Степан Онисимович Сірополко народився 15 (27) серпня 1872 року в селі Обичеві Прилуцького повіту (на той час Полтавської губернії), в сім’ї дрібного поштового урядовця. Батько походив з нащадків українських запорозьких козаків, а мати була кузиною дружини Симона Петлюри. Середню освіту Степан здобув у Прилуцькій гімназії, після її закінчення заробляв собі на життя, читаючи лекції з математики і латині (1893 р.), далі навчався на правничому факультеті університету (1897 р.), працював адвокатом, але скоро залишив цю роботу і розпочав культурно-просвітницьку діяльність .Друкувався в українських часописах "Свобода", "Світло".
1 жовтня 1897 р. одружився з донькою священика Ніною Честнєйшою. У період з 1898 до 1908 р. в родині Сірополків народилися три сини й донька.
Наприкінці ХІХ ст. земства прагнули до формування власної освітньої політики. Свою частку вніс і Степан Сірополко.
Наприкінці ХІХ ст. земства прагнули до формування власної освітньої політики. Свою частку вніс і Степан Сірополко.
На початку XX ст. (1908-1917 рр.) Степан Сірополко особливо плідно працював над розробкою теоретичних аспектів бібліотечної справи та їх практичним втіленням у бібліотечне будівництво.
Для підвищення загальноосвітнього рівня вчителів земства організовували фахові бібліотеки, для них складалися навіть друковані каталоги, у підготовці яких брав участь С. Сірополко. Усвідомивши важливість бібліотекознавства, він запропонував читати цю дисципліну на учительських семінарах та педагогічних курсах, оскільки в бібліотеках працювали переважно вчителі.
Значну увагу в цей час він приділяв рецензуванню праць В. І. Чарнолуського, вихідця з Чернігівської губернії, відомого діяча у галузі народної освіти і громадського педагогічного руху
Бібліотечна справа в цей період входила до складу поняття "позашкільна освіта", вивчення якого здійснював Степан Онисимович разом із іншими педагогами – Є. М. Мединським, В. І. Чарнолуським, В. П. Вахтеровим, які бібліотекознавство включали до складу педагогіки, оскільки вважали бібліотеку найкращим засобом для самоосвіти та народної освіти.
Вченому вдалося виокремити складові окремих розділів спеціального бібліотекознавства – фондознавства, читачезнавства, бібліотечної професіології та бібліотечної статистики.
У науці про бібліотеку особливо активно вивчався та використовувався статистичний метод, оскільки бібліотеки та читачі являють собою суспільне явище, вивчення якого полягає у групуванні даних для аналізу та висновків на підставі масових спостережень. Степан Сірополко активно досліджував народні й учительські бібліотеки, виявляв їхню кількість, кількість книжок, а також читачів за віком, статтю, освітою, професією; вплив на роботу книгозбірень різних факторів (складу та освіти бібліотекарів, кількості власних приміщень для бібліотек, їхнє підпорядкування тощо).
Степан Сірополко запропонував здійснити класифікацію читачів народних бібліотек, поклавши в основу освітній рівень громадян, розподіливши їх на малоосвічених, котрі вміли читати книжки, надруковані великими літерами; добре освічених, котрі читають белетристику та науково-популярні брошури; розвинених читачів, які читають книжки наукового змісту. Здійснена ним класифікація користувачів книгозбірень сприяла накопиченню емпіричного матеріалу для вивчення читачів і читання, розвитку історії, теорії та практики бібліотечного читачезнавства.
Суттєвим є внесок Степана Онисимовича у теоретичну розробку одного із демократичних принципів бібліотечної діяльності – загальнодоступності бібліотек, в основі якого, на його думку, повинна бути безоплатність їхнім користуванням та планомірна організація бібліотечної мережі. Він вважав, що мережа народних бібліотек повинна бути розгалуженою і вони повинні бути відкритими для загального користування. Розширенню загальнодоступності бібліотек сприяла організація читальних залів при нижчих навчальних закладах.
У 1917 році Київська міська дума обрала Степана Онисимовича членом міської управи для керівництва народною освітою. В листопаді він переїздить до Києва.
Багато уваги С. Сірополко приділяв формуванню мережі загальнодоступних книгозбірень у Києві. Були відкриті безкоштовні бібліотеки-читальні з дитячими відділами на Шулявці, Куренівці та Печерську, а також залучалися представники культурно-освітніх установ до керівництва міськими бібліотеками-читальнями.
