Пошли мені, доле, сили, уміння, талану,
чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь
зробив таке, щоб народ мій у своїм
титанічнім труді, у своїх печалях,
горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ
мій усміхнувся! ...Я — слуга народний!
І яз того гордий, я з того щасливий!
чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь
зробив таке, щоб народ мій у своїм
титанічнім труді, у своїх печалях,
горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ
мій усміхнувся! ...Я — слуга народний!
І яз того гордий, я з того щасливий!
(Остап Вишня)
Цьому видатному гумористові випало жити в пору великих соціальних зрушень, у період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового терору, його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз у часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити й дочекатися настання "відлиги”, коли вперше за чверть віку століття з'явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато він міг би зробити, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару. З нещасть, які випадали в історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню...
Народився Павло Михайлович Губенко (справжнє ім'я майбутнього письменника) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, що біля містечка Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Через шістдесят років після цієї події він запише в щоденнику: "Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала в голову. Спасибі матері!". Родина Губенків була велика та багата дітьми, мала їх аж тринадцять, серед них — два майбутніх сміхотворці — професіональні гумористи, адже не тільки П. Губенко, а і його брат став письменником та творив під псевдонімом Василь Чечвянський. Батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна, мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить такий епізод. Перед смертю йому дали для прочитання та підписання заповіт, він зібрав останні сили й почав уважно читати вголос: "Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем..." — дійшовши до цих слів, батько поставив підпис та сказав: "При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко". Це були його останні слова.
"Батьки в мене були грамотні, — згадував письменник. — Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал "Русский паломник". Де він узявся, той "Паломник", Бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився... Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, невміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до "Русского паломника". Суботами, ввечері, обов'язково читався "Паломник".
Народився Павло Михайлович Губенко (справжнє ім'я майбутнього письменника) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, що біля містечка Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Через шістдесят років після цієї події він запише в щоденнику: "Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала в голову. Спасибі матері!". Родина Губенків була велика та багата дітьми, мала їх аж тринадцять, серед них — два майбутніх сміхотворці — професіональні гумористи, адже не тільки П. Губенко, а і його брат став письменником та творив під псевдонімом Василь Чечвянський. Батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна, мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить такий епізод. Перед смертю йому дали для прочитання та підписання заповіт, він зібрав останні сили й почав уважно читати вголос: "Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем..." — дійшовши до цих слів, батько поставив підпис та сказав: "При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко". Це були його останні слова.
"Батьки в мене були грамотні, — згадував письменник. — Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал "Русский паломник". Де він узявся, той "Паломник", Бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився... Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, невміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до "Русского паломника". Суботами, ввечері, обов'язково читався "Паломник".
Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні. Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна".
Родина жила дуже бідно, та все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. Коли Павлові виповнилося шість років, його віддали до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати та полюбив книжки, завжди брав їх з собою, коли бігав із товаришами до лісу, на річку, у поле, із захопленням переповідав друзям прочитане. Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко, тому після Зіньківської двокласної школи мріяв продовжити навчання в учительській семінарії. Та, на жаль, батьки не могли собі цього дозволити, адже в родині підростало ще багато дітлахів, тому було вирішено, що хлопчик продовжить навчання у військово-фельдшерській школі Києва, де вже рік навчався брат Василь. Там діти Михайла Кіндратовича як відставного солдата утримувалися державним коштом, що було неабияким полегшенням для сім'ї. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.
Зрештою, він і тут учився чудово, багато читав, дуже полюбив театр, не пропустивши, мабуть, за час навчання жодної прем'єри. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко — митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до театру. Мабуть, ця любов і його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, де, займаючись у сільському драматичному гуртку, він із захватом грав "Халимона-хвершала" у водевілі М. Кропивницького "Крути, та не перекручуй" та інші ролі з українського класичного репертуару.
Після закінчення навчання у військово-фельдшерській школі Павло відслужив у армії, потім аж до 1917 р. працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці в Києві. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною. Незважаючи на здобуту професію, мріяв хлопець учитися далі, тому наполегливо займався самоосвітою. "Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив". За цією іронічною фразою стояла колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях — самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледь-ледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, революції, громадянської війни, голоду. Про свої студентські роки письменник згодом писатиме: "Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я. Державний муж — одне слово". Хіба тоді було до навчання?
Студент П. Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, молодому та завзятому, але дещо наївному хлопцеві, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Доля привела Павла в ті буремні часи до Кам'янця-Подільського, адже тоді йшла громадянська війна, під час якої чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — до Кам'янця. Саме в місті над Смотричем і почалася його літературна праця. У газеті "Народна воля" 2 листопада 1919 р. за підписом П. Грунський було опубліковано його перший сатиричний твір "Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)". З появою цієї публікації до автора прийшов успіх і можливість подальшого співробітництва з газетою. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу — "Народна воля", пізніше — есерівська газета "Трудова громада", де автор з того часу й працював, а водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народної Республіки) 1920 р. був заарештований органами ЧК як "особливо небезпечний контрреволюціонер" та, на щастя, після арешту його не розстріляли, а справу відправили на додаткове розслідування до Харкова.
