Відділ наукової інформації та бібліографії: До 80-річчя від дня народження В. А. Симоненка (1935

Василь Симоненко зібрав у собі всю правду,
всю долю, і майбутній день України, як те
зерня, що, вмираючи, ціною своєї смерті
народжує тисячі. Саможертовний, чесний і
справжній, він воістину найулюбленіший Поет
свого покоління. Своїм життям і
літературним прикладом Симоненко
підтвердив істину, що національна гідність і
честь — то ознаки лиця. Коли вона в тебе є —
ти непоборний. Василь Симоненко з істинних
синів України. Коли в нації такі сини є, вона щаслива!

(Антоненко-Давидович Б. Б.)

8 січня виповнюється 80 років з дня народження видатного сина України – Василя Симоненка. Василеві Симоненку доля судила вийти на українську літературну ниву в буремну добу хрущовської відлиги. Серед славної групи молодих українських шістдесятників він відзначався надзвичайною громадянською мужністю, безкомпромісністю і патріотизмом.
В. Симоненко — поет, який усе життя йшов до Храму справжньої літератури, до себе, до України, до істини. Йшов повільно, натужно, збиваючи ноги в кров, але вперто. Не випадково через усю творчість митця прозирає образ дороги — 'Там, у степу, схрестилися дороги..."; або уже безсмертне: "Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу..."; або "Упаду я зорею, мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій Шлях". Нарешті, геніальне осягнення своєї долі уже перед смертю у казці про Дурила, який затято шукає дорогу до Рідного краю, та у вірші "Є тисячі доріг...":

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде...

Дорога — як істинна доля народу, як життя людини, як вирішальний вибір, як духовне становлення. А починалося все з тієї довгої, у дев’ять верст, дороги з рідних Василевих Біївців (Лубенський район Полтавської області) до сусіднього села Тарандинці, куди він ходив у школу. І уроки по дорозі вчив, і вірші складав.

В. Симоненко народився і виріс у полтавському селі — у самому серці того українського сільського світу, який у 1930-х роках комуністичний режим ще не встиг знищити зовсім. У цьому світі хлопчик не просто жив, а щиро любив його, гордився ним. Пізніше у вірші "Мій родовід" він зухвало кине "вельможам пихатим і гордим": "Я із древнішого роду, Бо я — полтавський мужик".

Тому й закоренилася у допитливій дитячій душі джерельна народна мова, неповторна у своїй мелодійності й сердечності пісня, мальовничі звичаї, чиста предківська мораль. Напевно, звідси і прагнення творити поезію, і щирість, і совісність, і мужність, і приязнь до традицій.

Безсумнівно, змалечку знав Василько і народну правду про тоді ще недавню історію: українську революцію, Центральну Раду, червоний терор, голодомори, розкуркулення, колективізацію.

Василь виростав напівсиротою при живому батькові. Батько прийшов до сина уже в Черкаси, коли про Василя заговорили як про чесного та принципового журналіста і поета. Він уже мав свою міську оселю, батько переночував у Василевій хаті одну ніч, а на ранок син сказав: "Будемо, батьку, прощатися, ти дуже пізно прийшов”.

Василева мати Ганна Трохимівна змолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені. Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилась там недовго.

Безмежно любив Симоненко й у всьому наслідував діда Федора (уже дорослим обезсмертив його образ у щемливо-ніжних творах "Дід умер", "Дума про діда"). А то був чоловік винятково добрий, мудрий і чесний. Багато читав і безпомилково оцінював, що відбувається в суспільстві.

