вівторок, 3 січня 2017 р.

До 140-річчя від дня народження П. П. Верни (1877—1966)

   Мистецтво художньої різьби по дереву із найдавніших часів відоме українському народові. Посуд, хатні прикраси, різані ложки, ярма худоби, іконостаси у старовинних сільських церквах, оздоблені витонченим орнаментом — усе це говорить про високу майстерність та вікові традиції українців. Дерево — матеріал, який піддається руйнації набагато більше, ніж метал чи опалена глина, цим і пояснюється те, що найдавніші зразки українського народного різьблення по дереву, які збереглися до наших днів, належать кінцю XVII — початку XVIII ст. Але на основі аналізу цих орнаментів можна зробити висновок, що традиції мистецького оброблення дерева сягають своїм корінням у ще дальше минуле. Одним із найталановитіших майстрів цього декоративно-ужиткового мистецтва був Петро Петрович Верна — скульптор-самоук, який протягом життя створив багато оригінальних творів.
    Народився майбутній митець на початку січня 1877 р. на хуторі Гора неподалік від Борисполя у простій селянській родині. Сім'я жила дуже бідно, ледве хлопчикові виповнилося п'ять років, як гіомер батько, а невдовзі родину спіткало ще одне лихо: через сварки за землю їм спалили хату, тож мати з чотирма дітьми побудували землянку, щоб не залишитися просто неба.
    Петро ріс розумним та допитливим, любив слухати історії про козаків та відвідувати разом із мамою ярмарки, які тоді влаштовували в Борисполі чотири рази на рік. Саме на ярмарку він уперше побачив ляльок, вирізаних з дерева, гарно розмальованих та одягнених. Повернувшись додому, хлопчик і сам заходився майструвати щось подібне. Спочатку це були незграбні, схожі на чурбани фігури, які Петро розфарбовував соком буряка та сажею, а потім навчився і шити, спостерігаючи, як це робить мати, і одягав свої витвори в костюми із копійчаних тканин.    Одного разу на ярмарку він побачив ляльку із прикріпленими до її ніг та рук мотузками, і
повернувшись додому, зробив таку саму. Ці забавки стали першим кроком до творчості на довгому шляху майбутнього майстра народного мистецтва.
   Хлопець тягнувся до знань, але на хуторі не було школи, а вчителі, які приходили час від часу, щоб навчати дітей, організовуючи імпровізовані школи, брали за науку гроші, яких у матері П. Верни не було. Тож вона купила синові буквар, по якому Петро вчився читати за допомогою двоюрідного брата Андрія. Незабаром хлопчик навіть перевершив свого "вчителя" і досить вільно читав цілі розділи з букваря.
   З десяти років Петро найнявся до заможних селян пасти худобу, а оскільки в маленького пастуха було багато вільного часу, то тепер він вирізав із дерева вже не ляльок, а коробки для тютюну та фігурки солдатиків, які прикрашав візерунками. Випасаючи худобу, хлопчик уважно придивлявся до ярм, які часто були оздоблені різними орнаментами, і поступово навчився складати власні та уквітчувати ними свої вироби.
   Коли П. Верні виповнилося 15 років, йому пощастило влаштуватися на зиму козачком до одного з багатих маєтків, де доглядав шестирічного сина господині. У будинку була велика бібліотека, яка містила збірки творів Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Некрасова, М. Гоголя та інших письменників. Хазяйка дозволяла Петрові користуватися нею, що неабияк вплинуло на духовний та культурний розвиток неосвіченого юнака та ще більше розпалило його прагнення коли-небудь здобути освіту. Особливо вразили майбутнього художника твори Т. Шевченка. Через багато років Петро Петрович пригадував, що був тоді зачарований "Кобзарем" і більшість віршів вивчив напам'ять, вони справили великий вплив на його творчість.
   Переживши голодну зиму 1892 р., юнак став за чередника до іншого поміщика, а через шість років вступив чорноробом до економії. Там він навчився працювати з різним столярним інструментом, що стало йому в нагоді пізніше, коли він повністю присвятив себе різьбярському мистецтву. Але поки що на вирізування не вистачало часу, тому, задовольняючи жагу до творчості, молодий наймит перемальовував репродукції з журналів, які випадково потрапляли до його рук.
