понеділок, 3 листопада 2014 р.

Антон Гурійович Верьовка – чародій народної пісні



  Краєм синьооких озер, запашних луків над зачарованою Десною називають Чернігівщину. А ще говорять, що це край, люди якого зберегли у своїй пам’яті безліч пісень. Серед пісенних осередків Чернігівщини помітне місце посідають села Боромики та Моргуличі.
   Хранителем і ревним збирачем пісенної спадщини був Антон Гурійович Верьовка, рідний брат всесвітньовідомого Григорія Верьовки. 110 років від дня народження (20.07.1905-18.05.1991) Верьовки Антона Гурійовича - організатора в Моргуличах українського народного хору "Світанок", якому в 1987 році присвоєно звання лауреата ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості виповнюється 2015 року.
   Все життя прожив скромний учитель музики у невеликому придеснянському селі Моргуличі, створивши тут неповторну ауру духовності й пісенності. Вісімдесят шість років жив на світі Антон Гурійович – славний чоловік з ясним розумом, ясною пам’яттю. Скільки пісень записав, скільки обрядів знав! Слухати його було надзвичайно цікаво: про давно минулі дні, про велику родину, де росло дванадцятеро дітей. А коли Антон Гурійович брав до рук скрипку та заводив веселої мелодії, ноги самі просились в танок…
   Народився в селі Локнисте Менського району в сім’ї Гурія Івановича Верьовки. Гурій Іванович був, як кажуть, на всі руки майстер: і грав, і співав, і керував хором, і чоботи шив, і орав, і молотив, і косив, і сіяв. Та тільки поля свого не мав. Кращі родючі землі в Березному і Локнистому належали багатому поміщикові. Тому батько з матір’ю і дорослі діти під час весняних і осінніх польових робіт наймалися до заможних односельців та на панський лан і сінокіс.
. Зі спогадів Антона Гурійовича: «Ми займалися хліборобством, допомагав і Григорій. Я вже орав і косив, хоч ще був і малий. Григорій ніяк не міг призвичаїтись до косовиці, навіть сусідні дядьки вчили його тієї мудрості, та нічого не виходило. Якось полягали ми на возі, а він каже: «Мабуть, не буде з мене хлібороба».
   «Коли приїздили діти, що вже радості було в хаті. До пізньої ночі точилися жваві розмови, співали. Потім музики піднімали з-за столу сивовусих дідів, старих бабів, і кружляли вони у справжнісінькому танку».
   Музики, що підняли з-за столу старих дідів та бабів, були Петро, Степан, Гриць і старий Верьовка. Батько на скрипці, Петро – також, Степан – на скорині, Гриць – на кларнеті. Антін, якому пішов тоді шостий рік, сидів на печі звісивши ноги і плескав радісно у долоні, бо бубна не було.
   Коли Антонові виповнилось вісім років, Гурій Іванович знав, що і для нього немає іншого шляху в науку, як архієрейський хор. Тож Антон готувався їхати з Грицем, як тільки скінчаться літні канікули. В той час від Локнистого можна було дістатися до Чернігова пароплавом, який приставав недалеко від села, у Гориці. Він ходив по Десні від Новгород – Сіверського до Чернігова.
   Григорій одвіз брата до міста і передав регентові Ступницькому. Той прослухав малого і прийняв до гурту. Все відбувалося так, як у свій час було з ним, коли старший брат Петро привіз його до Зосимовича, Антон виявився здібним учнем з гарним голосом і слухом, але недовго затримався він у монастирському середовищі. Перезимував у Чернігові, а влітку сам прибився додому і сказав батькові й матері:
- Не піду більше. Хлопці б’ються .
- Не підеш, то й не треба, - зраділа мати. Батько також погодився.
   Обом їм було шкода і цього відлучати від хати, наче відривати від серця. З усіх дітей при них лишилося тільки п’ятеро. Ось вони всі сидять на печі, як гусенята, і чекають, поки батько загадає Антонові пісню. Чекає і Антон. Батько сидить на ослінчикові і шиє чоботи. Помовчить, помовчить, та й озветься:
- Ану, малий, подай голос.
- «Что ты спишь, мужичок», затягує хлопець пісню, а скінчивши співати, отримує від батька великого бублика.
