19 липня 2022 р. – 170 років від дня народження Володимира Павловича Науменка (1852–1919), українського літературознавця, мовознавця, етнографа, журналіста, громадсько-політичного діяча, педагога

   Володимир Науменко – український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст, міністр освіти та мистецтв в Уряді Павла Скоропадського.
   Народився Володимир Науменко у м. Новгород-Сіверському в учительській родині. Мав козацьке коріння. Один дід Науменка служив у лубенському повітовому суді, другий був учителем. Батько теж був педагогом, директором гімназії, товаришував із Михайлом Максимовичем. У 1856 р. сім’я оселилася в Києві. У 1869 р. Володимир закінчив 2-гу Київську гімназію. У гімназії заприятелював із одним з активних у майбутньому діячів Старої Громади, етнографом і фольклористом Олександром Русовим, який став другом на все життя. Далі навчався в Київському університеті на історико-філоло-гічному факультеті (1869-1873).  Закінчивши навчання, В. Науменко присвятив себе освітянській справі. Педагогічну діяльність він розпочав у стінах рідної Другої київської гімназії, де пропрацював 30 років. Одночасно Володимир Павлович викладав словесність у Фундуклеївській жіночій гімназії, Володимирському кадетському корпусі, Колегії Павла Галагана, читав лекції на літніх учительських курсах. Викладаючи словесність, педагог використовував матеріали з української літератури: південно-руські історичні пісні, козацькі думи, знайомив із творчістю Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, акцентував увагу на великому інтересі Миколи Гоголя до історії України. Просвітитель за покликанням, він виходив далеко за межі фахового професіоналізму. У спектрі його уподобань – історія й література, мовознавство й етнографія, фольклор і народознавство, збереження старожитностей та організація архівної справи.
  У 80-ті роки Володимир Науменко на прохання студентського гуртка Університету св. Володимира таємно читав курс української граматики, а також працював над створенням підручника з української мови.

 

    У 1893 р. Володимир Науменко став головним редактором “Киевской старины” (1882-1906 рр.). Відтоді розпочався новий період в історії цього громадівського часопису, так званий “період Науменка”, що позначився суттєвими змінами в загальному напрямі та змісті публікацій. Якщо у 80-ті роки він мав суто науковий, аполітичний характер, то з другої половини 90-х набув рис українофільського видання, на сторінках якого розгорнулася боротьба за українське слово та вільний розвиток національної літератури. Саме за часів Володимира Науменка на сторінках “Киевской старины” однією з провідних стала педагогічно-просвітницька тема: регулярно друкувалися матеріали про становище вчителів, національні школи, про необхідність навчання дітей рідною мовою, про створення підручників рідною мовою. У 1897 р. В. Науменко очолив відроджене Київське Товариство Грамотності. Він запропонував створити комісію для написання та видання нових навчальних посібників спеціально для народних шкіл України. Після заборони Товариства його матеріали стали вагомою часткою колекції Педагогічного музею, що був відкритий у 1912 р. в м. Києві.