Просто побожно ставився Василь Симоненко до матері, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, — а це у ті повоєнні роки були переважно вдови та матері загиблих, оті "баби Онисі". Не раз обливалося кров’ю хлоп’яче серце, коли він бачив, як матері (замість коней тягнуть борони по колгоспній ріллі; як заробляють на трудодень, гнучи спину в полі від сходу й до заходу сонця, по сто-двісті грам третьосортного зерна, а потім відривають від дитячих ротів останнє яйце чи грудочку масла, щоб продати у місті й заплатити непосильні податки. Разом з односельцями, з усім українським селом бідував хлопець під час третього штучного Голодомору 1947 р., бачив, як влада забрала весь вирощений урожай і прирекла хліборобів пухнути й гинути з голоду. І, напевно, палав люттю Василь, коли довідався, що ці святі люди — по суті, кріпаки, бо безпаспортні, не можуть виїхати з села без дозволу влади, не мають права на пенсію. Плакав, вирубуючи сад, після того як загадали платити податок за кожне плодове дерево. Усе це були ті життєві університети, які визначили шлях поета і громадянина.

Мабуть, найсвітлішою порою Василевого життя все-таки була школа. Він закінчив її із золотою медаллю (1952). У цьому ж році поступив до Київського університету на факультет журналістики. Університетською самоосвітою він стверджував престару, ще біблійну, істину, що в кого більше мудрості, в того більше і смутку, й хто збільшує знання — збільшує й життєві горизонти. Звідси і висновок із "університетської юності":

Юність вчать — наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!

На Василевих очах розвіювались ідеали юності, ідеологічні свічкогаси різними ярликами гасили вогники світлих поривань у молоді й фактично виховували пристосуванців, кар’єристів.

Василь Симоненко, закінчивши університет, у 1957 р. одразу приїхав у Черкаси, де раніше проходив виробничу практику в "Черкаській правді". І коли заповнював "Особову справу", то вперше у графі "професія" написав: журналіст. Працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957—1959), "Молодь Черкащини" (1960—1963), власним кореспондентом "Робітничої газети".

У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства. Часто замислювався над "больовими точками" суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях — так проявлялося почуття його громадянської відповідальності.

На перших етапах творчого шляху у В. Симоненка нерідко траплялися "логізовані, продиктовані насамперед розумом вірші" . Але він упевнено наближався від усвідомлення до відчуття:

Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих, окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий, —
Я від себе втечу в білу папороть снів.
("Я тікаю від себе...")

Це вже не "розумування", а щирий зойк зболілого серця, відлуння позасвідомого. Творча розкутість посилює мелодійність фрази, наповнює її невимушеними алітераціями й асонансами — виникає звуковий образ змальованого ("Жорна", "Українська мелодія", "Ворон").

Як засвідчують останні твори — "Хуліганська Іліада...", "Казка про Дурила" — Василь Симоненко вже виріс з сорочки традиційної поетики і підіймався до нової художньої якості: майже попостмодерністськи грайливо-іронічне, вишукане письмо, за яким угадується то щирий ліризм, то палаючий сарказм, проступає глибина символіки, легкість ритміки... На цьому шляху до творчої досконалості й самобутності письменника нагло зупинила смерть.

Зате сповна встиг В. Симоненко точно встановити і по-шевченківськи відверто оприлюднити художній діагноз соціальної недуги України. Навдивовижу різкий соціальний критицизм лунає вже у ранній, студентській ліриці поета: "Ще один протест...", "Я" ("Не знаю ким, дияволом чи Богом..."), "Поет", "Ти йшла з села дорогою гнилою...". Особливо яскраві шедеври цієї юної пори — "47 рік" і "Брама".

"47 рік" — чи не перша чесна згадка у нашому письменстві про третій Голодомор. Разюче влучними, ємними деталями автор відтворює жахливу трагедію закріпаченого комуністичним режимом українського села:

І вдови плакали, кричали діти "папи",
А на сніданок жолуді одні.
І на гарбах пнулись скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.

Важливий факт — юнак належно оцінює й тогочасну офіційну соцреалістичну літературу, яка по-холуйськи служила загарбницькій владі, лукаво не помічаючи геноциду проти свого народу:

Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.

