Внесок Лесі Українки в розвиток української літератури

     Великий митець належить не тільки своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора і стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують їх по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем. До митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. ЇЇ творчість стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури, адже приховує в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра і справедливості, сповнена пафосу революційного оновлення світу, гуманізму, свободи і братерства народів.
    Ім’я поетеси овіяне особливою всенародною любов’ю. Сама постать Лесі Українки як людська особистість має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла у свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг.
    З не такої вже й далекої минувшини, проте вже мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи – веселий, частіше – в задумі чи смутку. Долинув звідти в крихких уламках навіть живий голос її, випадково збережений у пробному записі її фонографа. Рано обірвалася її пісня, її щиросердний спів. Відстань безжально коротка лягла від першого ранку, що зарожевів край неба маленькій Лесі посеред мальовничої природи українського Полісся, і до того останнього сонця, що відпалало їй сухим вогнем в далекім гірськім Сурамі.    Леся Українка не випадково була винятковою людиною. Предки Лесі Українки з обох боків – батька й матері – входять своїм корінням у глибину далеких століть і мають багату історію. Там перемішалось усе : герцог босняцького походження і «заволока з Греції», визначний польський шляхтич і дочка козацького хорунжого, переяславський війт і юнкер-декабрист, дідичі-хуторяни і професіональні революціонери, видатні громадсько-політичні діячі –чоловіки й жінки в однаковій мірі. Були серед них вірні та лояльні, були й бунтарі. І чим ближче до Лесі, тим більше бунтарства.Лесині предки по батькові в давнину жили в Боснії, на узбережжі Адріатики. Косачі належали до сильного боснійського роду, котрий у XIV–XV століттях відігравав важливу роль в історії того краю. В часи розпаду держави короля Тврдка Першого цей рід залишив у своєму володінні округу Захулм’я. Пізніше, в 1444 році, Стефан Косач виклопотав для себе у німецького імператора Фрідріха титул герцога. І таким чином вся округа отримала нову назву –Герцеговина. Скоро Герцеговину завоювали турки. Дехто із панівної верхівки прийняв іслам, інші пішли шукати долю в чужі країни. Один із таких мандрівників, Петро Косач, відзначився на службі у польського короля Яна Собеського.
    Відстоюючи волю й православну віру, Петро покинув Польщу і опинився в Україні, де став сотником Стародубського полку при полковниках Міклашевському та Скоропадському. Його син та онук теж служили у цьому полку. Взагалі усі Косачі осідали на Чернігівщині. Лесин прадід Григорій поселився в місті Мглин (нині належить до Брянської області). Тут же, в Мглині, народився в 1841 році Лесин батько –Петро Антонович Косач. Сім’я була велика, а маєток маленький. Тому всі діти, як тільки підростали, намагалися здобувати освіту і власними силами пробивати дорогу в світ. Петро вступив до Петербурзького університету, але через два роки перебрався до Київського, щоб урятуватися від переслідування за участь у студентському заворушенні 1861 року. В Києві Косач зблизився з українською інтелігенцією і вступив до таємної організації «Громада», котра займалася культурно-громадською діяльністю. По скінченні університету Петро Косач захистив дисертацію на звання кандидата законознавства і був причислений до міністерства юстиції. Через рік його призначено головою Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників.
   Рід по матері був грецький. Ще  в  першій  половині XVII століття прийшов в Україну «грецький заволока» шукати собі щастя. Був це чоловік молодий, письменний та ще й сміливий. Як тільки розпочалось повстання в 1648 році проти Польщі, він приєднався до коша запорозького. Хоробрістю та  глуздом  досяг  визнання  серед  козаків.  Хутко  Богдан  Хмельницький запросив  його  бути  драгоманом,  цебто  тлумачем,  перекладачем  при козацькому  війську.  З  того  часу  й пішло  за  ним  і  за  його  нащадками прізвище Драгоман. Досягши становища козацького старшини, одружився та й осів в Україні назавжди.  Стефан  Драгоман –Лесин  прапрадід –ще  зберігав  дещо  від грецької  культури,  наприклад,  писав  своє  ім’я  та  прізвище  грецькими літерами.  Але  далі  через змішані  шлюби  й  побут  цей  рід  остаточно українізувався,  а  прізвище  набрало  російського  закінчення  «ов» –Драгоманов.

