вівторок, 2 серпня 2016 р.

Олена Іванівна Теліга (1906—1942 рр.)

Заметемо вогнем любови межі. 
Перейдемо убрід бурхливі води, 
Щоб взяти повно все, що нам належить, 
І злитись знову зі своїм народом.

                                                    Теліга О.

Олена Теліга як поетка, як революціонерка, як людина взагалі, и як жінка зокрема — це ціла епоха. Вона була цілим світом — блискучим, високим, сонячним, як мрія. Чимсь, поза всю близькість, недосяжним, чимсь неповторним і таким рідним у теперішньому світі.

                                                                                                                                      Жданович О.

   У творчому житті та зростанні українська нація завжди славилася монументальними особистостями, які впливали на її культурний розвиток, національне та патріотичне піднесення. До таких людей належить і Олена Іванівна Теліга. Вона була однією з осіб, які започаткували нову добу у житті українського народу. Після Лесі Українки Олена Теліга — найбільша жіноча постать у вітчизняній літературі. Її творче життя і героїчна смерть стали новим символом невмирущості української нації.

   Олена народилася 21 липня 1906 р. у містечку Іллінське Московської губернії у родині інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгеніва, що був родом з Харківщини, та Уляни Степанівни — уродженки Поділля. Батьки мали ще двох синів — Андрія та Сергія, старших братів Оленки. Дитинство дівчинки було досить безтурботним та безхмарним: заможна родина давала дітям все необхідне для отримання гарної освіти та виховання. Шовгеніви часто подорожували — на Кавказ, до Фінляндії тощо. Оленка змалечку вивчала іноземні мови: добре знала французьку, німецьку; не знала лише української...
   Голова сімейства на початку XX ст. посідав досить високе становище, перебуваючи на посаді начальника Московської технічної дільниці та інспектора судноплавства, а також завідував шістьма греблями, мав ранг колезького асесора. Коли Олені виповнилося п'ять років, родина переїхала до Санкт-Петербурга, де батько очолив департамент земельних покращень та став викладачем інституту шляхів сполучення. Саме там, на берегах холодної Неви, і зростала майбутня гордість української нації, яка на той час не тільки не знала рідної мови (рідною від народження для неї була російська), а й зовсім не усвідомлювала себе українкою, хоча і знала про коріння своїх батьків.
    Мешкаючи до 1917 р. у Петрограді, Олена перебувала в середовищі російському, але доля та життєві шляхи, а також епохальні події минулого сторіччя, як-то революція та Перша світова війна, привели родину Шовгенівих до Києва. Спочатку вони переїхали подалі від неспокійної столиці на батьківщину Івана Опанасовича до міста Ізюм, а згодом, на початку 1918 р., він отримав посаду в Міністерстві шляхів у департаменті водяного та шосового господарства, а з вересня почав викладати в Київському політехнічному інституті. Була ще одна причина, через яку родина переїхала до Києва: із падінням самодержавства в 1917—1918 рр. широко розгорнувся український національно-визвольний рух, і професор Петроградського інституту шляхів сполучення, інженер-гідролог, нагороджений за сумлінну працю багатьма орденами та рангом статського радника, вирішив послужити Українській державі. Окрім роботи в міністерстві, І. Шовгенів із січня 1919 р. і до евакуації уряду УНР з Києва був заступником голови Вищої технічно-економічної ради, пізніше — головою меліоративної секції Української академії наук. Старший син Андрій теж не був осторонь визвольних змагань 1917—1921 рр., працюючи спочатку в Міністерстві шляхів УНР, а згодом став курсантом військової артилерійської школи. Отже, Україна та українці в ті роки намагалися вибороти незалежність та збудувати власну державу. І серед інших відомих та невідомих українців були задіяні й батько та син Шовгеніви, які свій професійний хист, наснагу та енергію поклали на вівтар боротьби. І хоча вона зазнала поразки, як старше покоління відомих українців, так і молодь, до яких згодом приєдналася О. Теліга, ні на мить не припиняли боріння за визволення українських етнічних земель.
