Денис Володимирович Січинський – видатний український композитор, творчість якого мало досліджена і в наш час, а більшість доробку, на жаль, назавжди утрачено. Митець був першим композитором Західної України, який наважився зробити музику не тільки розвагою, а й ремеслом, поклавши початок професійній музиці. Окрім композиторської діяльності, Д. Січинський був організатором, педагогом та диригентом перших музичних, товариств та селянських самодіяльних колективів у багатьох містах Галичини, сприявши таким чином розвиткові українського мистецтва. На жаль, Д. Січинський загинув у розквіті творчих сил, не вповні розкриши свій талант.
Народився Денис Володимирович у 1865 р. у селі Клювинці, що на Тернопільщині, у родині управителя панського маєтку. Село було бідне та зовсім неписьменне, але саме там майбутній композитор уперше почув та назавжди полюбив українські пісні, яких багато знали та співали його односельці. Оскільки батько часто змінював місце роботи, родина перекала спочатку до Станіслава, де хлопчик почав навчання у школі, а згодом до Тернополя, де закінчив початкову освіту та вступив до гімназії. Учитися там було нелегко: заняття проводилися німецькою або польською мовами, а за українське слово, сказане навіть у вільний час поза стінами навчального закладу, суворо карали. Однак уже на початку 1860-х рр. гімназисти та студенти вищих навчальних закладів організували українські таємні гуртки, до одного з яких долучився і юний Січинський. На зібраннях українська молодь із захопленням читала твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Ю. Федьковича. У той час до Тернополя часто приїздив на гастролі "Руський народний театр", який ставив п'єси М. Кропив-ницького, М. Старицького, 1. Карпенка-Карого; відвідування театру також суттєво вплинуло на світогляд молодого українця. З 1882 р. у місті щорічно відзначали роковини Т. Шевченка, заснували чоловічий та жіночий хори, часто відбувалися українські концерти.
Народився Денис Володимирович у 1865 р. у селі Клювинці, що на Тернопільщині, у родині управителя панського маєтку. Село було бідне та зовсім неписьменне, але саме там майбутній композитор уперше почув та назавжди полюбив українські пісні, яких багато знали та співали його односельці. Оскільки батько часто змінював місце роботи, родина перекала спочатку до Станіслава, де хлопчик почав навчання у школі, а згодом до Тернополя, де закінчив початкову освіту та вступив до гімназії. Учитися там було нелегко: заняття проводилися німецькою або польською мовами, а за українське слово, сказане навіть у вільний час поза стінами навчального закладу, суворо карали. Однак уже на початку 1860-х рр. гімназисти та студенти вищих навчальних закладів організували українські таємні гуртки, до одного з яких долучився і юний Січинський. На зібраннях українська молодь із захопленням читала твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Ю. Федьковича. У той час до Тернополя часто приїздив на гастролі "Руський народний театр", який ставив п'єси М. Кропив-ницького, М. Старицького, 1. Карпенка-Карого; відвідування театру також суттєво вплинуло на світогляд молодого українця. З 1882 р. у місті щорічно відзначали роковини Т. Шевченка, заснували чоловічий та жіночий хори, часто відбувалися українські концерти.
Найціннішою наукою, що хлопцеві дала школа, було навчання співу, адже хор Тернопільської гімназії, у якому брав участь Денис, славився на всю Галичину. Першим звернув увагу на музично обдарованого юнака учитель вокалу та музики Л. Левицький, який навчав підлітка основам музичної грамоти та грі на фортепіано. Під час перебування Д. Січинського в гімназії директором місцевого музичного товариства був відомий піаніст та композитор В. Вшелячинський. Познайомившись із талановитим хлопцем на одному з концертів, він почав безоплатно навчати його грі на фортепіано та теорії музики, пророкуючи юнакові велике майбутнє.
За словами Д. Січинського, знання, отримані від В. Вшелячинського, стали основою його композиторської діяльності та остаточно визначили життєвий шлях. Учитель відкрив для нього не тільки таємниці музичної майстерності, а й власний дім, дозволивши користуватися бібліотекою, багатою музичними творами та теоретичною літературою. Саме тут Денис уперше познайомився із творами західноєвропейських композиторів, а також із роботами П. Чайковського, який відтоді і назавжди став його улюбленим композитором.
У 1886—1887 pp., завершуючи науку у Вшелячинського, композитор-початківець написав перші твори: кілька хорів, пісні для голосу з фортепіано, фортепіанні мініатюри та велику кількість обробок народних пісень, жодна з яких, на жаль, не дійшла до нас.