Ще разючіша поезія "Брама". Це апокаліптичне видиво, символічний зріз багатовікової кривавої історії тоталітарної держави, у якій угадується насамперед Російська імперія. Найконцептуальніший останній епізод: під ті мури, де колись кати грались "безформними

м’ячами — головами, знесеними з пліч", кидають нові жертви з зав’язаними очима — для розстрілу. Тобто СРСР є безпосереднім продовженням душогубного Московського царства, у якому "Сотні літ наруга і тортури Мертвих повертають у гробах".

Далі підуть роки "газетярської поденщини", спроби вмонтуватися у "совєтське суспільство", реалізуватися в ньому. Якраз тоді й проросте бур’янами низка соцреалістичних "паротягів". На кшталт:

Ми світу цілому на подив
Трудом і розумом своїм
У колі братському народів
Возводим комунізму дім.

Але це балансування тривало недовго. Мудрішала й мужніла душа поета. Та й держава, нажахавшись посткультівського буяння свободи, скидала демократичну маску ("людське обличчя") зі своєї ошкіреної тоталітарної фізії кожного примушувала робити вибір: ставай відвертим лакеєм або ворогом.

За такої лихої години В. Симоненко зробив однозначний вибір — і як поет, і як людина. Лакеєм він не став. Що переконливо засвідчує вірш "Є тисячі доріг..." Власне, це монолог-кредо молодого українського митця, який стає до творчої праці. Він добре бачить, що на спаплюженій зайдами рідній ниві "судилося почать малий зажинок" (тобто складно буде у такому поневоленому письменстві досягти успіху, вершин майстерності). Але він ніколи не пристане "до сусід наймитувати за пару постолів і шкварку на обід". Хоча:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат цієї землі мені б усе дали...
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Та альтернативи немає — "Бо нива це — моя! Бо кращий урожай не жде мене ніде". Тобто лише на рідній землі, для свого народу може плодоносити його талант.

На початку шестидесятих років Василь Симоненко рішуче й захоплено входить у коло київської опозиційної інтелігенції, яке щойно формувалось. Разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Але не пасивним слухачем — він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сільською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ. Тому з таким ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко та Алла Горська обійшли десятки сіл поблизу Києва, опитали сотні людей, і, з допомогою добровільних помічників з-поміж тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди жахливих злочинів. За участю поета було відкрито приховані могили на столичних Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі. В. Симоненко став одним із авторів Меморандуму до Київської міської ради з вимогою оприлюднити, упорядкувати ці скорботні місця, перетворити їх у національні меморіали. Звичайно, комуністична Київрада зігнорувала це звернення. А Василь Симоненко та Алла Горська опинились під пильним контролем КДБ.

Нове коло спілкування, вищий рівень осягнення життя спричинили й якісний злет у творчості. Віршами 1961—1963 рр. митець демонструє уже не мілкувато-газетярське, а високопубліцистичне, філософсько-політичне мислення досконалою художньою мовою. У цей час Василь Симоненко стає поетом- виразником національної ідеї. Україна для нього — найвища цінність. Він ясно бачить її велич і слабкість, бачить її ворогів і знає, як її рятувати.

Основою, золотим осередком України, рідної нації є для В. Симоненка насамперед простий народ. Він бачив справжнє життя селян-колгоспників, тяжке безрадісне життя баби Онисі, тітки Варки, колгоспного конюха Федора Кравчука, нещасного дядька, що з голоду змушений був "красти на полі свій урожай". З надзвичайною силою свого гнівного поетичного слова поет картає справжніх злодіїв, нових панів-визискувачів:

Тільки у грудях клекоче гроза:
...Де вони, ті — відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в 'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись в крісла й чини?
Їх би за грати! їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій"
("Злодій")

Ці демагоги й брехуни своєю безгосподарністю нищать людську працю і "щедроти нив". Цих лиходіїв гнівно картає В. Симоненко в своїй поезії "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті."

