"Ти не блукав у темряві без свічки,
хоч потрапляв і в Потьму, і в пітьму:
не раз тебе за вчинки і за звички
садили і в парламент, і в тюрму, –
а ти собою був завжди і всюди".
(Гриць Гайовий)
"Він належав до того покоління, що разом зі старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своїй клясі двері грудьми, офірувавши за те свою молодість, зелену і буйну...". Слова із "Саду Гетсиманського" Івана Багряного можна віднести до долі кожного, хто бачив себе в авангарді національного поступу, хто мобілізував свою енергію й кидав на вівтар свободи, згораючи наполовину чи дотла та залишаючи пломеніти незгасиму національну ідею, хто тяжким життєвим іспитом, крок за кроком, прокладав крізь каторжанські вітри і темряву, в заметеному бездоріжжі шлях українській державності. Слова ці, повною мірою, стосуються і долі Михайла Гориня. Він – чільний діяч українського шістдесятництва, в'язень політичних таборів, правозахисник, один із засновників Народного руху України, Української Гельсінської спілки, УРП, ініціатор і організатор багатьох загальнонаціональних акцій, що призвели до проголошення й утвердження незалежності, консолідації нації. Народився Михайло Горинь у селі Кніселі на Львівщині. Змалечку гордився своєю родиною. Дід Михайло був першим головою Кнісельської сільської Ради в роки Західно-Української Народної Республіки, батько Микола, переслідуваний польським урядом,– активним "просвітянським" діячем, організатором ОУН у Новострілищанській волості. Мати Стефанія, уродженка мальовничих Нових Стрілищ, освічена і шляхетна, передплачувала журнали "Нова хата" й "Жіноча доля".
Світогляд хлопчика формувався і під впливом двоюрідного брата матері Миколи Лебедя – одного з чільних представників оунівського підпілля. Пригадує Стефанія Горинь: "...Сини підростали з розумінням, що їхнім найсвятішим обов'язком є служіння Богові та Україні, бо так робить батько, так навчає мати. До речі, ще зовсім малим хлопцем, коли поляки ув'язнили батька, Михайло, затиснувши у руках сокиру, стояв біля воріт. А коли його питали, чому такий повний люті, то відповідав: "Уб'ю жандарма за те, що забрав мого татка".
Родина Горинів не мала жодних ілюзій щодо діяльності нової влади, яка ознаменувала свій прихід "золотим вереснем". Михайло ж взагалі зустрів її агресивно – відмовився виконати наказ ставного командира червоної кінноти зняти зі студентського кашкета тризубець і втік додому. Другий прихід совітів у 1944 р. для Михайла став ще курйознішим. Батько був удома, коли він, граючись на подвір'ї, угледів енкаведистів. "А де тут у вас живе Микола Горинь?" — питаються в нього. Відчувши біду, хлопець швиденько зорієнтувався у ситуації й відповів: "А якого вам?" Того з вусами?" – і показав енкаведистам на дальній куток села. Сам тим часом встиг попередити батька, якому нічого не залишалося, як піти у підпілля.
У грудні 1944 р. Михайло з матір'ю був депортований радянською владою, але по дорозі на заслання їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах.
У 1949 р., щоб не вступати в колгосп, сім'я перебралась у місто Ходорів. У цьому ж році Михайло закінчив на "відмінно" Новострілищанську десятирічку і, за порадою батька, подався до Львова – осердя європейської освіти. Юнак уподобав філологічний факультет (відділ логіки та психології) Львівського університету ім. І. Франка.
Уже навчаючись в університеті, Михайло підтримував зв'язки з оунівським підпіллям, розповсюджував листівки "Хто такі бандерівці і за що вони борються?" і на перевезеній до Львова машинці, що чекала свого часу у криївці, надрукував першу статтю про національну політику.
На п'ятому курсі (1954) за відмову вступити в комсомол М. Гориня виключають з університету. Проте, всупереч обставинам, ліберальний ректор Євген Лазаренко поновлює його на факультеті, а академік Михайло Возняк пророкує М. Гориню великий шлях у науці. (Його дипломна робота мала назву "Психологія героїв у новелах М. Коцюбинського").
Педагогічну працю М. Горинь завжди поєднував із громадською позаштатною діяльністю. З 1954 р. він викладав українську мову та літературу, логіку і психологію, інспектував школи у Стрілківському районі Дрогобицької області (нині Львівська), чотири роки був директором середніх шкіл у Брониці та Франковому селі Нагуєвичі, де розпочав будівництво школи-інтернату. З 1961 р. Михайло – на науковій роботі. Він був одним із організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів.
М. Горинь – автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці, підготував дисертацію, склав кандидатський мінімум. У 1962 р. М. Горинь встановив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками національно-визвольного руху. Він був одним із організаторів і членом президії Львівського Клубу творчої молоді "Пролісок" (1963). Горинь налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні самвидаву, розповсюдження його та політичної літератури, яка видавалась за кордоном.
Михайло Горинь прийшов у визвольний рух початку 60-х вже сформованою особистістю, котра знає, на що йде і що її чекає. Блискучий організатор, він від початку своєї громадської діяльності став однією із тих знакових постатей, які стояли біля витоків шістдесятництва, зокрема, його державницького крила.
У 1964 р. була надрукована і поширена стаття "Шляхи і завдання українського визвольного руху". Вона, власне, стала початком нового етапу політичної діяльності шістдесятників. Якщо до того існували праці лише з критикою режиму, як-от "З приводу процесу над Погружальським" чи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", то ця стаття давала відповідь на запитання: що робити далі? куди ми йдемо?
У КДБ зрозуміли, що зі "справою" слід завершувати. 26 серпня 1965 р. Михайла Гориня заарештували за звинуваченням у антирадянській агітації і пропаганді, а 18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засудили на шість років таборів суворого режиму. Покарання він відбував у Мордовії.
