Філолог, поет і правозахисник Іван Сокульський — член Української Гельсінської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод — народився в степу, на лівому березі Дніпра, в с. Червоноярському Синельниківського району Дніпропетровської області. У червні 1969 р. як один з авторів "Листа творчої молоді Дніпропетровська" на захист роману Олеся Гончара "Собор", за виступи проти русифікації свого краю і вірші, визнані "антирадянськими", був заарештований. Понад 12 років за правозахисне та поетичне слово поневірявся у таборах Мордовії та Уралу, у Володимирській в'язниці, але залишився незламним сином України...
Батька Іван не пам'ятає — той добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти. Мати, Надія Гривнак, ростила його сама. У повоєнних 1947—1954 рр. він навчався в Михайлівській семирічці, а в 1957 р. закінчив Синельниківську СШ № 3. Працював токарем, слюсарем.
У 1962 р. вступив на українське відділення філологічного факультету Львівського університету, брав участь у роботі Клубу творчої молоді. І сам університет, і місто Львів справили на нього велике враження, але помандрувавши рідними степами під час літніх канікул, вже не захотів з ними розлучатись. Тож з 1964 р. продовжує навчання за тим же фахом у Дніпропетровському державному університеті, де одразу почав брати активну участь у стихійному студентському русі часів "хрущовської відлиги".
Батька Іван не пам'ятає — той добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти. Мати, Надія Гривнак, ростила його сама. У повоєнних 1947—1954 рр. він навчався в Михайлівській семирічці, а в 1957 р. закінчив Синельниківську СШ № 3. Працював токарем, слюсарем.
У 1962 р. вступив на українське відділення філологічного факультету Львівського університету, брав участь у роботі Клубу творчої молоді. І сам університет, і місто Львів справили на нього велике враження, але помандрувавши рідними степами під час літніх канікул, вже не захотів з ними розлучатись. Тож з 1964 р. продовжує навчання за тим же фахом у Дніпропетровському державному університеті, де одразу почав брати активну участь у стихійному студентському русі часів "хрущовської відлиги".
До 22 років Іван писав російською: так виховала радянська система у школі з українською мовою викладання — велич народу, розмах будов, перемоги, лірика — все було пов'язано з російською мовою, історією, державністю. Як і його ровесники, він не вбачав суттєвої різниці між українцями та росіянами. І тим захопливішим і всепоглинаючим стало для нього відкриття духовно-культурного материка України, де все було нечуваним і несподіваним. Україна стала для нього словом і ділом, вранішньою і вечірньою молитвою, його вірою. За короткий час він став "буржуазним націоналістом", а в травні 1966 р. (формально — за рішенням комсомольських зборів) студент Іван Сокульський був виключений "за недостойну поведінку" з Дніпропетровського університету. За цією банальною канцелярською характеристикою приховано відчайдушний спротив юнака русифікації навчального процесу, нав'язаним Москвою ідеологічним "кліше", плеканню зневаги до всього національного з боку керівництва "альма матер". Його виключили саме за розуміння і відстоювання важливості рідної мови як духовного стрижня для українського народу.
Журналістська діяльність Сокульського у багатотиражних заводських газетах була недовгою — його "попросили" з політичних мотивів. Тому довелось працювати не за фахом — робітником на металургійному заводі, шахтарем Львівсько-Волинського басейну, пожежником, матросом річкового пароплава, сторожем тощо. Писав вірші і весь цей час перебував під пильним наглядом КДБ: справа Івана Сокульського з тоненької течки ставала все грубішою, а інтерес органів до "об'єкта розробки" предметнішим.
У червні 1969 року Іван Сокульський разом з друзями — Миколою Кульчицьким та Віктором Савченком був заарештований як автор "Листа творчої молоді Дніпропетровська", адресованого голові Ради Міністрів УРСР В. Щербицькому, кандидату в члени Політбюро ЦК Компартії України Ф. Овчаренку, секретарю Спілки письменників Д. Пав-личку. В документі йшлося про русифікацію краю та брався під захист роман Олеся Гончара "Собор", про який перший секретар обкому партії, всесильний О. Ватченко, тоді заявив: "Робітничий клас не сприймає "Собор". Також Сокульському інкримінували поширення самвидаву — статей опального генерала Петра Григоренка в обороні кримських татар та конспекту лекцій академіка Абеля Аганбеняна "Про радянську економіку", написання й поширення "антирадянських, наклепницьких віршів" — "Воля", "Ностальгія", "Святослав" та ін. Слідство вели майор КДБ Анатолій Тутик, капітан Михайло Шкода та старший лейтенант Федір Похил (останній особливо сумно відомий у колі правозахисників).
19—27 січня 1970 р. судова колегія з кримінальних справ Дніпропетровського облсуду присудила Сокульському чотири з половиною роки таборів суворого режиму; його посправникам дещо "пощастило":
Кульчицький отримав два з половиною роки з відбуттям у колонії загального режиму, а Савченко — два роки умовно з трирічним "випробувальним терміном". Опісля суду місцева преса оприлюднила потрійну порцію брехні через органи обкомів партії та комсомолу — "Зорю", "Прапор юності", "Днепровскую правду". Чого варті лише заголовки: "Так, це зрада!", "Маска і обличчя наклепників"...
