понеділок, 22 грудня 2014 р.

Михайло Орест (1901—1963)

Його світогляд відбитті у його поезії.
Її тільки треба уважно читати і брати його
поезію за те, чим вона є: визнанням нової
духовності і нової віри.
  (Шаян В. Тим, що відійшли у вічність
    світання //Світання. — 1968. — 4.1(7). — С.8.)

    Одне з найвизначніших місць серед українських поетів другої хви­лі еміграції належить Михайлові Оресту (справжнє прізвище — Зеров). Його поезія засвідчила новий, вищий, щабель філософської й естетич­ної зрілості української літератури. Продовжуючи традиції поетів-неокласиків, М.Орест створив справжні зразки високої версифікаційної культури. Він значно перевершив своїх попередників, вийшовши за межі неокласичних канонів. Творчість поета, за її європейською універ­сальною семантикою, глобальними філософськими запитаннями й по­шуками, розширила естетичні та інтелектуальні можливості української літератури XX століття. Мистецька спадщина М.Ореста належить до тих явищ, які виходять за рамки локально-національних культурних процесів і є частиною світового літературного руху.
   Михайло Зеров народився в с. Зінькові, що на Полтавщині, в сім’ї педагога Костянтина Зерова. З цієї багатої талановитими людьми ро­дини походить також відомий поет і літературознавець Микола Зеров.
Верхній ряд:Дмитро, Костя з дружиною, Микола. Середній: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитрія), батько та мама Зерови. Нижній ряд: Олена, син Миколи Костя, Софія (дружина Миколи, Михайло. 1934 рік)
   Поетичну творчість М.Орест розпочав ще студентом Київського інституту народної освіти. Проте опублікувати оригінальні філософські вірші, в яких не було жодних прославлянь “соціалістичного будівниц­тва”, він, звичайно, не міг. Вперше його твори вийшли друком лише 1942 р.
   У період масових репресій він був двічі ув’язнений й відбув кілька років у таборах та на засланні. Перед початком Другої світової війни, вийшовши на волю, потрапив на Вінниччину, потім переїхав до Львова. Під час німецької окупації перебрався у Баварію, де прожив до кінця свого життя. Помер поет 1963 р. у м.Авгсбургу.
   Літературний доробок М.Ореста складається з п’яти поетичних книжок: “Луни літ” (Львів, 1944), “Душа і доля” (Авгсбург, 1946), “Дер­жава слова”, “Гість і господа” (Філадельфія, 1952), “Пізні вруна” (Мюнхен, 1965) та семи книг перекладів, одна з яких — прозова. Зали­шився архів М.Ореста, який зберігається в Українській Вільній Академії у Нью-Йорку.
   Як поет і мислитель Михайло Орест формувався під впливом схід­ної, зокрема індійської філософії, буддизму, а також ідеалістичної філо­софії М.Бердяева. Цей вплив суттєво позначився на всій творчості мит­ця, метою якого було осягнення і втілення вічної трансцедентної суті світу. Ключами символів він намагався відкрити таїни буття, інтуїтивно зрозуміти глибини, що їх не можна пояснити, збагнути за допомогою інтелекту. Основним принципом, найвищим ідеалом М.Орест вважав статичну рівновагу. Ця зосереджена рівновага знаходилася у повній гармонії з його філософією пасивності:
Оподаль від людей, злочинства і пороку
Плекай душевний мир і тишину глибоку.
і чисті помисли, посталі в тишині,
Надійно проростуть у нетутешні дні.
                                     ("Тестамент ”)
   Проте у творчість поета вриваються і характерні нашій добі дина­мічні світоглядові елементи. Світ його болящої душі вилився у рядки:  
Правду жахливу збагнім.
Не потоп, не комета зловісна
Злочин людини несе нашій землі катаклізм.
                                   ("Правду жахливу збагнім... ”).
Іще:
Загине світ! Безумством і війною
Потоптано його найкращий цвіт;
Свариться хаос чорною рукою;
Загине світ!
                                  ("Загине світ!... ")
    Але основне місце у творчості М.Ореста належить природі. Поет глибоко шанує її, бо вона здатна вказувати на вищі, надреальні світи. Отож, крім таких абстрактних, інтелектуалізованих понять, як добро і справедливість, природа стає засобом творення для поета-ідеаліста. Статична і впорядкована природа, на думку Ореста, може бути справ­жнім “гоїтелем душі”. Він зазначає, що “Поля і ліс — душі моєї дім” і “душі дерев близька душа моя”. Поет так зливається з духом природи, що уявляє власну метаморфозу:
