Серця віддані учням

 

   У родині новобиківця Дмитра Єременка три сини упродовж деся­тиліть сіяли в дитячі душі розумне, добре, вічне. Одному з них Прокопу - захиснику батьківщини, воїну-патріоту, вчителю від Бога -24 листопада виповнилося б 100 років з дня народження.
   - І де це ти, Миколко, цілий тиждень вештався? - Іронічно-дружньо мовив через хвилю після перегляду мого свідоцтва про закінчення Козацької восьмирічної школи майже з усіма п'ятірками, - сивочолий, з майже брежнєвськими бровами завуч Новобиківської десятирічки. - Твої однокласники вже тиждень вчаться.

   - Та, розумієте, - знітився я під поглядом співрозмовника, - у Києві намагався за хвоста жар-птицю впіймати.
   - І що, вислизнула з рук? - На його обличчі засяяла така щира посмішка, від якої в мене повністю розтанула крига на серці .
   - Як бачите. Прийшов проситися, аби прийняли до дев'ятого класу. Отож сьогодні і йди на уроки...
   Так відбулося моє знайомство із завідуючим педагогічною частиною Новобиківської се­редньої школи Прокопом Дмитровичем Єременком. Маю сказати, що добрі слова про нього я вже неоднора­зово чув від учителів і в стінах Козаць­кої восьмирічки, і від випускників нашої школи, які після восьмирічки в рідному селі здобували середню освіту в сусідній Новобиківській десятирічці.
    У роки мого навчання у Ново­биківській десятирічці ще не велено бу­ло вголос говорити про голод 33-го ро­ку. Тоді дехто тихо і скромно називав ці трагічні для України дні і місяці голодовкою.
   Тепер, на відстані деся­тиліть, розумієш, чому наш вчитель був таким відвертим з учнями, чому нешаблонно підходив до викладання пред­мету "українська література". Він хотів, аби ми були справж­німи українцями і знали про свою державу все.
   Народився він 24 листопа­да 1915 року в Новому Бикові. Як і старший брат Іван, подав­ся до Ніжина. Але не в держав­ний педагогічний інститут, а в технікум. Але через го­лод навчання там припинив. Страшні причини і наслідки цього лиха він переживав у рідному Новому Бикові. А вже пізніше вступив у Гоголівський вуз, до якого протоптав стежину старший брат Іван. Але той вчився на вчителя хімії і біології, а Прокіп Дмитрович вирішив штурмувати висоти літературно-мовного факультету, бо з дитинства був закоханий у літературу й солов'їну українську мову. Та й сам мав потяг до літературної твор­чості, зокрема до віршування. Інститутські висоти здолав з честю - одержав у 1939 ро­ці диплом з відзнакою.
    З болем згадував про ті жахливі в ук­раїнській історії роки Прокіп Дмитро­вич. В одній із присвячених голодомору в Україні книг він опублікував свої спо­гади. Він зупиняється на передісторії великого голоду. Пригадує 1929 рік і пе­рефразовує відомий вислів, називає його роком великої зради. Бо на селі розпочалося справжнє лихо: насильне залишення селян-середняків без за­собів існування, без хліба, без посівно­го матеріалу. За приклад він бере свого  батька Дмитра Прокоповича Єременка. Йому довели завдання здати сто пудів зерна. 50 пудів було зда­но. Але дещицю залишили для їжі й сівби. Та вийшло так, що прийшла "ударна бригада" і вимела все до крихти. Сім'я з семи чоловік залиши­лася без хліба. Більше того: до вико­нання плану не вистачало десять пудів. І ось одного разу приходять "ударники" і головний з них, Шматок, говорить батькові: "Здай хліб, чи ти хочеш, щоб ми тебе за ці десять пудів  шльопнули?" Саме так і сказав. Ось так проходила сталінська хлібозаготівля.
   На початку тридцятих років, коли Прокопу Дмитровичу довелося залиши­ти навчання в Ніжині, його в Новому Би­кові "зарахували" в так звану санітарну бригаду. За його спогадами, організо­вані колгоспи були бідні. Селянські коні, яких усуспільнили в 1930-му і 1931-му роках, на весну 1932-го були вкрай вис­нажені. Солом'яні стріхи в стайнях не рятували їх від голоду. І ось ранньою весною коней випустили на голі поля. Трава ще не піднялася. Коні падали від голоду. Вони масово гинули. Щоб допо­могти тваринам, створили оті санітарні бригади. Люди з цих бригад, в тому числі й молодий Прокіп, разом з ровес­ником Павлом Коверником допомага­ли цим нещасним тваринам і з допомо­гою вірьовки піднімали їх на ослаблені ноги. Після цього така ослаблена тва­рина ще деякий час існувала, аж поки не заходила в долину з водою, звідки вже виходу не було. У Новобиківському колгоспі "Робітник та селянин" так за­гинуло майже сто коней.
   Довелося братам Єременкам скушту­вати й пороху на дорогах Другої світової війни. Івана Дмитровича, який після на­вчання викладав у рідній школі хімію та біологію, після визволення у вересні 1943-го року на деякий час залишили працювати директором Новобиківської школи. На фронт його призвали 30 квітня 1944 року. Воював у складі Білоруського фронту. Визволяв Польщу. Брав участь у боях за місто Августов. Там був поране­ний у живіт і травмований у ліве око. Втратив кисть правої руки. Після лікування у госпіталях був списаний у запас як інвалід війни другої групи. Після повернення додому весь час працював у рідній школі.
   Менший брат Прокіп був призваний у армію в 1940-му році. Військову службу про­ходив у особливому Біло­руському військовому окру­зі. Служив у Бресті. Непо­далік від цього легендарного і героїчного міста зустрів війну. Сотні кілометрів про­йшов фронтовими дорога­ми. Додому повернувся з бойовими нагородами во­сени 1945-го. 20 вересня того ж року пішов працюва­ти в рідну школу. Спершу піонервожатим, а тоді став викладати мову й літературу Прокіп Дмитрович більше чверті століття обирався керівником предметної ко­місії вчителів української мови і літератури району. Цей факт промовисто за­свідчує про його заслуже­ний авторитет серед колег-філологів. Працю Прокопа Дмитровича помітили і йому присвоїли звання відмінни­ ка народної освіти. Його призначили завідуючим педагогічною частиною школи і цій важливій у освітньому про­цесі посаді він віддав вісім років. А ще він неодноразово нагороджувався зна­ком переможця соціалістичного змаган­ня. Доречно сказати, що в родині Дмитра Прокоповича Єременка на освітянську стежку стали не тільки Іван та Прокіп. Не одне десятиліття її торував і третій син -Петро. Його теж любили і поважали учні і колеги.
   24 листопада захиснику Батьківщи­ни, воїну-патріоту, педагогу від Бога Прокопу Дмитровичу Єременку випов­нилося б сто років. Кажуть, людина жи­ве стільки, скільки її пам'ятають. Ко­лишні його учні пам'ятають свого вчи­теля і наставника. Вони вирішили цьо­го дня зібратися біля його могили на новобиківському цвинтарі і пом'янути Вчителя щирим словом.

Джерело: Отчий поріг. - 2015. - № 11.