У цей же час на сторінках журналів "Книгарь" та "Вільна українська школа" Степан Сірополко в статтях і рецензіях з проблем шкільної та позашкільної освіти не оминає бібліотекознавство та школознавство.
Період від 7 листопада 1917 р. до 23 січня 1918 р., тобто час коли проголошено Другий та Третій Універсали УЦР, був дуже плідним у розвитку освіти. Комісія під головуванням Сірополка підготувала і скликала 15-20 грудня 1917 року з’їзд, на якому розглянула проблеми народної освіти в Україні.
За Гетьманщини (1918 р.) було відкрито багато початкових, середніх шкіл, українських університетів, Академію наук. У Кам’янець-Подільську відкрито Український університет, де Степан Сірополко читав лекції з педагогіки, шкільництва та завідував університетською бібліотекою, яка за короткий термін існування стала однією з кращих книгозбірень періоду української революції. Тут діяло очолюване Сірополком бібліотечне товариство. У січні 1920 р. з ініціативи директора стали укладати "Хроніку поточної праці бібліотеки Кам’янця-Подільського державного університету", яка є цінним джерелом для вивчення історії книгозбірні.
Учений продовжує вивчати проблеми національної позашкільної освіти: розробляє інструкцію для бібліотекарів, укладає "Взірцевий каталог шкільної та народної бібліотеки" (1918), зазначивши в передмові, що каталоги мають відповідати духовним запитам тих читачів, яких обслуговує бібліотека. Допрацьовує своє дослідження про народні бібліотеки і видає перший практичний порадник для бібліотекарів України.
Після поразки української революції С. Сірополко змушений був покинути рідну землю. У Тарнові він виконував обов’язки товариша міністра народної освіти. Особливо дбав про отримання освіти рідною мовою: організовував шкільну справу у військових частинах.
У Польщі педагог написав перший підручник українською мовою, в основу якого покладено курс лекцій, прочитаних у Фребелівському педагогічному інституті, де здійснювалася підготовка бібліотекарів.
У квітні 1921 р. в Тарнові було засноване товариство "Освіта", яке продовжувало діяльність ліквідованої культурно-освітньої комісії Тарновської філії "Товариства допомоги збігцям з України".
27 липня 1923 р. наказом Голови Директорії С. Петлюри Степан Сірополко був затверджений керуючим міністром внутрішніх справ, шляхів, пошти і телеграфу.
Велику роль приділяв вчений вихованню і навчанню дітей. На його думку, національне виховання – першорядна проблема української школи. Держава і нація без високого рівня освіти – суспільство без майбутнього. Рідна мова не просто головна ознака нації – без мови вона взагалі не може існувати. Мова об’єднує людей як спільноту. Мова – імунна система нації. Нація живе поки функціонує її мова.
Проблеми естетичного виховання Степан Сірополко порушив у статтях "Естетичне виховання" (Львів, 1924), "Театр як засіб естетичного виховання" (Львів, 1924). На думку С. Сірополка, естетичне виховання у старшому віці не може компенсувати того, чого не взято у дитинстві. Естетика у людині виховується через художню літературу, музику, народну пісню, образотворче мистецтво.
Вчений писав, що музичне виховання потрібно будувати "на національному ґрунті, на знайомстві з рідною музикою, з рідними інструментами". Важливо, щоб при музичному гуртку існувала спеціальна бібліотека, де були б книжки з історії та теорії музики, література про видатних композиторів, найкращі музичні твори.
Театральну творчість, на думку С. Сірополка, можна вважати основою естетичного виховання, бо театр поєднує в собі різні галузі мистецтва: малярство (декорації), скульптуру (рух, розміщення юрби), музику (оркестр, хор), будівництво (композиція сцени).
Щодо образотворчого мистецтва, то вчителі мали б вчити дітей висловлювати свої власні переживання у малюнках, а не шаблонно виконувати завдання.
Степан Сірополко порушив одну з найскладніших проблем сучасної школи – прищеплення дітям любові до книги. Питанням дитячої літератури професор присвятив статтю "Право на існування дитячої літератури та вимоги щодо цієї літератури" (1926).
Степан Сірополко застерігав від сумного погляду на життя в дитячих книгах, бо це пригнічує настрій у дітей. Він класифікував дитячі видання за віковими групами: для дітей дошкільного віку – це переважно книжки-розмальовки; для молодшого шкільного віку – ілюстровані казки, короткі оповідання; для середнього і старшого віку – науково-популярна, пригодницька й фантастична література.
