Історія земської медицини на Чернігівщині охоплює період з 1865 р. до встановлення радянської влади в Україні у 1919 р. За 55 років існування земства в Чернігівській губернії виникла своєрідна санітарно-лікарська
організація, головним завданням якої було медичне обслуговування сільського населення.
Передові діячі земсько-медичної громади створили оригінальну систему
спеціалізованої допомоги селянам та поклали початок новим її формам:
лікарському амбулаторному прийому, створенню лікарських дільниць та
фельдшерських пунктів. Характерними рисами земської медицини були
колегіальність управління, відносна безкоштовність медичного обслуговування,
його доступність населенню та протиепідемічна
спрямованість земських заходів.
Перші дослідження процесу становлення й розвитку земської медицини на Чернігівщині з’являються вже у другій половині XIX ст. Авторами цих наукових праць виступали переважно земці та лікарі. Доволі об’ємний, різноманітний за характером і змістом статистичний матеріал з історії земської медицини у Чернігівської губернії представлений у роботах Є.Святловського та В.Хижнякова. Деякі проблеми запровадження стаціонарної медицини на Чернігівщині були розглянуті Г.Соколовим. О.Русов звернув увагу на "фельдшеризм" як головну перешкоду на шляху до утворення ефективної системи медичної допомоги сільському населенню. На початку XX ст. вийшла фундаментальна праця з історії земства Б.Веселовського, в якій детально проаналізовано шлях земської медицини за 40 років (1864–1904 рр.). Автор наводив багато земсько-медичної статистики по Чернігівській губернії, визначив причини перемог і невдач земської медицини на зламі XIX–XX ст.
У процесі формування радянської історіографії під керівництвом колишнього земського лікаря С.Ігумнова в проблемно-хронологічному порядку були досліджені основні аспекти земсько-медичної справи в Російській імперії, в тому числі і по Чернігівській губернії. Продовжили системне вивчення земської медицини з моменту її започаткування до Першої світової війни І.Страшун та С.Каган.
Ці дослідники, крім загальної статистичної інформації, яка характеризувала стан земської медицини, наводили цікаві історичні факти з організації стаціонарної системи охорони здоров’я на Чернігівщині.
Протягом 80–90-х рр. минулого століття історико-медичні дослідження земської медицини на Чернігівщині продовжували А.Груша, В.Гончаренко та ін. На початку XXI ст. захищено дві дисертації, в яких комплексно розглянута діяльність земств зі створення системи охорони здоров’я на Лівобережній та Південній Україні. Автори не оминули головні напрямки розвитку медичної сфери на Чернігівщині, але в основному висвітлювали проблеми історії земської медицини Донбасу, Харківської, Полтавської, Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній.
Отже, незважаючи на значну кількість праць, присвячених земсько-медичній тематиці, залишається дискусійним питання щодо визначення характерних рис становлення й розвитку системи охорони здоров’я у Чернігівській губернії. У статті ми акцентуємо увагу на особливостях процесу організації системи стаціонарного медичного обслуговування на Чернігівщині. Для розв’язання поставлених завдань необхідно визначити основні напрямки земської політики щодо надання медичних послуг сільському населенню та розглянути "фельдшеризм" як один із бар’єрів на шляху до стаціонарної медицини.
Процес реформування системи охорони здоров’я на Чернігівщині суттєво ускладнювався прогалинами в організації медичного обслуговування, набутими за часів приказної медицини. На середину 60-х рр. XIX ст. прийнята земствами медична спадщина від "Приказа общественного призрения" мала численні недоліки: незадовільний господарчий стан лікарень, малокваліфіковані кадри, відсутність сучасного медичного устаткування і господарського реманенту, велика епідемічна захворюваність та висока смертність. Саме тому один із перших дослідників історії земської медицини Я.Абрамов зазначав: "... Везде земства не получили ни материального, ни опытного наследия от прошлого в деле оказания народу врачебной помощи, и везде земству приходилось создавать всѐ самому".
До впровадження земських установ у 1864 р. лікарні та богодільні існували лише в губернському і кількох повітових містах. У лікарнях перебували головним чином хворі арештанти, інваліди війни, безпритульні. Медичний персонал лікарень складався з одного старшого лікаря (як правило – хірурга) і двох-трьох ординаторів (акушера, терапевта і сифідолога), а індивідуальне лікарське навантаження нерідко складало по 60–80 хворих на одну добу. Іноді в терапевтичних відділеннях розміщували сифілітиків, і навпаки. Через це в медичних установах нерідко панували антисанітарія та зберігалася тенденція до зростання інфекційних хвороб серед пацієнтів. Бідне населення майже не користувалося медичними послугами через обов’язкову плату за лікування, і тому губернські лікарні зазвичай були напівпорожніми.
У селах дореформеного періоду взагалі не було державних лікарень, лише в окремих губерніях діяла невелика кількість фельдшерських пунктів. Повіт обслуговував тільки 1 лікар (завідувач міської лікарні), який паралельно виконував ще й медико-поліцейські функції, а для утримання малопрофесійних ротних фельдшерів з селян збирали подушний податок.
У листопаді 1865 р. земські управи Чернігівської губернії прийняли від "Приказа общественного призрения" у безпосереднє підпорядкування повітові лікарні, лікарські дільниці та фельдшерські пункти. На утримання цих медичних установ з метою їх подальшого вдосконалення та модернізації держава надала чернігівським земствам значну, порівняно з іншими губерніями, суму – 403 тис. крб. Катеринославська губернія для реформування медичної галузі отримала 430 тис. крб, Полтавська – 248, Таврійська – 190, Харківська – 327, Херсонська – 500 тис. крб.