    У той час, коли батько та старший брат активно долучилися до етнонаціонального державотворчого процесу, Олена була ще дванадцятирічною дитиною, яка у вересні 1918 р. пішла у третій клас приватної Київської жіночої гімназії, куди була переведена із навчального закладу міста Ізюм. А коли більшовицька влада остаточно прийшла до Києва і приватні навчальні заклади було закрито, дівчинка до 1920 р. навчалася в одній зі шкіл міста, які тоді стали називатися "трудовими".
     Безхмарне дитинство закінчилося в 1919 р., коли батько був змушений покинути родину; мати та двоє дітей залишилися в більшовицькому Києві без засобів до існування. Оленці, яка виросла в достатку, було неймовірно важко пристосуватися до нових умов, згодом вона зізнавалася в листі до однієї з подруг: "Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю та пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути хліб, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені. Отже, нам часто доводилось на вітрі, на морозі, декілька годин висіти на підніжці"[7]. Дівчина була змушена покинути навчання та заробляти на хліб насущний важкою працею. Пізніше вона згадувала: "Мій тато виїхав із Києва, як всі тоді думали, на "два тижні", що перетворилися на три роки... Ось з цього часу починається моє зазнайомлення з життям: я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник із особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва... В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та принести додому якийсь "пайок"... І так було до 1922 року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії..."[8].
    Отже, у травні 1922 р. Олена разом із мамою та братом Сергієм опинилася в Подєбрадах, де її батько того ж року був обраний ректором Української господарської академії. УГА була першим українським вищим навчальним закладом політехнічного профілю, який працював протягом 1922—1935 рр. та значно посприяв активізації українського життя в еміграції. Середовище українських переселенців просто вразило Олену, яка була вихована на російській культурі. Тим сильніше було усвідомлення себе українкою та бажання не тільки вивчити мову, а й стати на її захист, боронячи українську культуру від знущань та насмішок.
   У Подєбрадах діяли так звані "матуральні" курси для емігрантів (осіб, які не мали документального підтвердження про закінчену середню освіту), після яких дозволялось вступати до вищих навчальних закладів. Восени 1922 р. О. Теліга вступила на курси, і хоча вчитися їй було вкрай нелегко через погане знання української мови, але жадання знань і непереборне бажання надолужити згаяний час були сильніші за перешкоди. Після їхнього закінчення, восени 1923 р., Олена стала студенткою історико-літературного відділу Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Окрім відвідування занять, брала участь у організації та проведенні студентських вечорів, концертів.
     У Подєбрадах Олена перебувала переважно в колі близьких батькові людей — професорів та студентів Академії, а також Празького українського педагогічного інституту. Саме там на одному з організованих нею та прогресивним студентством вечорів вона і зустріла свою долю — бандуриста Михайла Телігу. Він був студентом УГА та став для неї символом молодого, шляхетного українця, уособленням усього істинно українського, що вона так довго шукала. Через Михайла бажаним та цікавим товариством стали для Олени В. Кириленко, Л. Мосендз, Є. Маланюк, М. Сціборський, Ю. Драган — ті представники "празької школи", що кували новий світогляд українського національного руху. Знайомство згодом переросло в кохання, а в 1926 р. відбулося й весілля. Михайлові Олена присвятила вірш — "Чоловікові":
Не цвітуть на вікні герані — 
Сонний символ спокійних буднів. 
Ми ввесь час стоїмо на грані 
Невідомих шляхів майбутніх...