Серед табірного загалу, пригадував Іван Гель, М. Горинь одразу виявився людиною, котра світилася здалеку, до якої горнулися політв'язні, і не лише українські. Таку важливу обставину адміністрація табору мусила нагально враховувати і "за антирадянські рукописи" ізолювала М. Гориня в карцері разом з "особо опасными по образу мысли" Л. Лук'яненком, М. Масютком, В. Морозом, Д. Шумуком.
Хвиля арештів 1965 р. принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: з'явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні групи політв'язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в'язнів 18 липня 1967 р. суд Зубово-Полянського району Мордовської АРСР присудив Гориневі три роки ув'язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в'язнів. Тим часом Іван Гель поміж власними ув'язненнями видав без відома і згоди автора самвидавом книжку М. Гориня "Листи з-за фат" (1971).
Вириваючи сторінки, конфісковуючи цілі листи, перлюстратори з КДБ не зуміли знищити його великого заряду насиченості думкою і перед читачем постає картина табірного життя, духовних та інтелектуальних запитів людей, на довгі роки відірваних від України, їхні портрети, їхній біль. Ці листи – також цінне джерело для ближчого знайомства з самим Михайлом Горинем. Перед нами розкривається кришталево чесна людина, талановитий учений і ерудит, громадський діяч і педагог, люблячий чоловік і батько – особистість, яка була творцем і безпосереднім учасником процесу, що сьогодні називають Українським Відродженням шістдесятих років.
Звільнився Михайло Горинь лише у 1971 р., однак у Львові, де мешкала сім'я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у "дармоїдстві" мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській області. З вересня 1972 р. – працював кочегаром у котельнях Львова, а з 1977 р. – психологом на заводі "Кіноскоп". Крім того, опікувався родинами політв'язнів.
У серпні 1978 р. Михайло Горинь разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис "Український вісник", який Михайло Косів та Ярослав Кендзьор почали видавати у 1970 р. Також брав участь у розробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 р. Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група), де визначив собі місце у другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ взяв на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4–7.
Упродовж 1981 р. у помешканні Горинів було здійснено шість обшуків. Під час одного з них, 23 березня, Михайлу Миколайовичу підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у справі Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою "Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні" (треба б "соціологічні").
З грудня 1981 р., після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було доказів проти нього, тому на знак протесту проти фабрикування "справи" Михайло оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня у Гориня стався серцевий напад.
На суді (25 червня 1982 р.) Михайло Горинь відмовився визнати себе винним. Матері, яку ледве пустили на суд, слідчі відкрито заявили, що "коли б син не займався тією українізацією, то був би міністром на високому становищі". "Михайло був схожий на живий труп, – згадувала Стефанія Горинь.– Він підвівся і заявив, що не відповідатиме на питання, доки тут не буде його братів. Увірвались через конвой до залу суду Богдан і Микола, щоб почути ганебний вирок. Михайло сказав лише: "З чим я був, з тим і залишаюсь"".
Львівський обласний суд засудив М. Гориня до десяти років ув'язнення у таборах особливо суворого режиму та п'яти років заслання з визнанням особливо небезпечним державним злочинцем – рецидивістом.
12 листопада 1982 р. М. Горинь прибув етапом до табору ВС–389/36, у с. Кучино Чусовського району Пермської області, де він, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. У таборі Михайло Миколайович пише низку психологічних портретів, зокрема, Ю. Литвина, О. Тихого, В. Марченка. Обговорює з Ю. Литвиним проблему реформування Української Гельсінської групи. Ділиться своїми міркуваннями про соціально-психологічну проблематику в художніх творах з російським письменником Леонідом Бородіним, який серйозно вивчав період російської "смути" і випозичав історичні матеріали у М. Гориня. Режим ув'язнення дедалі посилювався. Пана Михайла обчистили "як липку" при тому, що він поводився з тюремною адміністрацією доволі толерантно. Обшуки в камерах проводилися в середньому щодесять днів. В'язневі забороняли тримати в камері більше п'яти книг, журналів і брошур разом узятих. Адміністрація ретельно стежила за тим, аби між камерами не було зв'язку, щоб не виготовлялися колективні документи.
У грудні 1986 р. для Михайла Гориня почалося, як він сам висловився, "п'ятимісячне львівське інтермеццо". 27 листопада 1986 р. його етапували з табору і 17 грудня привезли у слідчий ізолятор Львівського УКДБ, на "перевиховання".
Протягом короткого часу, через важкий стан здоров'я, Михайлу Миколайовичу доводилося лягати у львівську тюремну лікарню. Працівники республіканського КДБ наполегливо домагалися від нього заяви з проханням про помилування, частково навіть визнаючи, що свого часу допустили проти нього грубого порушення закону. Пропозицію написати прохання про помилування Горинь відкинув, натомість наполіг на повній реабілітації. З тим написав у слідчому ізоляторі відповідні заяви до Верховного Суду СРСР, Верховної Ради СРСР та генерального прокурора й отримав традиційну відповідь з Верховного Суду УРСР: для перегляду справи підстав немає. Оскільки мета етапування до Львова була вичерпана, у квітні 1987 p. слідчі ні з чим відправили М. Гориня назад у Кучино далі відбувати термін.
2 липня 1987 p., через різке погіршення стану здоров'я, М. Гориня обманом, під виглядом етапу, вивели за Кучинську зону й вручили довідку про звільнення з формулюванням: "Освобожден по предписанию об исполнении Указа Президиума Верховного Совета СССР о помилований от 22.06.87 г.". Відпускали в'язня, не маючи сумніву у тому, що "він вже не жилець на цьому світі".
Пройшовши короткий шлях акліматизації до вільного життя, М. Горинь, маскуючи фізичне виснаження, кидає оточуючим фразу: "Кожен з нас робить те, що вміє і що може, – для однієї мети. Засукуймо тепер рукави!".