Вчений визначив педагогічні вимоги до казки, подав список казок, які б відповідали цим вимогам. Він спостеріг, що діти люблять малюнки і завжди тягнуться до книги з малюнками. Степан Сірополко висунув вимоги до ілюстрування дитячої книги: ілюстрації повинні наближатися до дитячих малюнків, їх потрібно малювати в стилі наближеному до стародавнього народного мистецтва, у кожному малюнку повинна бути недовершеність.
Степан Сірополко поставив такі вимоги до дитячої книги: привабливий зовнішній вигляд; текст повинен бути ілюстрований правдивими малюнками; мова тексту повинна бути правильна, виразна, натуральна; сюжет потрібно тісно пов’язувати з життям людей, природою, історією; зміст книги має відповідати ступеню духовного розвитку читача; художній твір має містити в собі близьку дітям моральну ідею.
Першим друкованим твором, призначеним для дитячої аудиторії, вважав С. Сірополко книжку Я. А. Коменського "Видимий світ в малюнках" (1658).
Степан Сірополко залишив після себе значний педагогічний доробок. Зокрема, опубліковано ряд його праць з питань школознавства та організації навчально-виховного процесу: "Завдання нової школи" (1919), "Єдина школа" (1923), "Внешкольное образование: курс лекций, читанных в Русском Педагогическом институте им. Яна Амоса Коменского в Праге в 1925/26 году" (1925), "Школознавство. Конспект лекцій, читаних в УВПІ у Празі" (Прага, 1926).
У праці "Школознавство. Конспект лекцій, читаних в УВПІ у Празі" С. Сірополко розглянув шкільний устрій в Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, Австрії, Північно-Американських Сполучених Штатах, Італії, Радянській Україні. Автор подав статистику кількості шкіл у Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, Австрії, Північно-Американських Сполучених Штатах, Італії та Радянській Україні, розклад дисциплін у школах, навчальні години, спрямованість навчання, відбір підручників, інформацію про управління освітою.
С. Сірополко підкреслив недоліки шкіл у різних країнах. Недоліки англійської школи: приниження інтелектуального розвитку порівняно з розвитком тіла і волі, сувора дисципліна.
Недоліки французької школи: відірваність початкової школи від середньої, велика кількість предметів у початковій та середній школі.
В 1942 р. товариство "Просвіта" у Львові коштом фонду «Учітеся, брати мої» видає одну з ґрунтовних праць Сірополка "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія та практика бібліотечної справи". Праця стала першим українським підручником з бібліотекознавства, що було підставою для обрання С. Сірополка Почесним членом товариства «Просвіта» у Львові.
Після переїзду до Праги (1925 р.) вчений став професором педагогічних дисциплін Російського педагогічного інституту, а потім – Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова.
Празький період до початку Другої світової війни був досить плідним для науковця. Створено кілька курсів лекцій з шкільництва та позашкільної освіти, десятки статей з цієї проблематики було надруковано в українських часописах , календарях. Це, зокрема, "Шлях виховання і навчання", "Українська школа", "Книголюб" та інші. Багатогранною та плідною була його наукова діяльність як професора педагогічного інституту. Він був автором або співавтором таких праць, як "Історія освіти на Україні", "Школознавство", "Українське шкільництво в Галичині", "Завдання нової школи", "Основи журналізму", "Проект єдиної школи в Україні", "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія та практика бібліотечної справи".
Перу вченого належить також велика кількість рецензій як на чеську, так і на українську педагогічну наукову літературу. Серед них варто виділити рецензії на книги Т. Масарика, О. Хлупа, А. Градзіла, В. Родникова.
Спробував свої творчі сили профер Сірополко і як перекладач. Високим науковим рівнем відзначалися його переклади російських повістей Т. Шевченка "Несчастный" та "Капитанша".
Важливим напрямом наукової діяльності подвижника було вивчення українського радянського книжкового руху та бібліології.
В останні роки життя учений попри всі незгоди зосереджується над завершенням рукопису другого видання своєї фундаментальної праці "Історія освіти на Україні", текст якого зберігається в Особистому фонді Степана Сірополка (№ 4433) у Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України.