...Довершиться несказане чудо:
Я стану листям, міцно окує Кора,
як панцер, голову і груди
І  в дубі серце скристься моє.
Ніколи більше в образі людини
Не буду я: почнеться інший круг мого життя:
нові чуття і чини навіки просвітлять мій
скорбний дух.
                  ("До вас, ліси, в побожному мовчанні... ")
    Звертаючись до теми природи, М.Орест неодноразово використо­вує свій улюблений і глибоко символічний образ — ліс. Це знак цілком послідовної та всеохоплюючої філософії, що сприймається як одухо­творена субстанція. Навіть батьківщина бачиться поетові у вигляді рідних лісів, де відбувалося його становлення:
Ліси прилеглі (вівтарі шумливі
Нерукотворної краси) науку
Душі моє гідно довершили.
                     (“Ліси прилеглі...")
   Спогади про юність, батьківщину викликають у М.Ореста глибокі роздуми про історичну долю України. Йдучи ідеологічними слідами великого І.Франка, він виступав послідовним соборником. Майбутнє України для М.Ореста, ідеаліста і християнина у найкращому розумінні цих слів, — це “духовності нової смолоскип”. У думках і поезіях митця з Україною асоціюється Київ — “город горній, непоборний”, “клейнод нетлінної держави, сіятиме без часу і кінця”. Це місто “послане нам і позначене дотиком крил”. Світле минуле України для поета — це велич Києва:
...Не вихор і негоди,
Не плоті тьмяної сліпий похід
Благословенні вишні води
Безсмертний міста виплекали цвіт.
                   ("Книги міста ")
Він вважає, що безсмертя Києва полягає у тому, що:
...Риси всі і всі його обличчя,
Позначені будуючим добром,
Ховає незнищенне потойбіччя:
Є тільки дух, благе не гине, ом!
                    ("Книги міста")
     З роздумами про долю батьківщини органічно пов’язані думки по­ета про національне і світове, що є основними засадами в його естетиці. Під поняттям “національне” М.Орест розуміє: “велике, духово достойне”. Він стоїть за універсальність, багатогранність українського письменства. У творі-маніфесті “Поетична мова” говорить про джерела поезії та її мови і формулює ідею своєї естетики:
Мужньо скажімо: майстерність
і мужність не нашого краю
Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.
    Естетичне кредо поета передбачає певну ієрархію, його “магічне слово” містить водночас красу, мораль, істину: “Все, де високий ар- тизм, є — і значливість, ідеї”. М.Орест вважав, що поезія покликана нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею:
Є мислі ароматні наче квіти,
І аромати є ментальні...
                     ("Ємислі ароматні наче квіти... ").
     Таке витончення мови як поетичного прийому стало своєрідним художнім відкриттям, якого українська мова досі не знала. Справжній віртуоз поетичної мови, М.Орест надавав величезного значення слову — першоелемента літературного твору:
Смію поетам пораду, довічно нову, нагадати:
Люблять слова, щоб про них думали пильно
співці;
Вжитися в слово належить, промкнутися в
нього, збрататись Теплоі стане воно знаком
твоєї душі.
                       (“Спізнай слова”)
Слово для нього — це інструмент творчості:
Порив, що ним живе душа моя, в слова магічні замикаю я.
                       ("Порив, що ним жива душа моя... ")
    Як ерудована людина М.Орест перекладав з німецької, французь­кої, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов. Крім того, він чимало зробив для збереження й увічнення творчості свого брата — Миколи Зерова, видаючи за кордоном його заборонені в Україні твори, збираючи та публікуючи спогади про нього, а також про П.Филиповича й М.Драй-Хмару. В Мюнхені вийшло Орестове науково-популярне дослідження про сталінські руйнування церков у Києві.
Майже через чверть століття після відходу у небуття Михайла Ореста творчість його стала відкриттям для українського читача. За визначенням літературних критиків, поезія Ореста — для еліти, і вона виховує нову еліту — борців за свободу і незалежну Соборну Державу.
ЛІТЕРАТУРА
Основні видання творів Михайла Ореста

Держава слова: Вірші та пер. / упоряд, і авт. передм. С. Павличко. — К.: Осно­ви, 1995. — 543 с.