Уже в липні 1987 р. В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу "Український вісник", який став органом УГГ. Восени 1987 р. разом з В. Чорноволом М. Горинь дав інтерв'ю закордонній журналістці, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Однак вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11 березня 1988 p. М. Горинь, 3. Красівський і В. Чорновіл підписали "Звернення Української Гельсінської групи до української та світової громадськості" про відновлення її діяльності. В. Чорновіл та брати М. і Б. Горині виробили і 7 липня 1988 р. на мітингу у Львові оприлюднили "Декларацію принципів Української Гельсінської спілки", створеної на основі УГГ. Михайло Горинь став членом виконкому УГГ.
11 серпня 1988 р. Управління КДБ Львівської області винесло М. Гориневі офіційне попередження через його "антирадянську діяльність". Його неодноразово затримувала міліція. Зокрема, у Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, був заарештований на 15 діб.
У вересні 1988 p. М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв'язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв'язнів. Він — учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Улітку 1989 p. М. Горинь працює в Києві, в оргкомітеті Народного руху України за перебудову. На Установчому З'їзді (8–10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, також був головою політради і співголовою НРУ.
У березні 1990 – квітні 1994 pp. М. Горинь – депутат Верховної Ради України від Залізничного виборчого округу № 260 м. Львова. Працював у Комітеті з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв'язків з українцями, які проживають за межами України, входив до складу Народної Ради.
М. Горинь ініціював і організував наймасштабніші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: "Ланцюг єднання" між Києвом і Львовом 21 січня 1990 р., "Свято козацької слави" (Запоріжжя, літо 1990 р.), Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991 р.), "Дитяча дипломатія" (поїздки дітей із Східної України в Західну, і навпаки – на Різдво і Великдень), Ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
З травня 1992 р. до жовтня 1995 р. М. Горинь – Голова Української Республіканської партії, один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997 р.), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 р. він очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), у 1996 році – заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.
19 травня 2000 р. Михайло Горинь був обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством Михайло Миколайович відвідав українські громади європейських країн, зокрема Польщі, Росії, країн Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видали книгу "Ми — українці". Пішов у відставку з посади Голови УВКР 19 серпня 2006 р.
Після розколів і розломів у націонал-демократичному таборі, які М. Горинь пережив досить болісно, дистанціювався від активної політики: романтики-патріоти, українські інтелігенти поступово відтіснялися на узбіччя політичного життя людьми зовсім іншого сорту. Проте досвідчений дисидент зовсім з політики не пішов. Харківська правозахисна група видала його книги "Листи з-за ґрат" (2005), "Запалити свічу" (2009). Це унікальні видання про цілу епоху, сильну духовну особистість, яка знаходила сили для духовного вдосконалення в умовах крайніх обмежень...
У листопаді 1992 р. М. Гориня нагородили орденом "За заслуги" (Польща), 1998 р. – українським орденом "За заслуги" III ступеня, у червні 2000 р. – орденом Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 р. – орденом "За заслуги" II ступеня, 8 листопада 2006 р., як члена УГГ, – орденом "За мужність" І ступеня.
16 січня 2009 р. "За вагомий внесок у справу консолідації суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Соборності України" нагороджено М. Гориня Орденом Свободи.
На 83-році життя (13.01.2013) не стало відомого українського політика та громадського діяча, правозахисника, голови Української Всесвітньої Координаційної Ради, дисидента та політичного в’язня Михайла Миколайовича Гориня.
Ще одної важкої втрати зазнали українці. У кращий світ пішла людина, життя якої, стало прикладом жертовного служіння нації, взірцем боротьби за Незалежність та ідеали України. Михайло Горинь був і залишиться в нашій пам’яті, як Великий Українець, відданий Син українського народу, якого не зламали комуністичні переслідування, багаторічні ув’язнення та поневіряння в засланнях і тюрмах, зрештою, випробування владою.
Головна його мета: "Дай Боже, аби Українська держава не тільки утверджувала себе економічно, але виховувала людей, виховувала молодь, для яких національна ідея була б найбільшою цінністю".
Горинь М. Листи з-за ґрат / М. Горинь – Xарків : Права людини, 2005.– 288 с : фот.
Горинь М Запалити свічу / М. Горинь ; упоряд. В. В. Овсієнко. 326 с. : фот.
Горинь М Запалити свічу у пітьмі : (міфи, реальність і наші завдання) : ст. : виступи : інтерв'ю / М. Горинь. – Київ: УРП, 1994. – 87с: фот.
Горинь М Право бути собою : [виступ на Установ. з'їзді Народ. руху України] / М. Горинь //
Наука і культура. Україна. – 1990. – Вип. 24. – С. 27–33 : 5 фот.
Горинь М Одержима Оксана Мешко / М Горинь // Микола Платв'юк : Україна – життя моє.
Т. 3. Та долю іншу він обрав – душі неспокій : на пошану М. Плав'юка – Київ, 2002. – С. 1066—1069.
Горинь М Передмова / М. Горинь // Федущак І. Абезь і Адак – дорога у вічність / І. Федущак, В. Федущак. – Львів, 2006. – С. 5–10.
Горинь М. У нас була велика місія : [про влас. життєв. шлях і боротьбу за незалежність України] : розмова з Михайлом Горинем / Горинь М. ; бесіду вели Б. Бердиховська, О. Гнатюк ; пер. з пол. Р. Харчук // Кур'єр Кривбасу. – 2002. – № 157 (груд.). – С. 70–114.
Горинь М. На старих позиціях / М. Горинь // Визвол. Шлях. – 1989. – Кн. 5. – С. 582–595.
Горинь М. Слово Михайла Гориня : [на установчому з'їзді НРУ] / М. Горинь // Визвол Шлях.
– 1988. – Кн. П. – С. 1376–1377.
