Опанас Васильович Маркович. «На теренах україністики він встиг зробити чимало» В історію української культури Опанас Маркович увійшов як фольклорист, етнограф та музикознавець. І хоча доля відміряла йому недовгий вік – усього 55 років, не теренах україністики він встиг зробити чимало.
Народився Опанас Васильович Маркович 8 лютого (27 січня) 1822 р. у с. Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). Він був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича. Вже в дитинстві була помічена його любов до музики. Мати Опанаса, Олена Леонтьєвна Керстен, сама непогана музикантка і прихильниця народних пісень, заохочувала його записувати почуті на вечорницях (де Опанас спілкувався з ровесниками кріпаками) пісні. Потім Олена Леонтьєвна придумувала до них музичний супровід і вони з сином виконували ті пісні перед гостями.
Народився Опанас Васильович Маркович 8 лютого (27 січня) 1822 р. у с. Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). Він був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича. Вже в дитинстві була помічена його любов до музики. Мати Опанаса, Олена Леонтьєвна Керстен, сама непогана музикантка і прихильниця народних пісень, заохочувала його записувати почуті на вечорницях (де Опанас спілкувався з ровесниками кріпаками) пісні. Потім Олена Леонтьєвна придумувала до них музичний супровід і вони з сином виконували ті пісні перед гостями.
У 1836 році батько відправив Опанаса до 2-ої Київської гімназії, при Київському університету св. Володимира, де ректорував їх близький родич Михайло Максимович. Викладали в гімназії університетські професори. Сам Максимович читав історію і словесність. Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази історій, почутих хлопчиною у кріпосних друзів в Калюжинцях. За його дорученням Опанас став записувати всі народні перекази, казки, прислів’я і приказки, а також пісні, що чув від селян.
У рік закінчення університету (1846) Опанас Маркович увійшов до Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 році за участь у діяльності братства та знайдене під час обшуку «стихотворение возмутительного содержания» (йдеться про твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим...») Марковича на три роки висилають до міста Орла під нагляд поліції. Тут, в Орлі, у будинку Катерини Мордвінової, Маркович зустрівся з Машею Вілінською, яка пізніше стала його дружиною. Хіба ж не міг не зачарувати Опанас дівчину віртуозною грою на фортепіано та м’яким своїм баритоном? Та й кого могло залишити байдужим його виконання під власний акомпанемент народних українських пісень?
П’ять разів зверталася двоюрідна сестра Марковича до губернатора Орла з проханням скоротити термін Опанасового заслання. І тільки останнє, підкріплене втручанням впливових людей, прохання було почуте.1850 року Маркович повертається в Україну, якийсь час живе в старшого брата-лісника, але вже через рік їде до Орла, щоб одружитися з Марією Вілінською (Марко Вовчок). Молоду дружину Опанас привозить на рідну землю. Із щирим захопленням подружжя поринає у збирання та вивчення фольклорних матеріалів. Пізніше зібрані Марковичами матеріали увійшли до збірки М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864).
У 1851 році Марковичі оселяються в Чернігові. Опанас Васильович працює коректором, а фактично редактором «Черниговских губернских ведомостей», дружить з байкарем Леонідом Глібовим. На жаль, недружні стосунки Марковича з редактором газети змушують його звільнитися з роботи.
У 1853 Марковичі переїжджають до Києва. Тут Опанас Васильович працює бухгалтером Київської палати державного майна, згодом звільняється і з головою поринає у складання «Словника української мови», яке здійснюється під керівництвом П. Білецького-Носенка.
Чернігівський поміщик Василь Тарновський, рятуючи родину Марковичів від злиднів, запросив Опанаса в свій маєток Качанівку зробити статистичний опис своєї славетної колекції старожитностей. Це був найплідніший період у науковій діяльності Марковича: практично увесь вільний час він разом з дружиною займається збиранням фольклору.
Закінчивши роботу з колекцією Тарновського, у 1855 році Опанас Васильович влаштовується на посаду вчителя географії Немирівської гімназії. Крім педагогічної діяльності, він проводить значну культурно-освітню роботу. До речі, саме в Немирові було здійснено постановку вистави «Наталка Полтавка». У січні 1859 р. виїхав до Cанкт-Петербурга, де зустрічався з Т. Шевченком, П. Кулішем та І. Тургенєвим. З 1859 до 1861 року О. Маркович живе у Києві, Чернігові, Орлі, Москві, Петербурзі, де зустрічається з давнім знайомим Пантелеймоном Кулішем і в квітні 1861 року організовує концерт, присвячений пам’яті Кобзаря, зібрані кошти віддає Шевченковим родичам.
