четвер, 2 червня 2016 р.

Дзвонарі

    За свою непросту, дуже важливу роботу вони взагалі не отримують платні. Пояснюють: той, хто хоча би раз по-справжньому займався цим, приходить знову. Адже це місце притягує їхні душі, наче потужний магніт. Минають роки, а вони, точнісінько так само, як і вперше, поспішають сюди – за будь-якої, навіть жахливої, погоди. Бо саме тут забувають про всі свої негаразди.
ЯК «САМСОН» ПОТЬОМКІНА ПОКАРАВ
    Анатолій Петрович Синиця за віком – найстарший і найдосвідченіший дзвонар у чернігівському Спасо-Преображенському соборі. Його «стаж» – понад двадцять років! Чоловік каже, що для нього це – дуже важлива робота, хоча й безкоштовна. До того ж, він не тільки грає, а й цікавиться різноманітними історіями про чудодійні властивості церковних дзвонів.
    – Існує історичний факт, про який знають історики та краєзнавці, – розповідає Анатолій Синиця. – Свого часу знаменитий вельможа Григорій Потьомкін приїхав до Чернігова й несподівано серйозно занедужав. А тут був дзвін, який висів на дзвіниці біля теперішнього Колегіуму на Валу. Називався цей величезний дзвін Самсон і мав, за численними свідченнями очевидців, неймовірну життєдайну силу. Коли захворів Григорій Потьомкін, почали бити в цей дзвін. Так тривало три дні, аж доки князь повністю одужав. Він настільки повірив у дивовижну силу Самсона, що наказав зняти його з дзвіниці і забрав із собою.
    Проте чернігівці дуже засмутилися та образилися на вельможу, котрий силоміць позбавив місто улюбленого дзвона, так невдячно відплативши людям за добро. Жителі не приховували сліз, казали, що їхня дзвіниця наче осиротіла... І сталося неймовірне. У містечку Ясси князь Потьомкін знову захворів. Та так, що незабаром там і помер. За переказами, Самсон знову повернувся до нашого міста, де вірою і правдою служив чернігівцям. Аж доки настав кривавий 1917 рік, коли войовничі атеїсти заходилися нищити храми. Не пожаліли вони і чудодійного дзвона... Тепер, на щастя, інші часи. І чернігівці можуть вільно насолоджуватися духовною музикою.
    Я відпочиваю на дзвіниці Спаського і душею, й тілом. Трапляється, приходиш сюди надзвичайно стомленим – чи то на фірмі робота виснажила, чи вдома якісь негаразди. Але тільки-но починаєш дзвонити, як одразу відчуваєш неймовірне полегшення. Сила дзвонів проникає в тіло. Стаєш спокійним та впевненим у собі. Після цього можна легко вистояти кількагодинну службу в церкві й повернутися додому бадьорим, натхненним та здоровим! – говорить Анатолій Синиця.