Через півроку, після детального з'ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту написаних творів, звільнили. Діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв В. Елланський (Блакитний), засновник і редактор журналів "Всесвіт", "Червоний перець". Через вісім років, коли вже не буде на світі полум'яного Василя, як називали його друзі, Остап Вишня напише: "На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця. В моєму житті був Василь Блакитний. Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів. Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини: "До Блакитного" і "Після Блакитного". В Еллан-Блакитний не тільки допоміг Остапові Вишні уникнути тюрми, а й влаштував на роботу до газети "Вісті ВУЦВК" на посаду перекладача. Залучивши до роботи у часописі тоді ще невідомого П. Губенка, В. Еллан-Блакитний відкрив йому найперспективніший шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, "як чорний віл", створюючи майже щодня по фейлетону. Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істинних висот художності. Слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала й не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика — громадського діяча.
Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював П. Губенко і в "Селянській правді", яку очолював С. Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації "Плуг", редагував "Червоний перець". 22 липня 1921 р. у "Селянській правді" з'явилася усмішка "Чудака, їй-богу!", уперше підписана псевдонімом Остап Вишня. У різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони.
1923 р. у Харкові вийшла книжка "Сільськогосподарська пропаганда". Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена "Як я був редактором сільськогосподарського часопису" і кілька гуморесок Остапа Вишні. Дебют українського письменника виявився справді символічним. Обидва автори — Марк Твен і початківець — були першокласними газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху.
З упевненістю можна сказати, що мало хто з письменників того часу був таким близьким до народу, як Остап Вишня, який ніколи не забував та не цурався свого коріння, постійно відвідуючи не тільки рідне село, а й багато інших місць "у глибинці". Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної поїздки без циклу фейлетонів, а з тривалих відряджень приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, "Сільські усмішки" - 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався здебільшого в "Книгоспілці" й Держвидаві України, отже, утратив один із важливих каналів спілкування з читачем.
1930 р. з'явилася в пресі й перша "ластівка" — стаття "Що таке Остап Вишня", яка обіцяла письменникові аж ніяк не літературну весну, автора "Усмішок" звинуватили в тому, що його твори носять "войовничий антикультурницький характер, є неправдивими та шкідливими для радянського читача". Ув'язненню Остапа Вишні передували й інші подібні матеріали, що почали все частіше з'являтися у пресі. Це були, по суті, політичні ордери на арешт письменника. Поява подібних статей, спрямованих проти того чи іншого митця, означала, що розпочалося цькування письменника, тому арешт уже був лише справою часу.
Останній довоєнний цикл "Усмішок" Остап Вишня написав навесні
1929 р. після поїздки в Барвінкове "на колективізацію". Відтоді й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не повертався. Годі й думати, що Остап Вишня не знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в Груні. Письменник, звісно, не міг не бачити, що під виглядом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села, брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було тоді?
Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки, коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: "Десятирічка", — й лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі, аж ніяк не стосувалося навчання у школі. "Десятирічка" у житті Остапа Вишні справді була, але про цей "навчальний заклад" у роки сталінського режиму взагалі не прийнято було говорити. Пізніше офіційні особи та джерела згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором'язливо, як про таке собі прикре непорозуміння.
Що ж інкримінувалося Павлу Михайловичу? Якщо статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці, починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника був підписаний 7 грудня 1933 р. Саме відтоді почався відлік днів його жахливої "десятирічки",
25 грудня 1933 р. вийшла постанова, у якій стверджувалося, що "перебування письменника на волі — небезпечне" і що необхідно вжити запобіжних заходів, тобто "тримати під вартою". У цій же постанові письменника звинуватили "у тому, що він належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом...". Під слідством митець перебував до 4 квітня 1934 р., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і "зізнався" в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засудили до розстрілу, однак вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах.
За спогадами дружини митця Варвари Олексіївни, до місця ув'язнення чоловіка супроводжували у вагоні аж три конвоїри як особливо небезпечного політичного злочинця. А далі був піший етап до столиці Ухтпечлагу, міста Чиб'ю. Приблизно вісім місяців Остап Вишня перебував там, працюючи в редакції табірної газети "Северный горняк". У той час йому вдалося вести щоденник, з якого родина пізніше змогла довідатися про життя та роботу Павла Михайловича за той період. Остапу Вишні волею трагічних обставин судилося стати літописцем першої (ювілейної) п'ятирічки Ухтпечлагу. Книжка називалася "5 лет борьбы за недра тайги и тундры" й мала складатися з чотирьох частин.