- Хи – хи,- сміються задоволені сестрички, бо Антон ділить бублик на всіх. Усім добре, усім весело, як батько веселий, як мати щаслива.
   У 1920 році померла від тифу найрідніша людина – мати. Матір діти любили до нестями. Вона знала безліч пісень, які завжди співала під час роботи. Жити стало важко, але допомагали старші діти Петро та Григорій, які вже мали свої заробітки.
   Антон Гурійович з великою повагою та любов’ю згадує свого брата. У 1928 році Григорій Гурійович та Елеонора Павлівна, отримавши відпустку поїхали на Чернігівщину, до рідних місць Верьовки. У Чернігові подружжя затрималося на кілька годин, щоб оглянути місто. А під вечір невеличкий річковий пароплав пришвартувався до майже безлюдної пристані поблизу села Локнистого.
   Брат Антон, який випадково був біля річки, ще здалеку побачив подорожніх, що вже встигли зійти на берег по хиткому трапу.
 - З приїздом, дорогі мої ! – гукнув радо і побіг назустріч.
   Середнього зросту, білявий, з добрими очима, завжди готовий прислужитися людям чим може. Почоломкавшись з обома – з Елеонорою Павлівною він уже був знайомий, бо неодноразово приїздив погостювати до брата у Київ, - Антон миттю перебрав до своїх рук обидві валізи і як господар пішов попереду. Звістка про приїзд гостей, як завжди буває у селі докотилась до рідної оселі раніше, ніж вони прийшли самі. До них вітались з кожного двору знайомі й незнайомі односельці. А ось назустріч вийшла вся родина: батько – попереду, а за ним сестри й сусіди.
   Для Гурія Івановича, як і для всієї дружньої родини та односельців, приїзд Григорія й Елеонори був справжнім святом. Цілий день грали музики, що майже всі належали до Верьовчиного роду. А що вже було проспівано пісень за довгий день і теплий вечір. Зате коли настав ранок, село наче обезлюдніло, принишкло. Усі розійшлися по роботах – починались жнива. Григорій і Елеонора не почули, як з двору виїхав батько з Антоном і дочками у поле. Гостей не будили…
   За час відпустки Григорій Верьовка записав чимало народних пісень, зокрема від своєї сестри Ярини. А найбільше пісень брати записали в Локнистому від подружжя Івана та Уляни Тарасенків. Це веселе і талановите подружжя охоче до пізньої ночі наспівувало їм старовинні мелодії.
   У 1936 році Антон Верьовка у Локнистому організував хор, який з успіхом виступав по селах. Він здійснив мрію брата, який хотів, щоб скрізь у навколишніх селах були самодіяльні хори. Багато уваги приділяли брати розвитку співацьких колективів у Локнистому та Гусавці. Співу по нотах в селах тоді не знали. Антон Гурійович звертався до брата по допомогу. І він присилав із Києва збірники пісень. Так, наприклад, як «Тракторист оре лан», «Гей, у нашому селі». Висилав і свої композиції: «Вперед народе йди !», «І шумить, і гуде». А одного разу на прохання Григорія Гурійовича хор здійснив постановку «Весілля у Локнистому». «Весілля» було записане й надіслане йому у Київ.
   Антон Гурійович отримав педагогічну освіту і все життя працював учителем, уміло привчав своїх учнів до музичних співів. У 50-х роках він почав працювати в селі Моргуличі вчителем музики. Багато Антон Гурійович працював з дорослими в художній самодіяльності, пропагує творчість Григорія Верьовки, його народну манеру співу. Він створив фольклорний ансамбль «Світанок» в селі Моргуличі, яким керував до останніх днів свого життя. Цей ансамбль добре відомий не лише на Чернігівщині, а й далеко за її межами, відзначався дипломами в Києві, Москві. у 1987 році художньому колективу «Світанок» було присвоєно звання лауреатів ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості. З великою радістю сприймалися слухачами пісні «Ой чого ти земле», «Тихо над річкою» виступи троїстих музиків у виконанні цього ансамблю, бо музику складав до них Г. Верьовка. І, звичайно, народ, бо в ритмі, звуках, в усій тональності цих творів кожен слухач чув материнську пісню, пісню рідного краю, пісню співучої України. У кожній пісні, у кожній її ноті чулася нездоланна любов до рідного краю, Полісся, чудової землі української, до її невтомних трударів і захисників у лиху годину.