   Із різних причин Олена не закінчила інститут, а Михайло в 1929 р. отримав диплом інженера-лісівника. У пошуках роботи подружжя переїхало до Варшави, де на той час мешкали батьки О. Теліги, але мати того ж року померла від лейкемії. Олена дуже тяжко переживала цю втрату. Саме тоді Олена, що давно захоплювалася написанням віршів, але вважала свої спроби дилетантськими, серйозно взялася за творчість, за короткий час ставши яскравою поетесою. Молодій родині жилося нелегко: безробіття, необлаштований побут не додавали оптимізму, але О. Теліга не здавалася. У Варшаві вона активно долучилася до суспільних та громадських осередків української діаспори, співпрацювала у "Віснику" Д. Донцова, який у духовному житті української еміграції відігравав особливо значущу роль; почала цікавитися діяльністю Організації українських націоналістів. Згодом, у 1930-х рр., як зазначав Є. Маланюк, О. Теліга "стала в ряд найвизначніших представників тогочасної української поезії. Стала членом "Вісниківської квадриги", куди входили О. Ольжич, С. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Клен. Серед поеток-сучасниць вона — найталановитіша. Загнана емігрантськими злиднями в тісну кімнату п'ятого поверху, вона духовно і мистецьки підноситься на найвищі вершини. Працює учителькою в школі. Бере живу участь в літературному житті. Скрізь кличе, захоплює, будить, ширить ідеї українського націоналізму"[9]. Про своє тодішнє життя поетеса відгукнулася у творі "П'ятий поверх":
Так, завтра зрання та ж незмінна пісня, 
Все те ж життя бездомних волоцюг, 
І ще твердіше, ще міцніше тисне 
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг. 
Та прийде вечір — завтра чи позавтра, 
Забувши втому, я не буду йти, 
Я буду бігти й обминати авта — 
На п'ятий поверх, де чекаєш ти.
     У 1938 р. О. Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем, відомим уже не тільки як поет і вчений, а й як провідний та знаний громадський та політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. Вступивши до її лав, Олена енергійно приєдналася до роботи організації: складала тексти листівок, відозв, виступала на нелегальних зборах тощо. У ті роки вона багато читала, аналізувала літературу, яка приходила з тогочасної України, та мріяла повернутися на батьківщину, щоб нести українське слово до рідних по духу людей на рідній землі. Повернення до Києва стало відтоді лейтмотивом її творчості; в українській літературі небагато поетів, у творах яких із такою емоційністю змальована туга за батьківщиною, як у поезіях О. Теліги.
   Поетеса дуже боляче сприйняла розкол ОУН, тому що по різні боки барикад опинилися її друзі, вона розуміла, що він послабив шанси України на перемогу в боротьбі проти двох тоталітарних систем на початку Другої світової війни, але відступати від своїх переконань не збиралася. Проблеми, пов'язані із розколом, розбрат і суперечки серед оунівців дуже хвилювали О. Телігу; на початку 1941 р. вона написала статтю "Партачі життя (До проблем цивільної відваги)" і потім виголосила її як доповідь у краківській "Просвіті". Ця промова і стаття стали чи не найвідомішими та резонансними в публіцистичній та громадській діяльності Олени Іванівни.
    Із нападом фашистської Німеччини на СРСР у 1941 р. українські націоналісти побачили для себе шанс: під час двобою цих тоталітарних систем спробувати вибороти незалежність своїй Батьківщині. У липні 1941 р. кілька груп патріотів нелегально перейшли кордон та вирушили до Києва, у одній із них разом із У. Самчуком прямувала до омріяного міста й О. Теліга. Оскільки біля Києва тоді точилися запеклі бої, Олена деякий час жила в Рівному, де співпрацювала із виданням "Волинь", протягом короткого часу розмістивши там кілька значних статей про необхідність виховання національної свідомості українців, пробудження та звільнення від насадженої комуністичної ідеології, особливо тих людей, які пробули під радянською владою багато років.
     Наприкінці жовтня 1941 р. Олена Іванівна прибула до Києва. Не шкодуючи здоров'я та сил вона разом із іншими побратимами взялася за організацію громадського, політичного та культурного життя міста. Її обрали головою Української спілки письменників. Структура новоствореного органу передбачала, що творче життя зосередиться в заснованому клубі, де будуть обговорюватися твори письменників різних жанрів та інші літературні питання. Планувалося також створити видавництво "Культура", яке б друкувало книги репресованих більшовиками українських поетів та письменників. О. Теліга брала участь у заснуванні літературно-мистецького альманаху "Литаври" та газети "Українське слово". Велику роль у піднесенні національної свідомості відіграла газета "Українське слово", яка виходила накладом понад 50 тисяч примірників. Провідною