Відтак знову застукотіли на схід "вагонзаки" — Сокульський відбував свій строк у "психбараці" мордовської політзони ЖХ-385/3 (с. Ба-рашево), Володимирському централі, колоніях № 35 та № 36 Пермської області. Через це значна частина творчого доробку поета-лірика Івана Сокульського має табірну російську "прописку": установа ВС-389/36, УЗ-148/СТ-4тощо.
Забери мене звідси, Дніпре,
Журналістська діяльність Сокульського у багатотиражних заводських газетах була недовгою — його "попросили" з політичних мотивів. Тому довелось працювати не за фахом — робітником на металургійному заводі, шахтарем Львівсько-Волинського басейну, пожежником, матросом річкового пароплава, сторожем тощо. Писав вірші і весь цей час перебував під пильним наглядом КДБ: справа Івана Сокульського з тоненької течки ставала все грубішою, а інтерес органів до "об'єкта розробки" предметнішим.
У червні 1969 року Іван Сокульський разом з друзями — Миколою Кульчицьким та Віктором Савченком був заарештований як автор "Листа творчої молоді Дніпропетровська", адресованого голові Ради Міністрів УРСР В. Щербицькому, кандидату в члени Політбюро ЦК Компартії України Ф. Овчаренку, секретарю Спілки письменників Д. Пав-личку. В документі йшлося про русифікацію краю та брався під захист роман Олеся Гончара "Собор", про який перший секретар обкому партії, всесильний О. Ватченко, тоді заявив: "Робітничий клас не сприймає "Собор". Також Сокульському інкримінували поширення самвидаву — статей опального генерала Петра Григоренка в обороні кримських татар та конспекту лекцій академіка Абеля Аганбеняна "Про радянську економіку", написання й поширення "антирадянських, наклепницьких віршів" — "Воля", "Ностальгія", "Святослав" та ін. Слідство вели майор КДБ Анатолій Тутик, капітан Михайло Шкода та старший лейтенант Федір Похил (останній особливо сумно відомий у колі правозахисників).
19—27 січня 1970 р. судова колегія з кримінальних справ Дніпропетровського облсуду присудила Сокульському чотири з половиною роки таборів суворого режиму; його посправникам дещо "пощастило":
Кульчицький отримав два з половиною роки з відбуттям у колонії загального режиму, а Савченко — два роки умовно з трирічним "випробувальним терміном". Опісля суду місцева преса оприлюднила потрійну порцію брехні через органи обкомів партії та комсомолу — "Зорю", "Прапор юності", "Днепровскую правду". Чого варті лише заголовки: "Так, це зрада!", "Маска і обличчя наклепників"...
Відтак знову застукотіли на схід "вагонзаки" — Сокульський відбував свій строк у "психбараці" мордовської політзони ЖХ-385/3 (с. Ба-рашево), Володимирському централі, колоніях № 35 та № 36 Пермської області. Через це значна частина творчого доробку поета-лірика Івана Сокульського має табірну російську "прописку": установа ВС-389/36, УЗ-148/СТ-4тощо.
Забери мене звідси, Дніпре,
Забери мене в далеч твою!
Забери мене, степе, у простір, —
Там мій дім!
Забери мене, матірня крове!
Забери мене, матірня крове!
Забери мене в біль.
Заховайте мене, пороги, —
Світ відкрийте мені в собі!
Поет і екс-політв'язень Микола Горбаль, чиї вірші також позначені топонімікою Мордовії та Уралу, стверджує, що поезія Івана "це не невільничі плачі, це не нарікання на долю, це радше — усвідомлення незворотності свого земного призначення"13. Сам він про це скаже: "Перемінити чорновий начерк долі, з яким народжуємось, не в змозі вже ніякі обставини нашого подальшого існування в світі"14. Саме Горбалю довіряв свій поетичний світ Іван після карцерних пауз. Усі вірші читає з пам'яті, бо в карцері писати нічим і ні на чому...
Третина всіх "тюремних університетів" самого поета — це карцери. Ігнорування пекельної табірної машини для розчавлення вільнодумства ніколи не проходило повз увагу карателів, і ті вдавались до так званого "пресу": створювали нестерпні умови примусовою працею, карцерами, позбавляли права придбати харчі, обривали зв'язок з рідними, конфіскуючи листи, не даючи права на побачення, ізолювали в ПКТ. А він постійно прагнув досконалості, жив чимось вищим, в іншому вимірі, і навколишня суєта не варта була його уваги.
Розповідають, що якось до камери, де утримували поета, зайшов начальник загону — "тихий садист" Кишкін. Сокульський, відмовляючись виконувати "правила внутрішнього розпорядку", залишився лежати на нарах. Розлючений Кишкін вигукнув: "Сакульський, поднимитесь!". А поет лежить і дивиться у стелю. Ще кілька даремних вигуків, і почервонілий Кишкін зникає, щоб через якусь мить з'явитись з натовпом начальства і наглядачів. Іван, заклавши руки за спину, вже спокійно ходить із кутка в куток камери. Дебелий начальник режиму Вельмакін пробасив:
— Сакульский, пачєму ви не поднялісь, когда к вам абращался капітан Кишкін?!
— До мене ніхто не звертався.
— Ты смотри, перед ним стоит человек, а он никакого внимания.
— Вибачте, але я перед собою не бачив людини.
Таке зухвальство коштувало чергового карцеру, але в цьому був увесь Сокульський.