       Коли гетьман Розумовський задумав розширити й зміцнити владу свого уряду, то запросив до Гадячуі Стефана Драгомана. Тут Стефан пристав у прийми  до  дочки  козацького  старшини  Колодяженського,  котрий  мав велике дворище в Гадячі і маєток в Будищах –за сім кілометрів від міста. Яким, Стефанів син, успадкувавши землі своєї матері, назавжди оселився в Будищах, яке і стало родинним гніздом роду Драгоманових.У Якима було три сини й дочка. Старшого зоставив господарювати, а двох менших послав у 1817 році до Петербурга вчитися й служити. Обидва хлопці, здібні й товариські, скоро знайшли собі друзів. Доля їхня склалася далеко не однаково, та обидва лишили по собі незабутню пам’ять : один як попередник  Лесиної  родини  і  піонер  народно-прогресивних  домашніх традицій, а другий -як яскравий виразник волелюбних прагнень.Яків  Драгоманов  вступив  до  протиурядового  Товариства  об’єднаних слов’ян  і  був  активним  діячем  революційного  декабристського  руху.  Під час повстання Драгоманов був у шпиталі, і це врятувало його від каторги. Після  розгрому  декабристів його  було  засуджено  до  ув’язнення  в Петропавлівській фортеці з наступним засланням у Староінгерманладський полк «3-й пехотной дивизии под. строгий надзор полкового, бригадного и дивизионного начальства». Там він тяжко захворів, звільнився з війська і жив на півночі під наглядом до самої смерті у 1840 р.Петро Драгоманов служив юристом при військовому міністерстві. Він мав гарну освіту, знав іноземні мови і з успіхом друкував, як і його брат, вірші й оповідання в російських журналах. Та не вабила його служба, не причарувало  життя  в  столиці –у  1838  році  повернувся  на  свою батьківщину.  Одружився  з  донькою  сусіднього  дідича  Івана  Цяцьки – Єлизаветою.  Відбудував  родинне  дворище  в  місті  і  звідси  порядкував хутором, що був за околицею Гадяча. Дворище Драгоманових зберігалось до наших днів.Звідси  пішов  у  широкий  світ  Лесин  дядько – відомий український публіцист,  історик,  філософ,  економіст,  літературознавець,  фольклорист, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов. Тут народилась і виросла її мати. У дитинстві і в старші роки Леся частенько проводила тут чудові літні дні. Потрапивши  на  службу  до  Новограда–Волинського,  Петро  Косач частенько  навідувався  до  Києва.  Через  свого  товариша  по  університету, Михайла  Драгоманова,  він  познайомився  з  його  молоденькою  сестрою Ольгою,  яка  по  закінченні  пансіону  жила  у брата.  Влітку  1868  року молодята побралися. А через кілька днів київські друзі проводжали молоде подружжя до Звягеля (тепер Новоград-Волинський). Шлюб Петра Косача з Ольгою Драгомановою був несподіваний для тих, хто не дуже добре знав їх обох. Здавалося, нема нічого спільного між надто скромним,   тихим   світло-русявим  двадцятисемирічним   чоловіком   і енергійною, впевненою, безкомпромісною дев’ятнадцятирічною чорнявою  красунею.  Проте  уважніше  спостереження  не  підтверджувало  такого враження.

    Відома українська діячка Софія Русова, мабуть, найкраще зрозуміла їх обох.  У  молоденькій  дівчині  вона  побачила  той  характер,  що сформував людину   своєрідної   формації, небуденний   талант   оригінального письменника-журналіста.  «...пізніше  я  оцінила  Петра  Косача.  Це  була людина така певна у своїх переконаннях, така прямолінійна й шляхетна у своїй  громадській  поведінці,  така  добра  до  людей,  що  мені  стало зрозумілим, що розумна молода панночка зуміла оцінити цю людину».

    25  лютого  1871  року  в  родині  Косачів,  Петра  Антоновича  та  Ольги Петрівни, народилась дівчинка, якій дали ім’я Лариса. Була вона слухняною дитиною,  розумницею  і  чепурушкою.  А  ще  дуже  любила  співати  і танцювати.  Весела  і  жвава,  вона  вигадувала  різні  забави,  імпровізувала театралізовані  вистави  з  переодяганням  і  перевтіленням  в  улюблених героїв. Найчастіше гралася зі своїм братом Михайлом, який був старший за неї  на  півтора  року.  Все  життя  їх  зв’язувала  найщиріша  дружба.  До тринадцятилітнього  віку  Лесі  вони  були  нерозлучні:  разом  бавилися  й розважались,  разом  читали  й  учились.  За  цю  нерозлучність  їх  жартома називали  дома  спільним  ім’ям – Мишолосіє.  Лесю  до  п’яти  років  звали Лосею. Але вона упросила маму перемінити їй ім’я. І з тієї пори її стали звати Лесею.

    Олена  Пчілка,  як  мати  і  як  письменниця,  змагалася  з  панівною ідеологією, оберігала від неї своїх дітей. Робилося це тактовно і розумно, шляхом  привертання  дитячої  уваги  до  народних  звичаїв,  прищепленням любові до трудящого люду. Наслідки змагання були блискучі. Олена Пчілка виховала шестеро дітей – два сини і чотири доньки – і ні одного серед них, хто б змарнував життя. Всі шестеро  стали  справжніми  громадянами,  чесними,  корисними  для  свого суспільства. 