    В. Науменко неодноразово порушував питання щодо створення україномовної гімназії, де можна було б створити умови для формування в учнів національної самосвідомості. Мрія здійснилась у 1905 р., коли на його власні кошти була відкрита приватна гімназія, яку він очолював протягом 9-ти років. Саме тоді найповніше розкрилися педагогічний хист та організаторські здібності В. Науменка. Гімназія працювала за інноваційним принципом: тут додатково вивчали англійську мову, було збільшено кількість годин на фізичне виховання учнів, поглиблено вивчали природничі науки. Гімназія невдовзі стала однією з кращих у Києві, а з 1912 р. перетворилася на базову при Товаристві сприяння середній освіті. Учнями Володимира Павловича, зокрема, були: майбутній науковець, перший директор Української всенародної бібліотеки Гнат Житецький та поет Максим Рильський. За свою 40-річну педагогічну працю Володимир Науменко був відзначений такими нагородами: орденами Св. Володимира (IV ст.), Св. Анни (II, IVст.), Св. Станіслава (II, III ст.), медалями Олександра ІІІ та Олександра Невського. Він також мав звання Заслуженого вчителя і 
державні ранги – спочатку колезького, а потім і дійсного статського радника.
   Його дружиною була Віра Шульгіна, сестра історика Якова Шульгіна (один із синів Якова Шульгіна, Олександр, був членом Центральної Ради, інший, Володимир, загинув у бою під Крутами). Володимир Науменко та Віра прожили разом 45 років, виховавши двох синів Сергія та
Павла. Доля їх після вбивства Науменка лишається невідомою.
   Був активним діячем київської "Просвіти". За підтримки громади (не в останню чергу – мецената Симиренка) у 1902 р. придбав на своє ім'я ділянку землі, де була могила Тараса Шевченка.
   Саме Науменко першим почав збирати матеріали для "Словника української мови. Він же вибив у Петербурзі дозвіл на видання книги. Борис Грінченко, якого вважають єдиним автором
словника, лише закінчив розпочату Науменком роботу.
   Був одним із фундаторів Українського Наукового Товариства, у 1914-1917 рр. очолював його. Передав у дарунок власну бібліотеку – кілька тисяч раритетів. 

   А в березні 1917 педагог поринає вже в державні справи. 17 березня 1917 р. в Києві утворилася Центральна Рада. До повернення М. Грушевського із заслання функції голови виконував В. Науменко, який був обраний його заступником. Однак суто політична діяльність не приваблювала Володимира Павловича. Наприкінці літа його призначають на посаду голови Київського навчального округу. У цей час він готує до видання монографію "Загальні принципи 
українського правопису" та публікує у газеті "Киевская мысль".
    У листопаді 1918 р. в період гетьманату Скоропадського Володимиру Павловичу запропонували посаду міністра освіти й мистецтв в уряді C. Гербеля. Лише місяць перебував В. Науменко на посаді міністра, але встиг зробити чимало. Так, він не підтримав вимогу військових щодо залучення учнів шкіл у військові дружини, домігся від головнокомандуючого видання наказу про заборону вступати учням у бой-скаути, брав найактивнішу участь у фундації Української Академії наук, затвердивши кандидатури видатних науковців В. Вернадського президентом, А. Кримського секретарем установи. Після падіння гетьманського уряду Володимир Павлович залишився в Києві й продовжував наукову діяльність у історико-філологічному відділені Академії наук, зокрема працював над матеріалами з історії української
літератури.
   Науменка заарештували напередодні 67-річчя. На допиті на запитання про ставлення до радянської влади він чесно відповів: "До радянської влади ставлюсь негативно". Вирок: "Применить высшую меру наказания и поставить в известность т. Раковского", – особисто
підписав голова Всеукраїнської ЧК і Київської губЧК Мартін Лацис.
    Дізнавшись про арешт Науменка, Володимир Вернадський та Агатангел Кримський написали лист на його захист. Але пізно: напередодні увечері комендант ВУЧК Терехов виконав вирок. Наступного дня тіло Науменка потайки закопали на Лук’янівському кладовищі. 

За матеріалами.  – Режим доступу  

 

Література:

Науменко. В. Як не треба викладати історію української культури / В. Науменко. – Київ: Друк. акц. тов. "Петро Барський", 1918. – 16 с. – Режим доступу

***

Пайкова Є. В. Володимир Науменко (1852-1919) / Є. В Пайкова // Український історичний журнал. – 998. – № 6. – С. 90-102.

Скоропад І. В. Використання підручників В.П.Науменка як педагогічний чинник у процесі соціалізації особистості (к. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Соціалізація особистості : збірник наукових праць / за заг. ред. А. Й. Капської. – Т. ХУІІІ. – Київ: Логос, 2002. – С.62–69.

Скоропад І.В. Про значення рідної мови в навчанні (зі спадщини В.П.Науменка)  / І. В. Скоропад // Педагогіка і психологія. – 2001. – № 3–4. – С. 220–227.