Процес відкриття перших земських лікарень на Чернігівщині пройшов декілька стадій. Спочатку лікарів та фельдшерів призначали у певні населені пункти, надалі в місцях їх постійного перебування почали облаштовувати невеликі лікарні. За умов відсутності спеціальних приміщень нерідко квартири фельдшерів ставали не тільки місцем проживання, а й пунктом прийому хворих.
Перші земські лікарні в губернії були відкриті у Козелецькому (1868 р.), Остерському (1869 р.) та Городнянському (1871 р.) земствах. Наприкінці 80-х рр. XIX ст. найбільшу кількість лікарень мали Чернігівський та Сосницький повіти (5 лікарень), Конотопський, Борзнянський, Козелецький повіти
– по 3 лікарні. Найкраще були обладнані сільські лікарні Борзнянського і Козелецького повітів, які мали літні бараки, ванні кімнати і повний комплект холодних приміщень, а також окремі кімнати для інфекційних хворих.
Протягом 70-х рр. XIX ст. у Чернігівській губернії, всупереч основним принципам впровадження земсько-медичної реформи, все ще не припиняли свого існування мандрівні амбулаторії і лікарні. Деякі повітові земства (Суразький, Мглинський, Глухівський, Кролевецький повіти) станом на 1886 р. взагалі не починали будувати лікарень. Недарма у 1882 р. на I з’їзді земських лікарів делегат від Чернігівського повіту В.Ільїн констатував, що в повіті земська медицина починає розвиватися тільки з 1874 р. і тому епідемія холери 1872 р. викликала значні утруднення для її подолання.
Медичні установи за підтримки земств Чернігівщини намагалися розширити коло надання відповідних послуг місцевому населенню. З наведеної табл. 1 ми бачимо, що лікарні Чернігівської убернії (як і більшості губерній Південно-Західного краю Російської імперії) в другій половині XIX ст. поступово збільшували кількість ліжко-місць. Але, незважаючи на високий рівень захворюваності та високу смертність, на селі їх кількість майже не зросла, а в повітових містах навіть скоротилася на 46 ліжок.
У 1887 р., продовжуючи модернізацію медичної галузі, земством була проведена реорганізація губернської лікарні. Замість двох відділень (чоловічого та жіночого) створено сім (терапевтичне, хірургічне, очне, шкіряне, венерологічне, акушерсько-гінекологічне, інфекційне відділення). Першим завідувачем хірургічного відділення був призначений М.Лагода, а в подальшому його очолив відомий лікар, автор першого в Російській імперії медичного повітового звіту, Василь Валентинович Шеболдаєв. Протягом наступних 20 років у Чернігівській губернії організовані хірургічні відділення в Козелецькій, Сосницькій, Остерській, Борзнянській та інших повітових лікарнях.
Після тривалих дискусій та випробування часом перед земськими установами постало питання про відокремлення психіатричної лікарні від звичайної. Утримання психічно хворих в одній лікарні з іншими хворими спровокувало в земствах не тільки організаційні, а й фінансові труднощі. Так, у 1895 р. перебування хворого в соматичних відділеннях губернської земської лікарні становило від 9 до 21 дня, а в психіатричному – 208 днів! Без сумніву, таке тривале перебування пацієнтів психіатричних відділень суттєво впливало на фінансове утримання й лікування пацієнтів інших відділень. Для розв’язання даної проблеми земські установи змушені були відкрити наприкінці XIX ст. у Чернігівській губернії дві психіатричні лікарні: в Чернігові (450 ліжок) та в Ніжині (240 ліжок). Але ці заклади не змогли на достатньому рівні надавати ефективну медичну допомогу через значне перевантаження (загальна кількість психічно хворих складала 1291 особу) та дефіцит ровідних спеціалістів.
У другій половині XIX ст. земсько-медичні установи Чернігівської губернії почали переглядати якість акушерської допомоги сільському населенню. Цьому напрямку медичного обслуговування земства довгий час не приділяли достатньої уваги і тому в дільничних та повітових лікарнях хірурги одночасно працювали як акушери-гінекологи. Першим акушером-гінекологом на Чернігівщині був призначений М.Воскресенський. Окремі спеціалісти з акушерства і гінекології
були лише в губернській земській лікарні.
На 1880 р. у Чернігівській губернії діяло вже 11 акушерських пунктів, а в 1889 р. у міській лікарні відкрите перше пологове відділення на 5 ліжок, де медичну допомогу надавала одна повивальна бабка. Варто підкреслити, що гінекологічні операції на той час в губернії через брак професійних кадрів майже не проводилися. В таких умовах тільки 2% селянок отримували акушерську допомогу від кваліфікованих спеціалістів, а решта зверталися до повитух. Як наслідок в другій половині XIX– на початку XX ст. висока дитяча захворюваність і смертність на Чернігівщині продовжує існувати. Так, за медичними звітами в с.Гаврилова Слобода Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії (70–80-ті рр. XIX ст.) на 1000 народжених в середньому помирало 437 дітей.