Після закінчення гімназії Денис служив дрібним урядовцем у намісництві у Львові, а згодом переїхав до Коломиї. Не маючи грошей на подальше навчання, Д. Січинський працював, у вільний час займаючись музикою. Так, у Коломиї написав багато творів для цитри — популярного тоді музичного інструменту. Це були обробки народних пісень та більше п'ятдесяти оригінальних мелодій, які також не збереглися. Підробляв Д. Січинський учителем музики і в мандрівному чоловічому квартеті, який з великим успіхом гастролював містами Галичини.
У 1888 р. Д. Січинський на слова Т. Шевченка створив пісню "У гаю, гаю" і хор "Один у другого питаєм" (відомий нам у обробці С. Людкевича), а також композицію для чоловічого хору "Коби я був пташкою" на слова одного з галицьких поетів.
Мріючи отримати ґрунтовнішу освіту, восени 1888 р. Д. Січинський приїхав до Львова та, маючи трохи грошей, вступив до університету на теологічний та юридичний факультети. У той час годі було і мріяти про здобуття професійної музичної освіти на батьківщині, галицькі композитори та виконавці мусили обирати інші професії, займаючись улюбленою справою на дозвіллі. Ті ж, хто не бажав миритися з таким становищем, шукали заробітку та кращої долі за кордоном. Саме там жили й творили та стали відомими М. Менцинський, С. Крушельницька, О. Мишуга та багато інших синів та дочок України.
Хоча Д. Січинський по закінченні престижних факультетів міг забезпечити собі заможне життя, прагнення стати професійним музикантом перемогло. Випадково зустрівши В. Вшелячинського, на той час уже професора Львівської (польської) консерваторії, Денис за його порадою покинув університет та вступив у музичний заклад до класу гармонії та контрапункту професора К. Мікулі, що в молоді роки був учнем Ф. Шо-пена. Два роки (1890—1892) Д. Січинський писав лише необхідні для навчання твори, наполегливо опановуючи музичну науку. Жилося йому вкрай тяжко, тому в перерві між заняттями Денис давав приватні уроки, заробляючи таким чином на прожиття. З творів того періоду до нас дійшли пісня на слова Уляни Кравченко "Кілько дум тут переснилось", написана в 1891 р. і надрукована в "Альбомі пісень" Д. Січинського в 1908 р. та "Дума про Нечая" для тенора з фортепіано.
Під час навчання в консерваторії молодий композитор брав активну участь у музично-громадському житті міста. Він організовував концерти та сам був їх учасником, зокрема, був диригентом на музичному вечорі, влаштованому з нагоди других роковин смерті Ю. Федьковича, який відбувся навесні 1890 р. Сприяв заснуванню музичного товариства "Боян" у Львові та увійшов до складу його першого правління. Львівському "Боянові" Д. Січинський присвятив низку народних пісень "Було не рубати зеленого дуба" та кантату "Дніпро реве", написані ним у рік закінчення консерваторії.
У 1892 р. Товариство оголосило конкурс на кращий твір, який би розвивав народну музику та був придатним для виконання на концертах; у змаганні мали брати участь західноукраїнські композитори. Першу премію журі присудило Д. Січинському за кантату "Дніпро реве", другу отримав Ф. Колесса за обробки народних пісень "На щедрий вечір" та "Умер старий батько".
Той рік був вирішальним у житті композитора: він завершив освіту і став музикантом-професіоналом. З того часу і до кінця життя митець мандрував Галичиною в пошуках роботи. У 1893 р. Д. Січинський приїхав до Коломиї. За кілька місяців митець організував у місті співацьке товариство "Боян", у якому і був диригентом. 1 хоча Коломия була центром Прикарпатської України, багатої гуцульськими піснями й танцями, наприкінці XIX ст. там не було навіть зародків професійної музичної культури. Просвітницькою діяльністю Д. Січинський не тільки зацікавив місцеву інтелігенцію музичними новинками, а й сприяв пожвавленню музичного життя Прикарпаття завдяки створеному ним товариству.
Перебування в Коломиї залишило і важкі спогади: місто охопила епідемія холери і митець, не маючи коштів на прожиття, був змушений перевозити трупи. Доведений до відчаю та чудом уникнувши за хворювання, він пішки прийшов до Львова, де брався за будь-яку роботу. Так тривало два роки. Щасливим випадком, який дав Д. Січинському можливість повернутися до творчості, стало знайомство з І. Франком та іншими прогресивними діячами Західної України, які на початку 1890-х рр. зацікавилися вивченням, розвитком та збереженням української народної творчості. Долучившись до цього процесу, Д. Січинський увійшов до складу комітету зі збирання і публікування фольклору. У 1894 р. діячі комітету — І. Франко, О. Нижанківський, Ф. Колесса, О. Роздольський — звернулися до галичан із закликом збирати народні пісні та присилати їх для публікації. Робота товариства стала згодом тією основою, на якій базувався розвиток фольклористики на всій Західній Україні.