   Це завдяки Антону Гурійовичу і створеному ним ансамблю вся Україна познайомилась із бережно відродженим і збереженим народним різдвяним обрядодійством «Водіння кози». З ним вони їздили в Київ до вдови Г. Г. Верьовки Є. П. – Скрипчинської.
   В одній із телепередач «Слово про пісню», яку готував О. І. Дей, учасники моргулицького фольклорного ансамблю не тільки показали цей обряд, а й розповіли, як робляться маски, що вони означають. Щиро аплодували артистам з Моргуличів у Спілці письменників України, де їм підспівувала авторка славнозвісної «Марусі Чурай» Ліна Костенко.
   Не одну пісню перейняв від А. Вірьовки народний артист України, лауреат Шевченківської премії кобзар-лірник Василь Нечепа. Спілкування з визначними носіями національної культури, серед яких називають і А. Верьовку, глибоко вплинуло на тематичних програм В. Нечепи. Серед музичних творів, які виконує артист у супроводі ліри є і твори, які він записав у А . Верьовки: «На що мені женитися», «Попаденька», «На горбочку сиджу», «Про Адама та Єву», «Якби мені стільки грошей».
   В гості до Антона Гурійовича, мов до пісенної Мекки, приїздили правнук Миколи Лисенка В. Р. Лисенко,  професор Київської консерваторії, головний хормейстер тоді ще київського театру опери і балету, лауреат Державної премії УРСУ імені Т. Г. Шевченка Л.М. Венедиктов, ректор Київської консерваторії О. С. Тимошенко і багато інших митців, котрих він завжди щиро й тепло вітав в своїй скромній оселі, де головними багатствами були духовність і музика. Нерідко навідувався до А. Верьовки викладач Чернігівського музичного училища В. Г. Бойко зі своїми вихованцями.
   Слухаючи віртуозну неперевершену гру А. Г. Верьовки на скрипці (а грав він у народній манері, майстрів якої залишилось дуже мало), учасники хору «Легенда» з Швейцарії захоплено говорили, що саме його музика допомогла їм зрозуміти різницю між європейцями й українцями. Адже вони (європейці) сприймають все через розум, а український народ – крізь серце.
   у 1970 р. в Палаці культури хіміків відбувся вечір з нагоди 75- річчя, де виступав Антон Гурійович, який розповів про традиції великої родини Верьовок, про велику любов до української пісні.
   На честь Г. Г. Верьовки встановлена обласна премія, що носить його ім’я.
   І першими лауреатами її стали Антон Гурійович та директор Чернігівського музичного училища В. Г. Бойко. І на святкуванні 95- річчя з дня народження Верьовки вони представили свої фольклорні колективи: «Світанок» село Моргуличі Чернігівського району і ансамбль музичного училища. Глядачі побачили на сцені чудову композицію з піснями, танцями, щедрівками. А які костюми, а які вишивки на рукавах та хвартухах! Дістали з бабусиних скринь, те що як найдорожчий скарб берегли і передавали від покоління в покоління.
   А. Г. Верьовка був учасником відкриття IХ Всесоюзного музичного фестивалю «Золота осінь», яке відбулося на батьківщині Г.Г.Верьовки.
   Концерт за участю ім. Верьовки відбувся у селі Стольному Менського району. Фестиваль цей був присвячений великому композитору.
   Якось у А. Верьовки спитали: «Уявіть, що Вас почує увесь світ. Щоб Ви сказали людям? » Він відповів: «Найголовніше в житі – доброта. Треба любити всіх людей, тоді й тобі буде добре».
   Не тільки в тонкому слухові, не тільки в умінні навчати народної пісні інших вся істина. Треба ще додати до цього і свого серця, серце людини. Що і робив А. Г. Вірьовка. У великому багатоголосому пісенному вінку Чернігівщини ще довго бринітиме відлуння скрипки й голосу щирого, завжди усміхненого і мудрого А. Г. Верьовки, який закінчив своє земне життя в поліському селі Моргуличі.

Немає коментарів:

Дописати коментар