Відділ наукової інформації та бібліографії: Мистецтво у середньовічному Любечі

Любеч належить, ймовірно, до числа найповніше розкопаних на сьогодні середньовічних центрів Давньої Русі, адже його дослідження триває вже понад століття1. У фаховій літературі найбільш докладно висвітлений доробок місцевої склоробної майстерні, котра діяла протягом 1130-х рр., а також ювелірної майстерні першої чверті ХІІІ ст.. Йшлося також про інші витвори художнього ремесла, загалом не дуже чисельні. Але навіть вже відомі знахідки дозволяють зробити певні спостереження та висновки, бо мова йтиме про конкретний матеріал.
В Любечі знайдені лише три кам’яні іконки, неоднакові за стилем та манерою різьблення. Т. В. Ніколаєва вважала, що саме це невеличке князівське місто могло бути й місцем їх виготовлення. Припускати таке, звичайно, можливо. Проте, знахідки дещо несподівано виявляють певні прикмети, що не дозволяють прийняти попередні висновки без жодних застережень.

Одначе, таки не доводиться сумніватися щодо виконання цих творів у ХІІІ ст., а також їх історичного зв’язку дійсно з Любечем. В кожному разі, коли виникає питання про походження тих чи інших зразків дрібної кам’яної пластики, належить розуміти, що саме по собі місце виготовлення не має вирішального значення, бо важливішою виявляється приналежність до певної художньої традиції. Найбільш цікавою видається іконка із сірого з темними прожилками жировику, розміром 5,5 × 5,0 см (разом з оправою – 8,0 ×8,7 см), із заокругленим верхом, прикрашена залізною оправою із загнутими на чільну сторону зубцями, подекуди перетвореними на декоративний елемент. На кам’яній поверхні в невисокому плискуватому рельєфі вирізьблено образ Богородиці Одигітрії. Виконання досить ретельне, особливо обличчя – з подвійною окантовкою очей, розплющеним у нижній частині носом та виразно означеними мімічними зморшками. Проте, не виключено, що ніс набув таких незвичайних ознак через потертість рельєфа, котра майже знищила риси обличчя малого Христа. На голові Богородиці поверх чіпця мафорій, зібраний у м’які складки у вигляді подвійних ліній, накреслених у різних напрямках, з чотирикінцевими хрестами на чолі та плечах. Рельєфні німби – з подвійною окантовкою, а також імітацією низання перлами завдяки звичайним поперечним насічкам. Поруч із зображенням накреслена монограма Богородиці і Христа. Залізна оправа навряд чи є первісною.
   Напевно, можна було б обмежитися вказівкою на іконографічний образ Богородиці Одигітрії, вшанування якого в Київській Русі започатковано з 1046 р. завдяки царгородському твору, привезеному з Візантії дружиною князя Всеволода Ярославича, батька Володимира Мономаха. Одначе за дрібнішими деталями – це радше є відтворення ікони Богородиці Любецької, знаної лише за пізнішими копіями, одну з яких у 1653 р. перенесено до київського Софіївського собору, де вона перебувала до 1701 р. На деревориті 1697 р., а також на іконі, написаній І. Щирським в 1698 р., враховано як типологічну ознаку образа наявні прикраси: корони західного типу й намисто. Характерно, що навіть на означених копіях можна зауважити характерний малюнок зморшок мафорію ("драбинкою"), наявний вже в описуваному кам’яному різьбленні ХІІІ ст. З того залишається гадати, чи любецька кам’яна іконка є не лише місцевим пластичним твором, а й найдавнішим відтворенням чудотворного образу, відомого за переказами від ХІ ст., чи, навпаки, не слід надавати вирішального значення таким, на перший погляд не вартим уваги, подробицям.
    В цілому ж явно не слід відкидати саму можливість бачити в рельєфному відтворенні давню любецьку реліквію, подібно до київських.
Ремісника, котрий виконав кам’яну іконку Богородиці Любецької, важко залучити до кола найбільш елітарних різьбярів, так само, як і до числа провінційних ремісників-самоуків, наближених до народного мистецтва з його виразною фольклоризацією образу. Непогано виконаний малюнок і чітко означені стилізовані прикмети свідчать на користь приналежності твору майстрові певного мистецького напрямку. Інша мова, що за рівнем майстерності цей різьбяр поступався тим, котрі впродовж перших десятиліть ХІІІ ст. репрезентували на київському ґрунті кращі досягнення царгородського пластичного мистецтва12. Постать Богородиці з малим Христом на лівій руці розташована на площині так, що композиційно не дотримано цілковитої симетрії. Не зовсім досконало ремісник розуміє анатомічні форми, що особливо помітно на прикладі фігури Христа, зовсім не дитячої за пропорціями і типом обличчя. Спрощеними виявляються зображення рук, особливо правиці у Богородиці, простертої до Христа. Структура складок одягу якнайкраще доводить декоративний характер рельєфу з його орнаментально-графічною системою. В такому разі можна цілком пояснити дещо несподіване узгодження плавності різьблення з тенденцією до широкого вживання штриховки. Не виключено, що ремісник засобами пластичного мистецтва безпосередньо відтворював малярський взірець, використовуючи ті мистецькі засоби, котрі здавалися йому більш доцільними.