У 1895 р. Д. Січинський написав рецензії на твори композиторів Г. Топольницького та П. Ніщинського, а також на виступи С. Крушельницької, О. Мишуги, М. Левицького, показавши себе чудовим музичним критиком.
Незважаючи на активну громадську діяльність, матеріально композитор був незабезпечений, тому в 1895 р., шукаючи заробітку, переїхав зі Львова до Перемишля, де став диригентом місцевого "Бояна". Тут, як колись у Коломиї, Д. Січинський був душею музичного життя міста, мандрував із хором товариства, давав концерти, допомагав селянам із навколишніх сіл організовувати власні хори та налаштовував їхню роботу. Але і в Перемишлі Денис Володимирович затримався ненадовго, бо мізерної нерегулярної зарплатні, яку він отримував у Товаристві, не вистачало навіть на харчування.
У 1896 р. Д. Січинському запропонували роботу капельмейстера в сиротинці, що знаходився в містечку поблизу Стрия. Композитор погодився і два роки навчав дітей співам, грі на музичних інструментах, а також керував духовим оркестром і підбирав для нього репертуар. Тут Денис Володимирович мав час займатися творчістю: опрацював багато народних пісень, переважно танцювального спрямування.
Наприкінці XIX ст. твори Д. Січинського набули неабиякої популярності: вони звучали на шевченківських концертах, які часто відбувалися у Львові, Тернополі, Станіславі, Бережанах та інших містах, а професійні та самодіяльні хори блискуче співали його "Вязанку народних пісень", яка особливо полюбилась слухачам.
У 1899 р. композитор знову змінив місце проживання, переїхавши до Станіслава, де мешкав до кінця життя. У цей час в місті вже кілька років із успіхом працювало відділення товариства "Боян", за сприяння якого відбувалися концерти та створювалися музичні та мистецькі гуртки. Але об'єднанню не не вистачало певної організованості, цілеспрямованості, воно потребувало керівника, відданого уробленій справі. Таким керманичем став для станіславського "Бояна" Д. Січинський.
Попри те, що митець був головним диригентом, викладачем фортепіано в новоутвореній музичній школі, обіймав посаду в Товаристві, матеріальні умови його життя не поліпшилися, бо вся ця робота була скоріше почесною, ніж оплачуваною. Отже для заробітку Денис Володимирович викладав музику в дівочому інституті, давав приватні уроки, аранжирував чужі твори і навіть займався їх переписуванням. І хоча це забирало в композитора багато часу, він приділяв увагу і станіславському "Бояну": під його керівництвом Товариство досягло найбільшого розквіту. Так, хор Д. Січинського був найкращим в Галичині та прославив твори таких композиторів, як В. Матюк, С. Воробкевич, 0. Нижанківський, Й. Кишанкевич, навіки вписавши їхні імена до історії музики рідної країни.
Д. Січинський був ініціатором створення у 1902 р. музичного видавництва, яке також сприяло поширенню творчості українських композиторів. У двадцяти двох випусках "Музичної бібліотеки" вийшли твори М. Лисенка й композиторів Західної України, зокрема й твори С. Воробкевича для чоловічого хору на вірші Т. Шевченка.
Денис Володимирович відомий і як розбудовник музичної освіти, адже саме він заснував першу в Галичині музичну школу (1902), яка в 1921 р. перетворилася на філіал Львівського музичного інституту, а в 1939 р. — на музичне училище. При "Бояні" створив музичну бібліотеку, що складалася із власних книг Д. Січинського і літератури, подарованої громадянами міста, а в 1899—1904 рр. долучився до організації хорів у навколишніх селах, що, безперечно, слугувало популяризації музики серед простого люду.
Останні десять років життя Дениса Володимировича — час найбільшого творчого злету інтенсивної праці. Він написав найкращі твори: кантати, хори й солоспіви на тексти Т. Шевченка та І. Франка, інструментальні твори, музику до театральних п'єс тощо. Серед знаних робіт митця — кантата "Лічу в неволі" (1902) та солоспів на слова Кобзаря "І золотої, й дорогої...", а також твір для чоловічого хору на слова І. Франка "Пісне моя".