Горинь М. "Гострих дискусій на Форумі не уникнути": розмова з головою Укр. Всесвіт. Координат. Ради, нар. депутатом України 1-го скликання : [щодо IV Всесвіт, форуму українців, який проходив у Києві 18–20 серп. 2006 р.] / М. Горинь ; розмовляла Г. Гузьо // Високий замок. – 2006. – 17–23 серп.– С. 3.
Горинь М.. "XXI століття – за Україною" : бесіда з нар. депутатом 3-го скликання, науковцем політиком, головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради "Незалежність" / М. Горинь ; бесіду підгот. О. Солонець // Слово Просвіти. – 2005. – 1–7 верес. – С. 5.
Горинь М.. "Діяльність УВКР не є тільки громадською, а й державною" : бесіда з головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради / М. Горинь : записала О. Никанорова // Уряд, кур'єр.– 2005.– 30 серп. – С. 9.
Життя заради України: Михайлові Гориню сьогодні – 75 / М. Горинь ; бесіду вела Н. Трофімова // День. – 2005. – 17 черв. – С. 6.
Життя, окрилене національною ідеєю: бесіда з головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради / М. Горинь ; підгот. С. Остапа // Дзеркало тижня. – 2004 – 17–23 лип. – С. 19.
Михайло Горинь. "Наш форум — показник демократичності суспільства" : бесіда з Головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради : [про IV Форум українців, що проходив у Києві 18—20 серп. 2006 р.] / М. Горинь ; спілкувалася 3. Жук // Слово Просвіти. – 2006. 17–23 серп. – С. 3.
Михайло Горинь. "Наша ідея перемагає!" : бесіда з головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради: [під час вручення Президентом України В. Ющенком Ордена "За заслуги" Ш ступеня в рамках святкування Дня Соборності України] М. Горинь ; записав А. Ганус // Експрес. – 2006. – 26 січ.–2 лют. – С. 4.
"Україна є навічно!"– говорить Михайло Горинь і сьогодні, як і десять, і двадцять років тому... : розмова з нар. депутатом України 1-го скликання, Почесним Головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради Михайлом Миколайовичем Горинем // Інформ. бюл.– 2008. – 19–25 черв. – С. 6. : фотоіл.
Батенко Т. Свіча Михайла Гориня: штрихи до портрета / Т. Батенко. – Київ : УРП, 1995– 62 с. : фотоіл. – (Б-ка журн. "Республіка". Серія : Політ, портр.; ч. 2).
Греділь М. Патріарху української політики Михайлові Гориню – 75 // Україна і час. – 2005. – 23–29 черв. – С. 8.
Жила В. Мати-героїня – страдниця: (відвідини пані Стефанії Горинь у Ходорові) / В. Жила // Визвол. шлях. – 1996. – Кн. 1. – С. 59–61.
Засудили Михайла Гориня // Визвол. шлях. – 1983 – Кн. 1. – С. 55.– (Матеріали й документи з поневол. України).
Захаров Б. Горинь Михайло Миколайович : біогр. довідка / Б. Захаров, В. Овсієнко // Горинь М. Запалити свічу. – Xарків, 2009.– С. З–8.
Захаров Б. Михайлові Гориню – 75 / Б. Захаров, В. Овсієнко // Уряд. кур'єр.– 2005. – 17 черв–. – С. 5.
Захаров Б. Горинь Михайло Миколайович / Б. Захаров // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. – Т. 1. Україна, ч. 1. – Xарків, 2006. – С. 160–163. – Бібліогр.: с. 162–163.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років / Г. Касьянов.– Київ : Либідь, 1995. – 221 с. ; 16 вкл. арк. – Про М. Гориня див.: "Імен, покажч.". – С. 138–146.
Кравченко В. Горинь засвічує свічу : побачила світ книга ["Запалити свічу"], що розкриває постать колишнього дисидента, одного з організаторів Руху Михайла Гориня : В. Кравченко // Україна молода. – 2009. – 11 квіт. – С. 12.
Лихо з розуму: (портрети двадцяти "злочинців": зб. матеріалів) / уклав В. Чорновіл. – 4-те допов. і справл. вид. – Львів : Меморіал, 1991. – 340 с. : іл. – (Б-ка "Меморіалу"). – Про М. Гориня. – С. 39–52.
Лук'яненко Л. Михайло Горинь / Л. Лук'яненко // Зона. – 1994. – № 8. – С. 24–43.
Михайло Горинь: політик-романтик, інтелігент... На таких тримається і досі духовна міць України... // Інформ. бюл. – 2008. – 19–25 черв. – С. 6. : фотопортр.
Подвижник // Нація і держава. –2005. – 21–27 черв. – С. 8.
Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні : середина 1950-х - початок 1990-х років / А. М. Русначенко. – Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 1998. – 720 с. – Про М. Гориня див.: "Імен. покажч.". – С. 297–308.
Спосіб заарештувати М. Гориня // Визвол. Шлях. – 1983. – Кн. 10. – С. 1191–1193. – (Матеріали й документи з поневол. України).
Суд над Іриною Калинець і Михайлом Горинем // Визвол. Шлях. – 1989. – Кн. 7. – С. 821–823.– (3 дому неволі).
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод : [в 4-х т.] / Харків. правозахис. група. – Xарків : Фоліо, 2001. – Т. 1–4. – Про М. Гориня див.: "Імен. покажч.".
Михайло Горинь : [фото] // Шаповал Ю. Держава : ілюстрована енцикл. України / Ю. Шаповал. – Київ, 2008. – С. 127.
[М. М. Горинь : ряд фотогр.] // Горинь М. Запалити свічу / М. Горинь. – X.арків, 2009. – Вклейки між с. 180–181.
[М. М. Горинь : ряд фотогр.] // Горинь М. Лист з-за ґрат / М. Горинь.–Xарків, 2005. – Вклейки між с. 206–207.