Майже кожен його вірш про Україну — в той же час вірш про рідну матір. Рідна мати і Україна — це найвища святість! Тим русифікаторам та малоросам-перевертням, які твердять про можливість існування для українця двох рідних мов, а також тим емігрантам, які вважають, що українець може мати дві батьківщини, Василь Симоненко нагадує:

Можеш вибирати друга і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
("Лебеді материнства")

Він завжди йшов із відкритим забралом, не криючись і не маскуючись у думках і почуттях:

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте?

Василь Симоненко наче відчував у своїх жилах кров усіх попередніх поколінь, яким не дали права сказати, виспівати і які начебто переклали на нього цю неуникну й многотрудну місію. Слово його мовлене не тільки від власного імені, тому воно сконденсувало в собі таку потужну енергію любові і ненависті.

Завдяки щирості, досконалості таланту, правдивості й відвазі думки В. Симоненко швидко став чи не найпопулярнішим українським поетом. Неофіційна слава зумовила офіційну анафему. Його, як і інших шістдесятників, почали методично переслідувати, цькувати з’явилося кадебістське стеження, оточування сексотами, запускання брудних пліток, дрібних провокацій, пильне цензурне пересівання кожного рядка або просто його твори не друкували.

Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків після такої короткої хрущовської відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особистістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України:

Україно! Ти — моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
("Задивляюсь у твої зіниці...")

Підозріле ставлення влади до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській "Сучасності" було опубліковано щоденникові "Окрайці думок" та недруковані в Україні вірші.

Тоталітарний режим завдавав митцю й суто фізичного удару. Влітку 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). Через те, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок: це побиття не було випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров’я поета. Водночас загострилися проблеми в родині. Поет дедалі серйозніше задумується про смерть, відчуваючи її наближення: "Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років — для мене більше, ніж достатньо" (іцоденниковий запис за 22.08.1963).

У такому душевному стані Василь Симоненко пише останній і, певно, найголовніший свій твір, символічну автобіографію і водночас біографію всього свого покоління, усіх поколінь українців "підсовєтської" (та й постсовєтської) доби — "Казку про Дурила". За ідейним змістом це притча про звільнення людини від тоталітарних та колоніальних ілюзій, про болісний духовний пошук шляху до "Рідного краю", до свободи й демократії.

З весни 1963 р. хвороба В. Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню, не просту, а солідну, чиновницьку — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. У ніч з 13 на 14 грудня 1963 р. серце митця перестало битися.

За поетового життя побачила свіг лише одна збірка — "Тиша і грім" (1962). Решту збірок друзям доводилося "пробивати" до друку неймовірними зусиллями вже після смерті Василя Симоненка.

Так, фактично вже самостійним життям зажили (хоч і понівечені цензурою, спотворені, порізані живцем) Симоненкові книжки: "Земне тяжіння" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968).

Але в усіх цих виданнях поезія В. Симоненка була вже по-соцреалістичному "наряджена й заспідничена". Найсміливіші твори — "Злодій", "Курдському братові", "Некролог...", "В букварях ти наряджена...", "Балада про зайшлого чоловіка", "Хуліганська Іліада", "Казка про Дурила" — цензори просто вилучали.

Навіть у такому обрубаному, скаліченому вигляді поезія Василя Симоненка світилась крамольною на ту пору щирістю, пашіла патріотизмом, колола правдою.

Після вимученої популяризації середини шестидесятих років влада поступово згасила увагу до поета, протягом 13 років його твори не друкувались, будь-які згадки про нього у наукових працях, у пресі дозувались, а потім і зовсім заборонялись КДБ.

Однак ніщо не могло вбити народну любов до митця. Попри всі заборони, його вперто читали, ризикуючи свободою, переписували і розповсюджували його захалявні твори. Ніколи не забували про нього друзі-письменники. Отож опір мстивої компартійної машини було все-таки подолано. У 1981 р. з’явилась друком розлога збірка "Лебеді материнства", ще одна — 1984-го (звичайно, обидві у тому ж спотвореному цензурою вигляді). Тоді відбулось практична друге відкриття українцями свого великого поета. Тепер маємо у Черкасах меморіальні дошки, вулицю, названу на честь Василя Симоненка, музеї. Великими накладами виходять його твори, з яких поступово облітає цензурне сміття. Творчість поета вивчається в школі. 1995 р. йому було присуджено найвищу — Державну премію України ім. Т. Шевченка.