Денис Володимирович багато їздив і по інших містах Західної України, де організовував концерти української музики та брав участь у численних зібраннях західноукраїнських композиторів. Завдяки його зусиллям відбувся виступ у Стрию (1902), того ж року митець відвідав і з'їзд українських композиторів у Перемишлі. Д. Січинський був одним з ініціаторів та найактивніших діячів у справі об'єднання музичних товариств і хорових колективів Галичини в єдиний "Союз співацьких і музичних товариств" у Львові (1903). У Чернівцях диригував на
шевченківському вечері. Крім організацій щорічних вистав, присвячених пам'яті Т. Шевченка, влаштовував безліч концертів з нагоди інших дат і подій, а також домашні виступи.
Видатний композитор підтримував зв'язки з багатьма митцями України, до кола його друзів належали Я. Лопатинський, О. Нижанківський, Я. Ярославенко. Ярослав Дмитрович надрукував низку творів Д. Сочинського "Альбом 12-ти пісень", чим підтримав друга матеріально й морально. На жаль, композитор переживав неабияку матеріальну скруту, іноді доводилося ночувати на даху готелю або ж на лавці в парку. Але попри все митець продовжував займатися улюбленою справою. У 1905— 1907 pp. написав романс "Гей, лети, павутиння", хори на слова улюбленого ним Т. Шевченка "Минули літа" та "Мій краю коханий", пісню для тенора з фортепіано на власний текст "Паду чолом до скелі", а також багато фортепіанних п'єс без слів.
Наприкінці 1907 р. Денис Володимирович отримав замовлення від Л. Джулинського на оперу "Роксолана". За невелику платню та можливість жити і працювати в оселі підприємця, композитор пристав на пропозицію. Півтора роки в Лапшині, селі Л. Джулинського, обернулися для Д. Січинського в'язницею . Замовник опери не дозволяв виїжджати за межі своїх володінь, тому митець був відірваний від світу, від громадського життя, спілкування з музикантами, не мав змоги відвідувати концерти та інші мистецькі зібрання. Композитор намагався звільнитися з-під такої "опіки": не підписав контракт на продаж опери Джулинському, прагнучи укласти угоду з будь-яким іншим видавцем або видавництвом. Але на той час у Західній Україні не було музичної організації, яка б могла оплатити видання такого твору. Незважаючи на труднощі, "Роксолану" було написано за короткий термін — уже навесні 1908 р. опера була готова, а Д. Січинський переїхав до Бережан. Було важко, на життя знову доводилося заробляти приватними уроками, але в місті композитор нарешті долучився до улюбленої справи — із радістю взяв участь у роботі бережанського відділення "Бояна", зайнявшись організацією концертів, на яких виконувалися і його твори. Саме Бережани вперше почули уривки народно-музичної драми Д. Січинського "Роксолана" і гідно оцінили її.
Але незабаром композиторові довелося повернутися до Станіслава в пошуках кращого заробітку, до того ж, залишилася незавершеною справа з Л. Джулинським, який подав на Д. Січинського скаргу до суду.
Украй виснажений, знедолений життям і хворобою, митець звернувся до лікарів, які виявили в нього давню і занедбану хворобу — рак горла. Останні дні Д. Січинський, перемагаючи страшний біль, провів за роботою, а творчий доробок передав незадовго до смерті у власність "Українському музичному видавництву".
Хворого композитора лише зрідка відвідували друзі, помер він на самоті. Сталося це 26 травня 1909 року. Лише після смерті митця громадськість Галичини усвідомила втрату. Похорон Д. Січинського був велелюдним та пишним, під час поховання співали хори станіславського "Бояна" та села Микитинець, засновані митцем, грав оркестр, також створений Денисом Володимировичем. Згодом у пресі з'явилося безліч статей про видатного майстра краю.
Довгі роки могила Д. Січинського залишалася занедбаною, і лише через тридцять років після смерті на пожертви громадян на ній встановили пам'ятник. Творча спадщина видатного композитора, талановитого музиканта невпорядкована та мало вивчена і до сьогодні, адже багато творів було втрачено, але ті роботи митця, що дійшли до нас, красномовно свідчать про його неймовірну обдарованість, любов до музики, мистецтва, яке він протягом усього непростого життя ніс людям.
За словами Д. Січинського, знання, отримані від В. Вшелячинського, стали основою його композиторської діяльності та остаточно визначили життєвий шлях. Учитель відкрив для нього не тільки таємниці музичної майстерності, а й власний дім, дозволивши користуватися бібліотекою, багатою музичними творами та теоретичною літературою. Саме тут Денис уперше познайомився із творами західноєвропейських композиторів, а також із роботами П. Чайковського, який відтоді і назавжди став його улюбленим композитором.