Отже, впродовж 80–90-х рр. XIX ст. більшість повітів Чернігівської губернії за сприяння земських установ заснували власні лікарні, які поступово реорганізуються (модернізуються) на потребу часу (відкриття хірургічного відділення, відокремлення психіатричної лікарні, поліпшення акушерської допомоги). Водночас необхідно наголосити на тому, що через матеріально-фінансову скруту та дефіцит професійних кадрів не кожен медичний заклад мав пристойні умови і можливості для ефективної лікарської праці.
Кадрові прогалини медичної галузі Чернігівщини однозначно негативно вплинули на якість надання медичних послуг. У другій половині XIX – на початку XX ст. в губернії продовжує існувати характерна риса дореформеної медицини – "фельдшеризм". Певною мірою таке існування можна пояснити тим, що повітові земства, не маючи можливості посилатися на медично-організаційну практику інших країн, змушені були використовувати досвід колишньої медицини відомства державного майна. Але сутність "фельдшеризму" має більш глибоке коріння і потребує системного дослідження й осмислення.
Для підвищення якості медичного обслуговування сільського населення земства Чернігівської губернії почали запрошувати досвідчених лікарів, а також випускників медичних факультетів провідних університетів Російської імперії. Перший дільничний лікар на Чернігівщині з’явився у Ніжинському земстві в 1867 р., а через рік – у Борзнянському та Сосницькому земствах. Якщо на перших етапах становлення земської медицини Чернігівську губернію обслуговувало лише 12 лікарів, то наприкінці XIX ст. (1894 р.) в регіоні працювало вже 64 лікаря (15 – повітових, 11 – міських та 38 земських).
На момент започаткування земської медицини більшість лікарів, що практикували на території Чернігівщини, мали фахову освіту Імператорського університету Св. Володимира та Московського університету. Значний відсоток лікарського персоналу отримав дипломи в стінах Санкт-Петербурзької, Московської, Віленської медико-хірургічних академій та Харківського університету. Згодом серед медичних працівників почали з’являтися фахівці з європейською освітою. Так, у 1878 р. в Глухівському повіті працював лікар Адам-Осип Орглерт, який закінчив повний курс медичних наук Варшавського університету. А у 1909 р. в цьому ж повіті практикувала доктор медицини Єсфир Абрамівна Русакова з медичною освітою Неаполітанського університету.
Незважаючи на поступове поповнення системи охорони здоров’я професійними кадрами, в Чернігівській губернії продовжувала залишатись проблема нерівномірного розподілу медичного персоналу. Через збільшення лікарів у містах сільська медицина опинилися в стані кадрового дефіциту, що відчутно гальмувало процес запровадження стаціонарного медичного обслуговування.
Аналіз статистичних матеріалів показує наявність надлишку медичного персоналу в містах, а села, незважаючи на постійне зростання інфекційних хвороб, не отримували достатньої кількості професійних медичних кадрів. За даними, які наводить доктор Є. Святловський, у 1886 р. на одного лікаря в Чернігівській губернії припадало 30 838 мешканців. Якщо б у Чернігові на той час проживало в 1,5 рази більше населення, то у губернському центрі працював би тільки один лікар, а не 30. За нормами, які були встановлені земствами для сільської місцевості, в Чернігові 25 тис. мешканців повинні були б обслуговувати 2 лікаря, але ж тільки губернська земська лікарня вимагала наявності 7–8 провідних спеціалістів. У той же час в селах на Чернігівщині іноді не можна було знайти лікаря на відстані 10–15 верст.
Через фінансові колізії земських установ розподіл лікарів у повітах був ще більш нерівномірний. Наприклад, у Конотопському повіті на одного лікаря при загальній площі медичного обслуговування в 354 кв. верст припадало 18 тис. мешканців. Привертає увагу те, що в Чернігові у 1886 р. медичну допомогу такій же кількості населення надавали, як зазначено вище, 30 лікарів. У Глухівському повіті один лікар на площі в 1363 кв. верст обслуговував 60 тис. жителів, а в Чернігівському повіті з площею 3215 кв. верст та населенням 108 172 осіб медичну допомогу надавали тільки 4 лікаря.
Суттєво ускладнювала процес реформування медицини проблема віддаленості селян від лікарської дільниці. Так, відстань між місцем проживання лікаря та найдальшим пунктом у Березнянській лікарській дільниці Чернігівського повіту складала 28 верст, у Горбовській – 35, у Козлянській – 37, а в Роїщенській – 58 верст. Лікарі жили в повітових містах і повинні були приїжджати в певні дні до певних сіл, маючи при собі медикаменти та інструменти. Часто траплялося так, що лікар у призначеному місці не знаходив хворих, а хворі не заставали лікаря. Лікарі називали таку систему не обслуговуванням, а "грою в хованки".
Для подолання "фельдшеризму" земства прагнули наблизити існуючу систему медичного обслуговування до стаціонарної, але все ж таки у перших проектах реформування системи охорони здоров’я на Чернігівщині переважав роз’їзний тип надання медичної допомоги. За такою схемою у великих селах призначались фельдшери (лікарі), які повинні були обходити відведені їм населенні пункти протягом 4–5 днів, а 2–3 дні відпочивати, приймати та лікувати хворих. Роз’їзна система медичного обслуговування змушувала земства контролювати роботу фельдшерів, які в більшості не мали достатньої освіти і практичного досвіду, через спеціально запрошених лікарів. Делегат I з’їзду лікарів губернії В.Ільїн наполягав на тому, щоб фельдшери взагалі проводили тільки консультації, не лікуючи хворих, а потім вчасно повідомляли лікаря про необхідність надання медичної допомоги, особливо в украй важких випадках (епідемії,складні діагнози, травми).