     З огляду на іконографію, стиль та технічні прикмети кам’яну іконку Богородиці Любецької слід датувати другою чвертю ХІІІ ст. З одного боку, тут враховано все, що стає наявним в київському різьбленні першої третини цього століття, з іншого – відсутні будь-які риси, котрі визначають новий стиль перелому ХІІІ–ХІV ст., надиханий палеологівськими взірцями. Це, одначе, характерне вже не для київської, а радше для новгородської дрібної кам’яної пластики, сплутати які практично неможливо13. Припускати виконання упродовж другої половини ХІІІ ст. також не випадає, бо на цей час адаптацію стильових ознак ще не було доведено до етапу, котрий свідчив би про відчуження від спадщини попередньої доби. Себто, іконку виготовлено вирогідніше за все незадовго до 1239 р.
     До докладного аналізу розглянутого твору спонукає не лише його джерелознавча вартість, але й певна обставина: можливо тим самим ремісником виконаний і інший твір, знайдений також в замковій частині Любеча. Це – кругла за формою, діаметром 2,5 см, шиферна іконка з півфігурою святого, ім’я якого вбачають в кириличному написі на зворотному боці виробу: Яковъ14 (Рис. 1.3). Постать задрапірована гіматієм, дрібні зморшки якого відтворені завдяки густо накладеним тонким лініям, що ніби лише штрихують площину, а не виявляють особливості чоловічої постаті. Важко сказати, чи насправді ремісник прагнув зобразити апостола лисим і поголеним, але з вусами, чи то так сталося внаслідок помітного спрощення й занадто дрібненького розміру рельєфу. Одначе зображення в цілому не тільки виказує всі ознаки примітиву, а й навіть містить риси шаржу, завдяки круглій голові, надмірно великій благословляючій правиці, надто схематично відтвореному кодексу, захованому поза вкритою краєм одягу лівою рукою. Обличчя з широко відкритими очима оточене німбом, окресленим подвійною лінією. Обрамлення має вигляд широкої рельєфної смуги. За ним дещо несподівано виявляються вже знайомі за попереднім твором технічні засоби, як-от: подвійна окантовка очей та схожа системою штриховка одягу. Звичайно, цих елементів не досить, аби завдяки їм обґрунтувати твердження про доробок одного різьбяра, але навіть забагато, щоб відкинути вірогідність такого припущення.
    Ймовірно, зображено саме апостола Якова. Але якого, бо з цим ім’ям відомі: Яків Алфеїв (апостол з 12-ти, брат євангеліста Матвія); брат Господень по плоті (апостол від 70-ти, перший єпископ Єрусалимський); Заведеїв (апостол з 12-ти, брат Іоана Богослова)?
   За іконографічними ознаками перший та останній майже не різняться типологічно – з невеличкою бородою, тоді як другого зображували з довгою. Коли зважити на те, що лише послання Якова – “брата” Ісуса Христа входить до складу книг Нового Завіту, то саме його були підстави репрезентувати не з сувоєм, а з кодексом в руці, подібно до євангелістів. Іконографічний образ апостола, на жаль, не настільки яскраво окреслений у візантійській мистецькій традиції, щоб на її основі було можливим робити остаточні висновки. Проте, здебільшого його зображували з довгою бородою і не лисим16. Отже, таким чином неможливо пояснити подібну до любецької таку своєрідну уніфікацію, властиву також різьбленій іконці ще меншого діаметру (1,5 см), знайденій у літописному Білозерську17. Щодо мистецького кола, то до нього, зокрема, входить і загалом схожий за стилем кістяний образок євангеліста Матвія, з вітебських знахідок, дещо більш поміркований щодо наголошеного схематизму.