14 грудня 1973 року Сокульський покинув "малу зону" і повернувся в Українську PCP — "на волю" (що називалася правозахисниками не інакше як "велика зона"). Працював робітником на різних підприємствах, звідки його час від часу звільняли, а також як літератор. У 1979 році він вступив до Гельсінської правозахисної групи, вбачаючи в арештах своїх друзів Горбаля, Лесіва, Розумного "за близькість до дисидентських кіл" дике топтання елементарних прав людини.
Знову ворота "Ментовської АРСР" розкрились для поета у квітні 1980 р.: КДБ розпочав фабрикування нової справи. І знову Іван сів за слово — цього разу за вірші "Шевченкова дума", "Замкнулось місто", "Реквієм", "Руїна (XVIII)", "О, інквізиціє, свята!" та ін., а також машинописи публіцистичних матеріалів — "Навіщо комунізмові народ", "Коли ж ми будемо братами", "Останнє слово на суді". Суд побачив у них "наклепи й антирадянську агітацію". Насправді причиною арешту стало розголошення членства в Українській Гельсінській Групі — Сокульський підписав "Меморандум" УТТ, адже тоді шість правозахисників перебували в таборах, п'ять під слідством, четверо у вигнанні за кордоном.
На суді Іван Сокульський та Григорій Приходько на знак протесту оголосили голодування, відмовились від адвокатів, призначених під час попереднього слідства. Винними себе не визнали, назвалися українськими націоналістами (йшов 1981-й рік) — "в цьому жодного криміналу не бачимо". Обидва були визнані "особливо небезпечними рецидивістами", на зеківському жаргоні "смугастиками". Іван отримав десять років позбавлення волі з відбуттям половини строку в тюрмі, решту — в таборах особливого режиму та п'ять років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Перебував у Чистопольській в'язниці (Татарстан), де додатково засуджений на три роки, та у відомому "таборі смерті" Кучино на Уралі. Цензор Чашин не пропускав листи як до Сокульського, так і від нього через те, що вони були написані українською мовою.
Брежнєвська Конституція 1977 року дозволяла громадянам, ув'язненим у місцях відбуття покарання, користуватись рідною мовою. На папері радянське виправне законодавство не заперечувало можливості в'язнів працювати за набутим фахом. Літератор Сокульський списав 62 учнівських зошити, "567 аркушів різного формату", два зошити віршів. Всі вони були вилучені опером Зазнобіним, бо "зміст записів має умовний характер, є наклепницькі і цинічні вислови". Це про виписки з "Кобзаря", Івана Франка, Гомерової "Іліади", Достоєвського та наукове дослідження особливостей використання художніх прийомів Тарасом Шевченком. Відтак Сокульський написав заяву голові СПУ Павлу За-гребельному, повідомивши про факт конфіскації нотаток, вбачаючи у цьому "чітку антиукраїнську спрямованість", а тому просив "захистити честь української літератури". Відповіді від лауреата і орденоносця не було.
Неодноразово Івана Сокульського позбавляли побачень. Бо "...говорите по-русски!". "... Можете собі уявити, що ж то за побачення з близькою людиною, коли заборонено розмовляти мовою нашої інтимності, нашої родини... це було витонченим катуванням".
Певною мірою він "грає" в "радянський демократизм": пише листа голові Комітету радянських жінок, депутату В. Терешковій — "прошу захистити від незаконного покарання моїх рідних — всі вони в мене жінки — мати, дружина, дочка", які позбавлені можливості листуватися з найближчою людиною — сином, чоловіком, татом...".
Іван був глибоко віруючою людиною, тож безбожник ніколи не міг увійти до кола його приятелів. Він тягнувся до добрих серцем, навіть якщо ті були зачинені у тюремних камерах. Ще під час першого ув'язнення у Володимирській тюрмі Іван Сокульський познайомився з греко-католицьким священиком Ярославом Лесівим (одним із зачинателів відродження України). Долею судилося, що його рідна сестра Орися у 1974 р. стала дружиною Івана та безпосередньою учасницею акцій на його захист. Вона без вагань до кінця ділила з чоловіком його тягар страдника. Коли 13 червня 1988 р. в Україні розпочалась естафетна голодовка з вимогою негайного звільнення останніх політв'язнів СРСР, її організаторами стали вірні дружини — Ольга Стокотельна-Горбаль і Орися Лесів-Сокульська. 2 серпня того ж року Івана Сокульського звільнили у зв'язку з вимушеним курсом М. Горбачова на ліквідацію політичних таборів.
Іван згорав, як свічка, серед темряви "тюрми народів". Та й після звільнення його переслідували. У січні 1989 р. Сокульський активно включився в громадсько-політичне життя, вступив до Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, почав редагувати журнал "Пороги". Він був активістом духовного відродження у спустошеному краї, став одним із засновників місцевих організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, "Меморіал", Народного руху України, очолював обласні організації Української Гельсінської Групи, Української республіканської партії. 20 травня 1991 року в Дніпропетровську, під час пікетування на підтримку незалежності України, Івана Григоровича жорстоко побили агенти КДБ — це трагічно позначилось на його здоров'ї.
Усю свою гірку чашу, як небагато хто, Іван випив сповна. П'ятдесятилітнім, 22 червня 1992 року, цей лицар Духу, непересічна постать на тлі нескореної України, відійшов у царство Вічності. У 1995 році він був посмертно прийнятий до Спілки письменників України.