"Він належав до того покоління, що разом зі старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своїй клясі двері грудьми, офірувавши за те свою молодість, зелену і буйну...". Слова із "Саду Гетсиманського" Івана Багряного можна віднести до долі кожного, хто бачив себе в авангарді національного поступу, хто мобілізував свою енергію й кидав на вівтар свободи, згораючи наполовину чи дотла та залишаючи пломеніти незгасиму національну ідею, хто тяжким життєвим іспитом, крок за кроком, прокладав крізь каторжанські вітри і темряву, в заметеному бездоріжжі шлях українській державності. Слова ці, повною мірою, стосуються і долі Михайла Гориня. Він – чільний діяч українського шістдесятництва, в'язень політичних таборів, правозахисник, один із засновників Народного руху України, Української Гельсінської спілки, УРП, ініціатор і організатор багатьох загальнонаціональних акцій, що призвели до проголошення й утвердження незалежності, консолідації нації. Народився Михайло Горинь у селі Кніселі на Львівщині. Змалечку гордився своєю родиною. Дід Михайло був першим головою Кнісельської сільської Ради в роки Західно-Української Народної Республіки, батько Микола, переслідуваний польським урядом,– активним "просвітянським" діячем, організатором ОУН у Новострілищанській волості. Мати Стефанія, уродженка мальовничих Нових Стрілищ, освічена і шляхетна, передплачувала журнали "Нова хата" й "Жіноча доля".
Світогляд хлопчика формувався і під впливом двоюрідного брата матері Миколи Лебедя – одного з чільних представників оунівського підпілля. Пригадує Стефанія Горинь: "...Сини підростали з розумінням, що їхнім найсвятішим обов'язком є служіння Богові та Україні, бо так робить батько, так навчає мати. До речі, ще зовсім малим хлопцем, коли поляки ув'язнили батька, Михайло, затиснувши у руках сокиру, стояв біля воріт. А коли його питали, чому такий повний люті, то відповідав: "Уб'ю жандарма за те, що забрав мого татка".
Родина Горинів не мала жодних ілюзій щодо діяльності нової влади, яка ознаменувала свій прихід "золотим вереснем". Михайло ж взагалі зустрів її агресивно – відмовився виконати наказ ставного командира червоної кінноти зняти зі студентського кашкета тризубець і втік додому. Другий прихід совітів у 1944 р. для Михайла став ще курйознішим. Батько був удома, коли він, граючись на подвір'ї, угледів енкаведистів. "А де тут у вас живе Микола Горинь?" — питаються в нього. Відчувши біду, хлопець швиденько зорієнтувався у ситуації й відповів: "А якого вам?" Того з вусами?" – і показав енкаведистам на дальній куток села. Сам тим часом встиг попередити батька, якому нічого не залишалося, як піти у підпілля.
У грудні 1944 р. Михайло з матір'ю був депортований радянською владою, але по дорозі на заслання їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах.
У 1949 р., щоб не вступати в колгосп, сім'я перебралась у місто Ходорів. У цьому ж році Михайло закінчив на "відмінно" Новострілищанську десятирічку і, за порадою батька, подався до Львова – осердя європейської освіти. Юнак уподобав філологічний факультет (відділ логіки та психології) Львівського університету ім. І. Франка.
Уже навчаючись в університеті, Михайло підтримував зв'язки з оунівським підпіллям, розповсюджував листівки "Хто такі бандерівці і за що вони борються?" і на перевезеній до Львова машинці, що чекала свого часу у криївці, надрукував першу статтю про національну політику.
На п'ятому курсі (1954) за відмову вступити в комсомол М. Гориня виключають з університету. Проте, всупереч обставинам, ліберальний ректор Євген Лазаренко поновлює його на факультеті, а академік Михайло Возняк пророкує М. Гориню великий шлях у науці. (Його дипломна робота мала назву "Психологія героїв у новелах М. Коцюбинського").
Педагогічну працю М. Горинь завжди поєднував із громадською позаштатною діяльністю. З 1954 р. він викладав українську мову та літературу, логіку і психологію, інспектував школи у Стрілківському районі Дрогобицької області (нині Львівська), чотири роки був директором середніх шкіл у Брониці та Франковому селі Нагуєвичі, де розпочав будівництво школи-інтернату. З 1961 р. Михайло – на науковій роботі. Він був одним із організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів.
М. Горинь – автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці, підготував дисертацію, склав кандидатський мінімум. У 1962 р. М. Горинь встановив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками національно-визвольного руху. Він був одним із організаторів і членом президії Львівського Клубу творчої молоді "Пролісок" (1963). Горинь налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні самвидаву, розповсюдження його та політичної літератури, яка видавалась за кордоном.
Михайло Горинь прийшов у визвольний рух початку 60-х вже сформованою особистістю, котра знає, на що йде і що її чекає. Блискучий організатор, він від початку своєї громадської діяльності став однією із тих знакових постатей, які стояли біля витоків шістдесятництва, зокрема, його державницького крила.
У 1964 р. була надрукована і поширена стаття "Шляхи і завдання українського визвольного руху". Вона, власне, стала початком нового етапу політичної діяльності шістдесятників. Якщо до того існували праці лише з критикою режиму, як-от "З приводу процесу над Погружальським" чи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", то ця стаття давала відповідь на запитання: що робити далі? куди ми йдемо?
У КДБ зрозуміли, що зі "справою" слід завершувати. 26 серпня 1965 р. Михайла Гориня заарештували за звинуваченням у антирадянській агітації і пропаганді, а 18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засудили на шість років таборів суворого режиму. Покарання він відбував у Мордовії.