У цей час в'язень отримав дозвіл на побачення з дружиною, і Варвара Олексіївна "гостювала" у чоловіка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб'ю, бо в Харкові на неї чекали двоє малолітніх дітей — донька Марія й син Павла Михайловича від першої дружини, яка померла 1933 р., В'ячеслав.
1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було відправлено по найстрашнішому етапу — він мав один пройти через зимову тундру і тайгу відстань від Чиб'ю до віддаленого рудника Єджид-Кирта. Однак друзі Павла Михайловича вмовили начальника табору дозволити в'язню супроводжувати запряжені конячиною санчата з геологічними приладами. Така "хитрість", можливо, і врятувала Остапа Вишню від замерзання чи від нападу хижих звірів. На новому місці його призначили плановиком копальні, і він працював ним упродовж трьох років — аж до останнього свого етапу наприкінці 1938 р.
Про останній етап Остапа Вишні існує кілька версій. Одну з них оповідала Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка. Дорогою з копальні Єджид-Кирта в центр Ухтпечлагу в конвоїра стався напад апендициту, і фельдшер Павло Губенко змушений був опікуватися хворим, якому підставив своє плече. Через хворобу конвоїра та погодні умови (на той час настала рання зима) етап з одного ув'язненого прибув до місця свого останнього призначення з великим запізненням, коли хвиля знищення політв'язнів уже минула. Новий табірний начальник тільки і зміг вигукнути від здивування: "И это враг народа?!" Можливо, це й вирішило подальшу долю письменника — його помістили для лікування в медичний ізолятор і протягом останніх п'яти років він працював фельдшером, хоча майже втратив на цей період зв'язок із сім'єю.
Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто влітку 1943 р.,
Зрештою, він і тут учився чудово, багато читав, дуже полюбив театр, не пропустивши, мабуть, за час навчання жодної прем'єри. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко — митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до театру. Мабуть, ця любов і його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, де, займаючись у сільському драматичному гуртку, він із захватом грав "Халимона-хвершала" у водевілі М. Кропивницького "Крути, та не перекручуй" та інші ролі з українського класичного репертуару.
Після закінчення навчання у військово-фельдшерській школі Павло відслужив у армії, потім аж до 1917 р. працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці в Києві. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною. Незважаючи на здобуту професію, мріяв хлопець учитися далі, тому наполегливо займався самоосвітою. "Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив". За цією іронічною фразою стояла колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях — самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледь-ледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, революції, громадянської війни, голоду. Про свої студентські роки письменник згодом писатиме: "Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я. Державний муж — одне слово". Хіба тоді було до навчання?
Студент П. Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, молодому та завзятому, але дещо наївному хлопцеві, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Доля привела Павла в ті буремні часи до Кам'янця-Подільського, адже тоді йшла громадянська війна, під час якої чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — до Кам'янця. Саме в місті над Смотричем і почалася його літературна праця. У газеті "Народна воля" 2 листопада 1919 р. за підписом П. Грунський було опубліковано його перший сатиричний твір "Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)". З появою цієї публікації до автора прийшов успіх і можливість подальшого співробітництва з газетою. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу — "Народна воля", пізніше — есерівська газета "Трудова громада", де автор з того часу й працював, а водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народної Республіки) 1920 р. був заарештований органами ЧК як "особливо небезпечний контрреволюціонер" та, на щастя, після арешту його не розстріляли, а справу відправили на додаткове розслідування до Харкова.
Через півроку, після детального з'ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту написаних творів, звільнили. Діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв В. Елланський (Блакитний), засновник і редактор журналів "Всесвіт", "Червоний перець". Через вісім років, коли вже не буде на світі полум'яного Василя, як називали його друзі, Остап Вишня напише: "На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця. В моєму житті був Василь Блакитний. Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів. Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини: "До Блакитного" і "Після Блакитного". В Еллан-Блакитний не тільки допоміг Остапові Вишні уникнути тюрми, а й влаштував на роботу до газети "Вісті ВУЦВК" на посаду перекладача. Залучивши до роботи у часописі тоді ще невідомого П. Губенка, В. Еллан-Блакитний відкрив йому найперспективніший шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, "як чорний віл", створюючи майже щодня по фейлетону. Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істинних висот художності. Слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала й не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика — громадського діяча.
Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював П. Губенко і в "Селянській правді", яку очолював С. Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації "Плуг", редагував "Червоний перець". 22 липня 1921 р. у "Селянській правді" з'явилася усмішка "Чудака, їй-богу!", уперше підписана псевдонімом Остап Вишня. У різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони.
1923 р. у Харкові вийшла книжка "Сільськогосподарська пропаганда". Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена "Як я був редактором сільськогосподарського часопису" і кілька гуморесок Остапа Вишні. Дебют українського письменника виявився справді символічним. Обидва автори — Марк Твен і початківець — були першокласними газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху.
