Рощепій Яків Устимович

Рощепій Яків Устинович (27 жовтня (10 листопада) 1879, Осовець  – 1958 Осовець) – винахідник-самородок автоматичної гвинтівки та самохідного комбайну[3]. Щоправда, на 130-річчя був оприлюднений новий день його народження - 26 червня, встановлений за рішенням Бобровицького районного суду на прохання кількох родичів 

   Втім, головна несправедливість щодо цієї людини не в даті народження. Багато років  про винахідника і словом не згадували, однак зусиллями земляків його ім'я повернуте із забуття. В Осовці з'явилася вулиця Рощепія. Хоча Яків Устимович беззаперечно заслуговує на безсмертну пам'ять в Україні. Він – визнаний в світі винахідник автоматичної зброї. Проте його винахід  вкрали і продали за кордон ще царські чиновники. Потім автора принципу автоматичної зброї "затерли" радянські бюрократи, а винахідники навіть привласнили чуже. Втім, відомий конструктор зброї Федір Токарєв після війни визнав, що скористався винаходом Рощепія, оскільки "автор кудись зник, а країні потрібна була автоматична зброя". Тоді й написали про винахідника-самородка центральні ЗМІ. В березні 1951 року Рощепію була призначена персональна пенсія республіканського значення, яку він одержав значно пізніше. В серпні 1950 року газета "Радянська Україна" надрукувала статтю кореспондента Івана Волошина про винахідника Якова Рощепія, в якій вперше розповідалося про інший винахід 1924 року - самохідний зерновий комбайн. Машина сама рухалася, підбирала колоски та обмолочувала їх. Всі деталі винахідник виготовляв власноручно. Потім цей міні-комбайн "загубився" десь у бюрократичних кабінетах у Харькові - тодішній столиці України. А самохідний комбайн в натуральну величину, виготовлений за розробками самородка, з'явився на українських полях в кінці 40-х, але під іншим авторством.

   Помер Яків Устимович в1958 році, похований в рідному селі. "- Нам, хлопчакам, цікаво було бігати до діда Якова, подивитися на його численні механізми, - пригадує настоятель місцевого храму отець Петро. - А взимку, коли бачили, що він прямує до магазину, кидались до нього з санчатами, щоб посадити його і підвезти, бо дуже важко було йому ходити: він не ступав, а човгав по снігу. І дід Яків не відмовлявся від нашої  пропозиції, а нам радісно було покатати такого чоловіка. 

   - У мене перед очима й досі згорблений силует видатного сусіда, - додає до розповіді батюшки його сестра Ольга Прокопівна. - Він ходив, постійно із складеними за спиною руками, і щось про себе мугикав. Весь час був чимось заклопотаний. Але ніколи не бачила його сердитим. До нього й колядників найбільше бігало: щедро нас пригощали в його хаті. Була і дитяча гордість, що живу по сусідству з видатним односельцем.

   Дуже мало залишилося в живих людей, що мали нагоду спілкуватися з земляком, винаходи якого золотими літерами вписані в історію. А коли й вони доживуть свій вік? Чи не затреться в нашій пам'яті ім'я того, ким мають гордитися всі наступні покоління? Ось на гранітній плиті, що на його могилі, вже зникло багато літер..." [1].

Бібліографія:

1. Войток Г. Обкрадений, використаний і знову забутий : [про Якова Рощепія]  / Григорій Войток // Чернігівщина: новини і оголошення. - 2014. - 27 листопада. - С.7.