     Леся  виділялася  здібностями  і  старанністю.  У  п’ять  років  майбутня поетеса вже вміла читати й писати. Серед факторів, що впливали на розвій таланту  Лесі  Українки,  була  музика,  пісня.  Дівчинка  була  дуже  здібною, старалася грати на фортепіано. Чула в собі покликання музиканта. В листі до  свого  дядька  Михайла  Драгоманова  в  1890  році  писала:  «Мені  часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». 

   Взимку  1881  року  в  Луцьку  на  річці  Стир  у  сильний  мороз  Леся промочила  ноги  в  крижаній  воді.  Лікували  домашніми  способами  від ревматизму. Але коли показали хвору київському хірургу, він визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. З цією хворобою Леся буде боротися все своє життя. Після операції лівої руки в жовтні 1883 року Леся вже не могла мріяти про  високу  професійну майстерність  музиканта.  Та  гри  на  фортепіано зовсім  ніколи  не  покинула – це  була  її  розрада,  втіха,  її  пристрасть. Відчуття мелодії, гармонії звуків переливалося в її літературні твори. Виявляла  поетеса  інтерес  і  до  малярства.  Батько  запросив до Колодяжного художника  з  Ковеля,  який  вчив  Лесю  малювати  з  натури.

     Сама  Леся  малювала  непогані  картини,  про  що  свідчить  одна  з  них,  що збереглася і знаходиться в музеї Лесі Українки в Києві. Хвороба призвеладо того, що дівчинка зовсім не ходила до школи. Вона не  закінчила  жодного  навчального  закладу.  Та  здібна  до  науки  і  дуже працьовита, Леся стала високоосвіченою людиною свого часу. Систематична, наполеглива праця над самоосвітою дала плідні наслідки. Маючи  феноменальні  здібності  до  мов,  дівчина знала  майже  всі  основні європейські мови, а також старогрецьку і латинську –в сього понад десять мов.

     У 18 років вона складає список – понад сто творів письменників різних країн  світу  (кожний  названо  в  оригіналі),  який  рекомендує  молодим літераторам перекладати  українською  мовою.  У  19  років  Леся  Українка написала  для  своєї  молодшої  сестри,  яка  вчилась  у  гімназії  і  не  мала підручника,  книжку  «Стародавня історія  східних  народів».  Це  перший  в Україні  підручник  про  первісне  суспільство  та  історію  індусів, єгиптян, ассірійців, вавілонців, фінікійців та інших народів Сходу.

    Знання  поетеси  були  дуже  різноманітними. У  Київському  та Петербурзькому університетах вона відвідувала лекції з хімії та медицини, цікавилася  вченням  Дарвіна,  новими  відкриттями  в галузі генетики і психіатрії. Дуже добре знала історію філософії. Швидкому  розвитку  письменницьких  здібностей  Лесі  сприяло  її літературне  оточення,  творча  атмосфера  в  родині.  За прикладом  матері – Олени Пчілки, – старші діти – Михайло, Леся, Ольга взяли собі літературні псевдоніми, під якими виступали в пресі: Михайло Обачний, Леся Українка, Олеся Зірка. 

    Близьке оточення, родичі і знайомі Косачів – Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Старицький, Микола Лисенко – були людьми, чиє життя було тісно пов’язане з українською культурою. Таких літературних умов не мав, крім Лесі Українки, жоден український письменник. Все це допомогло швидко знайти свою літературну дорогу: у дев’ять років писала непогані вірші, в тринадцять почала друкуватись. 1884 року у львівському журналі «Зоря»  було  опубліковано  два  вірші – «Конвалія»  і  «Сафо»,  під  якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка.

    З  середини  80-х  років  старші  діти  Косачів  жили  взимку  переважно у Києві. Леся разом зі своїм старшим братом Михайлом швидко входить у коло літературної молоді міста. Незабаром вони стають у центрі гуртка, що іменував  себе  «Плеяда».  Учасники  «Плеяди»  ставили  собі  завдання розвивати українську культуру, працювати для народу, видавати популярні книжки з географії, історії, працювати над власними творами. Займалися вони  і  перекладами,  щоб  ознайомити  українського  читача  з  кращими досягненнями  російської  та  європейської  літератури.  Молодь  задумала видати  українською  мовою  цілу  серію – «Світова  бібліотека».  Певну частину  цієї великої  роботи  Леся  Українка  бере  на  себе,  енергійно поринаючи у справи. Найбільше  перекладала  поетеса  твори  Генріха  Гейне. Їй  імпонував своєрідний  мистецький  синтез  іронії  і  ліризму  в  громадянських  віршах німецького  письменника.  Як  перекладач Леся Українка дотримувалася принципів  реалістичного перекладу, уникала  поширеного  перекладу-стилізації.