   П. Верну завжди вабило мистецтво, він постійно знаходив красу у житті, у найпростіших речах, у природі. Частенько спостерігав за роботою іконописців, іноді у вільний час допомагав виготовляти фарби або брав пензель і сам малював одяг та фон, а майстер потім вписував обличчя святих. Петро швидко навчився працювати олійними фарбами, здобув деякі знання про малюнок. Саме в богомазів він уперше побачив репродукції картин І. Рєпіна, М. Ге, І. Крамського та інших відомих художників. Через деякий час Петро взявся копіювати ікони на замовлення односельців, що стало для нього першим досвідом та своєрідною школою малюнка. Здобуті знання слугували йому протягом усієї багаторічної творчої діяльності.
   У 1900 р. П. Берна одружився із М. Борисенко, яка працювала в тому ж маєтку пралею, тобто була такою ж наймичкою, як і він. Молодій родині потрібні були гроші, тому Петро працював одночасно на кількох роботах: охороняв панський ліс, будував пічки для односельчан, шив одяг на замовлення для сільських дітей тощо. За безпросвітною працею парубок зовсім не мав вільного часу, аби займатись улюбленим мистецтвом, проте мрія про творчість не полишала Петра.
   Першою серйозною роботою митця став портрет Т. Шевченка, який П. Берна побачив на коробці з-під цигарок та наважився втілити в дереві. Сталося це 1912 року. Робота вийшла напрочуд гарною, дуже сподобалася всім знайомим Петра, але, на жаль, до наших днів не збереглася. Наступним у творчому доробку майстра став портрет М. Гоголя, який П. Берна вирізав на тоненькій дерев'яній пластинці та вставив у незвичайну різну раму, яку, звісно ж, зробив сам — портрет письменника обрамлювали орли та фифони.
   Згодом з-під різця майстра вийшла дерев'яна скульптура "Т. Г. Шевченко біля Дніпра" за репродукцією картини К. Трутовського. Дивовижно, що на той час П. Берна не мав навіть потрібних інструментів і всю роботу виконував звичайним ножем та долотом. Цей твір він надіслав у Харків на художню виставку, а невдовзі прийшов лист від її керівників, які високо оцінили роботу та пообіцяли авторові допомогу.
    У грудні 1912 р. київський журнал "Огни" розмістив фотографію вищезгаданої скульптури митця, а поруч світлину із зображенням землянки, де Петро Петрович прожив багато років. У тому ж номері була опублікована стаття під назвою "Гинуть таланти", у якій автор описав неймовірний хист П. Верни. Але, на жаль, ні стаття, ні участь у виставці не допомогли митцеві покращити умови життя та праці.
   У 1912—1913 рр. П. Берна працював над дерев'яною скульптурою "Кобзар", створивши два варіанти твору; один з них зберігся до нашого часу та знаходиться в одному з музеїв Києва.
   У 1913 р. у Києві проходила Всеросійська промислова виставка, на якій експонувалися не тільки досягнення промисловості, а й твори мистецтва. П. Берна надіслав туди свою нову роботу — "Зустріч Тараса Бульби з синами". Через деякий час митець отримав від управляючого виставкою повідомлення про нагороду автора похвальним листом. Скульптуру ж придбав один із представників знаті, заплативши за неї гарні гроші.
    Отже, творчість П. Верни набувала все більшої популярності: із ним знайомилися київські художники та меценати, про нього писали в газетах, у магазинах продавалися фотографії його творів. Тим часом сам скульптор-самоук усе менше уваги приділяв творчості, оскільки сім'я поступово зростала, потрібні були кошти на її утримання, отже, доводилося багато працювати, побут забирав майже весь час. Та, попри труднощі, П. Верна продовжував різьбярську працю і незадовго до початку війни 1914 р. створив нову скульптуру — бюст Т. Шевченка. Автор неодноразово робив дублікати погруддя та продавав їх через київські комісійні магазини, отримані кошти були дуже своєчасними в бідній сім'ї.
   До війська П. Верну не взяли через поганий стан здоров'я, але за роки війни він не створив жодної нової роботи, оскільки потрібно було виживати та годувати родину. Під час виставки, яку організувало та провело в 1915 р. Товариство харківських художників, експонувалася його стара робота — скульптура "Кобзар".
