середа, 2 вересня 2015 р.

Іван Огієнко: «Я робив, що міг, решту дороблять наступники»

   Докладне вияснення історії нашого друкарства має для нас, українців, велике значення, бо якраз воно особливо яскраво підкреслює стан нашої давньої культури, показує, якими культурними були ми в старовину. Стан нашого давнього друкарства давав нам тоді повну змогу не тільки займати почесне місце серед цілого слов’янського світу, але й дорівнюватися технікою своїх видань культурним народам Європи.
   У 1679 році з Новгород-Сіверського в Чернігів переводиться друкарня, заснована Лазарем Барановичем для публікуванні в основному літературних творів архієпископа, а також письменників його кола. Друкарня розміщується на території Троїцко-Іллінського монастиря. Протягом перших двох десятиріч існування (1630-1700 роки) у ній було надруковано більш 40 книг, авторами яких були Л. Баранович, І. Галітовський, Л. Туптало, П. Армашенко, І. Величковський, І. Орловський, Л. Терлецький та інші.
   Великий внесок у дослідження історії та діяльності Чернігівської друкарні належить Івану Огієнко (митрополиту Іларіону), якому цього року виповнилось 130 років від дня народження. В останній час його ім’я та багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого — «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписи великих українців»…

   Іван Іванович Огієнко народився 1(14) січня 1882 року в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині (нині — районний центр Житомирської області). З 1896 року Іван Огієнко навчається в Київській військовій фельдшерській школі, працює помічником лікаря психіатричного відділення Київського військового шпиталю, самостійно вивчає латинську і грецьку мови, готується до вступу на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира Великого. Молодому студентові пощастило. Ним заопікувався видатний дослідник східнослов’янських мов і літератур Володимир Перетц, і вже скоро Іван Огієнко розпочинає власні наукові студії, які забезпечили йому підвищену міністерську стипендію після закінчення університету для підготовки до майбутньої професорської діяльності. 1911 р. зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської літератури університету Св. Володимира. 1915-1917 — приват-доцент цього університету, 1917-1918 — професор Українського народного університету, що існував паралельно з університетом Св. Володимира (згодом — Київський державний український університет).
   У студентські роки розпочав активну діяльність на українізаційному полі. Співробітничав, як кореспондент, з редакціями газет «Громадська думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений. Для вивчення української мови всіма категоріями населення активно береться за створення підручників, посібників, таблиць. У Києві великими накладами виходили книги молодого вченого: «Краткий курс украинского языка», «Рідне писання», «Українська граматика». На основі лекцій, прочитаних в Українському народному університеті, 1918 року в Києві опублікована його відома праця «Українська культура».
   У серпні 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам’янець-Подільського державного українського університету. 4 січня 1919 року, при уряді Директорії, приступає до виконання обов’язків міністра освіти УНР з одночасним залишенням на посаді ректора, 15 вересня призначається міністром ісповідань (віровизнань), 15 листопада того ж року — Головноуповноваженим уряду УНР в Кам’янець-Подільському після евакуації уряду до Тарнова (Польща).
   21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам’янець-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.
Після кількох місяців праці в уряді УНР в Тарнові (по вересень 1922 року), він перебирається до Винник, а згодом — до Львова. За ревне викладання української мови і проповідування національної ідеї польська влада звільняє його від викладання у Львівській учительській гімназії.
8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам’янець-Подільському і надання йому можливості повернутися до Києва. Написавши туди ще двічі й не одержавши відповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхати туди (травень 1926) на посаду професора церковнослов’янської мови теологічного факультету. 1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».
Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники «Рідна Мова» (1933-1939), «Наша Культура» (1935-1937), приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед найпомітніших досліджень цього періоду — десятитомна «Історія церковнослов’янської мови»...
   Після смерті дружини Домініки Данилівни (квітень 1937) професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг (здійснюється цей обряд у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі 9 жовтня 1940 року) й обирає ім’я Іларіона — на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого — Іларіона. 19 жовтня того ж року стає архієпископом, а 16 березня 1944-го — митрополитом Холмським і Підляським православної Варшавської митрополії.
У липні 1944 року у складі керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі, митрополит Іларіон покидає цю країну. Після кількох місяців митарств воєнними дорогами Західної Європи він опиняється у Швейцарії (30 квітня 1945). На запрошення православної громади собору Св. Покрови у Вінніпезі переїздить до Канади (16 вересня 1947), де починає працю священика при цій парафії. Під час роботи Собору Української православної церкви Канади (8-9 серпня 1951 року) Іларіона обирають предстоятелем цієї церкви — «митрополитом Вінніпегу і всієї Канади», де він залишався на цьому посту до своєї смерті.
   З переїздом до Канади відновлюється й перервана воєнними діями в Європі активна наукова і видавнича діяльність митрополита Іларіона. У листопаді 1947 року він засновує «народний християнський місячник «Слово Істини» (виходив по жовтень 1951 року). Далі започатковується вихід «Нашої Культури» (з листопада 1951 по жовтень 1953 року). Реформований за тематикою, цей журнал незабаром друкується під назвою «Віра й Культура» (проіснував до грудня 1967 року). За перші десять років перебування в Канаді з маркою відновленого видавництва «Наша Культура» вийшло 29 написаних тут праць митрополита Іларіона. Серед них — «Історія української літературної мови», «Українська церква за час Богдана Хмельницького», «Іконоборство», «Книга нашого буття на чужині». Ці та інші твори ученого містять у собі принципові для нашої науки концепції, заборонені раніше тоталітарним режимом, щодо тих проблем сучасного українознавства, з яких і сьогодні тривають наукові дискусії. Йдеться, зокрема, про концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова в контексті поширення друкарства у слов’янських народів, про українську приналежність створених на наших землях рукописних книжкових шедеврів періоду X-XIV століть та концепцію виникнення і розвитку української мови, літератури, культури в цілому.
У 60-х роках справу видання колосальної Огієнкової спадщини перебирає на себе Товариство «Волинь» та Інститут дослідів Волині.
  12 червня 1962 року здійснилася мрія життя митрополита Іларіона — з Лондонської друкарні на його вінніпезьку адресу було прислано розкішно виданий том — повний канонічний переклад українською мовою Біблії. Це був результат 40-річної праці українського вченого, яку доводилося виконувати у надзвичайно несприятливих житейських умовах.
«Я робив, що міг, решту дороблять наступники», – писав Іларіон, завершуючи свою «ціложиттєву працю».
  Помер митрополит Іларіон після тяжкої і тривалої хвороби 29 березня 1972 року. Похований на православній частині цвинтаря Глен Іден побіля Вінніпега.
   Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.

Немає коментарів:

Дописати коментар