З упевненістю можна сказати, що мало хто з письменників того часу був таким близьким до народу, як Остап Вишня, який ніколи не забував та не цурався свого коріння, постійно відвідуючи не тільки рідне село, а й багато інших місць "у глибинці". Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної поїздки без циклу фейлетонів, а з тривалих відряджень приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, "Сільські усмішки" - 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався здебільшого в "Книгоспілці" й Держвидаві України, отже, утратив один із важливих каналів спілкування з читачем.
1930 р. з'явилася в пресі й перша "ластівка" — стаття "Що таке Остап Вишня", яка обіцяла письменникові аж ніяк не літературну весну, автора "Усмішок" звинуватили в тому, що його твори носять "войовничий антикультурницький характер, є неправдивими та шкідливими для радянського читача". Ув'язненню Остапа Вишні передували й інші подібні матеріали, що почали все частіше з'являтися у пресі. Це були, по суті, політичні ордери на арешт письменника. Поява подібних статей, спрямованих проти того чи іншого митця, означала, що розпочалося цькування письменника, тому арешт уже був лише справою часу.
Останній довоєнний цикл "Усмішок" Остап Вишня написав навесні
1929 р. після поїздки в Барвінкове "на колективізацію". Відтоді й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не повертався. Годі й думати, що Остап Вишня не знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в Груні. Письменник, звісно, не міг не бачити, що під виглядом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села, брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було тоді?
Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки, коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: "Десятирічка", — й лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі, аж ніяк не стосувалося навчання у школі. "Десятирічка" у житті Остапа Вишні справді була, але про цей "навчальний заклад" у роки сталінського режиму взагалі не прийнято було говорити. Пізніше офіційні особи та джерела згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором'язливо, як про таке собі прикре непорозуміння.
Що ж інкримінувалося Павлу Михайловичу? Якщо статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці, починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника був підписаний 7 грудня 1933 р. Саме відтоді почався відлік днів його жахливої "десятирічки",
25 грудня 1933 р. вийшла постанова, у якій стверджувалося, що "перебування письменника на волі — небезпечне" і що необхідно вжити запобіжних заходів, тобто "тримати під вартою". У цій же постанові письменника звинуватили "у тому, що він належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом...". Під слідством митець перебував до 4 квітня 1934 р., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і "зізнався" в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засудили до розстрілу, однак вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах.
За спогадами дружини митця Варвари Олексіївни, до місця ув'язнення чоловіка супроводжували у вагоні аж три конвоїри як особливо небезпечного політичного злочинця. А далі був піший етап до столиці Ухтпечлагу, міста Чиб'ю. Приблизно вісім місяців Остап Вишня перебував там, працюючи в редакції табірної газети "Северный горняк". У той час йому вдалося вести щоденник, з якого родина пізніше змогла довідатися про життя та роботу Павла Михайловича за той період. Остапу Вишні волею трагічних обставин судилося стати літописцем першої (ювілейної) п'ятирічки Ухтпечлагу. Книжка називалася "5 лет борьбы за недра тайги и тундры" й мала складатися з чотирьох частин.
У цей час в'язень отримав дозвіл на побачення з дружиною, і Варвара Олексіївна "гостювала" у чоловіка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб'ю, бо в Харкові на неї чекали двоє малолітніх дітей — донька Марія й син Павла Михайловича від першої дружини, яка померла 1933 р., В'ячеслав.
1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було відправлено по найстрашнішому етапу — він мав один пройти через зимову тундру і тайгу відстань від Чиб'ю до віддаленого рудника Єджид-Кирта. Однак друзі Павла Михайловича вмовили начальника табору дозволити в'язню супроводжувати запряжені конячиною санчата з геологічними приладами. Така "хитрість", можливо, і врятувала Остапа Вишню від замерзання чи від нападу хижих звірів. На новому місці його призначили плановиком копальні, і він працював ним упродовж трьох років — аж до останнього свого етапу наприкінці 1938 р.
Про останній етап Остапа Вишні існує кілька версій. Одну з них оповідала Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка. Дорогою з копальні Єджид-Кирта в центр Ухтпечлагу в конвоїра стався напад апендициту, і фельдшер Павло Губенко змушений був опікуватися хворим, якому підставив своє плече. Через хворобу конвоїра та погодні умови (на той час настала рання зима) етап з одного ув'язненого прибув до місця свого останнього призначення з великим запізненням, коли хвиля знищення політв'язнів уже минула. Новий табірний начальник тільки і зміг вигукнути від здивування: "И это враг народа?!" Можливо, це й вирішило подальшу долю письменника — його помістили для лікування в медичний ізолятор і протягом останніх п'яти років він працював фельдшером, хоча майже втратив на цей період зв'язок із сім'єю.
Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто влітку 1943 р.,
жорна диявольського млина репресій раптово спинилися. Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро, бо 1938 р. уже було подібне: його відправляли в далеку подорож, з якої не повинен був повернутись. Цього разу все відбувалось загадковіше. Його переодягли в щойно зшите вбрання, трохи підгодували і відправили до Москви. А там З грудня — за рішенням НКВС — звільнили. На двадцять три дні раніше визначеного вироком строку.
Що стало причиною такої безпрецедентної на той час акції, сьогодні можна лише здогадуватися. Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. Проте звільнення письменника добивалися кілька осіб, насамперед тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, а також Ю. Яновський і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його клопотати перед Сталіним щодо звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті "вождя народів" вийшов на волю Остап Вишня.
"Треба починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) — жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...", — так казав Остап Вишня дружині одразу після повернення із заслання. Але поступово родинне тепло, увага друзів зробили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З таборів повернувся морально зломлений, мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології. "У Вишні був великий сміх, та його витравили", — скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.
Першим друкованим твором у післятаборовому житті митця була його усмішка "Зенітка", опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті "Радянська Україна". Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.
Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934-го, сановні благодійники забули зняти. Ця обставина не могла не впливати на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 р., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді лишалося менше року... Вражає, як у таких несприятливих творчих умовах гумористу вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів.
Остап Вишня почав співпрацю з журналом "Перець", випустив нові книжки, багато часу присвятив перекладам творів М. Гоголя, Марка Твена, О'Генрі, Я. Ґашека, А. Цехова, а після офіційної реабілітації став членом правління Спілки письменників України.
Що стало причиною такої безпрецедентної на той час акції, сьогодні можна лише здогадуватися. Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. Проте звільнення письменника добивалися кілька осіб, насамперед тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, а також Ю. Яновський і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його клопотати перед Сталіним щодо звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті "вождя народів" вийшов на волю Остап Вишня.
"Треба починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) — жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...", — так казав Остап Вишня дружині одразу після повернення із заслання. Але поступово родинне тепло, увага друзів зробили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З таборів повернувся морально зломлений, мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології. "У Вишні був великий сміх, та його витравили", — скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.
Першим друкованим твором у післятаборовому житті митця була його усмішка "Зенітка", опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті "Радянська Україна". Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.
Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934-го, сановні благодійники забули зняти. Ця обставина не могла не впливати на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 р., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді лишалося менше року... Вражає, як у таких несприятливих творчих умовах гумористу вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів.
Остап Вишня почав співпрацю з журналом "Перець", випустив нові книжки, багато часу присвятив перекладам творів М. Гоголя, Марка Твена, О'Генрі, Я. Ґашека, А. Цехова, а після офіційної реабілітації став членом правління Спілки письменників України.
ЛІТЕРАТУРА
Основні видання творів Остапа Вишні
Вишня О. Твори : в 7 т. / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав У PCP, 1963—1965. — 7 т.
Вишня О. Твори : в 5 т./ Остап Вишня. — Київ : Дніпро, 1974—1975. — 5 т.
Вишня О. Твори : в 4 т./ Остап Вишня. — Київ : Дніпро, 1988—-1989. — 4 т.
Вишня О. Вибрані твори / Остап Вишня. — Вид. 2-ге. — Харків : Книгоспілка, 1930. — 128 с. Вибрані твори. — Харків : Книгоспілка, 1928. — VIII, 126 с.
Вишня О. Вибране / Остап Вишня. — Київ : Молодь, 1989. — 206, [1] с.
Вишня О. Вибране / Остап Вишня. —Харків : Прапор, 1981. — 304 с.
Вишня О. Вибране / Остап Вишня.. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1954. —432 с., 9 арк. іл., портр.
Вишня О. А в неділю п'ю, п'ю... : оповідання і фейлетони / Остап Вишня. — Київ : Молодь, 1962.— 102 с.
Вишня О. А народ війни не хоче : гуморески / Остап Вишня. — Київ : [б. в.], 1952. — 63 с. — (Бібліотека "Перця", № 5).
Вишня О. А-ну, хлопці, не піддайсь : гуморески про сіл. госп-во/ Остап Вишня. — Харків : Червоний шлях, 1924. — 40 с. — (Бібліотека селянина. Серія красного письменства / за ред. С. Пилипенка ; № 25).
Вишня О. Берлінський день [та інші гуморески] / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1930. — 46, [2] с.
Вишня О. Божеське / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1926. — 17 с.
Вишня О. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1952, —20 с.
Вишня О. Великі ростіть : усмішки / Остап Вишня.— Київ : Молодь, 1955. — 64 с.
Вишня О. Весна-красна : вишневі усмішки / Остап Вишня.— Київ : Рад. Україна, 1949. — 191 с. Вишневі усмішки. — Київ : Дніпро, 1979. — 541 с.
Вишневі усмішки / Остап Вишня. — Київ : Дніпро, 1985. — 367 с. — (Бібліотека української класики "Дніпро").
Вишня О. Вишневі усмішки : вибр. гуморески та фейлетони (1921—1955) / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1960. — 481 с.