Уже коли згасло Іванове життя, вийшла у світ його перша книжка "Володар каменю", а згодом "Означення волі", "Лірика" та двотомник листування. Його поезії є прикладом звитяги і високого духу:
Поет і екс-політв'язень Микола Горбаль, чиї вірші також позначені топонімікою Мордовії та Уралу, стверджує, що поезія Івана "це не невільничі плачі, це не нарікання на долю, це радше — усвідомлення незворотності свого земного призначення"13. Сам він про це скаже: "Перемінити чорновий начерк долі, з яким народжуємось, не в змозі вже ніякі обставини нашого подальшого існування в світі"14. Саме Горбалю довіряв свій поетичний світ Іван після карцерних пауз. Усі вірші читає з пам'яті, бо в карцері писати нічим і ні на чому...
Третина всіх "тюремних університетів" самого поета — це карцери. Ігнорування пекельної табірної машини для розчавлення вільнодумства ніколи не проходило повз увагу карателів, і ті вдавались до так званого "пресу": створювали нестерпні умови примусовою працею, карцерами, позбавляли права придбати харчі, обривали зв'язок з рідними, конфіскуючи листи, не даючи права на побачення, ізолювали в ПКТ. А він постійно прагнув досконалості, жив чимось вищим, в іншому вимірі, і навколишня суєта не варта була його уваги.
Розповідають, що якось до камери, де утримували поета, зайшов начальник загону — "тихий садист" Кишкін. Сокульський, відмовляючись виконувати "правила внутрішнього розпорядку", залишився лежати на нарах. Розлючений Кишкін вигукнув: "Сакульський, поднимитесь!". А поет лежить і дивиться у стелю. Ще кілька даремних вигуків, і почервонілий Кишкін зникає, щоб через якусь мить з'явитись з натовпом начальства і наглядачів. Іван, заклавши руки за спину, вже спокійно ходить із кутка в куток камери. Дебелий начальник режиму Вельмакін пробасив:
— Сакульский, пачєму ви не поднялісь, когда к вам абращался капітан Кишкін?!
— До мене ніхто не звертався.
— Ты смотри, перед ним стоит человек, а он никакого внимания.
— Вибачте, але я перед собою не бачив людини.
Таке зухвальство коштувало чергового карцеру, але в цьому був увесь Сокульський.
14 грудня 1973 року Сокульський покинув "малу зону" і повернувся в Українську PCP — "на волю" (що називалася правозахисниками не інакше як "велика зона"). Працював робітником на різних підприємствах, звідки його час від часу звільняли, а також як літератор. У 1979 році він вступив до Гельсінської правозахисної групи, вбачаючи в арештах своїх друзів Горбаля, Лесіва, Розумного "за близькість до дисидентських кіл" дике топтання елементарних прав людини.
Знову ворота "Ментовської АРСР" розкрились для поета у квітні 1980 р.: КДБ розпочав фабрикування нової справи. І знову Іван сів за слово — цього разу за вірші "Шевченкова дума", "Замкнулось місто", "Реквієм", "Руїна (XVIII)", "О, інквізиціє, свята!" та ін., а також машинописи публіцистичних матеріалів — "Навіщо комунізмові народ", "Коли ж ми будемо братами", "Останнє слово на суді". Суд побачив у них "наклепи й антирадянську агітацію". Насправді причиною арешту стало розголошення членства в Українській Гельсінській Групі — Сокульський підписав "Меморандум" УТТ, адже тоді шість правозахисників перебували в таборах, п'ять під слідством, четверо у вигнанні за кордоном.
На суді Іван Сокульський та Григорій Приходько на знак протесту оголосили голодування, відмовились від адвокатів, призначених під час попереднього слідства. Винними себе не визнали, назвалися українськими націоналістами (йшов 1981-й рік) — "в цьому жодного криміналу не бачимо". Обидва були визнані "особливо небезпечними рецидивістами", на зеківському жаргоні "смугастиками". Іван отримав десять років позбавлення волі з відбуттям половини строку в тюрмі, решту — в таборах особливого режиму та п'ять років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Перебував у Чистопольській в'язниці (Татарстан), де додатково засуджений на три роки, та у відомому "таборі смерті" Кучино на Уралі. Цензор Чашин не пропускав листи як до Сокульського, так і від нього через те, що вони були написані українською мовою.
Брежнєвська Конституція 1977 року дозволяла громадянам, ув'язненим у місцях відбуття покарання, користуватись рідною мовою. На папері радянське виправне законодавство не заперечувало можливості в'язнів працювати за набутим фахом. Літератор Сокульський списав 62 учнівських зошити, "567 аркушів різного формату", два зошити віршів. Всі вони були вилучені опером Зазнобіним, бо "зміст записів має умовний характер, є наклепницькі і цинічні вислови". Це про виписки з "Кобзаря", Івана Франка, Гомерової "Іліади", Достоєвського та наукове дослідження особливостей використання художніх прийомів Тарасом Шевченком. Відтак Сокульський написав заяву голові СПУ Павлу За-гребельному, повідомивши про факт конфіскації нотаток, вбачаючи у цьому "чітку антиукраїнську спрямованість", а тому просив "захистити честь української літератури". Відповіді від лауреата і орденоносця не було.
Неодноразово Івана Сокульського позбавляли побачень. Бо "...говорите по-русски!". "... Можете собі уявити, що ж то за побачення з близькою людиною, коли заборонено розмовляти мовою нашої інтимності, нашої родини... це було витонченим катуванням".