Серед табірного загалу, пригадував Іван Гель, М. Горинь одразу виявився людиною, котра світилася здалеку, до якої горнулися політв'язні, і не лише українські. Таку важливу обставину адміністрація табору мусила нагально враховувати і "за антирадянські рукописи" ізолювала М. Гориня в карцері разом з "особо опасными по образу мысли" Л. Лук'яненком, М. Масютком, В. Морозом, Д. Шумуком.
Хвиля арештів 1965 р. принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: з'явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні групи політв'язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в'язнів 18 липня 1967 р. суд Зубово-Полянського району Мордовської АРСР присудив Гориневі три роки ув'язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в'язнів. Тим часом Іван Гель поміж власними ув'язненнями видав без відома і згоди автора самвидавом книжку М. Гориня "Листи з-за фат" (1971).
Вириваючи сторінки, конфісковуючи цілі листи, перлюстратори з КДБ не зуміли знищити його великого заряду насиченості думкою і перед читачем постає картина табірного життя, духовних та інтелектуальних запитів людей, на довгі роки відірваних від України, їхні портрети, їхній біль. Ці листи – також цінне джерело для ближчого знайомства з самим Михайлом Горинем. Перед нами розкривається кришталево чесна людина, талановитий учений і ерудит, громадський діяч і педагог, люблячий чоловік і батько – особистість, яка була творцем і безпосереднім учасником процесу, що сьогодні називають Українським Відродженням шістдесятих років.
Звільнився Михайло Горинь лише у 1971 р., однак у Львові, де мешкала сім'я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у "дармоїдстві" мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській області. З вересня 1972 р. – працював кочегаром у котельнях Львова, а з 1977 р. – психологом на заводі "Кіноскоп". Крім того, опікувався родинами політв'язнів.
У серпні 1978 р. Михайло Горинь разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис "Український вісник", який Михайло Косів та Ярослав Кендзьор почали видавати у 1970 р. Також брав участь у розробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 р. Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група), де визначив собі місце у другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ взяв на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4–7.
Упродовж 1981 р. у помешканні Горинів було здійснено шість обшуків. Під час одного з них, 23 березня, Михайлу Миколайовичу підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у справі Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою "Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні" (треба б "соціологічні").
З грудня 1981 р., після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було доказів проти нього, тому на знак протесту проти фабрикування "справи" Михайло оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня у Гориня стався серцевий напад.
На суді (25 червня 1982 р.) Михайло Горинь відмовився визнати себе винним. Матері, яку ледве пустили на суд, слідчі відкрито заявили, що "коли б син не займався тією українізацією, то був би міністром на високому становищі". "Михайло був схожий на живий труп, – згадувала Стефанія Горинь.– Він підвівся і заявив, що не відповідатиме на питання, доки тут не буде його братів. Увірвались через конвой до залу суду Богдан і Микола, щоб почути ганебний вирок. Михайло сказав лише: "З чим я був, з тим і залишаюсь"".
Львівський обласний суд засудив М. Гориня до десяти років ув'язнення у таборах особливо суворого режиму та п'яти років заслання з визнанням особливо небезпечним державним злочинцем – рецидивістом.
12 листопада 1982 р. М. Горинь прибув етапом до табору ВС–389/36, у с. Кучино Чусовського району Пермської області, де він, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. У таборі Михайло Миколайович пише низку психологічних портретів, зокрема, Ю. Литвина, О. Тихого, В. Марченка. Обговорює з Ю. Литвиним проблему реформування Української Гельсінської групи. Ділиться своїми міркуваннями про соціально-психологічну проблематику в художніх творах з російським письменником Леонідом Бородіним, який серйозно вивчав період російської "смути" і випозичав історичні матеріали у М. Гориня. Режим ув'язнення дедалі посилювався. Пана Михайла обчистили "як липку" при тому, що він поводився з тюремною адміністрацією доволі толерантно. Обшуки в камерах проводилися в середньому щодесять днів. В'язневі забороняли тримати в камері більше п'яти книг, журналів і брошур разом узятих. Адміністрація ретельно стежила за тим, аби між камерами не було зв'язку, щоб не виготовлялися колективні документи.
У грудні 1986 р. для Михайла Гориня почалося, як він сам висловився, "п'ятимісячне львівське інтермеццо". 27 листопада 1986 р. його етапували з табору і 17 грудня привезли у слідчий ізолятор Львівського УКДБ, на "перевиховання".
Протягом короткого часу, через важкий стан здоров'я, Михайлу Миколайовичу доводилося лягати у львівську тюремну лікарню. Працівники республіканського КДБ наполегливо домагалися від нього заяви з проханням про помилування, частково навіть визнаючи, що свого часу допустили проти нього грубого порушення закону. Пропозицію написати прохання про помилування Горинь відкинув, натомість наполіг на повній реабілітації. З тим написав у слідчому ізоляторі відповідні заяви до Верховного Суду СРСР, Верховної Ради СРСР та генерального прокурора й отримав традиційну відповідь з Верховного Суду УРСР: для перегляду справи підстав немає. Оскільки мета етапування до Львова була вичерпана, у квітні 1987 p. слідчі ні з чим відправили М. Гориня назад у Кучино далі відбувати термін.
2 липня 1987 p., через різке погіршення стану здоров'я, М. Гориня обманом, під виглядом етапу, вивели за Кучинську зону й вручили довідку про звільнення з формулюванням: "Освобожден по предписанию об исполнении Указа Президиума Верховного Совета СССР о помилований от 22.06.87 г.". Відпускали в'язня, не маючи сумніву у тому, що "він вже не жилець на цьому світі".
Пройшовши короткий шлях акліматизації до вільного життя, М. Горинь, маскуючи фізичне виснаження, кидає оточуючим фразу: "Кожен з нас робить те, що вміє і що може, – для однієї мети. Засукуймо тепер рукави!".