Вишня О. Вишневі усмішки : [сатира та гумор] / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1962, —336 с.
Вишня О. Вишневі усмішки ; Заборонені твори / Остап Вишня. — Харків : Кн. клуб "Клуб сімейн. дозвілля", 2010. — 382 с.
Вишня О. Вишневі усмішки закордонні / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1930. — 178, [2] с. Вишневі усмішки кооперативні. — Харків : Плужанин. — 94, [2] с.
Вишня О. Вишневі усмішки кримські / Остап Вишня.— Сімферополь : Крим, 1969. — 63 с. — (Бібліотечка курортника).
Вишня О. Вишневі усмішки літературні / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1927.— 118с.
Вишня О. Вишневі усмішки (сільські) / Остап Вишня. — Вид. 3-тє. — Харків : Книгоспілка, 1925.— 85, [3] с. — (Бібліотека "Книгоспілки". Серія гумору й сатири ; № 7).
Вишня О. Головполітосвіта та інші оповідання / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1924.— 71с.
Вишня О. Голосномовець / Остап Вишня. — Харків : Книгоспілка, 1924. — 14 с. — (Бібліотека- копійка).
Вишня О. День і ніч. Вишневі усмішки / Остап Вишня. — Київ : Рад. письменник, 1950. — 204 с. Дід Матвій : оповідання. — Вид. 3-тє. — Харків : Література і мистецтво, 1931.— 16 с. — (Масова художня бібліотечка).
Вишня О. Діла наші і діла не наші / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1953. — 76 с. Діли небесні: дві гуморески. — Харків : Рад. селянин, [1929]. — 16 с.
Вишня О. Дітям : оповідання / Остап Вишня. — Киш : Веселка, 1989. — 191 с.
Вишня О. До чого лицем слід повернутися / Остап Вишня.— Харків : Держ. вид-во України, 1926. — 22, [2] с. — (В допомогу масовій політосвітроботі).
Вишня О. Доброхем : гуморески / Остап Вишня. —Харків : Література і мистецтво, 1931. —24 с.— (Бібліотека сучасної радянської літератури ; № 2).
Вишня О. Життя татарчине : оповідання / Остап Вишня. — Вид. 2-ге. — Харків : Держ. вид-во України, 1929. — 30, [2] с.
Вишня О. Заплуталась божа справа : гуморески / Остап Вишня.— Харків : Укр. робітник, 1929.— 14, [2] с.
Вишня О. Збірка фейлетонів / Остап Вишня.— Київ : Держлітвидав УРСР, 1950. — 47 с.
Вишня О. Зенітка : гуморески, усмішки / Остап Вишня. — Дніпропетровськ : Січ, 1993. — 189, [2] с.
Вишня О. Зенітка : оповідання. — Київ : Дніпро, 1968. — 17 с.
Вишня О. Кандидатурія : гуморески. — Київ : Рад. письменник, 1989. — 63 с. — (Бібліотека "Перця"; № 359).
Вишня О. Коли в голові лій / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1926. — 15, [2] с.
— (В допомогу масовій політосвітроботі).
Вишня О. Кому веселе, а кому й сумне : гуморески / Остап Вишня. — Київ : Червоний шлях, 1924. — 48 с.
Вишня О. Кримська ніч : оповідання / Остап Вишня.— Харків : Держ. вид-во України, 1928. — 23, [2] с.
Вишня О. Лицем до села : усмішки / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1926. — 211, [5] с.
Вишня О. Літературні усмішки / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1926. — 25, [3] с. Мисливські усмішки. — Київ : НКП : Школа, 2010. — 271 с. : іл. — (Бібліотека шкільної класики).
Вишня О. Мисливські усмішки / Остап Вишня. — Харків : Фоліо, 2009. — 349, [1] с.: іл., портр. Мисливські усмішки. — Харків : Фоліо, 2012. — 250, [1] с. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури).
Вишня О. Мисливські усмішки / Остап Вишня. — Харків : Фоліо, 2013. — 187, [2] с. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури).
Вишня О. Мисливські усмішки : [гуморист, оповідання, нариси фейлетони] / Остап Вишня. — Харків : Фоліо, 2006. —254, [1] с. — (Українська література).
Вишня О. Мисливські усмішки : гуморески / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1958. — 234 с., [7] арк. іл.
Вишня О. Мисливські усмішки : От колись було... : [оповідання] / Остап Вишня. — Донецьк : ВКФ "БАО", 2008. — 254, [1] с. : іл.
Вишня О. Мисливські усмішки та інші оповідання / Остап Вишня.— Донецьк : ВКФ "БАО", 2007.— 287 с. : іл., портр.
Вишня О. Молоді будьмо! : усмішки / Остап Вишня. — Київ : Молодь
Вишня О. Моя автобіографія : гуморески / Остап Вишня. — Харків : Книгоспілка, 1929. — 32 с. Мудрість колгоспна : усмішки. — Київ : Рад. письменник, 1952. — 131 с.