ЗЦІЛЕННЯ ДУШІ І ТІЛА
    Багато доброго Анатолій Петрович пригадує про отця Іону, колишнього настоятеля Спасо-Преображенського собору, який став дзвонарем у 10 років. Батьки хлопчика, а також усі його родичі були віруючими. І хоч майбутній священик був тоді ще зовсім дитиною, всі односельці сприймали його, як досвідченого дзвонаря! Хлопчикові це надзвичайно подобалося, щоразу летів до церкви, немов на крилах. Відтоді вже й не уявляв свого життя поза храмом. Постійно бив у дзвони, аж доки став священиком. Хоча й потім не раз дзвонив у Троїцькому соборі, навчав свого мистецтва молодих музик. Власне, і нині дзвонарі грають за його наукою – і у Троїцькому соборі, й у Спасо-Преображенському. Отець Іона запевняв: «Коли я чую цю дивовижну музику, серце наповнюється невимовною радістю». І про церковні дзвони він міг розповідати годинами!
    – Отець Іона відійшов у вічність, однак усі віруючі й тепер згадують про нього з великою повагою, як про дуже побожну та прекрасну людину, – сказав нинішній настоятель Спасо-Преображенського собору отець Георгій, котрий теж раніше із задоволенням та любов’ю дзвонив у церковні дзвони.
    – Взагалі ж, на дзвіниці нашого собору – 18 дзвонів, – розповідає Анатолій Синиця. – Дзвін – це духовний музичний інструмент. Він прийшов до нас із Італії – з містечка Кампана. Для чого застосовується у православній церкві дзвін? Коли збирається громада на службу, то спочатку вдаряють у найбільший дзвін, який називається «благовіст», тобто «блага вість». Після цього часто буває «тридзвін» – лунає не один, а три дзвони. У суботу увечері та в неділю вранці дзвонять у всі дзвони. І коли треба бити в усі дзвони, на дзвіниці одночасно грають щонайменше четверо музик.
 Особливо натхненна і тривала ця музика – на великі церковні свята, – продовжує Анатолій Петрович. – Я переконаний, що дзвони мають цілющу силу – вбивають усі віруси та мікроби довкола. Власне, це підтверджують і численні дослідження медиків. Тому всім, хто нездужає, гру
дзвонів слухати дуже корисно. Недаремно ж усіх дзвонарів називають Божими музиками та цілителями душ.
    У Спасо-Преображенському соборі дзвони дібрані за нотами – займалися цим фахівці з Чернігівського музичного училища. Дзвони – різної ваги. Взагалі, у церквах вони бувають від 70-ти кілограмів до двох тонн, хоча трапляються й більші. Звичайно, сьогодні по дзвони не треба їхати до Італії – в Україні вистачає майстрів, здатних виконати будь-яке найскладніше замовлення. Дзвонарі у Спасо-Преображенському соборі консерваторій не закінчували. Вони грають серцем, – пояснює нам Анатолій Синиця. – Власне, професійні музиканти, які звикли робити свою справу лише за гроші, просто не здатні відчути і відтворити таку прекрасну гармонію. Дзвонарі Спаського приходять сюди не для того, аби отримати якусь винагороду, а винятково за покликом душі. Тому в їхній грі немає фальші. Отож отцю Георгію за своїх дзвонарів не соромно.
ЯНГОЛИ ДОТОРКНУЛИСЯ...
    Олена Петрівна Кермік працювала бібліотекарем у чернігівській школі № 28. А тепер вона – чудовий дзвонар!
    – Одного разу мій колишній учень Борис запросив мене на дзвіницю, і я так захопилася, що захотіла опанувати це благородне мистецтво, – говорить моя співрозмовниця. – Було це у 2008-му. Відтоді я весь час вчуся, вдосконалюю свою майстерність. Тож у 2010 році отець Георгій благословив мене, і я стала дзвонарем. Мені це так подобається, що взагалі не уявляю без цієї музики свого життя!
    Дзвонарі-новачки, доки не звикли, міцно затуляють вуха. Адже коли водночас лунають усі дзвони, вгорі, на дзвіниці, силу звуків можна порівняти з децибелами потужної рок-групи або навіть ревінням реактивного літака, що злітає з аеродрому. Проте з часом дзвонар, який розуміє всі тонкощі цього мистецтва, досконало опановує техніку безпеки. Тож на слух жоден із п’яти дзвонарів Спаського не скаржиться... Також усі вони – люди загартовані, й жодна негода їх тепер не лякає.
    – Вітер на дзвіниці відчувається дуже сильно... І тут – прохолодно, – розповідає Олена Петрівна. – Але ж служба у храмі ніколи не відміняється, а перед службою обов’язково лунають дзвони. Трапляється, що й віхола, і дощ періщить мов із відра – все одно приходиш і дзвониш...
    Знаєте, мій колишній учень Борис, про якого я згадувала, – привітно усміхається співрозмовниця, – саме ось тут, на цій дзвіниці, познайомився з Наталією. Вони покохали одне одного й узяли шлюб. Відтоді вже понад п’ять років – разом. Ось така романтична історія про сім’ю дзвонарів!
    Наш керівник – досвідчений дзвонар Сергій Рогачов, котрий працює в тепломережах... Ще немало навчив мене цього мистецтва Сергій Вадимович Малишко. Він – кандидат наук, а його дружина співає на кліросі у Спаському соборі. У них двоє дітей. Дуже хороша родина!
    Христина Ципельова ходить на дзвіницю вже три роки. А трудиться нині провізором в аптеці. Спробувати свої сили у грі на дзвонах її запросила Олена Петрівна Кермік.
    – Я півроку вчилася, і у мене вийшло – отець Георгій благословив. Це було таке щастя! – розповідає Христина. – Приємно, що й рідні до мого покликання поставилися добре. Я їх водила на дзвіницю – і тата, й маму, то вони були в захопленні. Взагалі ж, усі дзвонарі не приховують від близьких, друзів та знайомих своєї ще одної дивовижної професії. Бо коли я дзвоню, рідним дуже подобається! І колеги на роботі до цього прекрасно ставляться. Розпитують про всі нюанси такого мистецтва, часто приходять послухати. Я і друзів своїх приводила на дзвіницю, їм було дуже цікаво...
    Я також побував на дзвіниці. Затамувавши подих, слухав цю величну, загадкову музику. І справді відчував присутність якоїсь неймовірної, потужної сили. Так, наче янголи доторкнулися!
Джерело: Дзюба С. Дзвонарі : [Спасо-Преображенського собору] / Сергій Дзюба // Деснянська правда. - 2016. - 26 травня. - С. 5.

Немає коментарів:

Дописати коментар