Повернувшись в Україну, Маркович не полишає збирання фольклору. «Я коло пословиць мордуюсь і вже мовби й начисто йде, — пише він у листі. — Як скінчу, за музику пісень візьмуся». А ось рядки з іншого листа: «Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…». Як етнограф друкував розвідки про календарно-обрядові (русальні, купальські) та родинно-побутові народні пісні («Родинні обряди», 1869), збирав пісні, прислів’я та приказки (близько 5 тис.). Зібраний О. Марковичем фольклорний матеріал був опублікований у збірниках: «Народні південноруські пісні» А. Метлинського (1854), «Українські приказки, прислів’я і таке інше» М. Номиса (1864), «Історичні пісні малоруського народу» В. Антоновича та М. Драгоманова (1874—1875).
Займаючись етнографічною роботою, Опанас Маркович вніс значний вклад в розвиток театрального мистецтва Чернігова
У 1861 р., за ініціативою Л. Глібова, в Чернігові був створений драматичний гурток «Товариство кохаючих рідну мову». Назва його мала глибокий смисл. Як зазначив відомий громадський діяч Д. Антонович, «на протязі майже півстоліття до революції український театр в російській Україні був єдиним місцем, де прилюдно могло звучати українське слово. Тому українці так міцно трималися українського театру…». Саме це, мабуть, і було причиною виникнення театру «Товариство кохаючих рідну мову», у якому ведучу роль грав Леонід Глібов, а також Опанас Маркович, режисер-аматор і драматург Дмитро Старицький, учителі Іван Дорошенко та Микола Вербицький, лікар і письменник Степан Ніс, історик Олександр Лазаревський, ординатор губернської лікарні Іван Лагода.
У 1853 р. у Чернігові, на Красній площі, було збудоване стаціонарне приміщення театру. Свого театрального колективу у місті не було, тому тут проходили вистави приїжджих труп. У 1862 р. цим приміщенням скористалися аматори Чернігова. Одним з найвищих сценічних досягнень «Товариства, кохаючих рідну мову» стала постановка на новій музичній основі п’єси І. П. Котляревського «Наталка-Полтавка». І дійсно, вистава «Наталка Полтавка», була значною подією у тодішньому Чернігові.
Втілити в життя задум допомогли учитель гімназії Ілля Дорошенко та фольклорист Опанас Маркович, які раніше працювали вчителями у Немирівській гімназії . О. Маркович підібрав декілька мелодій народних пісень і запропонував зробити партитуру для оркестру та написати з цих пісень увертюру чеському композитору Йогану Ландверу, який працював капельмейстером садибного оркестру графа Болеслава Потоцького, який проживав у Немирові і був почесним опікуном місцевої гімназії.
Ілля Дорошенко і Опанас Маркович, опинившись разом у Чернігові уже на різних посадах, вирішили поновити виставу «Наталка Полтавка», використавши партитуру Й. Ландвера. Ілля Дорошенко виступив режисером, а Опанас Маркович працював з акторами-аматорами над правильною українською вимовою.
Виставу «Наталка Полтавка» оригінально з великим успіхом зіграли 12 і 15 лютого 1862 р. Виконавцями ролей були О. Шрамченко (Наталка), П. Глібова (Терпелиха), Г. Паливода (Петро), С. Ніс (Микола), Г. Кальчевський (Возний), П. Борсук (Виборний). Сценічний одяг, який би відповідав епосі, допомогли підібрати Катерина Василівна та Григорій Павлович Ґалаґани. Все було зроблено компактно і з знанням справи. Кожна пісня, яка звучала у виконанні героїв вистави, була психологічно умотивована, тому не відчувалось відчуженості співу і дійства. Гра акторів була позбавлена мелодраматизму. На сцені все проходило так, як було в житті. Вистава «Наталка Полтавка», яка пройшла у Чернігові, мала загальноукраїнське значення. Саме цим пояснюється заклик П. Чубинського, висловлений у статті, що з’явилася в журналі «Основа», надрукувати п’єсу в тому вигляді, у якому вона була поставлена в Чернігові з прекрасною партитурою Ландвера. Це, на думку автора, було б великою послугою для мистецького життя в Україні.
Вистава «Наталка Полтавка» носила доброчинний характер. Виручені кошти пішли на допомогу студентам із Чернігівщини, які навчалися у Київському університеті св.Володимира.