У 1886—1887 pp., завершуючи науку у Вшелячинського, композитор-початківець написав перші твори: кілька хорів, пісні для голосу з фортепіано, фортепіанні мініатюри та велику кількість обробок народних пісень, жодна з яких, на жаль, не дійшла до нас.
Після закінчення гімназії Денис служив дрібним урядовцем у намісництві у Львові, а згодом переїхав до Коломиї. Не маючи грошей на подальше навчання, Д. Січинський працював, у вільний час займаючись музикою. Так, у Коломиї написав багато творів для цитри — популярного тоді музичного інструменту. Це були обробки народних пісень та більше п'ятдесяти оригінальних мелодій, які також не збереглися. Підробляв Д. Січинський учителем музики і в мандрівному чоловічому квартеті, який з великим успіхом гастролював містами Галичини.
У 1888 р. Д. Січинський на слова Т. Шевченка створив пісню "У гаю, гаю" і хор "Один у другого питаєм" (відомий нам у обробці С. Людкевича), а також композицію для чоловічого хору "Коби я був пташкою" на слова одного з галицьких поетів.
Мріючи отримати ґрунтовнішу освіту, восени 1888 р. Д. Січинський приїхав до Львова та, маючи трохи грошей, вступив до університету на теологічний та юридичний факультети. У той час годі було і мріяти про здобуття професійної музичної освіти на батьківщині, галицькі композитори та виконавці мусили обирати інші професії, займаючись улюбленою справою на дозвіллі. Ті ж, хто не бажав миритися з таким становищем, шукали заробітку та кращої долі за кордоном. Саме там жили й творили та стали відомими М. Менцинський, С. Крушельницька, О. Мишуга та багато інших синів та дочок України.
Хоча Д. Січинський по закінченні престижних факультетів міг забезпечити собі заможне життя, прагнення стати професійним музикантом перемогло. Випадково зустрівши В. Вшелячинського, на той час уже професора Львівської (польської) консерваторії, Денис за його порадою покинув університет та вступив у музичний заклад до класу гармонії та контрапункту професора К. Мікулі, що в молоді роки був учнем Ф. Шо-пена. Два роки (1890—1892) Д. Січинський писав лише необхідні для навчання твори, наполегливо опановуючи музичну науку. Жилося йому вкрай тяжко, тому в перерві між заняттями Денис давав приватні уроки, заробляючи таким чином на прожиття. З творів того періоду до нас дійшли пісня на слова Уляни Кравченко "Кілько дум тут переснилось", написана в 1891 р. і надрукована в "Альбомі пісень" Д. Січинського в 1908 р. та "Дума про Нечая" для тенора з фортепіано.
Під час навчання в консерваторії молодий композитор брав активну участь у музично-громадському житті міста. Він організовував концерти та сам був їх учасником, зокрема, був диригентом на музичному вечорі, влаштованому з нагоди других роковин смерті Ю. Федьковича, який відбувся навесні 1890 р. Сприяв заснуванню музичного товариства "Боян" у Львові та увійшов до складу його першого правління. Львівському "Боянові" Д. Січинський присвятив низку народних пісень "Було не рубати зеленого дуба" та кантату "Дніпро реве", написані ним у рік закінчення консерваторії.
У 1892 р. Товариство оголосило конкурс на кращий твір, який би розвивав народну музику та був придатним для виконання на концертах; у змаганні мали брати участь західноукраїнські композитори. Першу премію журі присудило Д. Січинському за кантату "Дніпро реве", другу отримав Ф. Колесса за обробки народних пісень "На щедрий вечір" та "Умер старий батько".
Той рік був вирішальним у житті композитора: він завершив освіту і став музикантом-професіоналом. З того часу і до кінця життя митець мандрував Галичиною в пошуках роботи. У 1893 р. Д. Січинський приїхав до Коломиї. За кілька місяців митець організував у місті співацьке товариство "Боян", у якому і був диригентом. 1 хоча Коломия була центром Прикарпатської України, багатої гуцульськими піснями й танцями, наприкінці XIX ст. там не було навіть зародків професійної музичної культури. Просвітницькою діяльністю Д. Січинський не тільки зацікавив місцеву інтелігенцію музичними новинками, а й сприяв пожвавленню музичного життя Прикарпаття завдяки створеному ним товариству.