     Останній зразок любецького, за місцем знахідки, кам’яного різьблення, про які тут йдеться – це невеличкий за розміром (3,0 × 1,5 см) фрагмент, що становить частину півфігури архангела Гавриїла. (Рис.1.2). Т.В. Ніколаєва зазначила, що подібна манера виконання їй невідома. Особливості ж полягають в тому, що застосований високий плоский рельєф зі “скобчатою” розробкою одягу та глибокими ровчастими лініями, а крила архангела – з дрібненьким пір’ям, та й сама річ занадто мала. Обрамлення високе, зі скосом до середини іконки. Якраз ця деталь певною мірою дозволяє зрозуміти зазначені особливості, адже вона нагадує оформлення візантійсько-київських стеатитових іконок групи “1200 р.”21 Не викликає жодного сумніву використання тут царгородського взірця, хоча менш пройнятого традиціями неокласицизму, ніж відома платівка зі слонової кістки в Ермітажі22. Архангел Гавриїл зображений лоратним за типом, але різьбяр не зумів належно зрозуміти особливості лору, і тому цю частину вбрання, як правило прикрашену перлами та камінням, перетворив на звичайну бинду, орнаментовану як і решта одягу. Слід зазначити, що зображення лоратних архангелів не так часто трапляється й серед візантійських стеатитових ікон23. Зате вони у другій чверті ХІІІ ст. набувають популярності у скульптурному оздобленні собору в Юр’єві-Польському.
    Кам’яна платівка з Любеча з огляду на позу архангела мала входити до складу деісусної композиції, досить мініатюрної, утвореної з п’яти чи семи півфігур, себто, відповідно до зображення, котре прикрашає обрамлення ікони Богородиці Боголюбської25. У Візантії різьблені рельєфи зі слонової кістки, до яких належить також багатофігурний Деісус, навіть прикрашали вівтарний темплон26. Чи не був відтворенням чогось подібного комплект кам’яних іконок, частиною якого є зображення архангела? Бо ж воно мусило мати певне функціональне призначення. Якою б спрощеною щодо свого уявного елітарного взірця вона б не здавалася, важливіше інше: у Любечі на початку ХІІІ ст. були приступні до використання візантійської моделі. Щоправда, також не виключене тут посередництво Києва, де на той час зосередилося певне коло візантійських митців та ремісників.
     Художнє життя давнього Любеча, здавалося б, припинилося, не полишивши по собі будь-яких слідів. Не збереглося від того часу жодної церкви, ікони, церковного начиння. Проте й невеличкі витвори можуть свідчити про високі мистецькі явища.
Сторінки історії середньовічної культури, отже, починають поступово відкриватися. Зокрема, це стосується ювелірного мистецтва. Однією з найяскравіших виявилася знахідка на Замку в 1960 р. двадцяти п’яти нашивних срібних з позолотою бляшок. Вони виявилися кількох варіантів. Сім з них – круглої форми з перегородчастою емаллю, із зображенням дерева життя; сім інших – трикутної форми, прикрашені скляними вставками, стільки ж бітрикутних, а чотири останніх мають форму багатопелюсткової розетки. Все це, як з’ясувалося, – елементи оздоблення вінця, що був передньою частиною святкового жіночого головного убору, що й засвідчила його реконструкція.
    Згадане очілля знайдене разом з іншими витворами ювелірного мистецтва, до складу яких належала золота плетена намистина, срібний пластинчастий браслет з черню, а також інші срібні браслети: ажурний, кілька пластинчастих, литий й витий, плетений перстень, тринамистинне скроневе кільце, кришталева сферична намистина28. Нині з’ясовано, що насправді до скарбу 1960 р. долучені речі, що походять з іншого скарбу або культурного шару29. Серед знахідок чи не найбільш прикметні – браслети. Один із них – з черню, прикрашений рослинним орнаментом, з мотивом пагонів лози30. Інший браслет з вигравіруваними у профіль зображеннями птахів31. Литий браслет – з лев’ячими масками на кінцях32. Проте, з числа знайдених у Любечі, як вже згадано, чи не найбільш цікавим залишається двостулчастий браслет з черню, прикрашений кіотцями з гравірованими зображенням стилізованих птахів, з розкопок 1907 р.33 (Рис. 2.2–4). Не виключено, що рослинна та зооморфна орнаментика ювелірних виробів запозичена з книжкових прикрас, бо тут досить багато спільного з декором слов’яно-руських ілюмінованих рукописів, особливо початку ХІІ ст.
    Поки що мистецтво давнього Любеча репрезентують головним чином окремі артефакти першої половини ХІІІ ст., часом надто цікаві, а то й зовсім загадкові. Безперечно, що ними не обмежується виробництво ремісників, продукція яких мала передусім задовольняти повсякденні потреби мешканців. Зокрема це стосується полив’яного посуду, а також виробів з кістки. Доля Любеча впродовж пізніших часів поки що окреслена в найзагальніших рисах37. Важко сказати, чи залишив цей період якісь сліди в царині історії культури. Що стосується ХІІ–ХІІІ ст., то їх спадщина на любецькому ґрунті відома, хоча б і в обмеженому обсязі.Нині ще не час для широких узагальнень щодо розвитку мистецтва в умовах середньовічного Любеча. Потрібне подальше накопичення матеріалу, його осмислення. Поки що лише ювелірні витвори ґрунтовно досліджені, і тому вже посіли належне місце в історії давньоруського золотарства передмонгольської доби.