Саме тут він познайомився із співачкою Меланією Загорською, яка співала головну партію в його опері «Чари». На жаль, партитура опери не збереглася. Меланія стала Опанасові Васильовичу вірною подругою.
Останні роки життя Опанас Васильович мешкав у містах Чернігові та Новгороді-Cіверському, де служив мировим посередником, співробітничав у газеті «Черниговские губернские ведомости» та «Записках Черниговского статистического комитета».
Помер він від туберкульозу 1 вересня (20 серпня) 1867 року.
Оцінюючи його заслуги перед Україною, журнал «Киевская старина» написав: «Пішла з життя благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки».
Похований Опанас Васильович Маркович на Болдиній горі у Чернігові.
У рік закінчення університету (1846) Опанас Маркович увійшов до Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 році за участь у діяльності братства та знайдене під час обшуку «стихотворение возмутительного содержания» (йдеться про твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим...») Марковича на три роки висилають до міста Орла під нагляд поліції. Тут, в Орлі, у будинку Катерини Мордвінової, Маркович зустрівся з Машею Вілінською, яка пізніше стала його дружиною. Хіба ж не міг не зачарувати Опанас дівчину віртуозною грою на фортепіано та м’яким своїм баритоном? Та й кого могло залишити байдужим його виконання під власний акомпанемент народних українських пісень?
П’ять разів зверталася двоюрідна сестра Марковича до губернатора Орла з проханням скоротити термін Опанасового заслання. І тільки останнє, підкріплене втручанням впливових людей, прохання було почуте.1850 року Маркович повертається в Україну, якийсь час живе в старшого брата-лісника, але вже через рік їде до Орла, щоб одружитися з Марією Вілінською (Марко Вовчок). Молоду дружину Опанас привозить на рідну землю. Із щирим захопленням подружжя поринає у збирання та вивчення фольклорних матеріалів. Пізніше зібрані Марковичами матеріали увійшли до збірки М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864).
У 1851 році Марковичі оселяються в Чернігові. Опанас Васильович працює коректором, а фактично редактором «Черниговских губернских ведомостей», дружить з байкарем Леонідом Глібовим. На жаль, недружні стосунки Марковича з редактором газети змушують його звільнитися з роботи.
У 1853 Марковичі переїжджають до Києва. Тут Опанас Васильович працює бухгалтером Київської палати державного майна, згодом звільняється і з головою поринає у складання «Словника української мови», яке здійснюється під керівництвом П. Білецького-Носенка.
Чернігівський поміщик Василь Тарновський, рятуючи родину Марковичів від злиднів, запросив Опанаса в свій маєток Качанівку зробити статистичний опис своєї славетної колекції старожитностей. Це був найплідніший період у науковій діяльності Марковича: практично увесь вільний час він разом з дружиною займається збиранням фольклору.
Закінчивши роботу з колекцією Тарновського, у 1855 році Опанас Васильович влаштовується на посаду вчителя географії Немирівської гімназії. Крім педагогічної діяльності, він проводить значну культурно-освітню роботу. До речі, саме в Немирові було здійснено постановку вистави «Наталка Полтавка». У січні 1859 р. виїхав до Cанкт-Петербурга, де зустрічався з Т. Шевченком, П. Кулішем та І. Тургенєвим. З 1859 до 1861 року О. Маркович живе у Києві, Чернігові, Орлі, Москві, Петербурзі, де зустрічається з давнім знайомим Пантелеймоном Кулішем і в квітні 1861 року організовує концерт, присвячений пам’яті Кобзаря, зібрані кошти віддає Шевченковим родичам.
Повернувшись в Україну, Маркович не полишає збирання фольклору. «Я коло пословиць мордуюсь і вже мовби й начисто йде, — пише він у листі. — Як скінчу, за музику пісень візьмуся». А ось рядки з іншого листа: «Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…». Як етнограф друкував розвідки про календарно-обрядові (русальні, купальські) та родинно-побутові народні пісні («Родинні обряди», 1869), збирав пісні, прислів’я та приказки (близько 5 тис.). Зібраний О. Марковичем фольклорний матеріал був опублікований у збірниках: «Народні південноруські пісні» А. Метлинського (1854), «Українські приказки, прислів’я і таке інше» М. Номиса (1864), «Історичні пісні малоруського народу» В. Антоновича та М. Драгоманова (1874—1875).