Перебування в Коломиї залишило і важкі спогади: місто охопила епідемія холери і митець, не маючи коштів на прожиття, був змушений перевозити трупи. Доведений до відчаю та чудом уникнувши за хворювання, він пішки прийшов до Львова, де брався за будь-яку роботу. Так тривало два роки. Щасливим випадком, який дав Д. Січинському можливість повернутися до творчості, стало знайомство з І. Франком та іншими прогресивними діячами Західної України, які на початку 1890-х рр. зацікавилися вивченням, розвитком та збереженням української народної творчості. Долучившись до цього процесу, Д. Січинський увійшов до складу комітету зі збирання і публікування фольклору. У 1894 р. діячі комітету — І. Франко, О. Нижанківський, Ф. Колесса, О. Роздольський — звернулися до галичан із закликом збирати народні пісні та присилати їх для публікації. Робота товариства стала згодом тією основою, на якій базувався розвиток фольклористики на всій Західній Україні.
У 1895 р. Д. Січинський написав рецензії на твори композиторів Г. Топольницького та П. Ніщинського, а також на виступи С. Крушельницької, О. Мишуги, М. Левицького, показавши себе чудовим музичним критиком.
Незважаючи на активну громадську діяльність, матеріально композитор був незабезпечений, тому в 1895 р., шукаючи заробітку, переїхав зі Львова до Перемишля, де став диригентом місцевого "Бояна". Тут, як колись у Коломиї, Д. Січинський був душею музичного життя міста, мандрував із хором товариства, давав концерти, допомагав селянам із навколишніх сіл організовувати власні хори та налаштовував їхню роботу. Але і в Перемишлі Денис Володимирович затримався ненадовго, бо мізерної нерегулярної зарплатні, яку він отримував у Товаристві, не вистачало навіть на харчування.
У 1896 р. Д. Січинському запропонували роботу капельмейстера в сиротинці, що знаходився в містечку поблизу Стрия. Композитор погодився і два роки навчав дітей співам, грі на музичних інструментах, а також керував духовим оркестром і підбирав для нього репертуар. Тут Денис Володимирович мав час займатися творчістю: опрацював багато народних пісень, переважно танцювального спрямування.
Наприкінці XIX ст. твори Д. Січинського набули неабиякої популярності: вони звучали на шевченківських концертах, які часто відбувалися у Львові, Тернополі, Станіславі, Бережанах та інших містах, а професійні та самодіяльні хори блискуче співали його "Вязанку народних пісень", яка особливо полюбилась слухачам.
У 1899 р. композитор знову змінив місце проживання, переїхавши до Станіслава, де мешкав до кінця життя. У цей час в місті вже кілька років із успіхом працювало відділення товариства "Боян", за сприяння якого відбувалися концерти та створювалися музичні та мистецькі гуртки. Але об'єднанню не не вистачало певної організованості, цілеспрямованості, воно потребувало керівника, відданого уробленій справі. Таким керманичем став для станіславського "Бояна" Д. Січинський.
Попри те, що митець був головним диригентом, викладачем фортепіано в новоутвореній музичній школі, обіймав посаду в Товаристві, матеріальні умови його життя не поліпшилися, бо вся ця робота була скоріше почесною, ніж оплачуваною. Отже для заробітку Денис Володимирович викладав музику в дівочому інституті, давав приватні уроки, аранжирував чужі твори і навіть займався їх переписуванням. І хоча це забирало в композитора багато часу, він приділяв увагу і станіславському "Бояну": під його керівництвом Товариство досягло найбільшого розквіту. Так, хор Д. Січинського був найкращим в Галичині та прославив твори таких композиторів, як В. Матюк, С. Воробкевич, 0. Нижанківський, Й. Кишанкевич, навіки вписавши їхні імена до історії музики рідної країни.
Д. Січинський був ініціатором створення у 1902 р. музичного видавництва, яке також сприяло поширенню творчості українських композиторів. У двадцяти двох випусках "Музичної бібліотеки" вийшли твори М. Лисенка й композиторів Західної України, зокрема й твори С. Воробкевича для чоловічого хору на вірші Т. Шевченка.
Денис Володимирович відомий і як розбудовник музичної освіти, адже саме він заснував першу в Галичині музичну школу (1902), яка в 1921 р. перетворилася на філіал Львівського музичного інституту, а в 1939 р. — на музичне училище. При "Бояні" створив музичну бібліотеку, що складалася із власних книг Д. Січинського і літератури, подарованої громадянами міста, а в 1899—1904 рр. долучився до організації хорів у навколишніх селах, що, безперечно, слугувало популяризації музики серед простого люду.