   У 1921 р. майстер отримав перше велике замовлення — жителі Броварів забажали мати погруддя Т. Г. Шевченка в натуральну величину. Через деякий час відбулося урочисте відкриття цього, без перебільшення, пам'ятника, а пізніше митець зробив кілька копій цієї роботи для багатьох сіл та містечок України.
    На початку 1925 р. П. Верна створив одну з найкращих своїх робіт — портрет дружини Маланки розміром приблизно у три четвертих справжньої величини. Складність завдання полягала в тому, що дружина дуже соромилася та не хотіла позувати, тому майстрові доводилося ловити кожну зручну хвилину і працювати уривками. У той час митець-самоук не мав навіть найменшого уявлення про ескізи, роботу у глині чи пластиліні, а користувався тільки твердим матеріалом, тому один невдалий рух міг зіпсувати весь твір. У тому ж році П. Верна закінчив невелику скульптуру "Запорожець запалює люльку", яка зображує літнього козака із флягою біля пояса та рушницею за плечима. Протягом 1926 р. митець вирізав кілька статуеток та каламарів, прикрашених барельєфами на різні теми, здебільшого — на українські народні мотиви або ж зображенням улюбленого Петром Петровичем Т. Шевченка.
   У 1928 р. художник почав працювати над новим твором — статуеткою Катерини з однойменної поеми Т. Шевченка. Для неї П. Верна обрав епізод, так описаний поетом: 
Іде шляхом молодиця... 
У латаній свитиночці, 
На плечах торбина. 
В руці ціпок, а на другій 
Заснула дитина.
   Скульптура вийшла просто надзвичайною: яскраво передавала почуття нещасної жінки, вражала всіх, хто її бачив, особливо вперше. Статуетка "Катерина" — одна з найчудовіших робіт майстра.
   На початку 1930-х рр. на сторінках газет знову з'явилися публікації про видатного митця-самоука та його непросте життя. На цей раз художника помітили громадські організації, які, пишаючись талановитим земляком та прагнучи допомогти йому, зібрали кошти на конче необхідний майстрові набір інструментів для сницарства, що складався з 21 предмета. Це статто не тільки неймовірно корисним подарунком для П. Верни, а й ознакою того, що його творчість потрібна людям, знана ними та шанована.
   У 1929 р. з-під різця майстра вийшла наступна робота, що стала загальновідомою — чорнильний прилад "Сіяч", у якому скульптор зобразив українського селянина, що засіває руками поле. Цим твором П. Берна почав серію чорнильниць, декорованих скульптурами селян і селянок. Найталановитіші з них — прилади "На городі" та "Викорчовування пнів у лісі". Узагалі П. Берна, якому протягом життя довелося багато працювати фізично, у зображенні селян під час роботи досяг великої виразності. Усі ці сіячі, косарі, городниці, лісоруби були взяті зі щоденного життя; вони стоять не в надуманих позах, а відтворені такими, якими їх бачив автор.
   Відома ще одна з улюблених тем у творчості митця — змальовування бандуристів. Протягом століть велику роль у житті українського народу відігравали історичні думи та пісні. Кобзар і лірник були носіями всіх дум і мрій народних. Під акомпанемент своїх інструментів вони співали про боротьбу з татарами, польською шляхтою, прославляли народних героїв, які боролись проти гнобителів. Кобзар, лірник, бандурист завжди були оточені любов'ю та увагою народу, саме до цього образу народного співця неодноразово звертався у своїй творчості П. Берна. Починаючи з перших творів, які зображували бандуристів, Петро Петрович поступово створив галерею образів, які показували життя українського народу.
   У 1929 р. митець задумав багатофігурну скульптуру "Слухають кобзаря", що було дуже складним у виконанні завданням. Розробляючи цю тему, митець протягом кількох років створив два варіанти цієї скульптури. Незважаючи на те, що твір складався із порівняно великої кількості фігур, автор зумів кожну з них наділити індивідуальними рисами. Народного співця слухають дівчата, парубки, старі, діти, усі вони захоплені музикою та співом, на їхніх обличчях відбиті різні емоції та переживання.
   Скульптурна група була закінчена в 1933 р., а в 1937 р. її придбав музей Т. Шевченка в Каневі (під час окупації міста фашистами ця композиція П. Верни зникла). У 1933 р. різьбяр створив ще одну надзвичайно талановиту роботу, що отримала назву "Рабство".
 
