До 185-річчя від дня народження Е. Мане (1832—1883)

Коли-небудь люди зрозуміють, нарешті, яке місце Едуард Мане займає в тій перехідній епосі, яку переживає зараз французька школа живопису. Він залишиться в ній як характерне і найбільш індивідуальне явище 

                                                                                                                                          Золя Е.

   

    У французькому та світовому мистецтві другої половини XIX ст. важливу роль відіграв імпресіонізм. Саме з цим напрямом пов'язані ті новації у живописі 1860—1880 рр., без яких подальший його розвиток неможливо уявити. Виникнення імпресіонізму було обумовлене стрімкою еволюцією світового мистецтва і насамперед революційними та новаторськими творчими пошуками таких майстрів, як Е. Делакруа, К. Коро, Г. Курбе, О. Домьє та багатьох інших. Особлива ж роль у виникненні та становленні цього напряму належить Е. Мане — непересічній та яскравій особистості, талановитому французькому художникові світового рівня.

    Едуард Мане народився 23 січня 1832 р. у багатій французькій родині. Його батько обіймав значну посаду в міністерстві юстиції та майже із самого народження хлопчика мріяв про те, що син піде по його стопах та стане юристом. Згодом родина поповнилася ще двома дітьми — молодшими братами Едуарда.

    У 1839 р. батьки вирядили Е. Мане на навчання до одного з приватних пансіонів. Незабаром виявилося, що хлопчика абсолютно не приваблювали загальноосвітні дисцйпліни, він був досить неуважним і віддавав перевагу тільки малюванню. У 1844 р. батьки перевели хлопця до одного з найбільш аристократичних та престижних приватних коледжів у Парижі, але й тут сталася та сама історія — Едуард визнавав лише малювання і зовсім не 50 цікавився нічим іншим. Любов до мистецтва підтримував у юнака його дядько по материнській лінії, який не тільки постійно водив хлопця до Лувру, інших музеїв та знайомив із приватними колекціями, а й оплачував додаткові заняття з живопису; вільний час Е. Мане також присвячував малюванню.

Успіхів у навчанні, на превеликий жаль батьків, хлопець так і не виказав, тому тато, який був категорично проти марного захоплення сина, пішов на компроміс та дозволив Едуардові самому обрати майбутню професію — будь-яку, аби тільки не художника. Юнак, окрім малювання, обожнював море, тому й вирішив стати моряком: він склав іспити і був зарахований до морехідної школи.

    На початку зими 1848 р. Едуард та інші студенти вирушили в навчальну експедицію до Бразилії. Ця подорож мала для хлопця велике значення, оскільки під час неї він постійно малював товаришів, матросів, офіцерів, особливо добре в нього виходили портрети та дружні шаржі, які всім дуже полюбились. А власне професія моряка справила на майбутнього художника гнітюче враження, оскільки здалася йому неймовірно нудною та буденною. До Парижа юнак повернувся із твердим наміром стати художником і батькам довелося-таки прийняти рішення сина.

    У 1850 р. Е. Мане почав відвідувати майстерню відомого академічного живописця Т. Кутюра, але дуже скоро правила академічного малюнка та класичні уроки стали йому набридати. Він почав пропускати заняття, часто сперечався з учителем, а вільний час проводив у Луврі за копіюванням полотен великих майстрів. У ті ж роки Едуард здійснив велику подорож Європою, під час якої відвідав музеї Німеччини, Голландії, Італії, Австрії, де вивчав шедеври видатних художників Відродження, а також XVI та XVII століть. У 1856 р. юнак остаточно облишив навчання і почав самостійну кар'єру художника. До його ранніх творів належать такі відомі нині шедеври світового живопису, як "Хлопчик із вишнями" (1859), "Любитель абсенту" (1859), "Портрет батьків" (1860), Тітарреро" (1860) та інші. Останні дві роботи в 1861 р. були прийняті журі до відомої та престижної художньої виставки, яка проводилася в Парижі щорічно — Салону, і принесли Е. Мане довгоочікуваний і заслужений успіх та відомість. Батьки нарешті оцінили талант сина і відтоді неймовірно пишалися ним.