     На  засіданнях  «Плеяди»  читалися  художні  твори.  На  одному  з  таких засідань  Леся  Українка  з  тріумфом  прочитала  свою  нову  поему  «Давня казка»,  в  якій  створила  натхненний  образ  народного  співця,  покликаного боронити народну справу. З діяльністю «Плеяди» пов’язаний також початок праці Лесі Українки над прозовими жанрами. Та  це  був  час  не  тільки  невгамовної  праці,  крилатих  злетів  і  буйних сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини. Через хворобу доводилося довгі дні, місяці лежати, прикованій до ліжка, часом у «липких  кайданах»,  як  Леся  називала  гіпсові  пов’язки,  відмовляти  собі  у звичайних людських радощах.

    Лікарі  радили теплий  клімат.  І  почалися  мандри  в  південні  краї,  в «добровільне   вигнання».   Перша   поїздка   до   Чорного   моря   у п’ятнадцятилітньому  віці  була  цікавою,  викликала  багато  вражень, що вилилися в ліричний цикл «Подорож до моря». У червні 1894 року збувається давня мрія Лесі Українки – вона їде в Болгарію  до  свого  дядька  Михайла  Драгоманова,  який  викладав у Софійському  університеті. В  Болгарії  поетеса  зустріла  цікавих  людей, друзів  дядька:  болгарських  прогресивних  культурних  діячів,  вчених, політичних  емігрантів  з  Росії.  Лесею  Українкою зацікавився  майбутній видатний болгарський письменник і вчений Петко Тодоров.

    Зустрічі, розмови, спогади багато чого відкрили для поетеси, змусили її більше думати про роль і участь молодого покоління у громадському житті, політичних змаганнях. Тоді  в  Болгарії  Леся  Українка  працює  над  циклом  політичної  лірики "Невольничі  пісні",  в  якому  прощається  з  рожевими  мріями  юності  і усвідомлює нові завдання митця:

...Нестиму вінець,

Той, що сама положила на себе...

Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.

                                                                           («Північні думи»)

         Під час  перебування  Лесі  Українки  в  Болгарії  20  червня  1895  року несподівано  помер  Михайло  Драгоманов.  Леся  разом  з  усією  родиною переживала велике горе втрати дорогої людини. Дядько навчав її, як треба боротися з долею, як терпіти лихо, був незмінним порадником, ерудованим консультантом з питань історії та світової літератури. В юнацькі роки він чимало зробив для розширення світогляду талановитої дівчини: намагався ввести у світ багатогранних здобутків культури різних народів, застерігав від національної обмеженості, прагнув зробити з неї справжню громадянку.

    У серпні 1895 року Леся Українка повернулася в Україну. Рідний край суворо  зустрів  поетесу. В Києві  панували  обшуки  та  арешти,  поліція нишпорила і в університеті, почалися масові арешти студентів. Під репресії потрапив  і  добрий  знайомий  Косачів,  товариш  Лесі  Українки,  пізніше чоловік її сестри Ольги – Михайло Кривинюк. Кривинюка глибоко шанувала Леся, вважала одним з найближчих своїх друзів –друзів своїх ідей. Довіряла йому найпотаємніші справи, а у важкі хвилини перша ставала на допомогу.

    Після  повернення  з  Болгарії  густішає  коло  товаришів  Лесі  Українки саме  з тих,  що  належали  до  таємних  гуртків, перебували  під  наглядом поліції. Серед  її  друзів  і  знайомих – відомі  у  той  час  діячі  соціал-демократичного  руху Сергій  Мержинський,  Віра  Крижанівська,  Павло Тучапський,   Михайло   Кривинюк...   Щирі   товариські   взаємини підтримувала  поетеса  з  студентом-грузином  Нестором  Гамбарашвілі, виключеним   за   неблагонадійність з  Петербурзького   університету. Продовжуючи навчання у Києві, він замешкав у Косачів. Між Нестором і Лесею зав’язалася щира дружба –«товариство взаємодопомоги», як вони її називали.

    Найкращими  хвилинами  життя  поетеси  був  час  її  творчої  праці.  Вся поринала в неї, не помічаючи, як минають години. І в хвилини душевного піднесення,  і  коли  на  серці негода,  а  страждання  сковувало  тіло,  праця ставала найкращою розрадою і порятунком.