У 1930-ті рр. майстерність П. Верни стала ще досконалішою. Він працював над багатофігурними скульптурами, портретами, декоративними тарілками, посудом. Незважаючи на постійно зростаючий професіоналізм, митець розумів, що для подальшого розвитку таланту йому необхідне навчання у спеціалізованому закладі. Він дуже прагнув та мріяв отримати освіту, але побоювався, що до художнього училища або інституту нізащо не приймуть людину, яка не має навіть шкільної освіти. Але він, на щастя, помилився. Кореспондент однієї з тогочасних газет, що неодноразово писав про важку долю талановитого майстра, звернувся до керівництва району з проханням допомогти П. Берні. У 1934 р. була організована виставка, куди свої твори (автопортрет, кілька фігур зі скульптурної групи "Слухають кобзаря" та чорнильний прилад "Дівчина, що збирає огірки") приніс і Петро Петрович. Після експозиції альбом із фотографіями творів майстра та офіційний лист із клопотанням щодо отримання освіти талановитим чоловіком керівництво району надіслало до Києва. Незабаром надійшла відповідь: П. Верну запросили негайно приїхати до столиці зі своїми роботами.
   Того ж року П. Верну зарахували вільним слухачем до Київського художнього інституту — і в його житті настав новий період. У навчальному закладі він відвідував класи малюнка, скульптурні майстерні, слухав лекції з анатомії та історії мистецтва. Незвичайному студентові не тільки платили стипендію, а ще й особливу пенсію, адже під час навчання він не міг працювати, а родину потрібно було поїти-годувати. В інституті Г1. Верні доводилося багато ліпити з натури, що було абсолютно новим та дуже необхідним для майстра, оскільки раніше він працював одразу із твердим матеріалом — деревом; тепер же зміг оцінити переваги підготовчої роботи, коли спочатку майбутня скульптура виліплювалася з глини або пластиліну, тобто пластичного матеріалу, що давало можливість удосконалити та змінити її, а лише потім утілювати у твердому.
   У 1936 р. П. Верна закінчив інститут, того ж року створив портрет О. Пушкіна, який він, як і деякі інші твори того часу, своєрідно затонував. Техніка полягала в тому, що майстер спочатку сильно закопчував скульптуру над свічкою, а потім протирав окремі місця ганчіркою. Завдяки такому тонуванню він досягав дуже виразної гри світла та тіні.
   У 1936 р. у Києві відбулася Всеукраїнська виставка народного мистецтва, на якій серед інших експонувалося й багато творів П. Верни. А через три роки митець взяв участь у ювілейній виставці, присвяченій 125-річчю від дня народження Т. Шевченка. Серед численних творів, надісланих з усіх куточків України, були такі його роботи: декоративна тарілка "Мені тринадцятий минало..." та медальйон із портретом Тараса Григоровича. Після закінчення виставки їх придбав Київський державний музей ім. Т. Г. Шевченка.
   Іще одна славнозвісна скульптура митця — "Освіта" — символічний образ освіти у вигляді літньої української жінки в національному костюмі, з книгою в одній руці та палаючим світильником — в іншій. У 1940 р. роботи "Освіта" і "Запорожець запалює люльку" П. Верна відіслав на чергову виставку. За ці твори майстра нагородили дипломом, а експонати перевезли до Дніпропетровська, а згодом — до Харкова, де вони, на жаль, загинули після окупації міста німецько-фашистськими загарбниками.
   Війна застала Петра Петровича із різцем у руках, він щойно закінчив нову тарілку з барельєфом — ілюстрацією до твору Т. Шевченка "Якби ви знали, паничі". Коли німецькі війська увійшли до Києва, П. Верна переїхав до родичів у Бориспіль. Щоб не померти з голоду, митцеві довелося займатися різними ремеслами, як колись у молоді роки. А вирізувальники лежали в ящику, старанно вкриті маслом, бо вільного часу у художника тепер не було, він жив лише спогадами про виставки та творчість. Так минув рік. Одного разу, читаючи М. Гоголя, П. Верна загорівся ідеєю створити щось за мотивами його творів; так з'явилася статуетка "Коваль Вакула верхи на чорті". Закінчивши роботу, митець відніс її до знайомого фотографа, щоб зробити світлину, де її випадково і побачив один із німецьких офіцерів. Наступного дня різьбяра викликали до поліції та відібрали скульптуру, яку з того часу ніхто більше не бачив21. Пізніше, уже після війни, Петро Петрович зробив її дублікат. У 1941 р. П. Верна виконав і ряд інших робіт — переважно це були тарілки з барельєфами, портрети знайомих, вироби зі складними орнаментами.