    1862 р. був надзвичайно насиченим у житті Е. Мане: він створив перше масштабне полотно — "Музика в Тюїльрі". Твір не належав до академічного живопису, був новаторським та незвичайним на той час, тому викликав хвилю обурення, що перетворилася на справжній скандал у мистецькому світі — картину розкритикували не тільки знані митці, а й численні друзі автора. Того ж року у житті Едуарда сталася ще одна значна подія: він познайомився з дівчиною на ім'я Вікторина Меран, яка на довгі роки стала його улюбленою моделлю: її образ утілений у найкращих картинах художника — "Вікторина Меран у костюмі еспади", "Вікторина Меран", "Вулична співачка" тощо.
    Той рік видався і трагічним для митця: 25 вересня помер його батько. Невдовзі Е. Мане повінчався з давньою коханою і матір'ю свого сина С. Ленхоф, з якою раніше не міг офіційно одружитися через несхвалення батьків. Створивши сім'ю, художник розпочав незвичне для себе самостійне життя.
     У 1863 р. Е. Мане написав славнозвісне епатажне полотно "Сніданок на траві" та відіслав роботу на суд журі Салону. Але в 1863 р. до комісії надійшло близько п'яти тисяч картин, тому журі встановило нове правило: до розгляду приймали не більше грьох робіт від одного художника, що викликало невдоволення та ображення серед живописців. Оскільки щорічний Салон відбувався 1 травня, уже 12 квітня оголосили, що на експозицію прийняли близько трьох тисяч картин, але "Сніданка на траві" серед них не було. Обурення митців, чиї роботи не потрапили на виставку, було настільки велелюдним, що у справу довелося втрутитися Наполеону III, який дозволив художникам провести власний "Салон", що й відкрився через два тижні після першого. Хоча на цю виставку прийшло набагато більше людей, ніж на офіційний Салон, вона виявилася провальною, більшість картин були піддані нищівній критиці та висміяні, особливо ж невдалою роботою публіка майже одностайно визнала картину Е. Мане, яку тоді назвали символом моветону та бездарності — "Салон знедолених".
   Наступна робота митця — картина "Олімпія" (1863), на якій майстер зобразив улюблену В. Меран оголеною, наслідуючи шанованого ним В. Тиціана та його картину "Венера Урбінська" (1538). "Олімпія", представлена в Салоні 1865 р., викликала загальний ажіотаж та бурхливу критику з боку публіки. Сотні людей приходили на виставку лише для того, щоб висловити обурення роботою та майстром. Художника почали впізнавати на вулицях та глузувати над ним; не витримавши цькування, Е. Мане переїхав на деякий час до провінції, а згодом — до Іспанії.
    Невдовзі митець повернувся до Парижа, можна сказати, зовсім іншою людиною, адже Іспанія залишила в його душі незабутні та яскраві враження. Він почав творити із новим натхненням, а його картини несли відтепер іспанський колорит та пристрасть. У 1865 р. Е. Мане написав славнозвісну картину "Бій биків у Мадриді", приблизно у той же час був створений і "Флейтист". Поступово Е. Мане з художника-невдахи перетворився на знаного та шанованого майстра, його роботи та ім'я стали популярними серед вищих кіл французької інтелігенції, а деякі художники-