Вишня О. Нате й мій глек / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1925. — 13, [3] с. — (Бібліо- тека-копійка).
Вишня О. Нещасне кохання : усмішки / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1956. — 107 с.
Вишня О. Ну, й народ! : гуморески / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1930. — 44, [4] с.
Вишня О. От колись було... ; Мисливські усмішки / Остап Вишня. — Донецьк : ПКФ "БАО",2013, —254, [1]с.
Вишня О. Отак і пишу : усмішки / Остап Вишня.— Київ : Рад. письменник, 1954. — 96 с. — (Бібліотека українського оповідання).
Вишня О. Охорона народного здоров'я : оповідання / Остап Вишня.— Харків : Держ. вид-во України, 1928. — 28, [4] с.
Вишня О. Панська ялинка : оповідання / Остап Вишня. — Ки'ів : Веселка, 1973. — 12 с.
Вишня О. Пекучі справи / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1925. — 15, [1] с. — (Бібліоте- ка-копійка).
Вишня О. Перший диктант : оповідання / Остап Вишня.— Київ : Веселка, 1969. — 19 с. — (Для першокласника).
Вишня О. Походження світу : оповідання / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1928.— 20 с.
Вишня О. Про дядька Панаса : оповідання / Остап Вишня.— Харків : Держ. вид-во України, 1928,— 18, [2] с.
Вишня О. Про село : усмішки / Остап Вишня. — Харків : Держ. вид-во України, 1929. — 184 с. Реп'яшки. Жменя перша. — [Харків] : Червоний шлях, 1924. — 41 с. Різдвяний сон кобили вороної [та інші оповідання]. — Харків : Держ. вид-во України, 1928. — 14, [2] с.
Вишня О. Самі тобі чудеса! : гуморески / Остап Вишня.— Київ : Дніпро, 1965. — 35 с. Самостійна дірка : фейлетони. — Київ : Дніпро, 1968. — 79 с. Самостійний смітник : памфлети. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1958.— 47 с.
Вишня О. Сійся, родися жито, пшениця... : усмішки / Остап Вишня. — Харків : Рад. село, 1929. — 64 с.
Вишня О. Страхіття : оповідання / Остап Вишня.— Харків : Держ. вид-во України, 1928. — 14, [2] с.
Вишня О. Сутана і тіара : три оповідання / Остап Вишня. — Ужгород : Закарпат. обл. вид-во, 1960, — 16 с.
Вишня О. Темна нічка-петрівочка / Остап Вишня.— Харків : Держ. вид-во України, 1926. — 16 с.— (В допомогу масовій політосвітроботі).
Вишня О. Українізуємося : усмішки / Остап Вишня. — Харків ; Полтава : Плужанин, 1926. — 31, [1] с. — (Гумористична бібліотека журналу "Плужанин" ; № 1).
Вишня О. Усмішки / Остап Вишня.— Київ : Дніпро, 1965. — 326 с.
Вишня О. Усмішки / Остап Вишня. — Киш : Дніпро, 2001. — 349, [1] с. : портр. — (Бібліотека школяра).
Вишня О. Фейлетони ; Гуморески ; Усмішки ; Щоденникові записи / Остап Вишня. — Київ : Наук, думка, 1984. — 558 с., [1] арк. портр. — (Бібліотека української літератури. Радянська українська література).
Вишня О. Хазяйновитий бог : гуморески / Остап Вишня. — Київ : Держлітвидав УРСР, 1961. — 16 с.
Вишня О. Чухраїнці : оповідання / Остап Вишня.— Харків : Плужанин, 1928. — 30 с. — (Гумористична серія "Весела книжка" ; № 21).
Вишня О. Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився / Остап Вишня.— Харків : Рад. село, 1926. — 34 с. — (Сільськогосподарські усмішки).
Вишня О. Як із Харкова зробити Берлін? : гуморески / Остап Вишня.— Харків : Книгоспілка, 1930. —42, [6] с.
Вишня О. Як я не бачив М. Горького? : гуморески / Остап Вишня. — Харків : Книгоспілка, 1930. — 46, [2] с.
Вишня О. Якби моя бабуся встали : вибр. твори/ Остап Вишня. — Київ : Веселка, 1976. — 159 с., [4] арк. іл.
Про Остапа Вишню
Книги
Дзеверін І. О. Остап Вишня (1889—1956 pp.) / Дзеверін І. О. — Київ : [б. в.], 1957, —43 с.
Дузь І. М. Вивчення творчості Остапа Вишні в школі / Дузь І. М. — Киш : Рад. школа, 1970. — 128 с.
Дузь І. М. Остап Вишня : життя і творчість / Дузь І. М. — Київ : Вид-во Київ, ун-ту, 1965. — 250 с.