думкою та закликом усіх її матеріалів була ідея української державності, чимало уваги приділялося висвітленню невідомих сторінок нашої історії, які були пов'язані з етапами боротьби за незалежність України. Виходив також і додаток до газети — "Література і мистецтво", у якому О. Теліга також була активним дописувачем, зокрема, у номері від 4 листопада 1941 р. була надрукована її програмна стаття про завдання українського націоналістичного мистецтва — "Прапори духу". Олена Іванівна наголошувала: "Зрушило з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, розсипаються мури міст і зітлілими ганчірками розсипаються ненависні червоні прапори. А разом із ними розсипаються усі ворожі нам закони і чужі накинуті форми, над якими ті прапори маяли... Завданням українського націоналістичного мистецтва є віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали душу нації. Воно має відшукати всі ті великі почування, які намагався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жила мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог. Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої національної духовності"[10]. Робота активістів виявилась ефективною: у Києві вперше за роки більшовицького поневолення почали говорити про державність, з'явилася національна символіка, у церкві почали правити службу, і проходила вона українською мовою.
     В умовах німецької окупації редактори дуже ризикували: на них писали доноси в гестапо, адже таке прагнення до незалежності України не входило до планів нових загарбників.
    Активним було і політичне життя, зокрема, за ініціативи Олега Ольжича було створено Українську національну раду, за сприяння якої відновила роботу Українська академія наук, Київський університет, Київський політехнічний інститут тощо. Цілком зрозуміло, що така діяльність не могла довго перебувати поза увагою німецької влади, тому арешти та репресії не примусили на себе довго чекати. Уже у грудні 1941 р. заарештували багатьох націоналістів-підпільників, серед яких було чимало співробітників "Українського слова" та "Литаврів"; видання перестали виходити у світ.
    Смертельна небезпека нависла і над О. Телігою, але вона не хотіла їхати з міста, увесь час віддаючи роботі у Спілці письменників. Після першої хвилі арештів членів ОУН гестапо на початку лютого 1942 р. знову почало кидати за грати українських патріотів. 9 лютого 1942 р. нацисти влаштували у приміщенні Спілки письменників засідку, і всіх, хто того дня туди прийшов, було заарештовано. Окрім О. Теліги там був і її чоловік, тому до в'язниці вони потрапили разом. Після допитів, які тривали близько двох тижнів, Олену та інших українських націоналістів розстріляли в Бабиному Яру. У камері, де вона провела останні дні життя, згодом знайшли напис: "Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга". Як сказав про поетку Є. Маланюк: "Олена Теліга знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесене її все ж таки молоде і ще повне творчості життя. Вона більша за ту літературну спадщину, яка залишилася, і за ті всі формальні речі, які вона в житті творила. Вона вся була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя. Це була людина, яка хотіла радости, барвистости, повноти життя..."[11].
     Проживши на світі лише 35 років, усе усвідомлене життя Олена Іванівна Теліга творила себе як переконливу українку та патріотку, подолавши тернистий шлях від наївної російськомовної панночки до провідного діяча ОУН. Свій поетичний, публіцистичний та організаторський хист вона поклала на розбудову української державності, культури, мистецтва, в ім'я збереження і творення української національної ідентичності та незалежності, присвятивши таким чином життя та творчість боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу. Яскраве життя та гостра боротьба за свободу української нації талановитої поетеси, активної громадської діячки Олени Теліги — зразок суспільної поведінки людини, що пишається своєю нацією, країною, це те, що називають справжнім незламним характером. Доречні й слова з її поезії "Лист": 
І в павутинні перехресних барв 
Я палко мрію до самого рання, 
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: 
Гарячу смерть — не зимне умирання.