спрямованість земських заходів.
Перші дослідження процесу становлення й розвитку земської медицини на Чернігівщині з’являються вже у другій половині XIX ст. Авторами цих наукових праць виступали переважно земці та лікарі. Доволі об’ємний, різноманітний за характером і змістом статистичний матеріал з історії земської медицини у Чернігівської губернії представлений у роботах Є.Святловського та В.Хижнякова. Деякі проблеми запровадження стаціонарної медицини на Чернігівщині були розглянуті Г.Соколовим. О.Русов звернув увагу на "фельдшеризм" як головну перешкоду на шляху до утворення ефективної системи медичної допомоги сільському населенню. На початку XX ст. вийшла фундаментальна праця з історії земства Б.Веселовського, в якій детально проаналізовано шлях земської медицини за 40 років (1864–1904 рр.). Автор наводив багато земсько-медичної статистики по Чернігівській губернії, визначив причини перемог і невдач земської медицини на зламі XIX–XX ст.
У процесі формування радянської історіографії під керівництвом колишнього земського лікаря С.Ігумнова в проблемно-хронологічному порядку були досліджені основні аспекти земсько-медичної справи в Російській імперії, в тому числі і по Чернігівській губернії. Продовжили системне вивчення земської медицини з моменту її започаткування до Першої світової війни І.Страшун та С.Каган.
Ці дослідники, крім загальної статистичної інформації, яка характеризувала стан земської медицини, наводили цікаві історичні факти з організації стаціонарної системи охорони здоров’я на Чернігівщині.
Протягом 80–90-х рр. минулого століття історико-медичні дослідження земської медицини на Чернігівщині продовжували А.Груша, В.Гончаренко та ін. На початку XXI ст. захищено дві дисертації, в яких комплексно розглянута діяльність земств зі створення системи охорони здоров’я на Лівобережній та Південній Україні. Автори не оминули головні напрямки розвитку медичної сфери на Чернігівщині, але в основному висвітлювали проблеми історії земської медицини Донбасу, Харківської, Полтавської, Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній.
Отже, незважаючи на значну кількість праць, присвячених земсько-медичній тематиці, залишається дискусійним питання щодо визначення характерних рис становлення й розвитку системи охорони здоров’я у Чернігівській губернії. У статті ми акцентуємо увагу на особливостях процесу організації системи стаціонарного медичного обслуговування на Чернігівщині. Для розв’язання поставлених завдань необхідно визначити основні напрямки земської політики щодо надання медичних послуг сільському населенню та розглянути "фельдшеризм" як один із бар’єрів на шляху до стаціонарної медицини.
Процес реформування системи охорони здоров’я на Чернігівщині суттєво ускладнювався прогалинами в організації медичного обслуговування, набутими за часів приказної медицини. На середину 60-х рр. XIX ст. прийнята земствами медична спадщина від "Приказа общественного призрения" мала численні недоліки: незадовільний господарчий стан лікарень, малокваліфіковані кадри, відсутність сучасного медичного устаткування і господарського реманенту, велика епідемічна захворюваність та висока смертність. Саме тому один із перших дослідників історії земської медицини Я.Абрамов зазначав: "... Везде земства не получили ни материального, ни опытного наследия от прошлого в деле оказания народу врачебной помощи, и везде земству приходилось создавать всѐ самому".
До впровадження земських установ у 1864 р. лікарні та богодільні існували лише в губернському і кількох повітових містах. У лікарнях перебували головним чином хворі арештанти, інваліди війни, безпритульні. Медичний персонал лікарень складався з одного старшого лікаря (як правило – хірурга) і двох-трьох ординаторів (акушера, терапевта і сифідолога), а індивідуальне лікарське навантаження нерідко складало по 60–80 хворих на одну добу. Іноді в терапевтичних відділеннях розміщували сифілітиків, і навпаки. Через це в медичних установах нерідко панували антисанітарія та зберігалася тенденція до зростання інфекційних хвороб серед пацієнтів. Бідне населення майже не користувалося медичними послугами через обов’язкову плату за лікування, і тому губернські лікарні зазвичай були напівпорожніми.
У селах дореформеного періоду взагалі не було державних лікарень, лише в окремих губерніях діяла невелика кількість фельдшерських пунктів. Повіт обслуговував тільки 1 лікар (завідувач міської лікарні), який паралельно виконував ще й медико-поліцейські функції, а для утримання малопрофесійних ротних фельдшерів з селян збирали подушний податок.
У листопаді 1865 р. земські управи Чернігівської губернії прийняли від "Приказа общественного призрения" у безпосереднє підпорядкування повітові лікарні, лікарські дільниці та фельдшерські пункти. На утримання цих медичних установ з метою їх подальшого вдосконалення та модернізації держава надала чернігівським земствам значну, порівняно з іншими губерніями, суму – 403 тис. крб. Катеринославська губернія для реформування медичної галузі отримала 430 тис. крб, Полтавська – 248, Таврійська – 190, Харківська – 327, Херсонська – 500 тис. крб.
Процес відкриття перших земських лікарень на Чернігівщині пройшов декілька стадій. Спочатку лікарів та фельдшерів призначали у певні населені пункти, надалі в місцях їх постійного перебування почали облаштовувати невеликі лікарні. За умов відсутності спеціальних приміщень нерідко квартири фельдшерів ставали не тільки місцем проживання, а й пунктом прийому хворих.