Останні десять років життя Дениса Володимировича — час найбільшого творчого злету інтенсивної праці. Він написав найкращі твори: кантати, хори й солоспіви на тексти Т. Шевченка та І. Франка, інструментальні твори, музику до театральних п'єс тощо. Серед знаних робіт митця — кантата "Лічу в неволі" (1902) та солоспів на слова Кобзаря "І золотої, й дорогої...", а також твір для чоловічого хору на слова І. Франка "Пісне моя".
Денис Володимирович багато їздив і по інших містах Західної України, де організовував концерти української музики та брав участь у численних зібраннях західноукраїнських композиторів. Завдяки його зусиллям відбувся виступ у Стрию (1902), того ж року митець відвідав і з'їзд українських композиторів у Перемишлі. Д. Січинський був одним з ініціаторів та найактивніших діячів у справі об'єднання музичних товариств і хорових колективів Галичини в єдиний "Союз співацьких і музичних товариств" у Львові (1903). У Чернівцях диригував на
шевченківському вечері. Крім організацій щорічних вистав, присвячених пам'яті Т. Шевченка, влаштовував безліч концертів з нагоди інших дат і подій, а також домашні виступи.
Видатний композитор підтримував зв'язки з багатьма митцями України, до кола його друзів належали Я. Лопатинський, О. Нижанківський, Я. Ярославенко. Ярослав Дмитрович надрукував низку творів Д. Сочинського "Альбом 12-ти пісень", чим підтримав друга матеріально й морально. На жаль, композитор переживав неабияку матеріальну скруту, іноді доводилося ночувати на даху готелю або ж на лавці в парку. Але попри все митець продовжував займатися улюбленою справою. У 1905— 1907 pp. написав романс "Гей, лети, павутиння", хори на слова улюбленого ним Т. Шевченка "Минули літа" та "Мій краю коханий", пісню для тенора з фортепіано на власний текст "Паду чолом до скелі", а також багато фортепіанних п'єс без слів.
Наприкінці 1907 р. Денис Володимирович отримав замовлення від Л. Джулинського на оперу "Роксолана". За невелику платню та можливість жити і працювати в оселі підприємця, композитор пристав на пропозицію. Півтора роки в Лапшині, селі Л. Джулинського, обернулися для Д. Січинського в'язницею . Замовник опери не дозволяв виїжджати за межі своїх володінь, тому митець був відірваний від світу, від громадського життя, спілкування з музикантами, не мав змоги відвідувати концерти та інші мистецькі зібрання. Композитор намагався звільнитися з-під такої "опіки": не підписав контракт на продаж опери Джулинському, прагнучи укласти угоду з будь-яким іншим видавцем або видавництвом. Але на той час у Західній Україні не було музичної організації, яка б могла оплатити видання такого твору. Незважаючи на труднощі, "Роксолану" було написано за короткий термін — уже навесні 1908 р. опера була готова, а Д. Січинський переїхав до Бережан. Було важко, на життя знову доводилося заробляти приватними уроками, але в місті композитор нарешті долучився до улюбленої справи — із радістю взяв участь у роботі бережанського відділення "Бояна", зайнявшись організацією концертів, на яких виконувалися і його твори. Саме Бережани вперше почули уривки народно-музичної драми Д. Січинського "Роксолана" і гідно оцінили її.
Але незабаром композиторові довелося повернутися до Станіслава в пошуках кращого заробітку, до того ж, залишилася незавершеною справа з Л. Джулинським, який подав на Д. Січинського скаргу до суду.
Украй виснажений, знедолений життям і хворобою, митець звернувся до лікарів, які виявили в нього давню і занедбану хворобу — рак горла. Останні дні Д. Січинський, перемагаючи страшний біль, провів за роботою, а творчий доробок передав незадовго до смерті у власність "Українському музичному видавництву".
Хворого композитора лише зрідка відвідували друзі, помер він на самоті. Сталося це 26 травня 1909 року. Лише після смерті митця громадськість Галичини усвідомила втрату. Похорон Д. Січинського був велелюдним та пишним, під час поховання співали хори станіславського "Бояна" та села Микитинець, засновані митцем, грав оркестр, також створений Денисом Володимировичем. Згодом у пресі з'явилося безліч статей про видатного майстра краю.
Довгі роки могила Д. Січинського залишалася занедбаною, і лише через тридцять років після смерті на пожертви громадян на ній встановили пам'ятник. Творча спадщина видатного композитора, талановитого музиканта невпорядкована та мало вивчена і до сьогодні, адже багато творів було втрачено, але ті роботи митця, що дійшли до нас, красномовно свідчать про його неймовірну обдарованість, любов до музики, мистецтва, яке він протягом усього непростого життя ніс людям.