Помер Степан Онисимович Сірополко 21 лютого 1959 року. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі. Степан Сірополко був визначним українським ученим в галузі педагогіки і бібліології. Своїм науковим доробком – близько 500 статей, монографій, рецензій, підручників – цей науковець світового рівня сприяв інтеграції української наукової думки в світовий інформаційний простір. Теоретично значимі ідеї та концепції, розроблені Степаном Онисимовичем Сірополком мали суттєвий вплив на подальший розвиток бібліотекознавства.
Для підвищення загальноосвітнього рівня вчителів земства організовували фахові бібліотеки, для них складалися навіть друковані каталоги, у підготовці яких брав участь С. Сірополко. Усвідомивши важливість бібліотекознавства, він запропонував читати цю дисципліну на учительських семінарах та педагогічних курсах, оскільки в бібліотеках працювали переважно вчителі.
Значну увагу в цей час він приділяв рецензуванню праць В. І. Чарнолуського, вихідця з Чернігівської губернії, відомого діяча у галузі народної освіти і громадського педагогічного руху
Бібліотечна справа в цей період входила до складу поняття "позашкільна освіта", вивчення якого здійснював Степан Онисимович разом із іншими педагогами – Є. М. Мединським, В. І. Чарнолуським, В. П. Вахтеровим, які бібліотекознавство включали до складу педагогіки, оскільки вважали бібліотеку найкращим засобом для самоосвіти та народної освіти.
Вченому вдалося виокремити складові окремих розділів спеціального бібліотекознавства – фондознавства, читачезнавства, бібліотечної професіології та бібліотечної статистики.
У науці про бібліотеку особливо активно вивчався та використовувався статистичний метод, оскільки бібліотеки та читачі являють собою суспільне явище, вивчення якого полягає у групуванні даних для аналізу та висновків на підставі масових спостережень. Степан Сірополко активно досліджував народні й учительські бібліотеки, виявляв їхню кількість, кількість книжок, а також читачів за віком, статтю, освітою, професією; вплив на роботу книгозбірень різних факторів (складу та освіти бібліотекарів, кількості власних приміщень для бібліотек, їхнє підпорядкування тощо).
Степан Сірополко запропонував здійснити класифікацію читачів народних бібліотек, поклавши в основу освітній рівень громадян, розподіливши їх на малоосвічених, котрі вміли читати книжки, надруковані великими літерами; добре освічених, котрі читають белетристику та науково-популярні брошури; розвинених читачів, які читають книжки наукового змісту. Здійснена ним класифікація користувачів книгозбірень сприяла накопиченню емпіричного матеріалу для вивчення читачів і читання, розвитку історії, теорії та практики бібліотечного читачезнавства.
Суттєвим є внесок Степана Онисимовича у теоретичну розробку одного із демократичних принципів бібліотечної діяльності – загальнодоступності бібліотек, в основі якого, на його думку, повинна бути безоплатність їхнім користуванням та планомірна організація бібліотечної мережі. Він вважав, що мережа народних бібліотек повинна бути розгалуженою і вони повинні бути відкритими для загального користування. Розширенню загальнодоступності бібліотек сприяла організація читальних залів при нижчих навчальних закладах.
У 1917 році Київська міська дума обрала Степана Онисимовича членом міської управи для керівництва народною освітою. В листопаді він переїздить до Києва.
Багато уваги С. Сірополко приділяв формуванню мережі загальнодоступних книгозбірень у Києві. Були відкриті безкоштовні бібліотеки-читальні з дитячими відділами на Шулявці, Куренівці та Печерську, а також залучалися представники культурно-освітніх установ до керівництва міськими бібліотеками-читальнями.
У цей же час на сторінках журналів "Книгарь" та "Вільна українська школа" Степан Сірополко в статтях і рецензіях з проблем шкільної та позашкільної освіти не оминає бібліотекознавство та школознавство.
Період від 7 листопада 1917 р. до 23 січня 1918 р., тобто час коли проголошено Другий та Третій Універсали УЦР, був дуже плідним у розвитку освіти. Комісія під головуванням Сірополка підготувала і скликала 15-20 грудня 1917 року з’їзд, на якому розглянула проблеми народної освіти в Україні.
За Гетьманщини (1918 р.) було відкрито багато початкових, середніх шкіл, українських університетів, Академію наук. У Кам’янець-Подільську відкрито Український університет, де Степан Сірополко читав лекції з педагогіки, шкільництва та завідував університетською бібліотекою, яка за короткий термін існування стала однією з кращих книгозбірень періоду української революції. Тут діяло очолюване Сірополком бібліотечне товариство. У січні 1920 р. з ініціативи директора стали укладати "Хроніку поточної праці бібліотеки Кам’янця-Подільського державного університету", яка є цінним джерелом для вивчення історії книгозбірні.