    З червня 1897 по червень 1898 року Леся Українка вимушена лікуватися в Криму. Влітку 1897 року в Ялту до Лесі Українки Тучапський направив свого   товариша   та   ідейного   соратника   Сергія   Костянтиновича Мержинського.  Відразу  між  молодими  людьми  зав’язалась  дружба,  що невдовзі переросла в глибоку сердечну приязнь. Лесю  і  Мержинського  єднали  спільні  погляди  на  життя,  літературу, високе, навіть романтично-піднесене ставлення   до   революційного обов’язку, людяність, щирість і чесність. Дівчину  вражали  краса  і  чистота  цієї  людини,  постійне  внутрішнє горіння,  самовідданість  у  роботі.  Нескінченні,  невичерпні  розмови  з ним відкривали нові світи незнаних уявлень і почуттів, будили нову мрію життя. Мержинський цікавився творчістю Лесі Українки, високо її цінював, вважав надзвичайно талановитою. Влітку  1898  року  Мержинський    відвідав  Лесю  в  Гадячі,  куди  вона приїхалапісля лікування в Криму. Не повернулася з Ялти до Києва, бо це їй було «во многих отношениях вредно» – так пояснила своє рішення батькам. Тут, у Гадячі,  спокійніше,  не  було  причин  для  порушення  ладу  життя  її хворого організму.Мержинський  докоряв  Лесі  за  перевтому,  радив  берегти  себе,  менше працювати. Проте це було незабутнє літо. Може, найкраще, найщасливіше в житті Лесі Українки. Довго блукали полями, вибиралися на старовинні степові могили, плавали човном по річці Псьол. Та Сергію Костянтиновичу треба було виїжджати – невідкладні справи, робота кликали до Мінська.

    Леся на осінь вибиралася з Гадяча до Києва. І знову починалися київські шалені  дні,  праця  ночами,  нові  твори,  громадські  справи.  Це  були  роки особливого  напруження  фізичних  і духовних  сил. Працювала  не покладаючи рук і як письменниця, і як громадянка.

    Тим часом слава Лесі Українки як видатної поетеси вже ширилася по Україні.  В  грудні  1897  року  в  Київському  літературно-артистичному товаристві  вперше  була  виголошена  доповідь  про  її  творчість.  А  в березневому номері львівського журналу «Літературно-науковий вісник» за 1898  рік  з’явилася  стаття  «Леся  Українка»,  присвячена  аналізу  творчого доробку молодої письменниці. Автор статті Іван Франко високо оцінює її творчість  і  ставить  ім’я  Лесі  Українки  поруч  з  іменем  Тараса  Шевченка, віддаючи,таким  чином,  поетесі  найпочесніше  місце  в  тогочасній українській літературі.

    Високопрофесійний  літературно-критичний  виступ  Каменяра  був  не лише інтерпретацією таланту Лесі Українки, а й словом щирого визнання і заохоти,  що  прозвучало  з  уст  визначного  авторитету  і  було  для  поетеси великою підтримкою на складному письменницькому шляху.

    На початку лютого 1899 року в берлінській клініці професора Бергмана Лесі Українці зробили операцію на нозі, після чого вона ще довго вимушена була  лежати  в  гіпсі.  Операція  пройшла  успішно,  хвора  видужувала. З’явилася  надія  назавжди  побороти  багаторічну  недугу  і  стати  нарешті здоровою людиною. 

      З  тих  берлінських  днів  починається  знайомство,  що  далі переросло  в глибоку  товариську  приязнь,  Лесі  Українки  з  Ольгою  Кобилянською. Спочатку заочно, листовно, а далі письменниці зустрілися особисто. Високо  оцінювала  Леся  Українка  письменницький  талант  Ольги Кобилянської,  вважала,  що  їй  належить  почесне  місце  в  українській літературі. Уважно стежила за її творчим поступом – Ольга цікавила Лесю і як талант, і як людина. Зі щирими симпатіями ставилась і Кобилянська до своєї наддніпрянської посестри, дбала про зарубіжний резонанс її творчості. На запрошення Лесі у 1899 році Ольга Кобилянська приїздить на Східну Україну. Майже цілий серпень гостює у Лесі в Гадячі на Полтавщині, де поетеса  після  берлінської  операції  поправляла  своє  здоров’я.  Леся  грала Кобилянській  улюблених  Шумана  і  Шопена, українські  народні  пісні  у власній імпровізації.

     У наступні роки Леся Українка звертається за дозволом до товаришки перекладати її твори російською мовою. І в найтяжчі хвилини життя ці дві жінки-письменниці  підтримували  одна  одну,  звіряли  свої  найпотаємніші думки і справи, взаємно поважали й цінували одна одну.

     У кінці літа 1900 року здоров’я Сергія Костянтиновича Мержинського різко  погіршало,  стало  набирати  загрозливого  стану.  Лесі  негайно  треба було їхати до Мінська рятувати хворого. Мержинський писав, що навіть гинути при ній йому буде легше. Мати, зважаючи  на  довголітню  хворобу  дочки,  яку  нарешті, після  довгих складних  зусиль,  небезпечної  операції,  вдалось  загамувати, – не  радила їхати до хворого з відкритою формою сухот. Та  Леся  думала  інакше.  Для  неї  це  не  було  безрозсудство.  На  олтар дружби і любові вона могла покласти, не задумуючись, найвищу жертву.