Дузь І. М. Остап Вишня : літ. портр. / Дузь І. М. — Київ : Держлітвидав УРСР. 1962, —85 с.
Дузь І. М. Остап Вишня : нарис про творчість / Дузь І. М. — Київ ; Одеса : Вища шк., 1989. — 180, [2]с.
Живий Остап Вишня : зб. спогадів про письменника / упорядкув. І.. М. Дузя. — Київ : Дніпро, 1966. — 303 с., [4] арк. іл., портр.
Журавський А. Ф. Ніколи не сміявся без любові : сторінки життя і творчості О. Вишні / Журавський А. Ф. — Київ : Мистецтво, 1983. — 199 с., [1] арк. портр.
Зуб І. В. Остап Вишня : нарис життя і творчості / Зуб І. В. — Київ : Дніпро, 1989. — 237 с., [16] арк. іл.
Зуб І. В. Остап Вишня. Риси творчої індівідуальності / І. В. Зуб. — Київ : Наук, думка, 1991. — 169, [2] с.
Пришва Б. Г. Засоби гумору в творах Остапа Вишні : лінгвостиліст. аналіз / Пришва Б. Г. — Київ : Вища школа, 1977. — 118 с.
Про Остапа Вишню : спогади / упоряд.: В. О. Губенко-Маслюченко, А. Ф. Журавський. — Київ : Рад. письменник, 1989. — 331, [3] с., [8] арк. іл.
Семенюк Г. Ф. "Ніколи не сміявся без любові..." : штрихи до літ. портрета Остапа Вишні / Г. Ф. Семенюк. — Київ : Б-ка українця, 2001. — 119с. — (Бібліотека українця).
Цеков Ю. I. Остап Вишня : до 100-річчя від дня народж. / Ю. Цеков. — Київ : Т-во "Знання" УРСР, 1989. — 47, [1] с. — (Серія 6, Література і мистецтво).
Статті
Антипова Л. М. Остап Вишня — великий український оптиміст / Л. М. Антипова // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2009. — №32, —С. 19—22.
Векуа О. В. Остап Вишня: спроба повернення / О. В. Векуа // Літературознавчі студії. — 2011. — Вип. 30. — С. 22—25.
ВШсова 1. Д. Остап Вишня. Засоби гумору в усмішці "Моя автобіографія" / І. Д. Вілісова // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2013.— №22/24, —С. 19—25.
Віннікова Н. Пародія у творчості Остапа Вишні / Наталія Віннікова // Питання літературознавства. — 2011. — Вип. 84. — С. 162—176.
Жигун С. В. Б. Антоненко-Давидович уб Остап Вишня: у пошуках специфіки національного гумору / С. В. Жигун // Літературознавчі студії.— 2010. — Вип. 29. — С. 129—133.
Куюков Ю. Короп — не бере! : [спогади про О. Вишню] / Ю. Куюков // Березіль. — 2005. — № 1/2. — С. 163—173.
Піка А. В. Остап Вишня — гуморист "Розстріляного відродження" / А. В. Піка//Літературознавчі студії. — 2011. — Вип. 30. — С 110—116. Приймак А. В. Остап Вишня у літературно-критичних працях / А. В. Приймак // Літературознавчі студії. — 2011. — Вип. 30. — С. 116—125.
Семенюк Г. Ф. Остап Вишня: національний подвижник і митець / Г. Ф. Семенюк // Літературознавчі студії. — 2011. — Вип. ЗО. — С. 6—9.
Сокол Т. Творчість Остапа Вишні періоду заслання (1933—1944) / Сокол Тетяна // Українська література в загальноосвітній школі. — 2012.— №3, —С. 45-^8.
Степаненко М. "Незабутній наш" Остап Вишня : (Олесь Гончар — Павло Губенко: творчі зв'язки) / М. Степаненко // Філологічні науки. — 2010, —Вип. 1, —С. 3—16.
Сулима М. М. Остап Вишня в оцінці Олексія Полторацького / М. М. Сулима // Літературознавчі студії. — 2011. — Вип. 30. — С. 157—165.
Ходикіна І. І. Порівняльна характеристика номінативних речень у творах О. Гончара та О. Вишні з урахуванням індивідуальної манери цих письменників / Ходикіна І. І. // Актуальні проблеми слов'янської філології. — 2009. — Вип. 20. — С. 542—551.
Яровий О. С. Остап Вишня: ліричні ноти в арсеналі гумориста / О. С. Яровий // Літературознавчі студії. — 2011. — Вип. 30. — С. 199—206.
Біобібліографічні покажчики
Гончарова І. С. Остап Вишня (1889—1956) : анот. бібліогр. покажч. / І. С. Гончарова [та ін.]. — Харків : Вид-во Кн. палати УРСР, 1959. — 228 с., [1] арк. портр.
Творець народних усмішок О. Вишня : бібліогр. покажч. / уклад. Т. В. Божко. — Суми : [б. в.], 1989. — 12 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.