ЛІТЕРА ТУРА
Основні видання творів Д. В. Січинського
Основні видання творів Д. В. Січинського
Твори Д. Січинського в перекладі для баяна : навч. посіб. — Дрогобич : Посвіт, 2008. — 51 с.
Даремне пісне : мужес. хор а capella / сл. І. Франка. — 2-й наклад. — Партитура. —Львів : Муз. накладня "Торбан", [1921]. — 3 с.
Лічу в неволі : на мішаний хор з теноровим соло у супроводі фп. / сл. Т. Шевченка. — Львів : Муз. накладня "Торбан", [1917—1920]. — 11с. На хвилях Дністра : вальс для фп. — Тернопіль : Навч. кн. — Богдан, 2008. — 15 с: іл., портр.
Не співайте мені / сл. Л. Українки. — [Київ : Держ. вид-во образотвор. мистецтва і муз. культури, 1961]. — 2 с, включ, обкл. Словоспіви : [збірка]. — Львів : [Укр. технології], 1997. — 51, [1] с. — (Спів Митуси; [зб. 1])..
Солоспіви Дениса Січинського та Ярослава Лопатинського з репертуару Катерини Маслій / [упоряд. Овсіюк Н. В.]. — Рівне : ПП ДМ, 2013. — 87 с. — (Антологія камерно-вокальної музики Галичини. Українознавча наукова бібліотека НТШ ; число 36).
У гаю, гаю / сл. Т. Шевченка. — [Київ : Держ. вид-во образотвор. мистецтва і муз. культури, 1961]. — 5 с, включ, обкл.
Не співайте мені / сл. Л. Українки. — [Київ : Держ. вид-во образотвор. мистецтва і муз. культури, 1961]. — 2 с, включ, обкл. Словоспіви : [збірка]. — Львів : [Укр. технології], 1997. — 51, [1] с. — (Спів Митуси; [зб. 1])..
Солоспіви Дениса Січинського та Ярослава Лопатинського з репертуару Катерини Маслій / [упоряд. Овсіюк Н. В.]. — Рівне : ПП ДМ, 2013. — 87 с. — (Антологія камерно-вокальної музики Галичини. Українознавча наукова бібліотека НТШ ; число 36).
У гаю, гаю / сл. Т. Шевченка. — [Київ : Держ. вид-во образотвор. мистецтва і муз. культури, 1961]. — 5 с, включ, обкл.
Фортепіанні твори : посіб. пед. репертуару з курсу "Основний музичний інструмент (фортепіано)". — Дрогобич : Посвіт, 2007. — 51, [1] с. Хорові твори. — Івано-Франківськ, 2000. — 91 с.
Христос родився! : коляди на Різдво Христове. — Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2012. —40 с.
Ще не вмерла Україна : 200 патріотич. і нар. укр. пісень на фп. / Д. Сочинський, С. Людкевич. — New York : Polish book importing, 1918. — 46 с.
Про Д. В. Сочинського
Бєлік Н. А. Художньо-образний зміст і взаємодія слова та музики в трьох хорах Д. Січинського на вірші І. Франка / Н. А. Бєлік // Проблеми загальної і професійної педагогіки : зб. наук. пр. / М-во мистецтв та культури України, Обл. метод, каб. учб. закл. мистецтв та культури. — Харків, 2000. — С. 5—13.
Загородня Н. Творець професіональної музики Д. Січинський / Н. Загород-ня // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — 1995. — Вил. 1. — С. 61—63.
Кияновська Л. Денис Січинський — центральна постать української композиторської богеми / Любов Кияновська // Буття в мистецтві: зб. наук, пр. і матеріалів на пошану Степана Костюка з нагоди 80-річчя / НАН України, Львів, наук, б-ка ім. В. Стефаника. — Львів, 2007. — С. 250—262.
Павлишин С. С. Д. В. Сочинський : нарис про життя і творчість / С. С. Пав-лишин. — Київ : Держ. вид. образотвор. мистецтва і муз. літ., 1956. — 34 с. — (Класики музики).
Павлишин С. С. Денис Січинський / С. С. Павлишин. — Київ : Муз. Україна, 1980. — 48 с. — (Творчі портрети українських композиторів).
Чуриліна Л. Місце Дениса Січинського в історії української музики / Л. Чуриліна // Україна Соборна. — 2006. — Вип. 4, т. 2. — С. 113—118.
***
Денис Січинський (1865—1909) / склали: С. С. Костюк, П. К. Медведик. — Львів : Каменяр, 1966. — 59 с. — (Матеріали до біобібліографії діячів української культури).
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.