субота, 1 жовтня 2016 р.

Дмитро Мельниченко

Можливо, це перебільшення, але поезії Дмитра МЕЛЬНИЧЕНКА нагадують мені поетичну збірку Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» відомий сучасник Великого Каменяра Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. Коцюбинського, а отже, знає творчість обох класиків і кохається в ній. Родом же Дмитро Мельниченко із причернігівського села Кошівки, у свої 24 з гаком роки має дві вищі освіти — закінчив філологічний факультет Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка та юридичний факультет Чернігівського національного технологічного університету. І цей, скажемо по-Франковому, «жмуток» Дмитрової лірики уперше йде до читача. Тож привітаймо дебютанта, нехай щастить йому на поетичних теренах!
                                                                                                                        Володимир САПОН
 ***
***
Ми розминулись, розійшлися
по різні боки — ти в весну,
а я у осені тону,
перебираю мертве листя. 

Ти зустрічаєш журавлів
і любиш тепле жовте сонце,
безкраїх лук зелений простір,
безжурну пісню юних днів. 

Ти усміхаєшся світанку,
босоніж ти збираєш квіти,
росою будиш сонне літо,
що заховалося за ґанком. 

Ти чиста, як гірський струмок!
От тільки двічі не ввійти
моїй химерній самоті
у цей затишний світ казок... 

***
Солодкий присмак на губах...
Ми розійшлись по різні боки.
Тобі — п’ять поверхів уверх,
тобі п’ять поверхів по сходах.
Мені — у ніч, мій світ помер.

Ти крок за кроком, неквапливо
ідеш. Що зараз у думках?
Ще дві хвилини — і квартира...
Ключ, двері, кави аромат... 
Я докурю свою цигарку,
востаннє гляну на вікно.
«Прощай», — я взяв собі на згадку
Солодких губ твоїх тепло. 
***
***
О Боже мій! Яка вона красива
у темряві передранкових барв!
Така тендітна, крихітна і мила,
така моя... Світ кращої не знав.

Вона дріма у мене понад серцем,
її тепло всю душу зігріва.
День смерк, і ми вночі померли
від сорому і солоду гріха. 

Я пив її нестримними ковтками
і пристрасть по губах, як молоко,
стікала вниз по тілу — ми кохали!
Що буде завтра? Правда, все одно...

Хай сонце подрімає ще за небом,
бо не настав час вранішніх вогнів.
Ще трохи темряви передранкових зір!
Ще трохи разом нам побути треба.

***
Скажи мені хоч слово уві сні,
мій привиде забутої любові.
На небесах зустрілися з тобою.
На небесах, де янгольські пісні.

Ти дивишся мені у саму душу
і піднімаєш догорілий попіл.
Нагадуєш, що розпалити мушу
багаття із зотлілої любові.

Мій янголе, прошу спинити час!
Не хочу розлучатися я знов!
Невже назавжди мій вогонь загас,
залишившись причиною розмов?

Скажи мені хоч слово уві сні,
чи натякни, в яких краях шукати?
Холодні там чи теплі там вітри?
Я попрошу у них координати.

Щоб наяву мав змогу обійняти,
щоб об’єднати наших два крила.
Щоб разом небесами політати,
щоб разом вигорати нам дотла.

***

У кожній квітці бачу я тебе
і в ніжних, не розкритих ще бутонах
конвалій, кришталево-п’янких дзвонах
та в пахощах зерна, що проросте.

Мені всміхаються осінні луки
твоїми соковитими вустами.
І хай немало миль вже поміж нами,
та є приємний присмак у розлуки.

Ти повернешся —
                          миттю зникнуть хмари,
настане час палкого забуття!
Ти повернешся дарувать життя,
тому, хто лиш тобою ці дні марив.
***
Стань мені музикою,
без слів піснею.
Торкай струни
небесні, бо тісно
твоєму натхненню,
твоїй любові
на цій планеті.
Підслухай у моря
його мотиви.
Хай ноти творять
з тобою диво.

А я на них
накладу слова,
щоб твоя пісня
стала жива.
Одна, нескінченна,
яскрава, бурхлива,
як перший подих,
остання мрія,
палкий поцілунок,
до серця дотик,
щастя і смуток.
Слова і ноти.

***
Коли ти лежала поруч,
твоє тіло пахло яблуком,
а поцілунки — медом.
Губи, калини кетяги,
торкали рани душі.

Твої обійми гріли
і танув лід, він — вода...
Вода, що живила
столітні рвані рубці.

Твої очі безмежні
і безсмертні, тільки,
жаль, у моїй пам’яті.

Я бачу їх засинаючи
і помираючи побачу...

Цей день настане ввечері.

Джерело: Мельниченко Д. "У кожній квітці бачу я тебе..." / Дмитро Мельниченко // Деснянська правда. - 2016. - 10 березня. - С. 8.

Немає коментарів:

Дописати коментар