17 липня 2022 р. – 110 років від дня народження Петра Мокійовича Інгульського (1912–1976), українського письменника, публіциста, прозаїка

Переоцінюючи цінності, приходиш до висновку, що щирі друзі – то і є найбільша коштовність.
                    (Петро Інгульський ("Обрії пахнуть вітрами")

  Усмішка. Відкрита, широка, добродушна... Мистецтвом усміхатися Петро Мокійович володів бездоганно. Усміхнений на людях, він підтримував добрий настрій співпрацівників, розвеселював товариство, підбадьорював набагато молодших за себе, їдко висміював те, що не подобалося, а отже, підлягало осудові, запереченню.
   Петро Мокійович Інгульський – український прозаїк. Член Спілки письменників України (1955). Лауреат премії ім. Я. Галана за кращий публіцистичний твір (1970).
  Народився 04(17).07.1912 р. в с. Медівка, нині Оратівського району Вінницької області.
 Закінчив Харківський хіміко-технологічний інститут (1937). Учасник Другої світової війни. Від 1946  – відповідальний секретар львівської обл. газети "Вільна Україна"; упродовж 1965-1972 – директор видавництва "Каменяр". Відповідальний секретар Львівської організації СПУ (1946-1976). Друкувався з 1947. Автор збірок нарисів та оповідань: "Заводські будні" (1955), "Джерела б'ють" (1956), "Вірність" (1958), "Не журіться, мамо" (1959), "Коли скресають ріки", "Великий Роздол" (обидві – 1960), "Водоспади не замерзають", "Добротворці" (обидві – 1961), "Львівська легенда" (1962), "Було і мені сімнадцять" та "Формула неспокою" (обидві – 1963), "Ватра" (1964), "Слово про побратимів" (1968; Премія ім. Я. О. Галана, 1970), "Обрії пахнуть вітрами" (1972), "Смак джерельної води" (1975); збірок повістей "Відгомін" (1963), "Роман Подоляк про себе і про людей" (1965). Основні теми – соціальні перетворення на західноукраїнських землях, турбота і праця людей. У творчості Інгульського поєднується публіцистичність й ліризм, використовуються фольклорні образи.
  Володимир Зенонович Гжицький, котрий найчастіше відвідував редакцію "Жовтня", розповідав, що Інгульський був чи не найуважнішим слухачем: з його обличчя зникала усмішка, воно набирало поважного й печального вигляду – так, наче хотів додати до розповіді щось своє, зболене, трагічне: чи про голод 30-х років у рідних подільських селах, чи репресії недавньої доби в Галичині, але... переводив розмову в безпечне русло.
  Зосередившись на видавничій роботі (директорував у Львівському книжково-журнальному видавництві, яке в 60-х роках отримало назву "Каменяр"), Петро Мокійович споглядав літературне середовище «прижмуреним оком». А воно, те середовище, як і творчий процес, було неоднозначним. Видимих і невидимих конфліктів у боротьбі за "булаву" уникав, з увагою ставився до молодих літераторів, не ділячи їх за офіційними категоріями. Тому, коли 1962 року Андрій Малишко і Любов Забашта запросили до редакції "Жовтня" близько двадцяти "новобранців поезії"  – а серед них були Анатолій Таран, Ігор Калинець, Роман Кудлик, Микола Ільницький, – проявляв тактовність і люб’язність.
    У ювілейній передмові до книги Петра Мокійовича Інгульського "Обрії пахнуть вітрами" уже тоді широко відомий прозаїк Роман Федорів писав: "Петро Інгульський належить до тих щасливих митців слова, які пригощали своїх читачів з повних і чистих криниць. Так і уявляю його край дороги, красивого і в свої шістдесят, гостроязикого, іноді сумного, іноді чимось незадоволеного, іронічного, але обов’язково з повними відрами на коромислі. А коли мова зайшла про іронічність, то я повинен сказати, що вона, іронія, жалом своїм спрямована на самого себе, на свою власну працю. Важко, мабуть, знайти письменника, який би так гостро кепкував часом з самого себе та з своїх творів… А може, Петро Мокійович, з природи лірик, подібним чином одягає власносатиричні обладунки, щоб хтось чужий випадково не поранив його душу?"

Література:

 Плющ В. З ріки на ім'я факт // Літературна Україна. – 1992. – 23 липня.

Федорів Р. Біля чистих джерел // Друг читача. 1970. – 6 жовтня.