Учений продовжує вивчати проблеми національної позашкільної освіти: розробляє інструкцію для бібліотекарів, укладає "Взірцевий каталог шкільної та народної бібліотеки" (1918), зазначивши в передмові, що каталоги мають відповідати духовним запитам тих читачів, яких обслуговує бібліотека. Допрацьовує своє дослідження про народні бібліотеки і видає перший практичний порадник для бібліотекарів України.
Після поразки української революції С. Сірополко змушений був покинути рідну землю. У Тарнові він виконував обов’язки товариша міністра народної освіти. Особливо дбав про отримання освіти рідною мовою: організовував шкільну справу у військових частинах.
У Польщі педагог написав перший підручник українською мовою, в основу якого покладено курс лекцій, прочитаних у Фребелівському педагогічному інституті, де здійснювалася підготовка бібліотекарів.
У квітні 1921 р. в Тарнові було засноване товариство "Освіта", яке продовжувало діяльність ліквідованої культурно-освітньої комісії Тарновської філії "Товариства допомоги збігцям з України".
27 липня 1923 р. наказом Голови Директорії С. Петлюри Степан Сірополко був затверджений керуючим міністром внутрішніх справ, шляхів, пошти і телеграфу.
Велику роль приділяв вчений вихованню і навчанню дітей. На його думку, національне виховання – першорядна проблема української школи. Держава і нація без високого рівня освіти – суспільство без майбутнього. Рідна мова не просто головна ознака нації – без мови вона взагалі не може існувати. Мова об’єднує людей як спільноту. Мова – імунна система нації. Нація живе поки функціонує її мова.
Проблеми естетичного виховання Степан Сірополко порушив у статтях "Естетичне виховання" (Львів, 1924), "Театр як засіб естетичного виховання" (Львів, 1924). На думку С. Сірополка, естетичне виховання у старшому віці не може компенсувати того, чого не взято у дитинстві. Естетика у людині виховується через художню літературу, музику, народну пісню, образотворче мистецтво.
Вчений писав, що музичне виховання потрібно будувати "на національному ґрунті, на знайомстві з рідною музикою, з рідними інструментами". Важливо, щоб при музичному гуртку існувала спеціальна бібліотека, де були б книжки з історії та теорії музики, література про видатних композиторів, найкращі музичні твори.
Театральну творчість, на думку С. Сірополка, можна вважати основою естетичного виховання, бо театр поєднує в собі різні галузі мистецтва: малярство (декорації), скульптуру (рух, розміщення юрби), музику (оркестр, хор), будівництво (композиція сцени).
Щодо образотворчого мистецтва, то вчителі мали б вчити дітей висловлювати свої власні переживання у малюнках, а не шаблонно виконувати завдання.
Степан Сірополко порушив одну з найскладніших проблем сучасної школи – прищеплення дітям любові до книги. Питанням дитячої літератури професор присвятив статтю "Право на існування дитячої літератури та вимоги щодо цієї літератури" (1926).
Степан Сірополко застерігав від сумного погляду на життя в дитячих книгах, бо це пригнічує настрій у дітей. Він класифікував дитячі видання за віковими групами: для дітей дошкільного віку – це переважно книжки-розмальовки; для молодшого шкільного віку – ілюстровані казки, короткі оповідання; для середнього і старшого віку – науково-популярна, пригодницька й фантастична література.
Вчений визначив педагогічні вимоги до казки, подав список казок, які б відповідали цим вимогам. Він спостеріг, що діти люблять малюнки і завжди тягнуться до книги з малюнками. Степан Сірополко висунув вимоги до ілюстрування дитячої книги: ілюстрації повинні наближатися до дитячих малюнків, їх потрібно малювати в стилі наближеному до стародавнього народного мистецтва, у кожному малюнку повинна бути недовершеність.
Степан Сірополко поставив такі вимоги до дитячої книги: привабливий зовнішній вигляд; текст повинен бути ілюстрований правдивими малюнками; мова тексту повинна бути правильна, виразна, натуральна; сюжет потрібно тісно пов’язувати з життям людей, природою, історією; зміст книги має відповідати ступеню духовного розвитку читача; художній твір має містити в собі близьку дітям моральну ідею.
Першим друкованим твором, призначеним для дитячої аудиторії, вважав С. Сірополко книжку Я. А. Коменського "Видимий світ в малюнках" (1658).
