вівторок, 16 липня 2013 р.

Сокиринський парк



  Пам’ятки минулих часів – свідки згаслого життя. В них вічно живе дух доби, що їх створила. В цьому їхня сила й принадність.
  Маєток Галаганів у с. Сокиринцях, що поблизу міста Прилуки на Чернігшівщині, і досі вражає всіх небайдужих до рідної старовини своєрідністю, вишуканістю архітектурних форм та чарівною природою.    Навіть в їх нинішньому стані Сокиринці можуть слугувати взірцем садибного мистецтва доби класицизму – художнього стилю, який панував майже упродовж століття. Ця садиба – яскравий доказ того, що ідеї високого стилю знаходили блискуче втілення не лише в столицях, а й у глибокій провінції.

   У чому ж секрет цього неповторного куточка Чернігівщини?
  Нащадки засновника садиби прилуцького полковника Ігнатія Галагана, на відміну від свого предка, який, як зізнався сам, «…не всего мог в писании домыслить», були людьми високоосвіченими, з витонченими смаками. Саме одному з них, Павлу Григоровичу Галагану (1793-1834), і його дружині  - графині Катерині Василівні Гудович (1785-1868) маєток зобов’язаний появою вишуканих будівель і формуванням дивного пейзажного парку.
  Павло Григорович виховувався і здобував освіту в Петербурзі, мав неабиякий хист до малювання і досить ґрунтовні знання з архітектури. Після вінчання в 1814 р. молоде подружжя оселилося в Сокиринцях, якими їх предки володіли ще з 1716 р. Повноправним хазяїном Павло Григорович став лише після смерті бабусі – Катерини Юхимівни (з роду Дараганів), яка до того, хоч і переїхала жити в сусіднє село Покорщину (маєток її батьків), але формально залишалась володаркою всіх помешкань і земель.
   У 1823 р. онук узявся за докорінну перебудову садиби. Він наказав знести старий дерев’яний будинок і досить швидко зусиллями архітектора Павла Дубровського – представника славнозвісної школи Казакова і Баженова – створив новий вражаючий ансамбль. Крім вишуканого палацу око милував цілий ряд споруд: церква, альтанка, містки, оранжереї та інші споруди.
 