Перші земські лікарні в губернії були відкриті у Козелецькому (1868 р.), Остерському (1869 р.) та Городнянському (1871 р.) земствах. Наприкінці 80-х рр. XIX ст. найбільшу кількість лікарень мали Чернігівський та Сосницький повіти (5 лікарень), Конотопський, Борзнянський, Козелецький повіти
– по 3 лікарні. Найкраще були обладнані сільські лікарні Борзнянського і Козелецького повітів, які мали літні бараки, ванні кімнати і повний комплект холодних приміщень, а також окремі кімнати для інфекційних хворих.
Протягом 70-х рр. XIX ст. у Чернігівській губернії, всупереч основним принципам впровадження земсько-медичної реформи, все ще не припиняли свого існування мандрівні амбулаторії і лікарні. Деякі повітові земства (Суразький, Мглинський, Глухівський, Кролевецький повіти) станом на 1886 р. взагалі не починали будувати лікарень. Недарма у 1882 р. на I з’їзді земських лікарів делегат від Чернігівського повіту В.Ільїн констатував, що в повіті земська медицина починає розвиватися тільки з 1874 р. і тому епідемія холери 1872 р. викликала значні утруднення для її подолання.
Медичні установи за підтримки земств Чернігівщини намагалися розширити коло надання відповідних послуг місцевому населенню. З наведеної табл. 1 ми бачимо, що лікарні Чернігівської убернії (як і більшості губерній Південно-Західного краю Російської імперії) в другій половині XIX ст. поступово збільшували кількість ліжко-місць. Але, незважаючи на високий рівень захворюваності та високу смертність, на селі їх кількість майже не зросла, а в повітових містах навіть скоротилася на 46 ліжок.
У 1887 р., продовжуючи модернізацію медичної галузі, земством була проведена реорганізація губернської лікарні. Замість двох відділень (чоловічого та жіночого) створено сім (терапевтичне, хірургічне, очне, шкіряне, венерологічне, акушерсько-гінекологічне, інфекційне відділення). Першим завідувачем хірургічного відділення був призначений М.Лагода, а в подальшому його очолив відомий лікар, автор першого в Російській імперії медичного повітового звіту, Василь Валентинович Шеболдаєв. Протягом наступних 20 років у Чернігівській губернії організовані хірургічні відділення в Козелецькій, Сосницькій, Остерській, Борзнянській та інших повітових лікарнях.
Після тривалих дискусій та випробування часом перед земськими установами постало питання про відокремлення психіатричної лікарні від звичайної. Утримання психічно хворих в одній лікарні з іншими хворими спровокувало в земствах не тільки організаційні, а й фінансові труднощі. Так, у 1895 р. перебування хворого в соматичних відділеннях губернської земської лікарні становило від 9 до 21 дня, а в психіатричному – 208 днів! Без сумніву, таке тривале перебування пацієнтів психіатричних відділень суттєво впливало на фінансове утримання й лікування пацієнтів інших відділень. Для розв’язання даної проблеми земські установи змушені були відкрити наприкінці XIX ст. у Чернігівській губернії дві психіатричні лікарні: в Чернігові (450 ліжок) та в Ніжині (240 ліжок). Але ці заклади не змогли на достатньому рівні надавати ефективну медичну допомогу через значне перевантаження (загальна кількість психічно хворих складала 1291 особу) та дефіцит ровідних спеціалістів.
У другій половині XIX ст. земсько-медичні установи Чернігівської губернії почали переглядати якість акушерської допомоги сільському населенню. Цьому напрямку медичного обслуговування земства довгий час не приділяли достатньої уваги і тому в дільничних та повітових лікарнях хірурги одночасно працювали як акушери-гінекологи. Першим акушером-гінекологом на Чернігівщині був призначений М.Воскресенський. Окремі спеціалісти з акушерства і гінекології
були лише в губернській земській лікарні.
На 1880 р. у Чернігівській губернії діяло вже 11 акушерських пунктів, а в 1889 р. у міській лікарні відкрите перше пологове відділення на 5 ліжок, де медичну допомогу надавала одна повивальна бабка. Варто підкреслити, що гінекологічні операції на той час в губернії через брак професійних кадрів майже не проводилися. В таких умовах тільки 2% селянок отримували акушерську допомогу від кваліфікованих спеціалістів, а решта зверталися до повитух. Як наслідок в другій половині XIX– на початку XX ст. висока дитяча захворюваність і смертність на Чернігівщині продовжує існувати. Так, за медичними звітами в с.Гаврилова Слобода Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії (70–80-ті рр. XIX ст.) на 1000 народжених в середньому помирало 437 дітей.
Отже, впродовж 80–90-х рр. XIX ст. більшість повітів Чернігівської губернії за сприяння земських установ заснували власні лікарні, які поступово реорганізуються (модернізуються) на потребу часу (відкриття хірургічного відділення, відокремлення психіатричної лікарні, поліпшення акушерської допомоги). Водночас необхідно наголосити на тому, що через матеріально-фінансову скруту та дефіцит професійних кадрів не кожен медичний заклад мав пристойні умови і можливості для ефективної лікарської праці.
Кадрові прогалини медичної галузі Чернігівщини однозначно негативно вплинули на якість надання медичних послуг. У другій половині XIX – на початку XX ст. в губернії продовжує існувати характерна риса дореформеної медицини – "фельдшеризм". Певною мірою таке існування можна пояснити тим, що повітові земства, не маючи можливості посилатися на медично-організаційну практику інших країн, змушені були використовувати досвід колишньої медицини відомства державного майна. Але сутність "фельдшеризму" має більш глибоке коріння і потребує системного дослідження й осмислення.