   У роки війни митець зайнявся живописом. Збереглася одна картина того часу, виконана олійними фарбами, цікава тим, що у її основу покладено факти з реального життя: улітку 1943 р. через Бориспіль йшли юрби вигнаних зі східних районів України людей. Тож П. Верна зобразив групу селян із клунками за плечима, які проходили повз палаючі хати.
  Після звільнення Бориспіля від окупантів П. Верна з новим натхненням узявся за улюблену справу. На початку 1944 р. він вирізав погруддя Т. Шевченка для меморіального будинку-музею Великого Кобзаря в Києві. Того ж року створив ще один портрет видатного поета, але вже в іншій, новій для себе техніці. У 1945 р. майстер закінчив багатофігурну скульптуру під променистою назвою "Вигнали німців", того ж року твір експонувався на Восьмій українській художній виставці в Києві, після чого його придбав один зі столичних музеїв.
   Наступного року митець вирішив звернутися до теми, яка вже мала місце у його творчості, а саме — створити скульптурну групу на тему вірша Т. Шевченка "Мені тринадцятий минало...". П. Верна виконав два варіанти цієї роботи; нам більше відомий той, де митець зобразив юного Тараса, який годує овець хлібом зі свого бриля. Галерею образів народних співців та музикантів майстер завершив роботою "Перебендя". Це був не тільки узагальнений образ народного співця, а скульптура, сюжет якої навіяний віршем Т. Шевченка:
Перебендя, старий, сліпий, 
Хто його не знає? 
Він усюди вештається 
Та на кобзі грає.
   Слід зауважити, що твори П. Верни на шевченківські теми є кращими зразками української народної скульптури XX століття.
    1948 р. у біографії Петра Петровича ознаменований створенням багатофігурної композиції "Енеїда" за однойменним твором І. Котляревського. Надихнув різьбяра уривок з поеми, у якому йдеться про зустріч чаклунки Сивілли з триголовим псом, що охороняє вхід до пекла:
Аж баба хліб Бровку шпурнула 
І горло глевтяком заткнула, 
То він за кормом і погнавсь. 
Еней же з бабою старою 
То сяк, то так попід рукою 
Тихенько од Бровка убравсь.
   Скульптури "Енеїда" та "Мені тринадцятий минало..." були представлені на Десятій українській художній виставці.
   Твори українського майстра-різьбяра неодноразово експонувалися на виставках у Києві, Харкові, Москві, Ленінграді, Варшаві та в інших містах. За успіхи в галузі народного образотворчого мистецтва П. Верну було нагороджено почесною грамотою та грошовою премією.
    У 1949 р. митець вирізав скульптуру "Озеленимо дороги", яка не поступалася в майстерності виконання кращим його творам. Того ж року Петро Петрович створив ще кілька відомих та неймовірно прекрасних робіт, які зайняли почесні місця в музеях України.
   У 1950 р. П. Верна зробив портрети І. Котляревського та прославленого ватажка повстання українських селян на Поділлі Устима Кармелюка. Над ними скульптор працював із особливою любов'ю, проте підірване ще змолоду здоров'я давалося взнаки. Саме через хворобу митець на початку 1960-х рр. був змушений припинити художнє оброблення дерева.
   Навесні 1951 р. у Москві у дні української літератури та мистецтва була організована виставка, де серед інших експонувалися й роботи
П. Верни. Ця виставка стала для різьбяра звітом про багаторічну творчу діяльність. Журнал "Искусство" писав про його твори: "В роботах Верни відчувається велика спостережливість, уміння зловити і передати головне, найбільш характерне і, разом з тим, чудова властивість знайти суттєве й важливе часом в найнезначніших, здавалося б, речах і деталях..."22.
    За успіхи в розвитку народного мистецтва в 1951 р. Петро Петрович нагороджений медаллю "За трудову відзнаку", у 1964 р. — отримав звання "Заслужений майстер народної творчості".
   Його не стало на 89-му році життя, після п'ятнадцяти років хвороби, яка не давала втілити нові задуми в улюбленому матеріалі — дереві. Помер майстер 3 квітня 1966 р. у Борисполі.
   Творчий шлях П. Верни — це шлях скульптора-самоука. Його доробок збагатив народне мистецтво такими видами, як статуетки на теми літературних творів, портрети, тематичні барельєфи тощо. Творчість П. Верни органічно пов'язана із повсякденним життям народу, його історичним минулим, і це робить митця справжнім і визначним народним майстром.
ЛІТЕРА ТУРА
Основні видання П. П. Верни