Луни літ: Кн. поезій перша. —Л.: Укр. вид-во, 1944.

Пізні вруна: Кн. поезій п’ята / Ін-т л-ри ім. Михайла Ореста. — Мюнхен, 1965 — 77 с.

[Вірші] II Атом серця: Укр. поезія першої пол. XX ст. / Упоряд., передм., прим. Ю.Коваліва. — 2-ге вид. — К„ 1993. — С. 309—311.

[Вірші] II Українське слово: Хрестоматія укр. л-ри та літ. критики XX ст.: У 3 кн. — К„ 1994. — Кн. 2. — С. 366—383.

Заповіти Ю.Клена // Українське слово: Хрестоматія укр. л-ри та літ. критики XX ст. : У 3 кн. — К„ 1994. — Кн. 2. — С. 597—605.

Заручини з тугою: [Добірка віршів з кн. “Душа і доля” та “Пізні вруна”] // Перевал. — 1993. — № 1. — С. 62—70.
Переклади Михайла Ореста
Антологія німецької поезії / Пер. М.Ореста. — Мюнхен, 1954.

Антологія французької поезії / Пер. М.Ореста. — Мюнхен, 1954.

Ггорге С. Вибрані поезії/Пер. М.Ореста. — Авгсбург, 1952.

Море і мушля: Антол. свроп. поезії / Пер. М.Ореста. — Мюнхен, 1959.

Рільке Р.М., фон Гофмансталь Г., Давтендай М. Вибір поезій / Пер. М.Ореста.— Авгсбург, 1953.

Сім німецьких новель / Пер. М.Ореста. — Мюнхен, 1962.
Про життя і творчість Михайла Ореста
Державин В. Поезія Михайла Ореста і неокласицизм (скорочено) / Державин В.// Українське слово: Хрестоматія укр. літ. критики XX ст. : У 3 кн. — К, 1994 — Кн 2 — С. 347—365.

Заславський І. “Мислі й чуття небуденні...”: [Поезія Михайла Ореста] / Заславський І.// Слово і час. — 1996. —№ 11/12. —С. 13—17.

Заславський І. Поет, брат поета: [Поетика Михайла Ореста / Заславський І. // Дивослово — 1997, —№5/6. —С. 12—15.

Захаркін С. Повернення Михайла Ореста / Захаркін С. // Літ. Україна. — 1999. — 30 груд.

Качуровський І. Релігійно-містичні елементи в ліриці Михайла Оресга / /Качуровський І./ Слово і час,—1992.—№ 11, —С. 14—18.
 Михайло Орест [Електронний ресурс]  - Режим доступу
Одарченко П. Михайло Орест: (До 35-ліття поетич. творчості) // Одарченко П. // Українська література: з6. вибр. ст. — К., 1995. — С. 145—154.

Павличко С. Михайло Орест / Павличко С. // Слово і час. — 1991. — № 11. — С. 29 34.

Павличко С. Михайло Орест, пост лісу / Павличко С. // Орест М. Держава слова : вірші та пер.
— К., 1995.—С. 3—12.

Славутич Я. Мислитель у поезії: Михайло Орест / Славутич Я. // Славутич Я. Меч і перо: Вибр. дослідження, ст. та огляди. — K., 1992. — С. 290—303.

Стринаглюк Л. Ars poetika Михайла Ореста / Стринаглюк Л. // Перевал. — 1993. — № 1. —
С. 71—73.

Ілюстрація

Михайло Орест: [Фотографія] // Атом серця: Укр. поезія першої пол. XX ст. / Упоряд., передм., прим. Ю.Коваліва. — K., 1993. — Вклейка між с. 160 -161.

Михайло ОРЕСТ
ВНОЧІ, ПРОКИНУВШИСЬ
В кімнаті – сторожка передсвітанна тиша.
У ринві шарудить, збігаючи, вода:
Годинами гризуть старі недобрі миші
Кору набряклих стін – уперті, як біда.
І відчуваєш ти крізь нерухомість мурів,
Як тане і мовчить холодний, мокрий сніг,
Як чорні паркани здригаються понуро
І втому стережуть безсонних злих доріг.