Для підвищення якості медичного обслуговування сільського населення земства Чернігівської губернії почали запрошувати досвідчених лікарів, а також випускників медичних факультетів провідних університетів Російської імперії. Перший дільничний лікар на Чернігівщині з’явився у Ніжинському земстві в 1867 р., а через рік – у Борзнянському та Сосницькому земствах. Якщо на перших етапах становлення земської медицини Чернігівську губернію обслуговувало лише 12 лікарів, то наприкінці XIX ст. (1894 р.) в регіоні працювало вже 64 лікаря (15 – повітових, 11 – міських та 38 земських).
На момент започаткування земської медицини більшість лікарів, що практикували на території Чернігівщини, мали фахову освіту Імператорського університету Св. Володимира та Московського університету. Значний відсоток лікарського персоналу отримав дипломи в стінах Санкт-Петербурзької, Московської, Віленської медико-хірургічних академій та Харківського університету. Згодом серед медичних працівників почали з’являтися фахівці з європейською освітою. Так, у 1878 р. в Глухівському повіті працював лікар Адам-Осип Орглерт, який закінчив повний курс медичних наук Варшавського університету. А у 1909 р. в цьому ж повіті практикувала доктор медицини Єсфир Абрамівна Русакова з медичною освітою Неаполітанського університету.
Незважаючи на поступове поповнення системи охорони здоров’я професійними кадрами, в Чернігівській губернії продовжувала залишатись проблема нерівномірного розподілу медичного персоналу. Через збільшення лікарів у містах сільська медицина опинилися в стані кадрового дефіциту, що відчутно гальмувало процес запровадження стаціонарного медичного обслуговування.
Аналіз статистичних матеріалів показує наявність надлишку медичного персоналу в містах, а села, незважаючи на постійне зростання інфекційних хвороб, не отримували достатньої кількості професійних медичних кадрів. За даними, які наводить доктор Є. Святловський, у 1886 р. на одного лікаря в Чернігівській губернії припадало 30 838 мешканців. Якщо б у Чернігові на той час проживало в 1,5 рази більше населення, то у губернському центрі працював би тільки один лікар, а не 30. За нормами, які були встановлені земствами для сільської місцевості, в Чернігові 25 тис. мешканців повинні були б обслуговувати 2 лікаря, але ж тільки губернська земська лікарня вимагала наявності 7–8 провідних спеціалістів. У той же час в селах на Чернігівщині іноді не можна було знайти лікаря на відстані 10–15 верст.
Через фінансові колізії земських установ розподіл лікарів у повітах був ще більш нерівномірний. Наприклад, у Конотопському повіті на одного лікаря при загальній площі медичного обслуговування в 354 кв. верст припадало 18 тис. мешканців. Привертає увагу те, що в Чернігові у 1886 р. медичну допомогу такій же кількості населення надавали, як зазначено вище, 30 лікарів. У Глухівському повіті один лікар на площі в 1363 кв. верст обслуговував 60 тис. жителів, а в Чернігівському повіті з площею 3215 кв. верст та населенням 108 172 осіб медичну допомогу надавали тільки 4 лікаря.
Суттєво ускладнювала процес реформування медицини проблема віддаленості селян від лікарської дільниці. Так, відстань між місцем проживання лікаря та найдальшим пунктом у Березнянській лікарській дільниці Чернігівського повіту складала 28 верст, у Горбовській – 35, у Козлянській – 37, а в Роїщенській – 58 верст. Лікарі жили в повітових містах і повинні були приїжджати в певні дні до певних сіл, маючи при собі медикаменти та інструменти. Часто траплялося так, що лікар у призначеному місці не знаходив хворих, а хворі не заставали лікаря. Лікарі називали таку систему не обслуговуванням, а "грою в хованки".
Для подолання "фельдшеризму" земства прагнули наблизити існуючу систему медичного обслуговування до стаціонарної, але все ж таки у перших проектах реформування системи охорони здоров’я на Чернігівщині переважав роз’їзний тип надання медичної допомоги. За такою схемою у великих селах призначались фельдшери (лікарі), які повинні були обходити відведені їм населенні пункти протягом 4–5 днів, а 2–3 дні відпочивати, приймати та лікувати хворих. Роз’їзна система медичного обслуговування змушувала земства контролювати роботу фельдшерів, які в більшості не мали достатньої освіти і практичного досвіду, через спеціально запрошених лікарів. Делегат I з’їзду лікарів губернії В.Ільїн наполягав на тому, щоб фельдшери взагалі проводили тільки консультації, не лікуючи хворих, а потім вчасно повідомляли лікаря про необхідність надання медичної допомоги, особливо в украй важких випадках (епідемії,складні діагнози, травми).
З метою покращити надання медичних послуг фельдшерський персонал поділявся на дві групи: самостійні фельдшери (ті, які працювали самостійно в призначених населених пунктах) та лікарняні фельдшери (ті, які працювали у лікарнях). В 1870 р. частка лікарняних фельдшерів серед медичного персоналу у Чернігівській губернії складала 24%, а самостійних фельдшерів – 76%. З часом, у 1890 р., ці показники дещо змінилися: лікарняних фельдшерів стало більше – 37,8%, а самостійних – менше (72,2%). При постійному зростанні кількості лікарняних фельдшерів загальний процес збільшення кількості лікарів і фельдшерського персоналу відбувався майже однаково – в 6,7 разів протягом усього земського періоду, хоча складна епідеміологічна ситуація на Чернігівщині потребувала збільшення саме професійної лікарської допомоги.