Певною мірою він "грає" в "радянський демократизм": пише листа голові Комітету радянських жінок, депутату В. Терешковій — "прошу захистити від незаконного покарання моїх рідних — всі вони в мене жінки — мати, дружина, дочка", які позбавлені можливості листуватися з найближчою людиною — сином, чоловіком, татом...".
Іван був глибоко віруючою людиною, тож безбожник ніколи не міг увійти до кола його приятелів. Він тягнувся до добрих серцем, навіть якщо ті були зачинені у тюремних камерах. Ще під час першого ув'язнення у Володимирській тюрмі Іван Сокульський познайомився з греко-католицьким священиком Ярославом Лесівим (одним із зачинателів відродження України). Долею судилося, що його рідна сестра Орися у 1974 р. стала дружиною Івана та безпосередньою учасницею акцій на його захист. Вона без вагань до кінця ділила з чоловіком його тягар страдника. Коли 13 червня 1988 р. в Україні розпочалась естафетна голодовка з вимогою негайного звільнення останніх політв'язнів СРСР, її організаторами стали вірні дружини — Ольга Стокотельна-Горбаль і Орися Лесів-Сокульська. 2 серпня того ж року Івана Сокульського звільнили у зв'язку з вимушеним курсом М. Горбачова на ліквідацію політичних таборів.
Іван згорав, як свічка, серед темряви "тюрми народів". Та й після звільнення його переслідували. У січні 1989 р. Сокульський активно включився в громадсько-політичне життя, вступив до Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, почав редагувати журнал "Пороги". Він був активістом духовного відродження у спустошеному краї, став одним із засновників місцевих організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, "Меморіал", Народного руху України, очолював обласні організації Української Гельсінської Групи, Української республіканської партії. 20 травня 1991 року в Дніпропетровську, під час пікетування на підтримку незалежності України, Івана Григоровича жорстоко побили агенти КДБ — це трагічно позначилось на його здоров'ї.
Усю свою гірку чашу, як небагато хто, Іван випив сповна. П'ятдесятилітнім, 22 червня 1992 року, цей лицар Духу, непересічна постать на тлі нескореної України, відійшов у царство Вічності. У 1995 році він був посмертно прийнятий до Спілки письменників України.
Уже коли згасло Іванове життя, вийшла у світ його перша книжка "Володар каменю", а згодом "Означення волі", "Лірика" та двотомник листування. Його поезії є прикладом звитяги і високого духу:
Вкраїно, за тобою — небо!
Високе сонце.
Далі грозові.
Не Ти — для нас!
Це ми для
Тебе — живі!
Поезія Сокульського не прив'язана до дат, постатей, подій чи окремих сюжетів. Це, власне, поліфонія натягнутих нервів виснаженого рабством краю, за кожним акордом якої може бути ота незрима грань, за якою кінчається терпіння скутого велета: "Воляча сила в нас, воляче в нас терпіння...".
Його вірші — це реквієм Хресної дороги України на її Голгофу, бо мусить вистраждати за блудних синів своїх, щоб воскреснути. Десь у контрапункті реквієму постійно бринить рев закутих Дніпрових порогів, біля яких народився Іван, стогін закріпаченого рідного степу, а над козачими могилами — орлиний клекіт у високому вкраїнському небі. М. Горбаль відчував у цих віршах інтонацію вселенської туги кобзаря, якому випекли очі, щоб кривд не бачив, та глибинний етнічний український струмінь.
Мордовські вірші Сокульського — це знову вірші про Україну: "Він безнадійно хворий Україною..." Хворий і тут, далеко від неї. Власне, сама сутність Івана — це роз'ятрена рана України, він — самий біль її, приниженої і розтоптаної. В одному з творів поет скаже: "Я той Івась, тієї Катерини, і я знайду тебе, москалю!"
Поезія Сокульського не прив'язана до дат, постатей, подій чи окремих сюжетів. Це, власне, поліфонія натягнутих нервів виснаженого рабством краю, за кожним акордом якої може бути ота незрима грань, за якою кінчається терпіння скутого велета: "Воляча сила в нас, воляче в нас терпіння...".
Його вірші — це реквієм Хресної дороги України на її Голгофу, бо мусить вистраждати за блудних синів своїх, щоб воскреснути. Десь у контрапункті реквієму постійно бринить рев закутих Дніпрових порогів, біля яких народився Іван, стогін закріпаченого рідного степу, а над козачими могилами — орлиний клекіт у високому вкраїнському небі. М. Горбаль відчував у цих віршах інтонацію вселенської туги кобзаря, якому випекли очі, щоб кривд не бачив, та глибинний етнічний український струмінь.
Мордовські вірші Сокульського — це знову вірші про Україну: "Він безнадійно хворий Україною..." Хворий і тут, далеко від неї. Власне, сама сутність Івана — це роз'ятрена рана України, він — самий біль її, приниженої і розтоптаної. В одному з творів поет скаже: "Я той Івась, тієї Катерини, і я знайду тебе, москалю!"
Без України — хмари ми даремні.
Несем свій прах на світовий смітник...
Кому вони — пісні мої тюремні?
Що скаже рабський мій язик?
Насправді земні Іванові дороги — це не так пошук кривдника своєї матері України (він очевидний), як громадянська позиція митця, котрий постійно стверджує: "Я не буду з вами, злочинці! Я не хочу вдавати, ніби я не знаю про ваш злочин! Тим паче, я ніколи не стану вашим спільником". І цього досить, щоб у поневоленому тиранами краї зазнати гонінь. Переважав у Івана Сокульського, за євангельським висловом, "внутрішній чоловік" і спрямовував його вчинки й життя мірою Вічного.