Василь Симоненко, "більший за самого себе" (І. Дзюба), — один із чільних представників шестидесятництва XX століття — навічно залишився у нашій пам’яті молодим. На щастя, збереглось чимало світлин, на яких митець таким і є. Але найкращий, найточніший автопортрет той, який поет намалював у вірші "Перехожий":

Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали —
Співали ноги,
І тиша музику берегла.
Як він ішов!
Зачарований світлом,
Натхненно і мудро творив ходу...

Таким він був і таким уже залишиться назавжди. Його співуча, натхненна хода допомагає, допомагатиме й надалі багатьом і багатьом розпрямляти спини — "дивитися прямо", ставати собою — гідними Людьми, достойними Українцями.

ЛІТЕРАТУРА
Основні видання творів В. А. Симоненка

Вірші, проза, щоденник В. Симоненка // Гончаренко В. А. Сповнений любові та добра... — Черкаси, 1990. — С. 35—100: фотогр.

Симоненко В. Твори : [у 2 т.] / В. Симоненко. — Черкаси : Брама-Україна, 2004. — Т. 1—2.

Симоненко В. Спадщина : [у 2 т.] / Василь Симоненко ; [упоряд., наук. ред. В. Яременко]. — К. : Персонал, 2008. — Т. 1—2.

Симоненко В. Вибране : для серед, та старш. шк. віку / В. Симоненко. — К. : Школа, 2002. — 252 с. — (Шкільна хрестоматія).

Симоненко В. [Избранная лирика] / В. А. Симоненко ; пер. с укр. Л. Смирнова ; предис. Н. Ушакова. — М. : Мол. гвардия, 1968. — 32 с.

Симоненко В. Берег чекань / В. Симоненко ; вибір і комент. І. Кошелівця, — К. : Наук, думка, 2001. —246. : портр.

Симоненко В. Вино з троянд / В. Симоненко. — Львів : Каменяр, 1965. — 60 с. — (На добрий вечір. Бібліотечка оповідань).

Симоненко В. Вірші: (ще не опубл. або маловідомі) / В. Симоненко // Лищенко О. К. Від імені покоління: (про Василя Симоненка). — К., 2004. — С. 137—172. — Зміст: "Гей, мовчать діброви..."; "Землю люблю я широку мою...", "Пахнуть ці рими не медом" [та ін.].

Симоненко В. Земне тяжіння : поезії / В. А. Симоненко. — К. : Молодь, 1964. — 119 с.: портр.

Симоненко В. Лебеді материнства / поезія, проза / В. А. Симоненко ; [вступ, ст. О. Гончара]. — Дніпропетровськ : Промінь, 1989. —224 с. : портр. — (Шкільна бібліотека).

Симоненко В. Лебеди материнства : стихи, поэма, сказки : пер. с укр. / Василь Симоненко. — М. : Совет, писатель, 1985. — 175 с. : ил.

Симоненко В. [Листи до дружини] / В. Симоненко; передм. В. Кирилюка // Київ. — 2005. — №7/8, —С. 173—178.

Симоненко В. На схрещених мечах : вибр. твори : [поезія, проза, ст., щоденник, автобіографії, листи] / В. Симоненко; передм. О. Гончара; післямова, упорядкув. і комент. В. Костюченка. — К. : Пульсари, 2004. — 382 с. : фотогр.

Симоненко В. Півні на рушниках : оповідання, щоденник / В. Симоненко; упоряд. та авт. вступ, ст. М. Ільницький. — Львів : Каменяр, 1992. — 89 с. — (На добрий вечір).

Симоненко В. Поезії / В. А. Симоненко/ [упоряд. та прим. В. В. Біленка; вступ, ст.