ДЖЕРЕЛО: Пуцко В. Мистецтво у середньовічному Любечі / В. Пуцко // Скарбниця української культури : зб. наук. пр. – Чернігів, 2006. – Вип. 7. – С. 160-166. – Бібліогр.: 37 назв. – РЕЖИМ ДОСТУПУ

2822 я був 1 я хочу сюди 2 Історико-археологічний комплекс «Древній Любеч»

Read more at: https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/78572_drevniy-lyubech.htm

Історико-археологічний комплекс «Древній Любеч» – РЕЖИМ ДОСТУПУ

ЛЮБЕЧ - ФОТО

Антоній часто вступав у суперечки з князем київським Ізяславом, тому змушений був переїхати до Чернігова. Так, в Болдиних горах з`явилися Антонієві печери . Свої останні роки життя Антоній провів у Любечі. Оселився він за своїм звичаєм в печері, заснувавши останній у своєму житті монастир, який спочатку назвав ім`ям Божої Матері. Сталося це в 11 столітті. Монастир складається з двох печер - ближнього і далекого. Дальня печера збереглася дуже добре і, перебуваючи в ній, можна представити як жив святий Антоній. Ближня знаходиться практично в центрі селища біля кам`яниці Полуботка . Приблизно в рівній віддаленості від обох печер знаходиться джерело джерельної води. Зараз його оформили у вигляді колодязя. Кажуть, колись Київ, Чернігів та Любеч були пов`язані підземними печерами святого Антонія, але з часом ходи були засипані. Про цю та багатьох інших легендах ви можете дізнатися під час екскурсій, які проводять працівники комплексу « Древній Любеч ».

