Гнат Хоткевич

   Він народився у Харкові, в родині кухаря та наймички. Родина купця Михайлова, у якого служили батьки, щоліта виїздила в село Деркачі під Харковом. Брали й Гната. Там сліпий «дядько Павло із Деркачів» став його першим учителем гри на бандурі. Хоткевич-молодший блискуче закінчує реальне училище і вступає до Харківського технологічного інституту. Його дипломний проект був, як він сам казав, «непоганий: 4-циліндровий паротяг власної системи; не знаю, як поставити його на рельси — чи пішов би, але на папері виглядав імпозантно». За участь у студентських виступах 1899-го його на рік відраховують з інституту. Тоді він «бандуру під руку й — у Київ, до Лисенка».
   — Заграв я йому, — згадував потім. — Подобалося страшенно. Закликає на посаду соліста-бандуриста й дає 60 карбованців на місяць! Ого! Я таких грошей і не бачив зроду.

  — З інтелігентів, що досягли віртуозності на бандурі, я знаю одного Хоткевича, який виконує народний репертуар і навіть сам складає на цім інструменті власні твори, — визнавав Микола Лисенко.

   Далі були численні виступи з бандурою по всій Україні. А 1902-го Гнат Хоткевич організовує концерт бандуристів на XII археологічному з'їзді у Харкові. Того ж року засновує аматорський робітничий театр — «півтораста душ самих робітників паровозного заводу». Випускає першу книжку «Поезія у прозі». Та через події 1905 року за участь у страйках Хоткевич змушений емігрувати до Галичини, що входила до Австро-Угорської імперії. Із переїздом допомагає Леся Українка.
   Захопившись Карпатами, а надто горянами, він пише повість і п'єсу «Довбуш», цикли оповідань «Гірські акварелі» й «Гуцульські образки».
  — Про Гуцульщину скажу тільки коротко, що як роззявив я рота від здивування, — казав, — то так із роззявленим ротом і ходив шість літ (еміграції).

Створений ним драматичний гурток згодом переростає в аматорський гуцульський театр.
  Після Лютневої революції 1917 року Гнат Хоткевич повертається до Харкова.
  — У стосунках із людьми він був приємний, товариський, але в тривалі зв'язки входив неохоче, — згадувала давня приятелька. — Жінки до нього ставилися приязно, як кажуть, «вилися» навколо, але не тому, що був зальотником. Він мав якийсь братерський чар. Йому можна було розповісти своє горе чи таємницю, і він давав пораду, заспокоював...
   Уперше Хоткевич одружився з Катериною Рубанович, донькою купця з Олександрівська (нині — Запоріжжя). Перш ніж обвінчатися, вона вихрестилася. Зближує їх музика: невродлива дівчина музикально обдарована, знає світову класику, чого не вистачає Гнатові. Та мають різні національні погляди, живуть ледь не в злиднях. Дружина поступово віддаляється і врешті, покинувши трьох дітей на Гната та його матір, 1910 року їде до рідні у Москву.
   У Галичині Хоткевич спізнається з літераторкою-початківцем Катериною Гриневич — письменницею Катрею Гриневичівною. Подейкували, що зв'язок цей був «обопільно вигідним»: у Хоткевича нібито це був лише нетривалий флірт, а «мадам Гриневич» отримала блискучого редактора, якщо не співавтора своїх творів. Роман заміжньої жінки, матері трьох дітей, із сімейним чоловіком засуджували. Катря їде за Хоткевичем на Наддніпрянщину. Та, народивши сина Володимира, залишає його на руках свекрухи й назавжди повертається до Львова.
   З часом Гнат Хоткевич стає замкненим, непривітним. На початку 1920-х він викладає у Деркачівському зоотехнікумі. Там знайомиться із 20-річною ученицею Платонідою Скрипко. Згодом вони одружуються. Мачуху, майже свою ровесницю, старші діти довго не сприймають. Лише на 53-му році життя Хоткевичу вдається розжитися на власний дім. На виселку, за 15 км від Харкова, на одержаний від видавництва гонорар за восьмитомник творів він купує недобудовану хату. Але невдовзі видавництво вимагає повернути аванс — не влаштовує ідейне спрямування творів. Щоб віддати борг, Хоткевич розпродує хатні речі. Знову повертається до бандури, викладає в Полтавській капелі бандуристів. Із виступами його боялися запрошувати — за словами дружини, «щоб, бува, чогось не встругнув на концерті».
   Зацькований, він, 60-річний, восени 1937-го пише листа президентові Академії наук УРСР Олександрові Богомольцю. Долучає перелік своїх робіт і просить посприяти у друкуванні «капітальної художньої праці» про Шевченка в чотирьох книгах, підручника «Бандура», «Історичного огляду музичних інструментів». «Я один проробив усю ту роботу — і все ж попав, на старості, в нужду, справжню голодну й холодну нужду», — пише з гіркотою. Просить надати пенсію і додає: «Всяка одноразова допомога мало того, що гнобить морально, бо її треба випрохувати, але й діє, як гальванізація ампутованої жаб'ячої ноги — нехай іще подригає трошки».
   «Дорогой т. Кузоятов! — накладає на листі резолюцію академік Богомолець. — Направляю к Вам письмо писателя Гната Хоткевича. Он, как Вам известно, принадлежит к старой генерации украинских писателей-идеалистов и является носителем (в известной мере) и продолжателем старых традиций в искусстве (бандурист!); стар он уже; несколько больший кусок хлеба, чем ему дают, мог бы удовлетворить его». З ласки Гнат Хоткевич скористатися не встиг: 23 лютого 1938 року його арештовують. Після трьох місяців допитів він підписує «зізнання», нібито є німецьким шпигуном.
   1928-го в автобіографії для повного видання творів Гнат Хоткевич писав, що розповісти про себе може «в два щоти: родився у Харкові, жив у Харкові, здається, й помру в Харкові ж, або десь поблизу». Його розстріляли 8 жовтня 1938 року в підвалі харківської тюрми НКВД.