       Леся їде до Мінська і перебуває там найтяжчі у своєму житті два місяці –до смерті товариша. Це перебування в Мінську, особливо останні дні життя коханого,  залишили  трагічні  згадки  в  пам’яті  поетеси,  відбилися  в  її творчості. Це тоді, в одну з найстрашніших ночей, Леся Українка написала твір про самозреченість і любов –драматичну поему «Одержима».С. Мержинський помер уперші дні березня 1901 року. 

Уста говорять: «він навіки згинув!» 

А серце каже: «ні, він не покинув!»

    Так  починається  одна  з  поезій  ліричного  циклу,  присвяченого Мержинському.  Це  глибоко  психологічна  інтимна  лірика,  яку  за  силою почуття,  красою  ліричного  переживання  можна  поставити  в  українській літературі  поруч  "Зів’ялого  листя"  Івана  
Франка. Вона розкриває драму людського серця і водночас висвічує нові грані, нові прикмети творчого обдарування Лесі Українки.
     А життя стрімко йшло вперед. Другого березня 1901 року над Києвом майорів червоний прапор. На  Хрещатику  море  голів  у  студентських кашкетах і пролетарських кепках. Після смерті Мержинського Леся Українка приїхала до Києва якраз у ці піднесено-тривожні дні. Та її страшенно хилило горе. Приголомшена горем, Леся шукає розради для зраненої душі. З цією метою вона прагне поїхати до Кобилянської. Невдовзі  Леся  Українка  була  на  Буковині  у  своєї  посестри.  Гірський край надихає письменницю на нові поезії. Краса  Карпат,  смереками  напоєне  повітря,  мандрівки  по  Гуцульщині, зустрічі з друзями-письменниками – Франком, Кобилянською, Стефаником, з фольклористом і етнографом Гнатюком допомагали переборювати
тугу і фізичну недугу. Леся Українка поволі, але все пильніше береться до творчої праці.
    Прекрасний знавець і цінитель народнопісенних скарбів, Леся Українка і тут, на Гуцульщині, припадає  до  їх  цілющого  джерела,  щоб  виразити довірливі поетичні зізнання, передати складні порухи жіночої душі. У 1902 році з ініціативи студентів університету в Чернівцях виходить третя поетична книжка Леопулярною серед читачів.Подорожуючи по  Буковині,  Леся  Українка  зустрілася  з  київським студенсі Українки – "Відгуки". Сучасна  поетесі  критика  високо  оцінила  її  нову  збірку,  що  стала популярною серед читачів.Подорожуючи по Буковині, Леся Українка зустрілася з київським студентом Климентом Квіткою, що теж шукав у Карпатах 
гарного кутка для лікування.
       Восени 1903 року в Полтаві відбулася визначна громадсько-культурна подія –відкриття пам’ятника зачинателеві  нової української літератури – Іванові  Котляревському.  Взяла  участь  у  цьому  святі  й  Леся  Українка,  де зустрілася з багатьма українськими літераторами і 
культурними діячами, з якими спілкувалася лише листовно.
      «Тридцятилітня війна» з туберкульозом, як називала сама Леся Українка своє безконечне лікування, гнала її світами. Дві зими –1902 і 1903 років – прожила  в  Італії.  Ані  краса  країни,  ані  лагідність  південного  клімату  не приносили  душевного  спокою.  Чужина  завжди  
викликала велику тугу за рідним краєм.
   Повертаючись з Полтави, Леся турбувалась своїм майбутнім. Їхати в далекі теплі краї, Єгипет чи Італію, нема грошей. Лишатись на зиму в Києві надто  небезпечно. Україна  сприятлива  для  неї  тільки влітку,  коли  є вдосталь тепла і сонця. Можливо, що вона вже тоді мала серйозний намір побувати на Кавказі, де і зима тепла, і життя трохи дешевше. До того ж  у Тбілісі другий рік працював  на  посаді  помічника  секретаря  окружного  суду  її  товариш Климент Квітка. Цього літа він гостював у ЗеленомуГаї, і, звичайно, вони не раз обмірковували це питання. Працюючи – служба  давала  засоби  до  життя, – він,  як  талановитий музикознавець, збирав і видавав народні пісні в нотних записах. У тяжкі часи, що їх у Лесі не бракувало, він часто був поруч з нею, товаришив їй у подорожах. Поступово дружба міцніла.Крім  щедрої  музикальної  обдарованості,  Климент  Квітка  (Кльоня) подобався  Лесі  своєю  лагідністю,  скромною  
поведінкою і здатністю відчувати та розуміти прекрасне.
