понеділок, 19 вересня 2016 р.

БАСАНЕ́ЦЬ Петро Олексійович

     БАСАНЕ́ЦЬ Петро Олексійович – живописець, графік, педагог. Батько Юрія та Олександри Басанців. Чл. НСХУ (1961). Нар. художник УРСР (1990). Закін. Київ. худож. ін-т (1958; майстерня К. Трохименка), де й викладає від 1961 (нині Нац. академія образотвор. мист-ва й арх-ри): від 1981 – проф. Працює в галузі станк. живопису, станк. та книжк. графіки. Представник реалістич. напряму. Роботам притаманне поєднання громадян. пафосу з посиленою увагою до особистості героя, зокрема у творах, присвяч. гайдамац. рухові, 2-й світ. війні. Автор ілюстрацій до роману А. Хижняка «Данило Галицький» (К., 1951). У жанрі портрета створив низку психологічно переконливих образів. Учасник респ., всеукр. та закордон. (Німеччина, 1985) виставок. Персон. виставки в Ічні (1987), Чернігові (1988), Києві (1999, 2000, 2002), Прилуках (2002). Твори зберігаються у фондах Мін-ва культури і мист-в України та в НХМ. 
 Твори: «Ходаки з Чернігівщини» (1958), «У рідному краї» (1964), триптих «Чернігівці – герої Жовтня» (1967), «Танкісти» (1970), «Наш клас» (1975), «9 травня» (1984), «Додому» (1985), «Свято на Черкаській землі» (1986), «Гонта під Уманню» (1991), «Роде мій великий, роде мій прекрасний» (1992–95), «Україна духовна» (1999); портрети: Г. Якутовича (1980), П. Тичини (1991), О. Гончара, О. Коломійця (обидва – 1993), Т. Шевченка (1994), М. Романишина, Л. Лукʼяненка (обидва – 1999).

