субота, 29 жовтня 2016 р.

Серафима Миколаївна Морачевська

    Січень 1931 року. Наближається сорокаліття Павла Тичини — відомого поета, академіка, громадського діяча. Напередодні прийшов лист із Чернігова від його «світлого ангела» — першої вчительки Серафими Миколаївни Морачевської, але не з поздоровленням, а написаний під диктовку племінницею Фаїною Морачевською.
    «Дорогой мой!.. Восьмого января я простудилась в очереди за хлебом, схватила воспаление легких, тепер в постели, ослабела, переворачивают меня, а я сама — никуда не гожусь... Если доктора ошибаются и я выскочу из этого положения, то напишу тебе еще, если же придется распрощаться со светом, то прощай, родной, крепко обнимаю тебя, целую как сына, моего милого, любимого ученика. За все, что ты для меня делал в критические минуты жизни, шлю тебе самую искреннюю благодарность. Будь здоров, счастлив, прости свою маленькую учительницу...»
  Далі Фаїна пише вже від себе: «У нас сьогодні «літературна ніч» — пишемо декілька листів, згадуємо вірші... Сумно мені дуже, але ж може бути, що не врятуємо її. З усіх моїх чернігівських родичів була вона мені найближчою людиною... Згадує вона Вас часто, так що я, не познайомившись з Вами, знаю Вас — та й фотокартка (влітку Ви разом зі старенькою) є у мене, та й вірші Ваші я люблю, значить, уже можна трохи знати, правда?.. Оце поки понаписувала п’ять листів тьотіних, здивувалася, як вона все приймає спокійно, все ж у кожної людини сильний інстинкт до життя, а вона все вмирати збирається. Щоправда, становище її кепське, але все ж я надію маю, що вона видужає».
     21 січня 1931 року Серафими Миколаївни не стало. Наступного дня, схвильований звісткою, поет звертається до Варвари Мойсеївни — дружини брата Івана Григоровича Тичини: «Просьба від мене, поможіть поховати дорогу людину Серафиму Миколаївну своєю участю. Завтра телеграфом висилаю Вам гроші. Поки що передайте на похорон зі своїх двадцять карбованців. Павло». Найменші подробиці, пов’язані з останніми днями її життя, були важливими для Павла Григоровича: «Із Чернігова пишуть, що Серафима Миколаївна розпорядилась перед смертю поставити собі в ноги мій малюнок, що весь час висів у неї на стіні. Маяк при місяці. Малював я його десь іще аж у 1908 році, чи що. Олійними фарбами. Стоїть маяк той у труні».
    Образ улюбленої вчительки супроводжував поета все життя: він починав писати поему «Серафима Морачевська», згадував у щоденникових записах і літературних розробках «З мого дитинства». В 1940 році підготував нарис «Моя вчителька (до любих читачів, батьків та дітей)». Павло Григорович, з погляду не тільки поета, а й художника, адже був обдарований і цим талантом, змалював портрет Серафими Морачевської, вперше побачивши її маленьким хлопчиком у Пісківській школі: «Сама вона висока, русява, з дзвінким голосом, смілива, молода, а до того ще й чесна та добра, що все, бувало, іншим віддає та назад забуде взяти».
    Оглядаючись назад, усіляко пошанований за багатогранну діяльність у літературі та громадському житті країни, Павло Григорович розумів, що перший поштовх до успіху зробила ця сільська вчителька, відкривши музичні здібності малюка і потяг до знань. 
Немов живе, все воскреса 
Немов живе, все воскреса  в цю мить...
    "Мої батьки були ще молодими. Дітей у них! Дев’ятий я між ними! У Морачевської у Серафими, в учительки спитали: як їх вчить?..Роль учителя виходила за межі шкільної науки. «Слава про Серафиму Миколаївну як про чутливу і доступну, свою людину завоювала все село наше з прилеглими хуторами... З народом Серафима Миколаївна говорила тільки його мовою, тобто по-українському. Це почуття, ця потреба знати свій народ і його мову глибоко сиділа в ній, та вона і жити інакше не змогла б». Сама ж учителька в одному з листів до колишнього учня зробила таке зізнання: «Очень извиняюсь, что пишу по-русски, так как стыжусь извращать украинскую, которою почти не владею. Извиняюсь, щирий Українець!» 
    Можна наводити ще багато теплих слів Павла Тичини про його наставницю, але достатньо цього рядка: «...одна з найдорожчих і близьких мені людей — Серафима Миколаївна Морачевська».
    А що ми знаємо з її біографії? На жаль, не так багато. У Державному архіві Чернігівської області зберігаються документи з історії роду Морачевських. Завдячуючи спільним зусиллям науковців та архівістів, вдалося зібрати відомості і про Серафиму Морачевську. Народилася вона в сім’ї священика Свято-Миколаївської церкви села Шестовиці Чернігівського повіту Миколи Івановича Морачевського та його дружини Анни Петрівни 12 червня 1859 року. Хрещеними батьками були колезький секретар Василь Кирилович Масловський та Катерина Петрівна Елланська — дочка священика, який провів обряд. У кліровій відомості за 1905 рік, оприлюдненій кандидатом історичних наук Олександром Тарасенком у книзі «Село над Десною — Шестовиця», згадується як така, що потребує опіки, «сиротствующая дочь священника Серафима Николаева Морачевская». Про її батька йдеться в нарисі кандидата історичних наук Сергія Горобця «Становлення освіти в Шестовиці» зі згаданого джерела, де наводяться дані за 1877 рік: «Школы нет. Прежде обучал священник Николай Иванович Морачевский, а умер этот священник — никто больше не обучает и некому (теперешний священник старик и больной)».
    Про відмінні успіхи у навчанні юної Серафими Морачевської у Чернігівському єпархіальному училищі сповіщають «Черниговские епархиальные известия» за 1873 рік. Серед вихованок першого класу вона йшла другим номером за успішністю і заслужила перший розряд при переході до другого класу. У наступні роки дівчина навчалась із найкращими оцінками. Закінчивши курс наук, з 1 жовтня 1879 року Серафима Морачевська розпочинає педагогічну діяльність, але де саме — встановити не вдалося. На 1890 рік вона є вчителькою однокласного училища в селі Нічогівці Козелецького повіту Чернігівської губернії, відкритого в 1875 році. Там навчалося 29 хлопчиків і троє дівчаток. Хор, яким керувала Серафима Миколаївна, складався з 11 учнів.
    Увесь свій педагогічний досвід вона використала у новій земській школі, яка відкрилася в 1897 році у Пісках того ж Козелецького повіту. Як писав Павло Тичина, «Серафима Миколаївна понад
25 літ проробила учителькою в Пісках... Скільки поколінь підготувала до осмисленого, свідомого життя!» Залишившись самотньою, без власної сім’ї, вже у пенсійному віці вона переїжджає до Чернігова, де мешкали її родичі. Переймається їхніми проблемами, намагається допомогти. Як видно зі згаданого листа племінниці Фаїни — Феофанії Василівни Морачевської (у заміжжі Маслюк), останні роки життя старої вчительки минули в оточенні душевних, люблячих її людей. До них, безумовно, належить і Павло Григорович Тичина — учень, який був її опорою, її гордістю.
 Світлана ПОЛОВНІКОВА
Джерело: Половнікова С. "Моя вчителька і всіх нас вихователька" / Світлана Половнікова // Деснянська правда. - 2016. - 28 січня. - С. 7.

Немає коментарів:

Дописати коментар