні команд у європейському рейтингу на п'яте місце після таких грандів європейського футболу, як "Лаціо", "Ба­варія", "Манчестер Юнайтед" та "Барселона". "Динамо" щороку незмінно виступало у розиграші ліги чемпіонів, демонструючи результативну та ви­довищну гру.
   За роки незалежності України київське "Динамо" під керівництвом Ва­лерія Лобановського п'ять разів вигравало чемпіонат та тричі кубок країни.
   Кожний гучний успіх провідної української команди викликав у її вбо­лівальників сплеск національної свідомості та гордості за Україну. Ство­рення "команди-зірки", здатної перемагати європейські клуби, — ось ідеал, якого постійно прагнув авторитетний футбольний наставник. Блискучі матчі київського "Динамо" стали вагомим внеском у справу піднесення прести­жу України у світі.
   Останній матч, на якому був присутній В. Лобан"овський, відбувся 7 травня 2002 р. у Запоріжжі. Під час гри наставникові "Динамо" стало по­гано, прямо з тренерської лави його забрала "швидка допомога". Через тяж­ку хворобу всі зусилля лікарів, які тиждень боролися за життя В. Лобановського, виявилися марними. 13 травня видатного футбольного тренера сучасності не стало. Велелюдний похорон, якого за всю свою багатовікову історію Київ не бачив, розпочався 16 травня на стадіоні "Динамо". Провести легендарного тренера в останню путь з усіх куточків України та багатьох за­рубіжних країн прибуло понад 200 тисяч відданих прихильників футболу. Після траурної церемонії, коли труну з тілом почали повільно виносити зі стадіону, звідусіль донеслися прощальні оплески вдячних уболівальників.
   Натхненна праця видатного майстра відзначена високим званням Героя України та Рубіновим орденом ФІФА. Його визнано кращим фут­больним тренером світу. На території клубного стадіону "Динамо", який нині носить ім'я Валерія Лобановського, встановлено бронзовий пам'ятник. Футбольний наставник, ніби живий, з тренерської лави напружено спосте­рігає за грою своєї улюбленої команди, як це відбувалося протягом багатьох років. З 2003 р. у Києві щороку проводиться традиційний футбольний тур­нір імені великого тренера та футболіста. На його могилі на Байковому кла­довищі у Києві споруджено величний пам'ятник.

Немає коментарів:

Дописати коментар