      Петрові БАСАНЦЮ на все життя запам’яталися теплі літні ночі його ранніх дитячих років. І винуватцем тих приємних споминів був сусідський парубок Іван Голованів. Бувало, тільки на село опуститься вечір, як Іван зі скрипкою в руках виходить на ґанок своєї хати і творить чудо. До пізнього вечора в сільській тиші понад ставком, що був поряд, вулицями Бурімки струмували мелодії українських народних пісень. Щемкі звуки скрипки настільки чарували й манили серце хлопчика, що він схоплювався на ноги, і, ніби загіпнотизований, біг назустріч срібним мелодіям.
    Якось вельми теплого вечора хлопчина так поспішав, що спіткнувся і, коли б не вчепився за кущ верболозу, то опинився б у ставку. Уранці мати поцікавилася, де син так забруднив одяг. Петрик змушений був розповісти правду. Марфа Панасівна терпляче вислухала сина і, звертаючись до свого чоловіка, сказала: «Олексію, зроби дитині скрипку, щоби, чого доброго, не опинився у ставку».
    Олексій Мусійович був майстром на всі руки, міг збудувати хату, зробити воза, діжку, з лози виплести кошика, а з соломи – крислатого бриля, і навіть майстерно вишивав на полотні красиві картини. Отож незабаром батько вручив синові гарненьку скрипочку. На жаль, Голованів не встиг навчити Петра грати, бо забрали Івана до армії.
    Одного вечора веселі звуки струнного оркестру привели Петрика до недавно відкритого в селі клубу. Переступивши його поріг, Петро побачив, що учні середніх класів сиділи на новеньких ослонах, які ще пахли смолою, і, уважно стежачи за помахом рук свого керівника, грали на гітарах, домбрах, мандолінах та балалайках. А старшокласники творили на сцені небачене досі чудо із чудес. На побіленій глухій стіні клубу (напевно, за браком полотна) вони малювали українську хату з похиленим димарем. Частина дітей стояла на драбинах, тримаючи в руках різних розмірів квачі, зроблені з кінських хвостів, умочала їх у відра з фарбами, що висіли на щаблях, і творила диво, зображуючи хмари, сонце, дерева. А ті, що були внизу, домальовували в хаті перекошені вікна та двері. Частина дітей, при сівши навпочіпки, фарбувала жовтою глиною призьбу.
      По сцені ходив заклопотаний директор школи Володимир Федорович Чокол, подеколи брав із дитячих рук квача і старанно виправляв огріхи своїх помічників. Директор часто відходив у глибину зали і, схиливши голову набік, критично оцінював колективну картину. А одного разу, ніби щось побачивши, широко ступаючи, піднявся по драбині й почав швидко малювати. А коли
зліз, Петро побачив, що біля димаря з’явився чорногуз, котрий мрійливо завмер на одній нозі. Зачарований побаченим, Петро обережно сів на свіжовиструганого ослона і, затамувавши подих, спостерігав, як на його очах народжувалася кольорова картина. А коли малий Петрик повернувся додому, йому до безтями захотілося малювати. Але як? Удома ні паперу, ні олівців не було... Хлопчик узяв вербову галузку й на стежці біля порога рідної хати відтворив щойно побачену у клубі картину. То був перший у житті малюнок п’ятирічного Петра Басанця. Першу в житті нагороду – грамоту – Петро держав за портрет Тараса Шевченка якого зобразив на повний зріст акварельними фарбами.
    У червні 1941-го, в день, коли юнак одержав атестата зрілості про закінчення середньої школи, його слух полоснуло страшне повідомлення – «війна». Батько і двоє старших братів з перших воєнних днів пішли боронити рідну землю від фашистської навали, а згодом і сімнадцятирічний Петро став солдатом. Тепер довелося тримати в руках не пензель, а протитанкову рушницю. На фронті між боями нак вів щоденник у малюнках, дезображував своїх бойових побратимів.
    Марфа Панасівна не спала ночами і все молила Бога, щоби чоловік і діти живими та неушкодженими повернулися до рідної хати. У тривожних чеканнях та сподіваннях жінка посивіла. З фронтових доріг повернувся лише найменший – Петрусь... Певно, Господь знав, що Петро Басанець стане художником і своїм талантом прославить рідну Бурімку та Ічнянщину далеко за межами України.
    Пригадується мені, як на початку 50-х років минулого століття я вперше побачив Петра Олексійовича. На місці, де починається наша вулиця, колись ріс крислатий клен. Одного літнього дня, сховавшись у тінь дерева, на маленькому розкладному стільчику сидів молодий напрочуд красивий чорночубий добродій з античним профілем і натхненно малював. Ми, хлоп-
чаки, немов заворожені, стояли за спиною незнайомця і, затамувавши подих, спостерігали за дивом: на наших очах народжувалася картина...
    Друга пам’ятна зустріч із Басанцем відбулася 1955 року в редакції нашої ічнянської районної га
зети. Коли я нагадав Петрові Олексійовичу, як п’ять років тому вперше побачив його, художник здивовано усміхнувся і щиро пояснив, що це було, коли він навчався в Одеському державному художньому училищі імені В. Грекова і їхав додому на канікули. Після цього наше знайомство переросло у дружбу. Мичасто зустрічалися то в рідній сільській оселі митця, то в його київській квартирі або у майстерні. Траплялося, що Петро Олексійович теж бував у моїй хаті.
    1952-го Петро Басанець із відзнакою закінчив художнє училище і, попри величезний конкурс, успішно склав вступні іспити до Київського художнього інституту. Петрові Олексійовичу пощастило, що його вчителями й наставниками були митці, котрі ще за життя стали класиками вітчизняного образотворчого мистецтва: Карпо Трохименко, Віктор Пузирьков, Сергій Герасимов, Тетяна Яблонська. Вони щедро ділилися з вихованцями навичками своєї майстерності, вчили малювати так, аби твори по-справжньому дихали життям, теплом, були правдиві та оригінальні.