У кожного поета є своя таємниця — Іванова була у тому, що в його творчості, світобаченні та навіть способі переживання світу зросійщене козацьке Придніпров'я знайшло своє усвідомлення, свого речника й захисника. Вірші поета, як дорогоцінні вина, ще настоюються. Його поетичний стиль, який умовно можна визначити як "необароко" — емоційно насичений, з глибокою чистотою релігійного почуття, магічною мелодикою, збагачує сучасну українську поезію. Його постать і творчість стоять поруч із Симоненком, Стусом, Лесівим.
У світі, де бракує лицарства й благородства, він значно зменшував дефіцит того й іншого. Невиправний бунтівник, він випив не одну чашу болотяного гніву обивательської цикути. Національний романтик, він боляче реагував на карикатурне втілення своїх мрій. У політику привносив моральність і релігійне підґрунтя, чим не раз дратував деяких сучасних демократів, вихованих за принципами Макіавеллі.
Іван Сокульський був гордий власною причетністю до покоління шістдесятників, котре, як згадував він сам, немов розігріте залізо, перековувало його на українського інтелігента. "Незважаючи ні на що, ми все ж таки спромоглися на справу творення. І якщо вже не на здійснений творчий злет, то бодай на крила для злету. Як кому судилось,"17 — наголошував Іван Григорович у автобіографічному есе, написаному 7 травня 1992 року, за місяць до кончини.
Ці крила дала йому, безперечно, поезія, що тримається міцно, як мовиться, на трьох китах: таємнича сила Дніпрової води, міць Дніпрових кам'яних порогів — як волі щит, безберегий простір степу, що доростає до неба і дорівнює тиші, сонцю і вітрам — усе це незримо супроводжувало поета впродовж прожитих літ, надто ж у в'язничних камерах та карцері.
Він любив до самозабуття Дніпрові пороги, які були для нього символом незнищенності і волі України. "Порогами" назвав свій журнал, який видавав у 1988—1991 рр. За кілька днів до смерті знову марив порогами. Вже слабнучою рукою в лікарні дописав останні рядки:
Душа повільно відлітає
У тишу, простір, небеса...
Поета покликав Бог, але Іванові пороги є! І тих, хто до кінця ніс свій хрест, люди не забувають. Достигали за вікнами вишні, наливався виноград, але Іван уже злився з Дніпром, чебрецевим степом, гранітними брилами, що пам'ятали ще князя Ярослава, — з усім, що так любив і чим жив.
"Степ на тому узвишші, на якому ти сам", — написав ще в 1970-ті рр. і то була не лише поетична декларація, але й практично втілена програма життя Івана Сокульського.
Насправді земні Іванові дороги — це не так пошук кривдника своєї матері України (він очевидний), як громадянська позиція митця, котрий постійно стверджує: "Я не буду з вами, злочинці! Я не хочу вдавати, ніби я не знаю про ваш злочин! Тим паче, я ніколи не стану вашим спільником". І цього досить, щоб у поневоленому тиранами краї зазнати гонінь. Переважав у Івана Сокульського, за євангельським висловом, "внутрішній чоловік" і спрямовував його вчинки й життя мірою Вічного.
У кожного поета є своя таємниця — Іванова була у тому, що в його творчості, світобаченні та навіть способі переживання світу зросійщене козацьке Придніпров'я знайшло своє усвідомлення, свого речника й захисника. Вірші поета, як дорогоцінні вина, ще настоюються. Його поетичний стиль, який умовно можна визначити як "необароко" — емоційно насичений, з глибокою чистотою релігійного почуття, магічною мелодикою, збагачує сучасну українську поезію. Його постать і творчість стоять поруч із Симоненком, Стусом, Лесівим.
У світі, де бракує лицарства й благородства, він значно зменшував дефіцит того й іншого. Невиправний бунтівник, він випив не одну чашу болотяного гніву обивательської цикути. Національний романтик, він боляче реагував на карикатурне втілення своїх мрій. У політику привносив моральність і релігійне підґрунтя, чим не раз дратував деяких сучасних демократів, вихованих за принципами Макіавеллі.
Іван Сокульський був гордий власною причетністю до покоління шістдесятників, котре, як згадував він сам, немов розігріте залізо, перековувало його на українського інтелігента. "Незважаючи ні на що, ми все ж таки спромоглися на справу творення. І якщо вже не на здійснений творчий злет, то бодай на крила для злету. Як кому судилось,"17 — наголошував Іван Григорович у автобіографічному есе, написаному 7 травня 1992 року, за місяць до кончини.
Ці крила дала йому, безперечно, поезія, що тримається міцно, як мовиться, на трьох китах: таємнича сила Дніпрової води, міць Дніпрових кам'яних порогів — як волі щит, безберегий простір степу, що доростає до неба і дорівнює тиші, сонцю і вітрам — усе це незримо супроводжувало поета впродовж прожитих літ, надто ж у в'язничних камерах та карцері.
Він любив до самозабуття Дніпрові пороги, які були для нього символом незнищенності і волі України. "Порогами" назвав свій журнал, який видавав у 1988—1991 рр. За кілька днів до смерті знову марив порогами. Вже слабнучою рукою в лікарні дописав останні рядки:
Душа повільно відлітає
У тишу, простір, небеса...