Степан Сірополко залишив після себе значний педагогічний доробок. Зокрема, опубліковано ряд його праць з питань школознавства та організації навчально-виховного процесу: "Завдання нової школи" (1919), "Єдина школа" (1923), "Внешкольное образование: курс лекций, читанных в Русском Педагогическом институте им. Яна Амоса Коменского в Праге в 1925/26 году" (1925), "Школознавство. Конспект лекцій, читаних в УВПІ у Празі" (Прага, 1926).
У праці "Школознавство. Конспект лекцій, читаних в УВПІ у Празі" С. Сірополко розглянув шкільний устрій в Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, Австрії, Північно-Американських Сполучених Штатах, Італії, Радянській Україні. Автор подав статистику кількості шкіл у Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, Австрії, Північно-Американських Сполучених Штатах, Італії та Радянській Україні, розклад дисциплін у школах, навчальні години, спрямованість навчання, відбір підручників, інформацію про управління освітою.
С. Сірополко підкреслив недоліки шкіл у різних країнах. Недоліки англійської школи: приниження інтелектуального розвитку порівняно з розвитком тіла і волі, сувора дисципліна.
Недоліки французької школи: відірваність початкової школи від середньої, велика кількість предметів у початковій та середній школі.
В 1942 р. товариство "Просвіта" у Львові коштом фонду «Учітеся, брати мої» видає одну з ґрунтовних праць Сірополка "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія та практика бібліотечної справи". Праця стала першим українським підручником з бібліотекознавства, що було підставою для обрання С. Сірополка Почесним членом товариства «Просвіта» у Львові.
Після переїзду до Праги (1925 р.) вчений став професором педагогічних дисциплін Російського педагогічного інституту, а потім – Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова.
Празький період до початку Другої світової війни був досить плідним для науковця. Створено кілька курсів лекцій з шкільництва та позашкільної освіти, десятки статей з цієї проблематики було надруковано в українських часописах , календарях. Це, зокрема, "Шлях виховання і навчання", "Українська школа", "Книголюб" та інші. Багатогранною та плідною була його наукова діяльність як професора педагогічного інституту. Він був автором або співавтором таких праць, як "Історія освіти на Україні", "Школознавство", "Українське шкільництво в Галичині", "Завдання нової школи", "Основи журналізму", "Проект єдиної школи в Україні", "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія та практика бібліотечної справи".
Перу вченого належить також велика кількість рецензій як на чеську, так і на українську педагогічну наукову літературу. Серед них варто виділити рецензії на книги Т. Масарика, О. Хлупа, А. Градзіла, В. Родникова.
Спробував свої творчі сили профер Сірополко і як перекладач. Високим науковим рівнем відзначалися його переклади російських повістей Т. Шевченка "Несчастный" та "Капитанша".
Важливим напрямом наукової діяльності подвижника було вивчення українського радянського книжкового руху та бібліології.
В останні роки життя учений попри всі незгоди зосереджується над завершенням рукопису другого видання своєї фундаментальної праці "Історія освіти на Україні", текст якого зберігається в Особистому фонді Степана Сірополка (№ 4433) у Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України.
Помер Степан Онисимович Сірополко 21 лютого 1959 року. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі. Степан Сірополко був визначним українським ученим в галузі педагогіки і бібліології. Своїм науковим доробком – близько 500 статей, монографій, рецензій, підручників – цей науковець світового рівня сприяв інтеграції української наукової думки в світовий інформаційний простір. Теоретично значимі ідеї та концепції, розроблені Степаном Онисимовичем Сірополком мали суттєвий вплив на подальший розвиток бібліотекознавства.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
1. Ківшар Т. Степан Сірополко / Таїсія Ківшар // Бібл. вісн.– 1997.– № 6. – С.32-35.
2.Ківшар Т. І. Бібліотекознавча діяльність С. Сірополка у 1908-1917
роках / Т. І. Ківшар // Українська біографістика : зб. наук. пр. – 2010.– Вип.7. – С.192-249.
3. Степан Онисимович Сірополко (1872-1959) : біобліогр. покажч. / НБУ
ім. В. І. Вернадського ; уклад., життєпис, хронологія життя і
діяльності Т. І. Ківшар ; наук. ред. В. І. Попик ; редкол.: О. С.
Онищенко (голова) [та ін]. – Київ, 2012. – 196 с.
За матеріалами. – Режим доступу
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.