О. Т. Гончара]. — К.: Рад. письменник, 1984. — 246 с.; 1 арк. портр. — (Бібліотека поета).

Симоненко В. [Поезії] / В. Симоненко // Поезія: Ліна Костенко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, Василь Стус / уклад. А. Я. Бельдій. — К., 2008. — С. 215—256. — Зміст: "...Не шукав я до тебе..."; "Лебеді материнства"; "Задивлюсь у твої зіниці..." [та ін.].

Симоненко В. Ти знаєш, що ти — людина : вірші, сонети, поеми, казки, байки / В. Симоненко; передм. та упоряд. В. А. Гончаренко. — К. : Наук, думка, 2005. — 296 с., 8 арк. іл. — Бібліогр.: С. 267—284.

Симоненко В. Тиша і грім : поезії, проза / В. Симоненко. — X. : Важпромавтоматика, 2007. — 351 с. — (Серія "Грамота").

Симоненко В. У твоєму імені живу : поезії, огіовід., щоденник, записи, листи / В. Симоненко; упорядкув. та післямова В. Яременка; передм. О. Гончара. — 3-те вид. — К. : Веселка, 2003. — 381 с. : портр., [8] арк. фотоіл.

Симоненко В. "Я воскрес, щоб із вами жити"...: [листи до дружини] / В. Симоненко // Любов славетних письменників у листах і в житті. — К, 2008. — С. 185—198; Київ. — 2005. — № 7/8. — С. 172—178.

Симоненко В.Я кличу вас у відчаї не гнуться: поезії: [вірші, поеми, казки, новели, щоденник] / В. Симоненко; упоряд.: М. Д. Томенко, П. П. Засенко. — К. : Видавн. дім "Власті", 2002. — 407 с. : іл., портр.

Про В. А. Симоненка

Буряченко С. Я. Крізь болотну тишу — до весняного грому : спогади про Василя Симоненка / С. Я. Буряченко / [переднє слово С. С. Бєляєвої, А. О. Ткаченка]. — К. : Смолоскип, 2001. — 123 с.

Вакуленко П. В гостях у матері поета : [спогад] / П. Вакуленко // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. — К., 2001. — Вип. 45/46 : Черкаський край — земля Богдана і Тараса. — С. 637—639.

Василь Симоненко : "Україно, ти моя молитва...": біобібліогр. нарис / авт. нарису Л. Тарнашинська; бібліограф-упоряд. Г. Гамалій; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, Нац. парламентська б-ка України. — К., 2007. — 120 с.

В. Симоненка / М. Наснко // Літ. Україна. — 2005. — 20 січ. — С. 1.

Василь Симоненко (1935—1963) // Усі українські письменники : біогр. нарис; літ.-худож. огляд: перелік основних творів; л-ра для додаткового

Василь Симоненко // Новий довідник : укр. мова, укр. л-ра, 5-те вид. / М. Ради- шевська, В. Михайлюта, Т. Корольова [та ін.]. — К., 2008. — С. 787—790.

Василь Симоненко : (1935—1963) // Історія української літератури XX століття : у 2 кн. / за ред. В. Г. Дончика. — К', 1995. — Кн. 2., ч. 2: (1960—1990-ті роки).

Гончар О. Витязь молодої української поезії: [передмова] / О. Гончар // Симоненко В. На схрещених мечах: вибр. твори / упорядкув. і комент. В. Костюченка.— К., 2004. — С. 5—9.

Дзюба І. М. Василь Симоненко // Дзюба І. М. З криниці літ : у 3 т., Т. 3. Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. — К., 2007. — С. 517—533.

Життя, мов спалах блискавки : спогади друзів і колег про Василя Симоненка / ред. і упоряд. М. С. Летичевський. — Черкаси : Черкаспресфото, 1991. — 72 с. : фотоіл.

Засенко П. До глибини народного гніву : спогад-есе / П. Засенко // Холод. Яр. — 2003.—№ 1. — С. 108—144.