ЛІТЕРА ТУРА
Основні видання творів О. І. Теліги

Вибрані твори. -— Вид. 3-тє. — Київ : Смолоскип, 2014. — 531 с.: іл., портр. 

Вибрані твори. — Вид. 2-ге, допов. — Київ : Смолоскип, 2008. — 531, [1] с. : портр.

Вибрані твори. — Київ : Смолоскип, 2006. — 338, [3] с. : іл., портр.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив : твори. — Рівне : Азалія, 2009. — 72 с.: іл.

Дороговказ : поезії О. Теліги та О. Ольжича. — Київ : Фундація ім. О. Ольжича ; Видавництво ім. О. Теліги, 1994. — 48 с. : фотогр.

Душа на сторожі : вибір поезій. — [Б. м.] : Культура, 1946. — 31 с.: фотогр.

Збірник. — Детройт [та ін.] : вид. Укр. золотого хреста в ЗСА, 1977. — 473 с.

Збірник. — Київ [та ін.] : Вид-во ім. О. Теліги : Фундація ім. О. Ольжича, 1992, —473 с., [6] арк. 

Листи. Спогади. — 2-ге вид., випр. — Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2004. — 398, [1]с.

Листи. Спогади. -— Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2003. — 398, [1] с. : фотоіл., портр.

О краю мій... : твори, док., біогр. нарис. — 2-ге вид., випр. і допов. — Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2006. — 495 с. : портр.

О краю мій... : твори, документи, біогр. нарис. — Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 1999. —493, [1] с. : фотоіл., портр.

Про О. І. Телігу

Донцов Д. Поетка вогняних меж : Олена Теліга / Дмитро Донцов. — Торонто : Гомін України, 1953. — 96 с. [1] с. : портр.

Жданович О. На зов Києва : (Олена Теліга) / О. Жданович. — Винипег : Орг. українок Канади : Культура й освіта : Новий шлях, 1947. — 83 с. : портр.

Жулинський М. Г. Олег Ольжич і Олена Теліга : нариси про життя і творчість. Вибрані твори / М. Г. Жулинський ; Дослідна фундація ім. О. Ольжича в США. — Київ : Вид-во імені Олени Теліги, 2001. — 144 с. : портр.

Климентова О. В. Творчість Олени Теліги та літературно-культурологічна ситуація "Празької школи" : монографія / О. В. Климентова. — Київ : ДУІКТ, 2009. — 166 с.

Лицарі духу : (укр. письменники-націоналісти — "вісниківці")[Є. Маланюк, Л. Мосёндз, Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга] / Олег Баган, Зеннон Гузар, Богдан Червак. — [2.-ге вид., допов.]. — Дрогобич : Відродження, 1996. — 275, [1] с., [4] арк. іл.

На сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини — нації : матеріали наук. конф. (до 100-річчя О. Теліги) / наук. ред. Н. Миронець. — Київ : Всеукр. жіноче т-во ім. Олени Теліги, 2006. — 187 с.

Олена Теліга : збірник / ред. О. Жданович. — Київ [та ін.] : Фундація ім. О. Ольжича : Вид-во ім. О. Теліги, 1992. — 473 с.

Олена Геліга : громадське і духовне покликання жінки : матеріали наук, конф. / [упоряд.: Н. Миронець]. — Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 107 с.: портр.

Олена Теліга : зірка, яка не згасла : листок-сигнал серії "Письменники української діаспори" / уклад. Н. П. Супрунець ; Донец, обл. універс. наук, б-ка ім. Н. К. Крупської, Від. наук.-метод. роботи і соціол. досліджень. — Донецьк : [б. в.], 2007. — 11с.

Очеретний О. Олена Теліга : шлях із небуття : драма на чотири дії / О. Очеретний. — Київ : Смолоскип, 2006. — 67 с.

Солонянський П. В. Дума про Олену Телігу : поема / П. В. Солонянський. — Херсон : Айлант, 2008. — 96 с.: фотогр.

Фігурний Ю. С. Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі : до 65-річчя її героїчної смерті / Ю. С. Фігурний ; НДІ українознавства. Відділ української етнології. — Київ : НД1У, 2007. — 41 с. 
Астаф'єв О. Рецепція творчості Олени Теліги в українській еміграційній критиці / Олександр Астаф'єв // На сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини — нації: матеріали Наук, конф., 21—23 верес. 2006 р. : до 100-річчя Олени Теліги / відп. ред. О. Кобець. — Київ, 2006. — С. 13—17.

Бакум О. Постаті українок-героїнь у XX столітті / Оксана Бакум // Самостійна Україна. — 2004. — Річник 57. — С. 12—14.
Донцов Д. Трагічні оптимісти / Донцов Д. // Дві літератури нашої доби. — Торонто, 1958. — С. 279—285.