    Щороку Петро приїздив у рідне село на літні канікули й разом із селянами косив траву, працював на точку, а коли колгоспники під час обідньої перерви відпочивали, розкривав свого похідного планшета й робив ескізи та замальовки для майбутніх творів.
    Петро Олексійович у 1957 році з відзнакою закінчив Київський художній інститут. Ректор інституту Олександр Пащенко запропонував Басанцеві посаду викладача кафедри живопису. Він погодився, але пізніше перейшов працювати на кафедру малюнка. Створив чимало прекрасних портретів видатних людей України: О. Довженка, П. Майбороди, В. Дрозда...
    Пригадую, як у 1982 році в Києві провідав художника, завітавши до його майстерні. Він саме натхненно писав колективний портрет, де зібрав двадцятьох двох видатних митців світової культури. Цей прекрасний твір митець назвав «Чуття єдиної родини».
    Разом зі своїми студентами Петро Олексійович щороку виїжджав на практику в найкрасивіші куточки України, зокрема на рідну Чернігівщину, і, звичайно, на Ічнянщину, в легендарну Качанівку, Тростянець та інші місця казкової природи нашого краю. У батьківській хаті він облаштував невелику, затишну художню майстерню і частенько засиджувався тут над новими своїми творами. Земля предків, отчий поріг – це життєдайне джерело наснажувало митця на творчі успіхи. На Ічнянщині він створив багато чудових полотен.
     На створених Петром Басанцем полотнах – мальовничі краєвиди Бурімки, Качанівки, Ступаківки і взагалі Чернігівщини. Це картини «Материн город» (1950), «Церква у Седневі» (1962), «На рідній землі» (Т. Шевченко на Чернігівщині) (1964), «Портрет М. І. Кибальчича» (1970), «Липова алея у Качанівці» (1985), «Ранок у Качанівці» (1990), «Золота осінь» (1992) та безліч інших знаменитих творів. Однак особливої уваги заслуговує монументальне епохальне полотно «Україна духовна». Сім років митець писав колективний портрет, на якому увічнив майже сто п’ятдесят історичних постатей, котрі жили і творили в Україні та для України. Видатний творчий доробок земляка став окрасою та гордістю Маріїнського президентського палацу у столиці. Талановито, в оригінальному стилі, художник розписав і фойє головного входу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Особливо вражають унікальні портрети великих синів нашої землі – святого Володимира й Тараса Шевченка.
    Художник був знаменитим учасником всеукраїнських та міжнародних виставок, котрі проводилися, зокрема, в Німеччині, Австрії, Румунії, багатьох інших державах. Мене завжди дивували його феноменальна працездатність і надзвичайна скромність, щира доброзичливість. Коли 2001 року виходив у світ двотомник моїх творів – «Квітка папороті» та «Днів і ночей таємниці», я попросив Петра Олексійовича, щоб він написав до видання мій портрет, і художник охоче й одразу виконав моє прохання. Петро Олексійович ілюстрував обкладинку книжки Станіслава Реп’яха «...Моє серце в Ічні...», яка розповідає про мій життєвий і творчий шлях.
     Велике щастя відчував митець у натхненній творчій праці, а ще був щасливий тим, що повторився у своїх учнях. Багато його вихованців стали відомими митцями: це – зокрема, ректор Української Академії образотворчого мистецтва та архітектури Андрій Чебикін; професор,
член-кореспондент академії Михайло Гуйда; професор Віктор Задорожний; доцент Іван Котонюк і багато інших. Свого часу обласну організацію Національної спілки художників України очолював учень Петра Басанця – заслужений художник України Олексій Какало.
    Петро Олексійович та його дружина Зінаїда Олексіївна раділи, що їхні діти – Юрій і Леся – закінчили вуз, де колись навчався батько, й успадкували його професію. Неабиякі здібності до живопису та дизайну виявилися в онука Івана, який представляє третє покоління Басанців-художників.
    Згадалася мені весені весна 2006 року. 23 квітня, з нагоди 80-річчя видатного земляка Петра Басанця, в залі Ічнянської школи мистецтв відкрили персональну виставку його творів. Наприкінці цієї урочистої події у ювіляра поцікавилися:
     – Петре Олексійовичу, зізнайте ся нам, звідки ви черпаєте наснагу і творчу енергію, щоб писати такі прекрасні та зворушливі полотна?
    Митець щиро усміхнувся і, не роздумуючи, коротко відповів:
   – Джерело моєї наснаги – рідна Ічнянщина. І отчий поріг!
    Він мав надзвичайно високий творчий потенціал та багато нових цікавих задумів. Але взимку 2007 року трапилася біда – пізнього вечора Петро Олексійович повертався з академії додому, підсковзнувся й упав... Коли «швидка допомога» доставила Басанця в лікарню, виявилося, що у нього – перелом лівої ноги в кульшовому суглобі. Майже півроку художник пролікувався у військовому шпиталі. Влітку Петра Олексійовича виписали і вдома він уже почав ходити. Написав чудовий натюрморт...
    Однак 16 жовтня Петрові Олексійовичу несподівано стало зле. І коли приїхала «швидка», лікарі вже не змогли врятувати життя видатного митця. Як заповідав Петро Олексійович, поховали його на Ічнянщині, в Бурімці, поруч із могилою матері.
    Не стало художника, проте залишилася його прекрасна спадщина. Воістину, митці ніколи не помирають – продовжують жити у своїх творах таучнях.
Станіслав МАРИНЧИК
Джерело: Маринчук С. Джерело наснаги / Станіслав Маринчук // Деснянська правда. - 2016. - 19 т равня. - С. 8.

Немає коментарів:

Дописати коментар