Уже в липні 1987 р. В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу "Український вісник", який став органом УГГ. Восени 1987 р. разом з В. Чорноволом М. Горинь дав інтерв'ю закордонній журналістці, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Однак вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11 березня 1988 p. М. Горинь, 3. Красівський і В. Чорновіл підписали "Звернення Української Гельсінської групи до української та світової громадськості" про відновлення її діяльності. В. Чорновіл та брати М. і Б. Горині виробили і 7 липня 1988 р. на мітингу у Львові оприлюднили "Декларацію принципів Української Гельсінської спілки", створеної на основі УГГ. Михайло Горинь став членом виконкому УГГ.
11 серпня 1988 р. Управління КДБ Львівської області винесло М. Гориневі офіційне попередження через його "антирадянську діяльність". Його неодноразово затримувала міліція. Зокрема, у Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, був заарештований на 15 діб.
У вересні 1988 p. М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв'язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв'язнів. Він — учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Улітку 1989 p. М. Горинь працює в Києві, в оргкомітеті Народного руху України за перебудову. На Установчому З'їзді (8–10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, також був головою політради і співголовою НРУ.
У березні 1990 – квітні 1994 pp. М. Горинь – депутат Верховної Ради України від Залізничного виборчого округу № 260 м. Львова. Працював у Комітеті з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв'язків з українцями, які проживають за межами України, входив до складу Народної Ради.
М. Горинь ініціював і організував наймасштабніші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: "Ланцюг єднання" між Києвом і Львовом 21 січня 1990 р., "Свято козацької слави" (Запоріжжя, літо 1990 р.), Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991 р.), "Дитяча дипломатія" (поїздки дітей із Східної України в Західну, і навпаки – на Різдво і Великдень), Ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
З травня 1992 р. до жовтня 1995 р. М. Горинь – Голова Української Республіканської партії, один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997 р.), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 р. він очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), у 1996 році – заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.
19 травня 2000 р. Михайло Горинь був обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством Михайло Миколайович відвідав українські громади європейських країн, зокрема Польщі, Росії, країн Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видали книгу "Ми — українці". Пішов у відставку з посади Голови УВКР 19 серпня 2006 р.
Після розколів і розломів у націонал-демократичному таборі, які М. Горинь пережив досить болісно, дистанціювався від активної політики: романтики-патріоти, українські інтелігенти поступово відтіснялися на узбіччя політичного життя людьми зовсім іншого сорту. Проте досвідчений дисидент зовсім з політики не пішов. Харківська правозахисна група видала його книги "Листи з-за ґрат" (2005), "Запалити свічу" (2009). Це унікальні видання про цілу епоху, сильну духовну особистість, яка знаходила сили для духовного вдосконалення в умовах крайніх обмежень...
У листопаді 1992 р. М. Гориня нагородили орденом "За заслуги" (Польща), 1998 р. – українським орденом "За заслуги" III ступеня, у червні 2000 р. – орденом Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 р. – орденом "За заслуги" II ступеня, 8 листопада 2006 р., як члена УГГ, – орденом "За мужність" І ступеня.
16 січня 2009 р. "За вагомий внесок у справу консолідації суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Соборності України" нагороджено М. Гориня Орденом Свободи.
На 83-році життя (13.01.2013) не стало відомого українського політика та громадського діяча, правозахисника, голови Української Всесвітньої Координаційної Ради, дисидента та політичного в’язня Михайла Миколайовича Гориня.
Ще одної важкої втрати зазнали українці. У кращий світ пішла людина, життя якої, стало прикладом жертовного служіння нації, взірцем боротьби за Незалежність та ідеали України. Михайло Горинь був і залишиться в нашій пам’яті, як Великий Українець, відданий Син українського народу, якого не зламали комуністичні переслідування, багаторічні ув’язнення та поневіряння в засланнях і тюрмах, зрештою, випробування владою.
Головна його мета: "Дай Боже, аби Українська держава не тільки утверджувала себе економічно, але виховувала людей, виховувала молодь, для яких національна ідея була б найбільшою цінністю".
ЛІТЕРАТУРА
Основні видання праць М. М. Гориня
Горинь М. Листи з-за ґрат / М. Горинь – Xарків : Права людини, 2005.– 288 с : фот.
Горинь М Запалити свічу / М. Горинь ; упоряд. В. В. Овсієнко. 326 с. : фот.
Горинь М Запалити свічу у пітьмі : (міфи, реальність і наші завдання) : ст. : виступи : інтерв'ю / М. Горинь. – Київ: УРП, 1994. – 87с: фот.
Горинь М Право бути собою : [виступ на Установ. з'їзді Народ. руху України] / М. Горинь //
Наука і культура. Україна. – 1990. – Вип. 24. – С. 27–33 : 5 фот.
Горинь М Одержима Оксана Мешко / М Горинь // Микола Платв'юк : Україна – життя моє.
Т. 3. Та долю іншу він обрав – душі неспокій : на пошану М. Плав'юка – Київ, 2002. – С. 1066—1069.
Горинь М Передмова / М. Горинь // Федущак І. Абезь і Адак – дорога у вічність / І. Федущак, В. Федущак. – Львів, 2006. – С. 5–10.
Горинь М. У нас була велика місія : [про влас. життєв. шлях і боротьбу за незалежність України] : розмова з Михайлом Горинем / Горинь М. ; бесіду вели Б. Бердиховська, О. Гнатюк ; пер. з пол. Р. Харчук // Кур'єр Кривбасу. – 2002. – № 157 (груд.). – С. 70–114.
Горинь М. На старих позиціях / М. Горинь // Визвол. Шлях. – 1989. – Кн. 5. – С. 582–595.
Горинь М. Слово Михайла Гориня : [на установчому з'їзді НРУ] / М. Горинь // Визвол Шлях.
– 1988. – Кн. П. – С. 1376–1377.