Лищенко О. К. Від імені покоління : (про Василя Симоненка) / Лищенко О. К. — К. : Акцент, 2004. — 174 с. : іл.

Нартов В. Василь Симоненко // Нартов В. Видатні особистості України : факти, док., оцінки. — Х„ 2007. — С. 280—285.

Одарченко П. Василь Симоненко : (до 45-ліття з дня народж.) / Одарченко П. Українська література : зб. вибр. ст. ; ред. О. Зінкевич ; авт. передм. В. Івани- сенко. —К„ 1995, — С. 169—177.

Олійник Б. Ми були романтики : сл. про Василя Симоненка / Борис Олійник // Літ. Україна. — 2005. — 24 лют. — С. 2.

Сверстюк Є. "Я для тебе горів" : повертання Василя Симоненка/ Євген Сверстюк // Літ. Україна. —2007. — 12 квіт. — С. 1,7.

Сердюк-Баран Л.С. Літопис Щербанівського роду, роду В. А. Симоненка : хто ж вони, наші Щербані? — Черкаси : Відлуння-Плюс, 2003. — 63 с. : іл., портр.

Симоненко Василь Андрійович // Шевченківські лауреати, 1962—2001 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. — К., 2001. — С. 485—488 : портр.

Смолянський Ю. Симоненкова любов : до 70-річчя від дня народж. видат. поета / Юрій Смолянський // Дзвін. — 2005. — Чис. 1. — С. 105—124 : фотоіл.

Сніжко М Оводи Василя Симоненка / Микола Сніжко. — Черкаси : Відлуння- Плюс, 2004. — 171 с.: фотогр.

Сом М. З матір’ю на самоті / Микола Сом. — К. : Смолоскип, 2005. — 133 с.: іл.

Тарнашинська Л. Поетика "поривань" Василя Симоненка як естетична норма / Л. Тарнашинська // Сучасний погляд на літературу : зб. наук. пр. / Нац. пед. ун-т ім. М. Драгоманова. — К., 2006. — Вип. 10. — С. 276—289.

Тиша і грім Василя Симоненка : біобібліогр. покажч. / Черкас, обл. б-ка для юнацтва ім. В. Симоненка ; авт.-уклад. Н. Філахтова. — Черкаси, 2005. — 77 с.

Ткаченко А.О. Василь Симоненко : нарис життя і творчості / А. О. Ткаченко. — К. : Дніпро, 1990. — 312 с.

Шитова Л. П. Я воскрес, щоб із вами жити : філософія життя і творчості Василя Симоненка. — К. : Вид. Чабаненко Ю. А., 2006. — 111 с.

Яременко В. "Щоб правду більш не кидали за грати..." : літ. портр. В. Симоненка / Василь Яременко. — 3-є вид. — К. : Веселка, 2007. — 23 с. — (Урок літератури).

ІЛЮСТРА ЦІЇ

Кулик І. Василь Симоненко : [портрет] / І. Кулик // Укр. сл. — 2005. — 12—18 січ. — С. 10.

Клименко В. І. Василь Симоненко : портрет; кольор. репрод. // Клименко В. І. Свою Україну любіть : альбом. — Черкаси, 2003. — С. 37.

Горська А. Портрет В. Симоненка. Початок 60-х рр. : репродукція // Дивослово. — 2004. — № 9. — 3-тя с. обкл.

Осадчий І. Ф. Три роки поруч : фотоальбом / І. Ф. Осадчий. — Черкаси: Сіяч, — 71 с.: фотогр.

[Фотографії] // Сніжко М. Оводи Василя Симоненка. — Черкаси, 2004. — Вкл. арк. між с. 32—33 (6 л.).

Таким був Василь Симоненко у Черкасах; Був такий, хоч далеко і не шевченківський етап у житті поета; Щасливе сімейство : [чорно-білі репрод. фотогр., підписи Ю. Смолянського] // Смолянський Ю. Симоненкова любов : до 70-річчя від дня народж. видат. поета—Дзвін. —2005. — Вип. 1.—С. 107, 112, 114.