«БАНДУРА ПРИСЛУЖИЛАСЯ УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІЇ БІЛЬШЕ, НІЖ ШАБЛЯ»

   В Україні віддавна розмежовували кобзарство й бандурництво. Між незрячими кобзарями й зрячими бандуристами доходило й до сутичок — через різницю в статусі, світогляді та способі життя. Гнат Хоткевич зламав цю межу. У дитинстві, захопившись грою сліпих кобзарів Слобожанщини, він освоїв старосвітський інструмент. Казав, що хоче «вивести бандуру із закапелку кустарництва». А на схилі літ у листі до академіка Богомольця писав: «Я підвів під нього науковий фундамент і від сліпецького примітиву довів до границь справжнього мистецтва».
   1907-го Хоткевич уклав «Підручник гри на бандурі», створив концертний репертуар, відмінний від старосвiтського. За життя написав понад 600 романсів, хорів, струнних квартетів й інших творів для бандури й оркестру бандур. Зокрема, «Поему про Байду», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі». Вiв курси гри на бандурі за новою методикою.
   «Бандура прислужилася українській нації більше, ніж шабля», — були переконані учні Гната Хоткевича.

1877, 31 грудня — Гнат Хоткевич народився в Харкові, був первістком Мартина й Ольги Хоткевичів.
1901 — після закінчення Харківського технологічного (нині — політехнічний) інституту одружується з Катериною Рубанович.
1903 — народжується син Євген; через два роки — донька Тетяна, ще через два — Ольга.
1906–1912 — на еміграції в Галичині, по поверненні живе на Вороніжчині.
1913 — з'являється на світ син Володимир. Згодом — учений-фізик, член-кореспондент АН УРСР, багатолітній ректор Харківського університету, помер 1982-го.
1922 — від шлюбу з Платонідою Скрипко народжується донька Анастасія (померла 1924-го), 1925-го — син Богдан (після війни був засуджений на 10 років таборів, 1961-го зник безвісти), 1928-го — донька Галина (живе в місті Ґреноблі, Франція).
1934 — упав під вагон потяга, що вже рушив. Колесо проїхало по нозі. Рік лікувався. Відтоді сильно шкутильгав.
1938, 8 жовтня — страчений за вироком «особой тройки» НКВД.

  Платоніду Скрипко ув'язнили 1945-го. 1954-го писала до Хрущова з проханням сповістити про долю чоловіка. Їй повідомили, що той помер у в'язниці від серцевого нападу 1942 року. Після звільнення жила на Прикарпатті, померла 1976-го.

Джерело: Біла хата. - Режим доступу