субота, 17 вересня 2016 р.

Петро Пулінець (1941-2001)


    В українську поезію Петро Пулінець прийшов, як у переважній більшості приходять до неї, в пору своєї юності, що випала на початок 60-х років, позначених у нашому письменстві неперебутніми талантами його дещо старших ровесників — Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, багатьох інших поетів і прозаїків, яких тепер ми зазвичай називаємо шістдесятниками.
     Випало так, що отой нескорений дух шістдесятництва по-особливому відчувався у стінах Ніжинського педінституту імені Миколи Гоголя, передовсім на філологічному факультеті, де довелося навчатися хлопцеві з невеличкого хутора Бакланова, що біля Ніжина. Щойно закінчивши вуз, видав свою першу збірку новел Євген Гуцало, ще студентами підготували свої перші поетичні збірки Леонід Горлач та Володимир Мордань, з якими в один час навчався Петро Пулінець.
    Власне, ціле гроно талантів виплекав тоді й дещо пізніше викладач зарубіжної літератури і водночас керівник інститутської літературної студії Дмитро Наливайко — нині академік НАН України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Саме у студентські роки залунав і поетичний голос Петра Пулінця, його вірші стали з’являтися в республіканських часописах. Пам’ятається один із номерів найпопулярнішого тоді письменницького часопису «Вітчизна», що опублікував Петрового вірша поруч із класичною вже повістю Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Пам’ятається й симпатичний маленький томик «Пісні про кохання», де поміж творів поважних майстрів поетичного слова також вміщено його ліричні рядки. Він був справді ліриком:
Ранок, мов човен, пливе по землі,
Білі вітрила, як долі.
Є восьмирічка в маленькім селі,
Вчителька юна в тій школі.
Стелеться стежечка у спориші,
В класі відкрите віконце,
І розквітає в дитячій душі
Слово Тараса, як сонце.
Небо світає — без краю, без меж,
Стягом, мов мак, пурпуровим...
Дівчино-зоренько, як ти живеш, —
Вчителько рідної мови?

   1969 року виходить його перша збірка, яку в рукописі автор назвав просто й тепло — «Хата». Та саме вже скінчилася хрущовська «відлига» і якийсь комсомольський бюрократ (а видавалася книжечка у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь»), певно, угледівши в цій назві щось патріархально-націоналістичне, дав збірці назву нейтрально-оптимістичну — «Сонячна доля».
    Петро Пулінець на той час уже працював відповідальним секретарем у редакції районної газети «Нові горизонти», що у містечку Коропі. Невдовзі молодого й талановитого не тільки поета, а й журналіста запросили до редакції обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт». А в 1974 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла його друга збірка — «Лист від батька». На жаль, вона була останньою за життя поета. Остання ж книжка «Брате мій, журавлику...», яку випало мені редагувати, вийшла в Чернігові у 2002 році, через рік після його смерті. Нині ж Петрові Пулінцю виповнилось би 75 літ.
    Петро Васильович писав вірші до останку своїх днів, хоч, звісно, повністю віддаватися поетичній творчості не міг — чимало часу забирала щоденна газетярська робота, якій, власне, і присвятив своє життя. Причому майже чверть століття він працював у нашій обласній газеті «Деснянська правда». Його поезія сповнена щирістю і щедрістю душі, ніжністю, заглибленістю у красу рідного слова, філософським осмисленням життя і світу, отим незбагненним відчуттям, що являється у хвилини натхнення «поміж сонцем і серцем — на відстані радості». Його поезії довго жити...
Джерело: Сапон В.  Поміж сонцем і серцем / Володимир Сапон // Деснянська правда. - 2016. - 16 червня. - С. 12.
 
На світлині: три поети в капелюхах -- Володимир Сапон, Петро Пулінець, Станіслав Реп’ях (1976 р.)
14.07.2016 у  Мистецькій вітальні Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка відбувся вечір пам’яті чернігівського поета Петра Пулінця (1941-2001). - Режим доступу

Немає коментарів:

Дописати коментар