Read more at: https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/78607_antonievy-peschery-lyubech.htm

Селище Любеч приваблює туристів безліччю історичних та природних пам`яток. Найдавніший з них - печери святого Антонія. Засновник Києво-Печерського монастиря народився і виріс в Чернігівській області. З Любеча він почав свою мандрівку. Дійшов до Палестини, де прийняв постриг, повернувся на батьківщину, заснував печерний монастир у Києві і якийсь час був його ігуменом. Антоній часто вступав у суперечки з князем київським Ізяславом, тому змушений був переїхати до Чернігова. Так, в Болдиних горах з`явилися Антонієві печери . Свої останні роки життя Антоній провів у Любечі. Оселився він за своїм звичаєм в печері, заснувавши останній у своєму житті монастир, який спочатку назвав ім`ям Божої Матері. Сталося це в 11 столітті. Монастир складається з двох печер - ближньої і дальньої. Дальня печера збереглася дуже добре і, перебуваючи в ній, можна представити як жив святий Антоній. Ближня знаходиться практично в центрі селища біля кам`яниці Полуботка. Кажуть, колись Київ, Чернігів та Любеч були пов`язані підземними печерами святого Антонія, але з часом ходи були засипані. Про цю та багатьох інших легендах ви можете дізнатися під час екскурсій, які проводять працівники комплексу «Древній Любеч».

Кам'яниця гетьмана Полуботка.

     Біля кам'яниці Полуботка недавно місцеві жителі облаштували криницю, в якій, як вважається, знаходиться джерело святої води. Колись давно на цьому місці була криниця, збудована родиною Милорадовичів. Вважається, що саме з неї брали воду монахи Антоніївського монастиря.

Біля кам'яниці Полуботка недавно місцеві жителі облаштували криницю, в якій, як вважається, знаходиться джерело святої води. Колись давно на цьому місці була криниця, збудована родиною Милорадовичів. Вважається, що саме з неї брали воду монахи Антоніївського монастиря.

Read more at: https://ua.igotoworld.com/ua/article/419_tur-vyhodnogo-dnja-lyubech.htm

    Всі головні визначні пам'ятки Любеча об'єднані в Історико-археологічний комплекс «Древній Любеч». Він був заснований групою ентузіастів у 2008 році, щоб зберегти для майбутніх поколінь безцінне надбання міста.

Обов'язково підніміться на Замкову гору. Ні князівського палацу, ні веж, ні старовинних церков ви тут не побачите, на жаль, вони не збереглися. Але панорамний вид на Дніпро і сам Любеч вражає. Крім цього, на горі встановлено пам'ятник на честь першого зібрання давньоруських князів у 1097 році і пам'ятний знак на честь 1100-річчя міста. Місто межує з Білоруссю, тому з гори можна побачити вже іншу державу.

Read more at: https://ua.igotoworld.com/ua/article/419_tur-vyhodnogo-dnja-lyubech.htm

    Обов'язково підніміться на Замкову гору. Ні князівського палацу, ні веж, ні старовинних церков ви тут не побачите, на жаль, вони не збереглися. Але панорамний вид на Дніпро і сам Любеч вражає. Крім цього, на горі встановлено пам'ятник на честь першого зібрання давньоруських князів у 1097 році і пам'ятний знак на честь 1100-річчя міста. Місто межує з Білоруссю, тому з гори можна побачити вже іншу державу.

    Є тут і «нові старожитності» Любечанських земель, це розташований на центральній площі Спасо-Преображенський собор, побудований на початку 19 століття. Цей кам'яний одноголовий храм був зведений у ті часи любецьким поміщиком Милорадовичем у якості сімейної усипальниці. До початку 20 століття у містечку було 8 церков, але всі вони були зруйновані за радянської влади. Залишився тільки Спасо-Преображенський собор, який досі є діючим.