Поета покликав Бог, але Іванові пороги є! І тих, хто до кінця ніс свій хрест, люди не забувають. Достигали за вікнами вишні, наливався виноград, але Іван уже злився з Дніпром, чебрецевим степом, гранітними брилами, що пам'ятали ще князя Ярослава, — з усім, що так любив і чим жив.
"Степ на тому узвишші, на якому ти сам", — написав ще в 1970-ті рр. і то була не лише поетична декларація, але й практично втілена програма життя Івана Сокульського.
ЛІТЕРАТУРА
Основні видання творів І. Г. Сокульського
Сокульський І. Володар каменю : [поезії] / І. Сокульський. — К. : Укр. письменник, 1992. — 96 с. Лірика : вибрані твори / І. Сокульський. — Дніпропетровськ : ВАТ "Дніпрок-нига", 2006. — 310с: іл.
Сокульський І. Означення волі : вибрані поезії / І. Сокульський. — Дніпропетровськ : Січ, 1997. — 351 с. :портр.
Сокульський І. Листи до Марієчки : вибране листування (1981—1987) / І. Сокульський. — Дніпропетровськ : Січ, 2000. — 87 с.
Сокульський
І.
Листи на світанку / І. Г. Сокульський : [уклад. М. Сокульська]. — Дніпропетровськ : Січ, 2001—2002.
—
Кн. 1: Епістолярна спадщина, 1980—1982 років, документи, фотографії. — 517 с. : портр.
Кн. 2: Епістолярна спадщина, 1983—1988 років, документи, фотографії. — 507 с. : портр. —Бібліографія : с. 505—506. — ISBN 966-511-123-Х.
Кн. 2: Епістолярна спадщина, 1983—1988 років, документи, фотографії. — 507 с. : портр. —Бібліографія : с. 505—506. — ISBN 966-511-123-Х.
"Якщо ти сам собі не в'язниця" : [фрагм. листів І. Сокульського] / публ. В. Платонова // Дзеркало життя. — 2002. — 29 берез. — С. 13; 6 квіт. — С. 13 : фотогр.
Сокульський І. Владар каменю : [7 віршів] / І. Сокульський // Укр. культура. — 1995. — № 2. — С. 4.
Сокульський І. До каменя : вірш / І. Сокульський / Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 135 (лют.). — С. 201.
Пам 'ятник Шевченкові; Перед порогами ; Шевченко ; Українська дорога ; Станси осени ; 3 циклю "Руїна" (XVII ст.); Ось де ніж ; Чистий возглас сходяного неба!.. : вірші / І. Г. Сокульський ; авт. передм. "Пороги є!" Ю. Вівтан. — Виз-вол. Шлях. — 1995. — Кн. 4. — С. 443—448 : фотогр. — (3 неопублікованого). Поезії І 1. Сокульський // Антологія поезії Придніпров'я. — Дніпропетровськ : Січ, 1999. —С. 326—333.
Сокульський І. Пороги : Цикл віршів / І. Сокульський // Україна. — 1991. — №13. — С. 7. За право бути українцем : Заява / І. Сокульський // Українська Гельсінська Група, 1978—1982 : документи і матеріали / упоряд. і зредагув. О. Зінкевич. — Торонто ; Балтимор, 1983. — С. 709—714; Те саме : Визвол. Шлях. — 1980. — Кн. 12. — С. 1458—1461.
Сокульський І. Кілька слів про себе : Поезії / І. Сокульський // Час = Time. — 1997. — 17—23 лип. — С. 10.
Сокульський І. Лист творчої молоді Дніпропетровська // Хроніка 2000 : Дніпропетровськ : виміри історичної долі. — К., 2007. — С. 556—564 ; Те саме : Чорновіл В. Твори : у 10 т. — К., 2006. — Т. 3: Український вісник, вип. 1—6. — С. 87—99. Лист Івана Сокульського з табору особливого режиму Перм 35 / І. Сокульський // Визвол. Шлях. — 1988. — Кн. 9. — С. 1077—1078.
Сокульський І. Владар каменю : [7 віршів] / І. Сокульський // Укр. культура. — 1995. — № 2. — С. 4.
Сокульський І. До каменя : вірш / І. Сокульський / Кур'єр Кривбасу. — 2001. — № 135 (лют.). — С. 201.
Пам 'ятник Шевченкові; Перед порогами ; Шевченко ; Українська дорога ; Станси осени ; 3 циклю "Руїна" (XVII ст.); Ось де ніж ; Чистий возглас сходяного неба!.. : вірші / І. Г. Сокульський ; авт. передм. "Пороги є!" Ю. Вівтан. — Виз-вол. Шлях. — 1995. — Кн. 4. — С. 443—448 : фотогр. — (3 неопублікованого). Поезії І 1. Сокульський // Антологія поезії Придніпров'я. — Дніпропетровськ : Січ, 1999. —С. 326—333.
Сокульський І. Пороги : Цикл віршів / І. Сокульський // Україна. — 1991. — №13. — С. 7. За право бути українцем : Заява / І. Сокульський // Українська Гельсінська Група, 1978—1982 : документи і матеріали / упоряд. і зредагув. О. Зінкевич. — Торонто ; Балтимор, 1983. — С. 709—714; Те саме : Визвол. Шлях. — 1980. — Кн. 12. — С. 1458—1461.