Займаючись етнографічною роботою, Опанас Маркович вніс значний вклад в розвиток театрального мистецтва Чернігова
У 1861 р., за ініціативою Л. Глібова, в Чернігові був створений драматичний гурток «Товариство кохаючих рідну мову». Назва його мала глибокий смисл. Як зазначив відомий громадський діяч Д. Антонович, «на протязі майже півстоліття до революції український театр в російській Україні був єдиним місцем, де прилюдно могло звучати українське слово. Тому українці так міцно трималися українського театру…». Саме це, мабуть, і було причиною виникнення театру «Товариство кохаючих рідну мову», у якому ведучу роль грав Леонід Глібов, а також Опанас Маркович, режисер-аматор і драматург Дмитро Старицький, учителі Іван Дорошенко та Микола Вербицький, лікар і письменник Степан Ніс, історик Олександр Лазаревський, ординатор губернської лікарні Іван Лагода.
У 1853 р. у Чернігові, на Красній площі, було збудоване стаціонарне приміщення театру. Свого театрального колективу у місті не було, тому тут проходили вистави приїжджих труп. У 1862 р. цим приміщенням скористалися аматори Чернігова. Одним з найвищих сценічних досягнень «Товариства, кохаючих рідну мову» стала постановка на новій музичній основі п’єси І. П. Котляревського «Наталка-Полтавка». І дійсно, вистава «Наталка Полтавка», була значною подією у тодішньому Чернігові.
Втілити в життя задум допомогли учитель гімназії Ілля Дорошенко та фольклорист Опанас Маркович, які раніше працювали вчителями у Немирівській гімназії . О. Маркович підібрав декілька мелодій народних пісень і запропонував зробити партитуру для оркестру та написати з цих пісень увертюру чеському композитору Йогану Ландверу, який працював капельмейстером садибного оркестру графа Болеслава Потоцького, який проживав у Немирові і був почесним опікуном місцевої гімназії.
Ілля Дорошенко і Опанас Маркович, опинившись разом у Чернігові уже на різних посадах, вирішили поновити виставу «Наталка Полтавка», використавши партитуру Й. Ландвера. Ілля Дорошенко виступив режисером, а Опанас Маркович працював з акторами-аматорами над правильною українською вимовою.
Виставу «Наталка Полтавка» оригінально з великим успіхом зіграли 12 і 15 лютого 1862 р. Виконавцями ролей були О. Шрамченко (Наталка), П. Глібова (Терпелиха), Г. Паливода (Петро), С. Ніс (Микола), Г. Кальчевський (Возний), П. Борсук (Виборний). Сценічний одяг, який би відповідав епосі, допомогли підібрати Катерина Василівна та Григорій Павлович Ґалаґани. Все було зроблено компактно і з знанням справи. Кожна пісня, яка звучала у виконанні героїв вистави, була психологічно умотивована, тому не відчувалось відчуженості співу і дійства. Гра акторів була позбавлена мелодраматизму. На сцені все проходило так, як було в житті. Вистава «Наталка Полтавка», яка пройшла у Чернігові, мала загальноукраїнське значення. Саме цим пояснюється заклик П. Чубинського, висловлений у статті, що з’явилася в журналі «Основа», надрукувати п’єсу в тому вигляді, у якому вона була поставлена в Чернігові з прекрасною партитурою Ландвера. Це, на думку автора, було б великою послугою для мистецького життя в Україні.
Вистава «Наталка Полтавка» носила доброчинний характер. Виручені кошти пішли на допомогу студентам із Чернігівщини, які навчалися у Київському університеті св.Володимира.
Саме тут він познайомився із співачкою Меланією Загорською, яка співала головну партію в його опері «Чари». На жаль, партитура опери не збереглася. Меланія стала Опанасові Васильовичу вірною подругою.
Останні роки життя Опанас Васильович мешкав у містах Чернігові та Новгороді-Cіверському, де служив мировим посередником, співробітничав у газеті «Черниговские губернские ведомости» та «Записках Черниговского статистического комитета».
Помер він від туберкульозу 1 вересня (20 серпня) 1867 року.
Оцінюючи його заслуги перед Україною, журнал «Киевская старина» написав: «Пішла з життя благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки».
Похований Опанас Васильович Маркович на Болдиній горі у Чернігові.
Джерело: Чернігів стародавній. - Режим доступу
Жаль, що єдиними джерелами, біля яких обертаються автори писання про О. Марковича, є нариси Володимира Сиротенка. І ніхто більше серйозно не досліджував біографії цієї людини? М. Суховецький. Одеса.
ВідповістиВидалити