*   *   *
«Что ми шумить, что ми звенить...»
                                         Слово о полку Ігоревім.
Повниться земля
Тупотом копит,
Спалахнув здаля
Золочений щит.
Серце нам опали
Порохи печалі
Та тумани тужні,
Та вітри потужні.
Тож навіщо мріє,
Злотом пломеніє
Нам остання милость –
Серце утомилось!
І пропав нараз
Дружній грім копит,
В далині погас
Золочений щит...

*   *   *
О  серце світів, о лагідне!
В безмірній щедроті своїй
Схилися, далеке і рідне,
І  землю скорботну огрій!
Я, спраглий любові ясної,
Благаю тебе: підійми
Мене із безодні страшної,
Безодні убивства і тьми!
1939.

*   *   *
Замети, глибокі замети,
Снігами завіяна даль;
Снігами повиті, поете,
Мовчання твоє і печаль!
Умреш ти в безликій пустині,
І твій передчасний загин
Оплаче на білій рівнині
Тужливе виття хуртовин.
1939.
СТАНСИ
Моя душа в зичливості розкритій
Піднесла гроно молитов рясних
Про благоденство, про любов у світі
І про рясноту овочів земних.
Але минають роки у чеканні,
Терпкім і марнім. Глушить голос бід
Лагідний спів надій – і осіянний
Сад візій засмутився і поблід.
Видимий світ є більше злом, ніж благом,
Та саме нам у бурю навісну
Судилось бачити з безмежним жахом
Його падінь останню глибину.
Безжально кинена в часи пропащі
І лютістю побита їх копит,
Душе моя, скитальнице боляща,
З чим прийдеш ти у потойбічний світ?

ОТЧИЗНІ З ВІКНА
Зимова сіра мла оповиває далі,
І чути: за вікном вітрів холодний ріг.
Тяжать покірливо дахів горизонталі
Додолу, а на них – одноманітний сніг.
Короткою мені не видалась ніколи
Зима. Та як її переживу в краю,
Де літо не кладе всерадісні престоли
І мимо нього путь веде святу свою?
Всім народитися в своїй отчизні дано,
Та даром є одно: духово бути в ній.
Ізгой бреде в світи – і як сувора рана
Він, дар богів, болить на чужині чужій.
1947, Авгсбург.

КИЄВУ
Твого я не чую гомону,
О місто величне моє, –
Лише в ароматі спомину
Серце потіху п’є.
Ти послане нам і позначене
Дотиком вишніх крил;
Був перший твій камінь освячений
Любов’ю надземних сил.
Дар безлічі весен і осеней
Ще приймеш, як вічності син,
Ще ранок, живий і росяний,
Відродження – прийде він!
Пронизана світлами білими,
Щастя твого далечінь
Присниться мені, спочилому
По втомі земній. Амінь.
 1945, Еггенталь.
*   *   *
Доба повноти і потуги
Свій починає гін.
Сідаймо на коні, други,
Погляньмо на синій Дін!
Путивль, Переяслав, Галич
Душі і думи свої
Шлють, натхненні, у далеч:
Київ – серце її!
В нестримнім огненнім поході
Стопчімо тьму лихоліть:
Ясніше по тужній негоді
Сонце нетлінне горить.
О мріє, нехай святиться
Довічно твоє ім’я,
Хай вічно буде, царице,
Над нами влада твоя!
Охоту і радість могучі
Будиш і кличеш ти:
Подвиг сліпучий, гримучий
В безсмертя наше нести!
1945.

ПОЕТИЧНА МОВА
Мова є одність. Але пам’ятай, о поете: як в домі,
В одності мови чіткий поділ на поверхи є.         
Поверхи, отже, назвімо: є мова щоденних взаємин,
Мова науки, і є вповні відмінна від них
Мова поезії. Маєш її притаманність плекати,
Але з народних пісень форм і окрас не вживай.
Також і мови поточної, з побуту зрослої, в віршах
Вирази чуйно обходь, строгости ліній держись.
Красна чи буде одежа, що моди в собі поєднає
Різних часів? І букет, де поруч наших квіток
Пишні екзоти палатимуть, смак першорядний засудить.
Друже-співцю, бережись! Не наслухай голосів,
Що закликають нещадно ламати у мовних палатах
Стіни і перекриття: єресь у прірву веде!
Дім потерпілий здаля зберігатиме, правда, на око,
Цілість свою, а проте жити негоже у нім.
1947.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ
Ні, в геніальність не вірять – так само, як вірить не треба
В те, що дерева ростуть, в те, що сіяє весна.
Річчю є іншою, що геніальністю ми називаєм:
Значать слова саме те, що ми вкладаємо в них.
Критик прорік: геніальний поет! – І тоді я питаю:
Хто він, цінитель? Яка міра його для речей?
Як розуміє він світ і людину, мету і причину,
Де його Бог і закон, духу якого він є? –
В спосіб такий розгадавши цінителя, знаю я точно,
Чи випадає мені думку прийняти його.
1947.