Ільєва Г. Нехай життя хитнеться й відплине, мов корабель у заграві пожежі : сторінки життя і творчості Олени Теліги / Г. Ільєва // Дзвін. — 1995, —С. 19—21.

Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадригу / Юрій Клен // Вістник. — 1935. — Т. 2, кн. 6. — С. 419—426.

Кляшторна Н. Даю без міри ніжність : інтимний портрет Олени Теліги / Н. Кляшторна // Політика і культура. — 2000. — №31. — С. 30—33. Ковалів Ю. Неоромантичні візії Олени Теліги / Юрій Ковалів // Самостійна Україна. — 2006. — Річник 58, число 2. — С. 3—13.

Колесниченко-Братунь Н. Публіцистика Олени Теліги / Н. Колесниченко-Братунь //Дзвін, — 1994. — № 4,— С. 137—140.

Логвиненко О. Душа на сторожі / Олена Логвиненко // Київ. — 2007. — №3, —С. 179—182.

Миронець Н. Епістолярна спадщина Олени Теліги як історико-літературне джерело / Надія Миронець // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. — Т. 12, ч. 2. — 2005. — С. 210—231. 

Миронець Н. Олена Теліга: нове прочитання великої біографії / Надія Миронець // Українська культура. — 2006. — № 8. — С. 37—39. 

Миронець Н. Олена Теліга: уточнення біографії / Надія Миронець // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. — 2006. — Вип. 16. — С. 426—436.

Мушинка М. Невідома антологія Олени Теліги / М. Мушинка // Слово і час. —    1992. — №7, —С. 34—39.

Олена Теліга й О. Ольжич у спогадах Уласа Самчука // Слово і час. — 1997.—    №7. — С. 12—21.

Піиіванова Т. Життя і творчість Олени Теліги в українській літературі західної діяспори 40-х — 50-х років XX століття / Тамара Пішванова // Самостійна Україна. — 2007. — Річник 59, число 1. — С. 11—18 ; річник 59, число 4. — С. 25—31 ; 2008. — Річник 60, число 1. — С. 39—47. 

Сінченко О. Тонкий лірик і лицар чину — Олена Теліга / Олексій Сінченко // Слово і час. — 2006. — № 9. — С. 79—80.

Скуратівський В. Олена Теліга як явище / В. Скуратівський // Дивослово. —    2000. — № 6. — С. 54—55.

Слабошпицький М. Обов'язок сповнила до кінця Олена Теліга / Слабошпицький М. // 25 поетів української діаспори / М. Слабошпицький.— Київ, 2006. — С. 266—279.

Соя Б. Сильні духом: О. Ольжич, О. Теліга — поети і герої / Борис Соя // Дивослово. — 2005. — № 4. — С. 14—20.

Теліга Олена // Усі письменники і народна творчість : довідник / Н. І. Чер-сунова [та ін.]. — Київ, 2007—2008. — С. 317—319.

Фасоля А. Потека вогненних меж . творчість Олени Теліги як засіб формування духовного світу школяра / А. Фасоля // Дивослово. — 1996. — № П. —С. 44—50.

Фігурний Ю. Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі : (до 65-річчя її героїч. смерті) / Юрій Фігурний // Українознавство.—    2007. — №2, —С. 113—120.

Ющенко О. Лише в казці з'являються крила... : вірш, присвячений Олені Телізі, її перебування у в'язниці і розстріл 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру / О. Ющенко // Київ. — 2003. — № 6. — С. 28—29.
***

Олена Теліга : бібліогр. покажч. / уклад.: О. Г. Люта, Л. О. Смочко. — Ужгород : Патент, 1999. — 90, [1] с. : іл.

Поклик душі : до 100-річчя від дня народження Олени Теліги : біобібліогр. покажч. / уклад. Л. А. Костильова. — Рівне : Волин. обереги, 2006. — 32 с.— (Серія "Славетні земляки").


 Джерело:  Полум'яна патріотка // Календар знаменних і пам'ятних дат / Державна наукова установа "Книжкова палата України імені Івана Федорова". - 2016. - № 3. - С. 36-44.

Немає коментарів:

Дописати коментар