На жаль, наявність дефіциту медичних кадрів та небажання окремих земців Чернігівщини (Ф.Лизогуба, Ф.Уманця та ін.) усвідомити необхідність докорінної зміни сфери медичного обслуговування призвели до зростання "фельдшеризму" в регіоні. Більшість управ продовжували надавати медичну допомогу селянам через малоосвічених фельдшерів. За визначенням О.Русова, сутність "фельдшеризму" полягала не стільки в небажанні влади поширювати лікарську практику, скільки в порушенні елементарних норм лікарської праці. Окремі лікарі, спираючись на досвід приказної медицини, відвідували фельдшерські пункти лише 1–2 рази на місяць (іноді – 3–4) для контролю роботи фельдшерів та прийому тих хворих, хто не в змозі приїхати на огляд. Крім того, земці-поміщики пропонували брати на службу для лікування селян не лікарів, а фельдшерів, оскільки селяни хворіють на прості хвороби і потребують простих ліків. Саме тому для них більш відповідним є не "панський лікар,
а мужицький фельдшер".
Один з передових земських діячів губернії Г.Соколов, розуміючи всю серйозність посталої проблеми, гостро критикував місцеву владу та окремих лікарів за недбале ставлення до поліпшення медичного обслуговування мешканців села. Сповільнені темпи реформування системи охорони здоров’я на Чернігівщині викликали незадоволення земсько-медичної інтелігенції. Недарма земські лікарі губернії на IV з’їзді у 1886 р. вказали на песимістичні настрої населення щодо змін у медичній сфері та загальну суспільну думку, що "... земская медицина застыла почти сплошь в данных ей формах, что нигде не заметно еѐ развития, движения вперѐд...".
Звичайно, не можна не враховувати той факт, що на рівень медичних послуг впливала позиція самих селян щодо нововведень у галузі охорони здоров’я. За умов платності медицини (на 1914 р. плата за надання медичних послуг у звичайній лікарні складала від 60 копійок до 1 рубля в день, а середня зарплата мешканця Чернігівської губернії становила 50 копійок) та схильності до давніх традицій, селяни в більшості віддавали перевагу лікуванню народними засобами. Прості люди більше довіряли "ворожкам" та "шептунам", ніж професійним консультаціям лікаря або фельдшера. Одна з фельдшериць, спираючись на чотиримісячний досвід роботи в селах губернії, закликала оголосити війну цим "министрам народного затмения", які змушували селян лікувати важкі хвороби яблуками, попелом з водою, сирим або кислим молоком. Наявність сільських знахарів та "бабок" іноді просто унеможливлювали бажання лікарів вчасно та якісно надавати медичну допомогу.
Отже, стаціонарної мережі медичного обслуговування на Чернігівщині у другій половині XIX – на початку XX ст. не існувало. Середнє навантаження на одного земського лікаря губернії за площею медичного обслуговування було збільшене майже в 34 рази, а за кількістю населення – в 4 рази. Більшість лікарів продовжували виконувати свої обов’язки у формі виїзду до хворого у разі епідемії, важкого діагнозу, для віспощеплення або в інших екстремальних ситуаціях. Певні ознаки зародження стаціонарної медицини мали лише Козелецький, Кролевецький, Суразький та Городнянський повіти. В Чернігівському повіті у 1895 р. "фельдшеризм" зникає взагалі, але на думку, О.Русова, така перемога земства здобута лише завдяки збільшенню загальної кількості лікарів у 10 (!) разів. Що стосується інших повітів, то там була або роз’їзна (виїзна), або змішана система надання медичної допомоги сільському населенню. За обставин, що склалися в Чернігівській губернії на зламі XIX–XX ст., 45% населення регіону отримували медичну допомогу від фельдшерів, а в окремих повітах цей показник був ще вищий (у Глухівському повіті фельдшерською допомогою було охоплено 89,6% хворих). Таким чином, підсумовуючи викладене, земські установи Чернігівської губернії намагалися створити всі необхідні умови для модернізації системи охорони здоров’я (відкриття лікарень, лікарських дільниць та фельдшерських пунктів). Але через нерівномірність розподілу медичного персоналу та кадровий дефіцит у другій половині XIX – на початку XX ст. на Чернігівщині медичну допомогу надавали переважно фельдшери, які не мали ані достатнього досвіду, ані нормальних умов для проведення медичної практики. Консерватизм мислення окремих земців, усталеність традиційних поглядів селян, платність медичних послуг та віддаленість лікарських дільниць від населених пунктів повертали більшість повітів губернії на шлях "фельдшеризму". Ці прогалини земської політики час від часу провокували епідемічні спалахи в Чернігівській губернії, знижзнижували якість надання медичних послуг та гальмували реформування медичної сфери в цілому.