    У родині  Косачів  по різному дивились  на  цю  дружбу. Особливого інтересу ні батько, ні брати, ні сестри не виявляли. Лише мати брала все близько до серця. Вона не схвалювала Лесиної симпатії до Квітки. Мабуть, їй здавалось ненормальним те, що він значно молодший од Лесі, що й сам безпорадний  у  житті. Піклуючись  щоденно  тяжкою  долею  доньки, підтримуючи, як тільки можна, її життя, мати оберігала її від різних незгод і тому дивилась стурбовано й з острахом на її майбутнє. Незадоволення  Олени  Пчілки  не  спинило  Лесю – вона  йшла  своєю дорогою, за власними почуттями і розумом. Мабуть, по дорозі до Києва дочка таки зламала материну «опозицію» і добилася згоди на виїзд до Тбілісі, бо ж після повернення з Полтави вона через кілька днів була вже в Одесі, де її чекав Квітка. Звідси подорож тривала морем.
    Не встигла Леся Українка влаштуватися на новому місці та відпочити після довгої дороги, як її вразило несподіване горе. 3 жовтня 1903 року в Харкові  від  запалення  помер  брат  Михайло – нерозлучний  товариш дитинства, кращий друг і порадник.За  вісім  років  її  спіткали  три  надзвичайних  втрати:  Драгоманов, Мержинський, Михась. І кожен з них був часткою її душі, її ідеалу. Втрата  брата надовго травмувала поетесу. При всій своїй твердості духу довго не могла позбутися почуття пригніченості, якогось отупіння. Будь Леся одинокою, їй, звичайно, було б ще тяжче, і хто знає, чи не зрадила б її воля духу. Та вона мала друзів. Багато друзів. Хай далеко, проте вони  стежили  за  її  життям,  творчістю,  а  це  зобов’язувало  напружувати останні  сили,  аби  не  зрадити.  Небагато,  але  були  друзі  й  поруч:  Маня Биковська, подруга дитинства, та 
Климент Квітка.
   Ось тут випробовувалась і гартувалась дружба Квітки. У 1904 році в Києві виходить ще одне видання поетичних творів Лесі Українки  під  заголовком  "На  крилах  пісень",  дуже  скалічене  цензурою. Переважна більшість поетичних творів письменниці, написаних в 1904-1905 роках, не друкувалася за її життя. Але важкі часи не зламали поетесу, не спотворили  її  ідеалу,  не  примусили  зректися  переконань.  Як  справжній поет-громадянин,  Леся  Українка  не  визнавала  безідейного,  аполітичного мистецтва,  ніколи  не  дозволяла  собі  найменшим  
чином схибити, поступитися зайнятими позиціями.
      Влітку 1905  року  поетеса  живе  на  Полтавщині,  у  Києві  і  на  Волині. Цілий жовтень пробула письменниця в Петербурзі, де вчилась її молодша сестра Ісидора. Дівчина захворіла і Лесі довелося їхати рятувати сестру. Петербург зустрів Лесю Українку червоними прапорами, марсельєзою і нескінченними  потоками  демонстрантів. Такого  Леся  ще  не  бачила. Бурхлива хвиля її теж підхопила і винесла в лави маніфестантів. Наприкінці жовтня сестри виїхали з Петербурга. Пізніше Леся згадувала, що в столиці "перетривала  усі  залізничні  страйки,  бачила  народження  російської "конституції» і багато всякого. Надивилась на червоні прапори, 
наслухалась співів і великих слів, а потім повернулась в розбитий чорною сотнею Київ.".
     Громадські справи та творча робота над новими драматичними творами заполонили письменницю настільки, що вона забула про будь-який режим свого  побуту,  відмовилась від  профілактичного  лікування  і  лікарських порад. Дві зими підряд (1905-1906) нікуди з Києва не виїздила. Взагалі ж це були останні Лесині зими в Києві. Підкопуючись  під  мінімальні  здобутки  "волі",  царський  уряд  нищив усе, що нагадувало Україну та її культуру. Закрито "Просвіту", українську бібліотеку. Заборонено книжково-видавничу справу, заборонено 
відкривати українську школу в Києві, що її запроектувала громадськість.
     Усе це разом руйнувало Лесине здоров’я. Відкладати було вже нікуди – весною вона разом з Квіткою виїхала до Ялти на лікування. Квітка на той час почував себе ненабагато краще від неї. Кволий з природи, він переніс багато  лиха,  коли вчився,  а  також  у перші  роки  служби  в  не  кращих закутках Російської імперії. Тепер же добивався, щоб його перевели з Іванкова  Київської  губернії  в  Сімферопольський  суд.  У  суді  йому  треба було числитися хоч номінальноп’ять років, щоб потім мати право на місце "присяжного  повіреного".  Така  посада  даватиме  йому  шматок  хліба  і досить  часу  для  праці,  якій  він  хоче  присвятити  своє  
життя: музика і фольклор.