Сокульський І. Кілька слів про себе : Поезії / І. Сокульський // Час = Time. — 1997. — 17—23 лип. — С. 10.
Сокульський І. Лист творчої молоді Дніпропетровська // Хроніка 2000 : Дніпропетровськ : виміри історичної долі. — К., 2007. — С. 556—564 ; Те саме : Чорновіл В. Твори : у 10 т. — К., 2006. — Т. 3: Український вісник, вип. 1—6. — С. 87—99. Лист Івана Сокульського з табору особливого режиму Перм 35 / І. Сокульський // Визвол. Шлях. — 1988. — Кн. 9. — С. 1077—1078.
Про І. Г. Сокульського
Вівтан Ю. Пороги є! / Ю. Вівтан // Визвол. Шлях. — 1995. — №4. — С. 441—443.
Вірний син Січеславського роду : некролог // Літ. Україна. — 1992. — 2 лип. — С. 8.
Горбаль М. Лицар. Страдник. Поет / М. Горбаль // Народ, газ. — 1997. — № 24 (черв.). — С. 6 : портр.
Кіпіані В. Я— владар каменю. Ось тут мої пороги... / В. Кіпіані. — Україна молода. — 1997.-24 черв. — С. 7.
Кіпіані В. Я— владар каменю. Ось тут мої пороги... / В. Кіпіані. — Україна молода. — 1997.-24 черв. — С. 7.
Овсієнко В. Сокульський Іван Григорович / В. Овсієнко // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи — X., 2006. — Т. 1. Україна, ч. 2. — С. 731—735. — Бібліогр. : с. 734—735. — ISBN 966-8919-09-2.
Овсієнко В. "Де все людською мукою взялось..." : (табір особливо суворого режиму ВС—389/36 у селищі Кучино Чусовського району Пермської області) / В. Овсієнко // Сокульський І. Листи на світанку : [у 2-х кн.]. — Дніпропетровськ, 2002. — Кн. 2. Епістолярна спадщина, 1983—1988 років, документи, фотографії. — С. 379—389.
Овсієнко В. "Де все людською мукою взялось..." : (табір особливо суворого режиму ВС—389/36 у селищі Кучино Чусовського району Пермської області) / В. Овсієнко // Сокульський І. Листи на світанку : [у 2-х кн.]. — Дніпропетровськ, 2002. — Кн. 2. Епістолярна спадщина, 1983—1988 років, документи, фотографії. — С. 379—389.
Панченко В. Мелос лірики Івана Сокульського / В. Панченко // Бористен. — 1999.—№9.
Поповський А. І слово вирвалось з-за ґрат : [про презентацію кн. І. Сокульського "Означення волі", що відбулася в Будинку культури УВС] / А. Поповський // Літ. Україна. — 1998. — 26 лют.
Плахотнюк М. Твої, Вкраїно, бачу далі... [про І. Сокульського] / М. Плахотнюк // Укр. культура. — 1995. — № 2. — С. З—4 : портр.
Скорик М. Т. Зима. Сповідь про пережите / М. Скорик. — К. : Правда Яросла-вичів, 2002. — 349 с.: іл.
Поповський А. І слово вирвалось з-за ґрат : [про презентацію кн. І. Сокульського "Означення волі", що відбулася в Будинку культури УВС] / А. Поповський // Літ. Україна. — 1998. — 26 лют.
Плахотнюк М. Твої, Вкраїно, бачу далі... [про І. Сокульського] / М. Плахотнюк // Укр. культура. — 1995. — № 2. — С. З—4 : портр.
Скорик М. Т. Зима. Сповідь про пережите / М. Скорик. — К. : Правда Яросла-вичів, 2002. — 349 с.: іл.
Творча молодь Дніпропетровська : протистояння тоталітаризмові // Хроніка 2000 : Дніпропетровськ : виміри історичної долі. — К, 2007. — Вип. 73. — С. 552—586.
Українська Гельсінська Група, 1978—1982 : документи і матеріали / упоряд., ред. О. Зінкевич. — Торонто; Балтимор; Смолоскип, 1983. — 998 с.
"Хто у світі перший?" : штрихи до портр. останнього романтика // Час = Time. — 1997. — 17—23 лип, — СЮ: портр.
"Хто у світі перший?" : штрихи до портр. останнього романтика // Час = Time. — 1997. — 17—23 лип, — СЮ: портр.
Чабан М. Але горить його свіча : [про фільм, присвяч. І. Сокульському] / М. Чабан. — Кур'єр Кривбасу. — 1994. — № 8. — С. 16—17.
Чемєрис В. Молитвою до Бога Дніпро іде / В. Чемерис // Бористен. — 1993. — № 11. Логвиненко О. Тільки болем живий / О. Логвиненко // Літ. Україна. — 1998. — 15 січ. — С. 4. — Рец. на кн. : Сокульський І. Означення волі : вибрані поезії. — Дніпропетровськ : Січ, 1997. — 351 с. : портр.
ІЛЮСТРАЦІЇ
Сокульський Іван : фотографія // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. — X., 2006. — Т. 1. Україна, ч. 2. — Вкл. арк. між С. 856—857.
[7. Г. Сокульський : фотографії] // Сокульський І. Листи на світанку : [у 2-х кн.]. — Дніпропетровськ, 2001—2002. — Т. 1. — С. 24—29 ; Т. 2. — С. 390—391; 486—502.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.