1826 р. сім’я оселилася в оновленому маєтку. З півдня і заходу садиба межує з величезним лісовим масивом. Вона відділена від нього штучним ставом та природним схилом. Трохи підвищене плато добре видно з далекої відстані. Тут, на перепаді рельєфу, скомпоновано основну групу споруд. Велично височіє палац над зеленим парковим партером, куди можна потрапити похилим пандусом з головної зали, розміщеної на другому поверсі. На головній осі розташовано в’їзні ворота і палацові споруди. Перед палацом – парадний двір та головна алея з підстриженими деревами геометричної форми. Тут сама природа стає ніби «архітектурною», відповідаючи чіткому рішенню головного фасаду. На осі, перпендикулярній до головної, розміщувалися дві церкви і дзвіниця. Від воріт углиб, паралельно до головної алеї, стояли службові корпуси. Перспективу широкої алеї замикав палац з восьмиколонним іонічним портиком на п’ятипрогінній аркаді. Парковий фасад також оформлено шестиколонним портиком, перед ним – дві тераси, між ними – сходи, що переходять у пандус. На кінці пандуса на високих п’єдисталах стояли мармурові скульптури, а в глибині парку, поблизу ставу, на високій точці рельєфу – гарна восьмиколонна ротонда композитного ордера.
   Головні фасадні сходи з вестибюля трохи пологими маршами ведуть на другий поверх до головної зали витягнутої форми. Щоб досягти затишку та масштабності, її розділено декоративною конструкцією, яка складається з антаблемента-балки, що спирається на дві коринфські колони, та витонченої арки над ними. У бічних стінах зали – прямокутні ніші також з коринфськими колонами.
   Побудувавши розкішний палац, нащадки Галаганів, за традицією, виділили залу для родинних портретів, але, на відміну від польських магнатів, які замовляли однотипні копії зі старих оригіналів, у ній зберігалися оригінали, написані з натури. Тут були також італійські картини і високого рівня портрети різних майстрів, але особливою виразністю відзначалися твори місцевих кріпосних живописців.
   Архітектори XVIII і початку XIX ст. надавали великого значення навколишньому природному середовищу, в якому створювався садибний ансамбль. Вдало використовуючи особливості ділянки, її рельєф, водні простори та зелені масиви, прагнули пов’язати архітектуру з місцевістю, зробити її невід’ємною частиною навколишньої природи. Садиба в Сокиринцях є зразком гармонійного поєднання архітектури і природи. Цей зв’язок досягнуто завдяки розташуванню палацу на композиційно вигідному місці ділянки, а деякі паркові алеї орієнтовано на центральну споруду. Проте найефективніший прийом, який забезпечує безпосередній зв’язок архітектури з природою, - це пандус.  Він є ніби продовженням архітектури в природі.  
   Парковий фасад палацу, що має виступи та заглиблення, «відкритий» природі. Перед ним – велика галявина, яка, поступово звужуючись, переходить у просіку. Великі групи дерев наче утворюють  лаштунки, і вся композиція набуває дещо інтимного звучання. Пандус винесено далеко наперед, він ніби «втягує» мальовничі околиці у композицію палацу. Довкілля освоюється поступово: спершу скульптурами, які безпосередньо прилягають до портика, а далі – самим портиком.
   Зелені масиви парку, що переходять у партер, вази з квітами, які розміщені на п’єдисталах пандуса і на тересах, забезпечують цілковиту єдність між архітектурою та навколишньою природою. Палацова група будинків «вростає» у природу завдяки послідовному зменшенню висоти флігелів та поєднувальних корпусів.
   Сходи головного входу прикрашено південними рослинами – на  початку ХХ ст. це були лаври. Балюстраду пандуса й колоннаду портика обвивали гырлянди дикого винограду. Стримані форми парадного фасаду пом'якшувалися гілками герані біля огорожі тераси портика.  Рослинність оточувала будинок  зусібіч, кущі бузку, квіти та близько посаджені дерева створювали затишок провінційного панського житла. У XIX ст. в одному з флігелів розміщувалася школа для селянських дітей, в іншому знаходились лікарня та родовий архів власників.
   У повісті Тараса Шевченка «Музикант» є збірний образ кількох багатих садиб Чернігівщини, в яких бував поет. Деякі деталі садибної архітектури і парку, безумовно, можна віднести й до Сокиринців: «Не описую вам ані прекрасні дуби, що посаджені прадідами і утворюють ліс, освітлений сонцем, яке сідає, серед котрого височіє бельведер з куполом величезного панського будинку, ані тої широкої та величної просіки або алеї, котра веде до будинку».
  Для парку в Сокиринцях було відведено майже 600 га. Таку величезну територію неможливо було впорядкувати однаково. Тому південно-західний заозерний масив перетворили на мисливський гай – звіринець із широкими плавними дорогами, вимощеними битою цеглою. Північно-західну частину території площею близько 80 га було вирішено як паркову , але вона мала мінімум паркових споруд; з них до нашого часу дійшли ротонда та готичний місток. Була ще готична альтанка. Парковими спорудами можна також вважати й невеличкі наріжні башти, близькі за архітектурою до «маяків» пристані у Грузино – віковій садибі генерала О. Аракчеєва у Новгородській губернії. Завдяки їм в'їзд до сокиринської садиби видно здалеку. У парку було два стави, церква з дзвіницею, житлові будинки для обслуги.
  Останніми власниками садиби були онука Павла Галагана Катерина та її чоловік, граф М. К. Ламздорф. Головним садівником працював чех К. Янічек. Під його керівництвом парк упорядковували, поновлювали дерева та доглядали за стариними насадженнями.  «Художественные красоты и … обилие душу возвышающих традиций» знайшов у Сокиринцях письменник Іван Аксаков; його думку поділяли математик, промислословець і банкір Федір Чижов, живописець Лев Жемчужніков та історик Микола Маркевич. Милувалися садибою Тарас Шевченко, композитор Микола Лисенко, економіст і статистик Олександр Русов та ін.
  Після втрати чоловіка садибою опікувалася сама Катерина Василівна, про яку Іван Аксаков писав: «… очень умна, образована, чрезвычайно приветлива и любезна, ласкова с людьми и крестьянами, набожна, и в то же время аристократка. Всё делается по её воле, по её приказанию, отдаваемому кротким, ласковым голосом». Вона уміло вела велике господарство, виховувала дітей. Кращі якості своїх батьків успадкував наступний господар маєтку Григорій Павлович Галаган, за нього садиба не лише утримувалася у бездоганному стані, а й стала осередком духовного і культурного життя. Саме тут розкрився і розквітнув талант українського Гомера – Остапа Вересая, який подовгу жив у Галаганів. 1971 р. поблизу палацу кобзареві споруджено пам’ятник.
  Садово-парковий комплекс «Сокиринський парк» - унікальний витвір природи і людських рук. Відвідайте цей надзвичайно цікавий куточок  - і ви неодмінно відчуєте неповторний подих вічності.
Радимо прочитати:
Карпенко Ю. О. Стежками Сокиринського парку / Ю. О. Карпенко, М. В. Графін ; Черніг. держ. пед. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – Чернігів, 2001. – 40 с. : ілюстр.
Косаревський І. О.  Сокиринський парк / І. О. Косаревський. – К. : Держлітбуд, 1961. – 38 с. : ілюстр.
Кваша В. В. Уламок вишуканої краси / В. В. Кваша // Благоустрій територій. – 2002. - № 1. – С. 41.
Родічкін І. Природа й архітектура в маєтку Галаганів у Сокиринцях // Родічкін І. Старовинні маєтки України : кн..-альбом / Родічкін І., Родічкіна О. – К., 2005. – С. 106-114.
Семенчик М. Свідки минулого / М. Семенчик // Хроніка 2000. – 2001. - № 41/42. – С.381-385.
Шевченко Т. Г. Музикант : твори : у 5 т. Т. 3. / Т. Г. Шевченко. – К., 1985. – С. 183-248.


Гнат Галаган

Григорій Галаган
Павло Галаган

Немає коментарів:

Дописати коментар