     Мабуть,у Криму остаточно й домовилися про одруження Леся з Квіткою. Влітку вони повернулися  до  Києва  і  без  найменшого  розголосу звінчались.  Десь  через місяць  після  одруження  Леся  разом  зі  своїм  чоловіком поїхала до Криму, і там вони жили до кінця 1908 
року. З цього часу вона тільки тричі, на короткий час, відвідувала Україну.
     Тим часом невблаганно насувались ознаки важкої, невигойної недуги. З 1907 року в Лесі Українки виявились симптоми туберкульозу нирок. Діяльна, енергійна натура письменниці не хотіла хилитись,  коритися хворобі. Та кращих днів було мало. Влітку жила на Кавказі – Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік  Климент Квітка, а на зиму треба було шукати ще теплішого 
краю.
    Поетеса вибиралася до Єгипту, сподіваючись, що його сонце, отой всемогутній Ра, буде порятунком. Три зими між 1910 і 1913 роками пробула Леся Українка в Єгипті. Вона побачила 
великі піраміди та великого сфінксай була зачарована.
    Матеріальна скрута все дошкульніше турбує поетесу, її сім’ю. В Єгипті Леся Українка вимушена заробляти на життя перекладами ділових паперів та  уроками  французької  та  німецької  мов.  Гонорари  за  публікації  нових творів були мізерними. Все це принижувало і 
втомлювало.
     В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілося багато, а часу залишалось мало. Вогонь творчості змагався з гарячкою хвороби. Повертаючись з Єгипту в травні 1913 року, останній раз відвідала Леся Українка  Київ.  
Українська громадськість влаштувала поетесі врочисту зустріч.
    З Києва Леся Українка знову повернулася на Кавказ, в Кутаїсі. Лікування в Гелуані на цей раз не допомогло, загострення хвороби прогресувало. Та ця героїчна жінка продовжує працювати, не полишає своєї єдиної  зброї – творчості.  За  півтора  місяця  до  смерті  розпочинає  нове оповідання з життя арабської жінки, яке назвала "Екбаль Ганем"і якому вже не судилося бути 
завершеним.
   Дізнавшись  про  тяжкий  стан  доньки,  Олена  Пчілка  кинула  всі  свої редакторські та видавничі турботи і разом з найменшою донькою Ісидорою приїхала  в  Кутаїсі.  Рідній  матері  важко  було  впізнати  Лесю – ак  її вимучила  недуга. Згоряючи  від  високої  температури,  вона 
продиктувала матері конспект майбутньої драматичної поеми з давнього єгипетського життя.
       З кожним днем Лесині сили катастрофічно падали. Лишалася єдина надія на порятунок – поїздка в Сурамі, що славився гарними кліматичними умовами. 9 липня хвору перевезли автомобілем до цього міста. Та Сурамібув безсилий поліпшити стан Лесі.Надходив світанок 19 липня, чи за новим стилем 1 серпня 1913 року і разом з ним невблаганний кінець. Народжувався 
новий день, а Леся тихо згасала на любих руках матері і свого чоловіка.
    1 серпня 1913 року в Грузії, в містечку Сурамі відійшла у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України Її тіло перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Похорон Лесі  Українки  перетворився навелику  народну  демонстрацію. Поліція заборонила  нести  труну  на  руках,  як  того  хотіли  громадяни,  заборонила промови, співи, жандарми 
зрізували на вінках червоні стрічки з написами.
   Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла незломлена духом, і образ її таким живе й житиме для нас – сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і великім творчім горінні. Леся Українка ввійшла в літературу як велика поетеса-лірик, геніальний драматург,  талановитий  прозаїк,  перекладач,  блискучий  літературний критик, невтомний збирач і дбайливий цінитель фольклорних скарбів. Сутність її духовного світу, мудрість, подвижництво, любов до України і  висока  громадянська  позиція  в  темряві  царського  політичного  гніту засвітила нам досвітні 
вогні як символ непогамовного потягу до волі. Вонамала право сказати: "Обернуся в легенду".
    Минають роки... В пам’яті нащадків буде берегтися образ тендітної, але мужньої духом жінки, яка засвітила нам "досвітні вогні". Закінчити огляд життєвого і творчого шляху поетеси хочеться 
строками з вірша О. Журливої "Пам’яті Лесі Українки":
Не стерлась райдужна сторінка,
Не вмерла пісня лісова,
Безсмертна Леся Українка
Була і є повік жива.

ДЖЕРЕЛО. - РЕЖИМ ДОСТУПУ