Остання ніч Кобзаря

     Саме цей день найкраще описано у невеличкій книжечці Петра Коваленка “Серце моє трудне, що в тебе болить ...?”. Подаю витяги із неї.
   За іронією долі в Т.Г.Шевченка майже збігаються день народження та день смерті. З нагоди іменин знайомі та друзі старалися провідати хворого поета, зробити йому щось приємне, привітати, поздоровити, допомогти. Проте Шевченкові вже було не до свята, бо важка хвороба остаточно зламала його фізично, а проклята смерть відраховувала останні години життя.  

   Ось як це було, за свідченням О.М.Лазаревського (брати Василь, Іван, Михайло та Олександр Лазаревські в тяжкі для Шевченка хвилини завжди чергували в його квартирі), який останні дні доглядав хворого поета і перший написав дуже цінні спогади про цей трагічний час Тараса Григоровича – причому відобразив усе детально, у хронологічному порядку, майже стенографічно:
   “У суботу, 25 лютого (9 березня), у день іменин небіжчика, перший відвідав хворого М.М.Лазаревський і застав його у страшних муках. За словами Тараса Григоровича, з ночі у нього почало боліти в грудях, що не давало йому лягти. Він сидів на ліжку і напружено дихав. ”Напиши братові Варфоломію, — сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре”. Слідом за тим приїхав п.Барі. Послухавши груди, лікар сказав, що водянка поширилася на легені.
   Муки страждальця були невимовні; кожне слово вимагало страшних зусиль: мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання, йому прочитали вітальну телеграму з Харкова ...”Спасибі!” – тільки й міг сказати небіжчик. Потім попросив відчинити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг. Здавалося, він задрімав; усі зійшли до його майстерні. Приблизно о третій годині Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів у ліжку, кожні 5-10 хвилин питав, коли буде лікар і висловлював побажання прийняти опій, щоб забутися сном. (Йому) відповідали, що лікар буде о третій годині, проте через кілька хвилин він знову починав нудьгувати, питаючи, чи скоро прийде лікар. В цей час йому було порівняно краще. Коли залишився у нього сам В.М.Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити про те, як би йому хотілося побувати на батьківщині і що весною поїде він на Україну. Підбадьоруючи хворого, В.М. Лазаревський запрошував його подорожувати з ним у південні губернії. Тарас Григорович слухав із задоволенням, охоче погоджувався, кажучи, що рідне повітря поверне йому здоров”я. ”От, якби додому, там би я, може, одужав”.

   Кілька разів повторював він, як не хочеться йому вмирати. У цей час п.Барі знов відвідав хворого, знайшов його в задовільному стані і порадив продовжувати прописані засоби...
  О шостій годині приїхав один із друзів небіжчика з лікарем П.А.Круневичем. Хворий знову був у важкому стані. Він із зусиллям відповідав на запитання лікаря і, здавалося, усвідомлював безнадійність свого стану.
  На дев'яту годину ранку приїхали знову пп.Барі і Круневич. Вони ще раз вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. Для полегшення страждань поставили другу мушку. За цим хворий одержав другу вітальну депешу з Полтави... Прослухавши її, хворий сказав: “Спасибі, що не забувають”. Депеша, видно, втішила його. Друзям, що коло нього залишилися, Тарас Григорович сказав: ”Чи не засну я, — візьміть вогонь!” Але хвилин через п”ять він обізвався: “Хто там?” – і коли на поклик ввійшли, то він попросив повернути п.Барі і сказав йому: ”В мене знов починається пароксизм: як би припинити його!” Поклали на руки гірчичники.
  Опів на одинадцяту Тараса Григоровича відвідав М.М.Лазаревський з другим приятелем; вони бачили, що хворий сидить на ліжку, не світячи світла: йому було дуже важко. На зауваження М.М.Лазаревського, що, може, вони заважають, Тарас Григорович відповідав: “І справді так; мені хочеться говорити, а говорити трудно”. Його залишили самого.
   Майже всю ніч провів він, сидячи на ліжку, обпершись об нього руками: біль у грудях не давав йому лягти. Він то засвічував, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п'ятій годині він попросив слугу, якого залишив при ньому М.М.Лазаревський, дати чаю і випив склянку з вершками. ”Прибери ж тепер тут, — сказав Тарас Григорович слузі, — а я зійду наниз”.
   Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і опів на шосту Кобзаря не стало!”
   Таким, надзвичайно важким і трагічним, був останній день життя Тараса Григоровича Шевченка... 25 лютого (10 березня) 1861 року.

Джерело: Біла хата. - Режим доступу