Горинь М. "Гострих дискусій на Форумі не уникнути": розмова з головою Укр. Всесвіт. Координат. Ради, нар. депутатом України 1-го скликання : [щодо IV Всесвіт, форуму українців, який проходив у Києві 18–20 серп. 2006 р.] / М. Горинь ; розмовляла Г. Гузьо // Високий замок. – 2006. – 17–23 серп.– С. 3.
Горинь М.. "XXI століття – за Україною" : бесіда з нар. депутатом 3-го скликання, науковцем політиком, головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради "Незалежність" / М. Горинь ; бесіду підгот. О. Солонець // Слово Просвіти. – 2005. – 1–7 верес. – С. 5.
Горинь М.. "Діяльність УВКР не є тільки громадською, а й державною" : бесіда з головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради / М. Горинь : записала О. Никанорова // Уряд, кур'єр.– 2005.– 30 серп. – С. 9.
Життя заради України: Михайлові Гориню сьогодні – 75 / М. Горинь ; бесіду вела Н. Трофімова // День. – 2005. – 17 черв. – С. 6.
Життя, окрилене національною ідеєю: бесіда з головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради / М. Горинь ; підгот. С. Остапа // Дзеркало тижня. – 2004 – 17–23 лип. – С. 19.
Михайло Горинь. "Наш форум — показник демократичності суспільства" : бесіда з Головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради : [про IV Форум українців, що проходив у Києві 18—20 серп. 2006 р.] / М. Горинь ; спілкувалася 3. Жук // Слово Просвіти. – 2006. 17–23 серп. – С. 3.
Михайло Горинь. "Наша ідея перемагає!" : бесіда з головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради: [під час вручення Президентом України В. Ющенком Ордена "За заслуги" Ш ступеня в рамках святкування Дня Соборності України] М. Горинь ; записав А. Ганус // Експрес. – 2006. – 26 січ.–2 лют. – С. 4.
"Україна є навічно!"– говорить Михайло Горинь і сьогодні, як і десять, і двадцять років тому... : розмова з нар. депутатом України 1-го скликання, Почесним Головою Укр. Всесвіт. Координац. Ради Михайлом Миколайовичем Горинем // Інформ. бюл.– 2008. – 19–25 черв. – С. 6. : фотоіл.
Про М. М. Гориня
Батенко Т. Свіча Михайла Гориня: штрихи до портрета / Т. Батенко. – Київ : УРП, 1995– 62 с. : фотоіл. – (Б-ка журн. "Республіка". Серія : Політ, портр.; ч. 2).
Греділь М. Патріарху української політики Михайлові Гориню – 75 // Україна і час. – 2005. – 23–29 черв. – С. 8.
Жила В. Мати-героїня – страдниця: (відвідини пані Стефанії Горинь у Ходорові) / В. Жила // Визвол. шлях. – 1996. – Кн. 1. – С. 59–61.
Засудили Михайла Гориня // Визвол. шлях. – 1983 – Кн. 1. – С. 55.– (Матеріали й документи з поневол. України).
Захаров Б. Горинь Михайло Миколайович : біогр. довідка / Б. Захаров, В. Овсієнко // Горинь М. Запалити свічу. – Xарків, 2009.– С. З–8.
Захаров Б. Михайлові Гориню – 75 / Б. Захаров, В. Овсієнко // Уряд. кур'єр.– 2005. – 17 черв–. – С. 5.
Захаров Б. Горинь Михайло Миколайович / Б. Захаров // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. – Т. 1. Україна, ч. 1. – Xарків, 2006. – С. 160–163. – Бібліогр.: с. 162–163.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років / Г. Касьянов.– Київ : Либідь, 1995. – 221 с. ; 16 вкл. арк. – Про М. Гориня див.: "Імен, покажч.". – С. 138–146.
Кравченко В. Горинь засвічує свічу : побачила світ книга ["Запалити свічу"], що розкриває постать колишнього дисидента, одного з організаторів Руху Михайла Гориня : В. Кравченко // Україна молода. – 2009. – 11 квіт. – С. 12.
Лихо з розуму: (портрети двадцяти "злочинців": зб. матеріалів) / уклав В. Чорновіл. – 4-те допов. і справл. вид. – Львів : Меморіал, 1991. – 340 с. : іл. – (Б-ка "Меморіалу"). – Про М. Гориня. – С. 39–52.
Лук'яненко Л. Михайло Горинь / Л. Лук'яненко // Зона. – 1994. – № 8. – С. 24–43.
Михайло Горинь: політик-романтик, інтелігент... На таких тримається і досі духовна міць України... // Інформ. бюл. – 2008. – 19–25 черв. – С. 6. : фотопортр.
Подвижник // Нація і держава. –2005. – 21–27 черв. – С. 8.
Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні : середина 1950-х - початок 1990-х років / А. М. Русначенко. – Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 1998. – 720 с. – Про М. Гориня див.: "Імен. покажч.". – С. 297–308.
Спосіб заарештувати М. Гориня // Визвол. Шлях. – 1983. – Кн. 10. – С. 1191–1193. – (Матеріали й документи з поневол. України).
Суд над Іриною Калинець і Михайлом Горинем // Визвол. Шлях. – 1989. – Кн. 7. – С. 821–823.– (3 дому неволі).
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод : [в 4-х т.] / Харків. правозахис. група. – Xарків : Фоліо, 2001. – Т. 1–4. – Про М. Гориня див.: "Імен. покажч.".
ІЛЮСТРАЦІЇ
Михайло Горинь : [фото] // Шаповал Ю. Держава : ілюстрована енцикл. України / Ю. Шаповал. – Київ, 2008. – С. 127.
[М. М. Горинь : ряд фотогр.] // Горинь М. Запалити свічу / М. Горинь. – X.арків, 2009. – Вклейки між с. 180–181.
[М. М. Горинь : ряд фотогр.] // Горинь М. Лист з-за ґрат / М. Горинь.–Xарків, 2005. – Вклейки між с. 206–207.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.