початківці навіть намагалися наслідувати талановитого митця. У другій половині 1860-х рр. Е. Мане очолив ірупу молодих новаторів, що отримала назву "Батинйольська школа". Серед членів цього руху були О. Ренуар, К. Моне, Ф. Базіль, Е. Дега, Б. Морізо, а також деякі письменники. Місцем постійних зустрічей стало одне з популярних французьких кафе, головною темою обговорень та суперечок — мистецтво, тому інші відвідувачі та преса навіть називали митців "бандою Мане". Поступово до них приєдналися П. Сезанн, К. Пісарро, Е. Золя та багато інших відомих митців.
    У 1867 р. у Франції на Марсовому полі була організована Всесвітня виставка, але Наполеон III оголосив, що роботи для експозиції буде обирати кваліфіковане журі попередніх Салонів. Е. Мане, чиї роботи постійно відхиляли, вирішив організувати в той самий час персональну експозицію, тому збудував власний павільйон неподалік від мосту Альма та виставив там найкращі, на власний погляд, роботи. Виставка відкрилася 24 травня 1867 р., але, як і попередні, стала провальною. Чергова поразка не зломила митця, він продовжив працювати ще з більшим завзяттям, створивши протягом кількох років такі відомі роботи, як "Балкон" (1868— 1869), "Портрет Еміля Золя" (1868), "Скачки в Лоншані" (1867), "Розстріл імператора Максиміліана" (1867—1869), "Сніданок у майстерні" (1868— 1869, на якій зображені його дружина та син) тощо. Однією з особливих та визначних робіт того часу стало полотно "В саду" (1870), унікальність якого в тому, що майстер уперше працював на пленері, а не в майстерні.
   У 1870 р. розпочалася франко-прусська війна і Е. Мане як справжній патріот на деякий час полишив живопис та записався добровольцем до війська, потрапивши таким чином до артилерії Національної гвардії. Відіславши родину подалі від Парижа, на південь країни, сам він у ці важкі часи не полишив міста, провівши у блокадній столиці чотири довгих місяці.
   На початку лютого 1871 р., після оголошеного замирення, Е. Мане приєднався до родини. Але мир був недовгим, і збентежений митець навіть не міг працювати, тяжко переживаючи лихі звістки, що доходили до нього з Парижа. Потрапивши невдовзі до міста, Е. Мане був настільки вражений побаченим, що занепав духом. Друзі наполягли на тому, щоб він покинув столицю, тому художник знову подався на природу, до моря, а в 1872 р. разом із дружиною відвідав Голландію. Ця подорож стала чудодійним зціленням для змученої душі митця: повернувшись до рідного міста, він із новими силами взявся за роботу.
    Із 1870 до 1880 р. Е. Мане був провідним живописцем, імпресіоністи вважали його своїм ідейним натхненником, з чим митець цілком погоджувався. Але варто зауважити, що його творчість має набагато ширші рамки, тому не вкладається в межі якоїсь однієї гечії чи напряму. Будучи, безсумнівно, родоначальником і, без перебільшення, засновником імпресіонізму, Е. Мане все життя намагався добитися визнання академічної комісії Салону, прагнув, щоб його роботи, погляд на мистецтво, талант визнали офіційно академіки тогочасного живопису.
   Нарешті картину "Кухоль пива" (1872) журі Салону сприйняло схвально: роботі було відведено найпочесніше місце. Цей славнозвісний твір приніс майстрові довгоочікуваний успіх на офіційній виставці і загальне визнання. Полотном щиро захоплювалися не тільки професіонали, а й широка громадськість, а репродукцію роботи можна було купити в будь-якому книжковому магазині; Е. Мане був абсолютно щасливий.
    Творчий період тих років став для імпресіоніста часом пошуків нових засобів для вираження власного бачення живопису. Його роботи наповнилися світлом та яскравістю, повітрям і простором. Улітку 1873 р. Е. Мане разом із родиною виїхав на узбережжя Ла-Маншу, де вони відпочивали в селі на лоні природи. Гам митець писав етюди: замальовував рибалок, пляжі, воду, побутові сцени. Повернувшись до Парижа, художник написав "Бал-маскарад в Опері" (1873) та закінчував "Залізницю" (1873), яку планував виставити на черговому Салоні.
   Е. Мане все ще був центром "батинйольців", котрі на той час не тільки змінили місце зустрічей, перебравшись до іншого модного закладу, а й характер розмов: серед художників усе частіше виникали серйозні суперечки з приводу виставок. Більшість прагнула виставлятися окремо від офіційного Салону, організувавши регулярні власні, а головне — незалежні ні від кого експозиції, Е. Мане ж був проти. І митцям — провідникам нової течії— це вдалося: вони організували виставку, але Е. Мане відмовився їх підтримати та відіслав, як і планував, свою "Залізницю" на офіційний Салон, але робота не справила враження ні на митців, ні на публіку, хоча й була прийнята журі.
    У 1874 р. Едуард особливо близько заприятелював із Клодом Моне, літо того року вони провели в м. Аржантеї, плідно працюючи разом. Із-під пензля Е. Мане у той період з'явились широко відомі: "Клод Моне у човні", "Аржантей", "У човні", "Берег Сени поблизу Аржантея" (усі — 1874) тощо. Картини зачаровували — настільки були витонченими та сповненими світлом і сонцем.
    "Аржантей" Е. Мане представив на суд журі та публіки Салону наступного року. Ця яскрава радісна робота, на превеликий подив, викликала стільки негативу й агресії, що митець був майже розчавлений. Від неминучої депресії його врятував Д. Тіссо, який запросив Е. Мане відвідати Венецію. Восени 1875 р. родини Мане та Тіссо вирушили до славнозвісного міста. Враження імпресіоніста втілились у новій картині — "Великий канал у Венеції"  (1875).