На жаль, наявність дефіциту медичних кадрів та небажання окремих земців Чернігівщини (Ф.Лизогуба, Ф.Уманця та ін.) усвідомити необхідність докорінної зміни сфери медичного обслуговування призвели до зростання "фельдшеризму" в регіоні. Більшість управ продовжували надавати медичну допомогу селянам через малоосвічених фельдшерів. За визначенням О.Русова, сутність "фельдшеризму" полягала не стільки в небажанні влади поширювати лікарську практику, скільки в порушенні елементарних норм лікарської праці. Окремі лікарі, спираючись на досвід приказної медицини, відвідували фельдшерські пункти лише 1–2 рази на місяць (іноді – 3–4) для контролю роботи фельдшерів та прийому тих хворих, хто не в змозі приїхати на огляд. Крім того, земці-поміщики пропонували брати на службу для лікування селян не лікарів, а фельдшерів, оскільки селяни хворіють на прості хвороби і потребують простих ліків. Саме тому для них більш відповідним є не "панський лікар,
а мужицький фельдшер".
Один з передових земських діячів губернії Г.Соколов, розуміючи всю серйозність посталої проблеми, гостро критикував місцеву владу та окремих лікарів за недбале ставлення до поліпшення медичного обслуговування мешканців села. Сповільнені темпи реформування системи охорони здоров’я на Чернігівщині викликали незадоволення земсько-медичної інтелігенції. Недарма земські лікарі губернії на IV з’їзді у 1886 р. вказали на песимістичні настрої населення щодо змін у медичній сфері та загальну суспільну думку, що "... земская медицина застыла почти сплошь в данных ей формах, что нигде не заметно еѐ развития, движения вперѐд...".
Звичайно, не можна не враховувати той факт, що на рівень медичних послуг впливала позиція самих селян щодо нововведень у галузі охорони здоров’я. За умов платності медицини (на 1914 р. плата за надання медичних послуг у звичайній лікарні складала від 60 копійок до 1 рубля в день, а середня зарплата мешканця Чернігівської губернії становила 50 копійок) та схильності до давніх традицій, селяни в більшості віддавали перевагу лікуванню народними засобами. Прості люди більше довіряли "ворожкам" та "шептунам", ніж професійним консультаціям лікаря або фельдшера. Одна з фельдшериць, спираючись на чотиримісячний досвід роботи в селах губернії, закликала оголосити війну цим "министрам народного затмения", які змушували селян лікувати важкі хвороби яблуками, попелом з водою, сирим або кислим молоком. Наявність сільських знахарів та "бабок" іноді просто унеможливлювали бажання лікарів вчасно та якісно надавати медичну допомогу.
Отже, стаціонарної мережі медичного обслуговування на Чернігівщині у другій половині XIX – на початку XX ст. не існувало. Середнє навантаження на одного земського лікаря губернії за площею медичного обслуговування було збільшене майже в 34 рази, а за кількістю населення – в 4 рази. Більшість лікарів продовжували виконувати свої обов’язки у формі виїзду до хворого у разі епідемії, важкого діагнозу, для віспощеплення або в інших екстремальних ситуаціях. Певні ознаки зародження стаціонарної медицини мали лише Козелецький, Кролевецький, Суразький та Городнянський повіти. В Чернігівському повіті у 1895 р. "фельдшеризм" зникає взагалі, але на думку, О.Русова, така перемога земства здобута лише завдяки збільшенню загальної кількості лікарів у 10 (!) разів. Що стосується інших повітів, то там була або роз’їзна (виїзна), або змішана система надання медичної допомоги сільському населенню. За обставин, що склалися в Чернігівській губернії на зламі XIX–XX ст., 45% населення регіону отримували медичну допомогу від фельдшерів, а в окремих повітах цей показник був ще вищий (у Глухівському повіті фельдшерською допомогою було охоплено 89,6% хворих). Таким чином, підсумовуючи викладене, земські установи Чернігівської губернії намагалися створити всі необхідні умови для модернізації системи охорони здоров’я (відкриття лікарень, лікарських дільниць та фельдшерських пунктів). Але через нерівномірність розподілу медичного персоналу та кадровий дефіцит у другій половині XIX – на початку XX ст. на Чернігівщині медичну допомогу надавали переважно фельдшери, які не мали ані достатнього досвіду, ані нормальних умов для проведення медичної практики. Консерватизм мислення окремих земців, усталеність традиційних поглядів селян, платність медичних послуг та віддаленість лікарських дільниць від населених пунктів повертали більшість повітів губернії на шлях "фельдшеризму". Ці прогалини земської політики час від часу провокували епідемічні спалахи в Чернігівській губернії, знижзнижували якість надання медичних послуг та гальмували реформування медичної сфери в цілому.
Література:
Верхратський С. А. Історія медицини / С. А. Верхратський. – Київ : Вища школа, 1983. – 384 с.
Груша А. М. З історії медицини Чернігівщини / А. М. Груша, М. М. Дуля. – Чернігів : Деснянська правда, 1999. – 280 с.
Груша А. М. Розвиток медицини та фармації на Чернігівщині / А. М. Груша, С. В. Пасталиця, М. М. Дуля. – Чернігів : Деснянська правда, 2003. – 48 с.
Держархів Чернігівської обл., ф. 127, оп. 12, спр. 521, 107 арк.
Держархів Чернігівської обл., ф. 127, оп. 23, спр. 1320, 359 арк.
Держархів Чернігівської обл., ф. 127, оп. 23, спр. 1344, 668 арк.
Держархів Чернігівської обл., ф. 140, оп. 1, спр. 75, 48 арк.
Джерело: Католик А. В. Діяльність земських установ з розвитку системи охорони здоров’я на Чернігівщині (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / А. В. Католик // Література та культура Полісся. - 2012. - Вип. 69. - С. 59-68.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.