МАГІЯ СЛІВ
Хочеш стопити слова і одержати форму? Намарне:
Слова наказом ясним форми нові постають!
Слово поета не є подобизна речей недокровна –
Хай виринає воно з віщих душевних глибин!
Будиться в ньому тоді пориваюча владна потуга,
Чар і свобода. Плекаймо радісну магію слів!
1947.

ДО ОРФЕЯ
Отче вельможний поетів і душе трисвітлий, Орфею!
В вірі побожній твою кличу верховну я тінь,
З самості темної визволь, з неласки відрубності вирви
Душі співців, покажи путь неподільності їм;
Дай їм потуги своєї і з серцем великого світу
Лагідно їх пов’яжи вищого спраглі серця!
Вождю і друже божественний! Словом навчи їх магічним
На отяжілій землі світлі творити дива.
1947.
*   *   *
Дерева скинули свій лист, але не дуб:
Про щастя спогадів зректись не хоче дуб.
Весна нова прийшла. Лист радощів минулих,
Проте, я бережу, немов незрадний дуб.
28.ІХ 1952.
*   *   *
Ніч вогка за вікном. І шелести дощу.
І мертва вулиця. Я лампу ще свічу;
Мисль і перо спішать. Колись такої ночі
Смерть прийде і мене ударить по плечу.
22. VIII 1956.

АNIМА  ЕRRАNS*
Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!
Аромати віків, дорогі, затишні,
Вони душу потіхою росять
І здається, що вістку таємну мені
Од відійшлих приносять.
Ніби предки мої в спочуванні чуткім,
Незреченної добрості повні,
Привітання мені ароматом тонким
Посилають любовні.
Просвітлілі по втомі життєвих доріг,
Закликають вони примиритись,
Перейти їх осель всюдисущих поріг
І навік прояснитись.
Щоб душа, заквітчавшись в невинні вінки,
Усміхалася завжди долинам
І задумливо пахла в наступні віки
Чебрецем і полином.

ГРОЗА
Потужні вепри вибігли на обрій;
Вони ревуть, великі і недобрі,
Спинаються в тісноті далини
І знов біжать, і далі мчать вони.
Незримий велетень за ними рине,
Від грому стіп його тремтять долини,
І, наче подихи ловця грізного,
Вітри безумні линуть без дороги.
В безсонних, темних хатах плачуть діти,
У лісі з стогоном спадають віти,
Річки хитають берегів окови,
І тужно гомонять нічні діброви.
У неозорій чорняві рівнин
Дуби горять, роковані на скін,
Горять дуби, палають ніжні липи –
Понурих ловів світлі смолоскипи.

*   *   *
Бачу голе і пустельне поле.
Бовваніє тьмяна самота
На понуро-рівнім видноколі.
Тут ніколи не росли жита,
Не лунала радість копита:
Оселилась на лану німому
Тільки втома, тільки самота.
Тільки небо сіре, нахололе,
Що не чуло і не знало грому,
Дивиться – безмежне око втоми
В землю вбогу. Далечінь пуста.

*   *   *
Минає утомна, безрадісна днина;
Палючий і згубний затих суховій,
Грізні догоряють на заході хмари,
І тиша спадає, надходить спокій.
Ти ждеш – і погасли багрянці на небі,
І присмерк постав, тиходумний чаклун,
І, діючи чари, в затоки блаженні
Таємно пливе понад килимом рун.

*   *   *
Вгорнулись парки і сади
У шати млисті.
Дитя, чого шукаєш ти
В пожовклім листі?

Квіток не знайдеш ти під ним,
Минули квіти,
Минає все, як легкий дим, –
О тлінний світе!
Весняним кленом я буяв:
Та вгасли весни –
І цвіт побляк, мій лист опав
І не воскресне.
Я – сум, я – попіл забуття,
Я – далі млисті.
Кого шукаєш, о дитя,
В опалім листі?
1939.

Немає коментарів:

Дописати коментар