Листи Петра Верни до Миколи Колєнова // Народна творчість та етнографія. — 1991,—№6, —С. 29—34.
Про П. П. Верну
Йова И. Петро Петрович Верна. Сонячні його сліди / Н. Йова, Т. Гойда, В. Сайко. — Бориспіль : Люксар, 2011. — 36 с.

Променицький К. К. Петро Петрович Верна : нарис про життя і творчість скульптора / К. К. Променицький. — Київ : Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. літ. УРСР, 1958. — 24 с., 10 арк. іл.

Бутник-Сіверський Б. С. [Верна Петро Петрович] / Б. С. Бутник-Сіверський // Українське радянське народне мистецтво [1941—1967] / Б. С. Бутник-Сіверський. — Київ, 1970. — С. 44—48.

Верна Петро Петрович // Шевченківський словник : у 2 т. / відп. ред. Є. П. Кирилюк. — Київ, 1976. — Т. 1 : А — Мол. — С. 111 : іл. Верна Петро Петрович // Мистецтво України : енциклопедія : в 5 т. / редкол.: А. В. Кудрицький (відп. ред.) [та ін.]. — Київ, 1995. — Т. 1 : А — В. — С. 307 :іл.

Голуб М Своїх г ероїв треба знати в обличчя : [літ.-муз. композиція в міськ. музеї, присвяч. Петру Верні] / Марія Голуб // Ринок. Бориспіль. — 2011. — 27 трав.

Денисенко Н. Творив без ескізів / Н. Денисенко // Українська культура. — 2007. — № 1. — С. 46—47.

Зиль А. С. Творець скульптурної Шевченкіани / А. С. Зиль // Скарб писарської гори : матеріали Бориспіл. міськрайон. наук.-практ. конф. "Краєзнавство як феномен історичного розвитку та державотворення України", присвяч. 75-річчю утворення Київ. обл. — Київ, 2007. — С. 47—51. 

Йова Н. Петро Петрович Верна: сонячні його сліди / Наталія Йова, Тетяна Гойда // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції на тему: "Українознавство як феномен історичного розвитку та державотворення України", присвяченої 135-річчю від дня народження Петра Верни /упоряд.: В. Литвин [та ін.]. — Бориспіль, 2011. — С. 128—148. 

Пестонюк І. П. Пам'яті П. П. Верни / І. П. Пестонюк // Народна творчість та етнографія. — 1966. — №4. — С. 109—110.

Рогозівськіш Г. Скульптор-пічник / Г. Рогозівський // Всесвіт. — 1929. — №2,—С. 53—60.

Сайко В. Його безцінний дар : [до 135-річчя від дня народження П. П. Верни] B.    Сайко // Жінка, —2011. —№4. —С. 14—15.

Сайко В. Нерозкриті сторінки ... / В. Сайко // Ринок. Бориспіль. — 2009. — 25 січ.; 28 січ.

Ханко В. М. Верна Петро Петрович / В. М. Ханко // Енциклопедія сучасної України / голов, редкол.: Дзюба І. М. [та ін.]. — Київ, 2005. — Т. 4. — C.    270.

Шевчук В. ГІ. Характерні особливості творчості різьбяра Петра Верни / В. ГІ. Шевчук // Культура України. — 2013. — Вип. 40. — С. 124—132.

Джерело:  Скульптор - самоук // Календар знаменних і пам'ятних дат / Державна наукова установа "Книжкова палата України імені Івана Федорова". 2017.  —  № 1. С. 40 49.

Немає коментарів:

Дописати коментар