   Після відпочинку художник звернувся до портретного жанру, якому відтоді присвячував майже весь час, малюючи портрети друзів та знайомих. Найвідоміші роботи того періоду: "Нана" (1877), "У татуся Латюїля" (1879), "Портрет Джорджа Мура" (1879), "Автопортрет із палітрою" (1879), "Портрет Антонена Пруста" (1880), "Портрет Анрі Рошфора" (близько 1881), "Портрет дами в хутряній накидці" (1881), "Весна" (1881), "В оранжереї" (1879) та багато інших.
   На початку 1880-х рр. митець усе частіше хворів, особливо сильно його турбували біль у спині та нозі. Діагноз, який йому поставили лікарі, звучав як вирок. У Е. Мане знайшли серйозну хворобу, яка починалася з ураження головного мозку та призводила до порушення координації рухів і на той час вважалася невиліковною. Митець дуже страждав, але не переставав писати.
   У 1881 р. він почав працювати над картиною "Бар у Фолі-Бержер". У травні 1882 р. вона була експонована на тогорічному Салоні та привернула загальну увагу, отримавши схвальні відгуки; із появою цього полотна про Е. Мане заговорили як про серйозного майстра та професіонала високого рівня.
   Робота над картиною забрала в художника багато сил, він уже не міг підніматися сходами, відвідувати друзів, гуляти парком. Він практично жив у своїй майстерні і, попри сильний біль, продовжував творити, запевняючи себе, що його самопочуття прекрасне. А втім малювати масштабні полотна йому було вже несила, тому Е. Мане створював невеликі за розміром натюрморти, найкращим із яких вважають "Гвоздику та клематіс у кришталевій вазі" (1882). Слід зауважити, що Е. Мане взагалі дуже любив квіти: вони присутні у безлічі його картин ("Півонії на мармуровій столешниці", "Ваза с півоніями" тощо). Знаючи про таке захоплення митця, друзі часто надсилали йому розкішні букети.
  Через хворобу значно погіршився й емоційно-психічний стан митця, він став дуже дратівливим, злим, та майже весь час був прикутий до ліжка. У березні 1883 р. у Е. Мане почалася гангрена лівої ноги. Через місяць його було прооперовано, і хоча операція пройшла вдало, організм художника не витримав і наприкінці квітня 1883 р., якраз напередодні відкриття чергового Салону, він помер. Не дивлячись на те, що хвороба була невиліковною, смерть 51-річного Е. Мане, беззаперечно, була передчасною. Це була втрата світового масштабу, оскільки йшлося не тільки про непересічну та яскраву особистість, а насамперед про видатного й талановитого майстра живописного мистецтва другої половини XIX століття.
   Протягам усього життя Е. Мане був вірний власній програмі "бути сучасником та зображувати те, що бачиш перед собою". Творчість Едуарда Мане істотно вплинула на становлення сучасного мистецтва та поклала початок розвитку нової художньої течії, що увійшла до історії мистецтва під назвою імпресіонізм.

Джерело:  Митець - реформатор // Календар знаменних і пам'ятних дат / Державна наукова установа "Книжкова палата України імені Івана Федорова". — 2017.  —  № 1. — С. 50 - 58.