середа, 26 листопада 2014 р.

Іллєнко Юрій Герасимович



Я завжди вважав себе людиною, запрогра-
мованою на боротьбу, мені здається, в тому
і полягає зміст життя. У сутичках. З них і
силу черпаєш, і поразку сприймаєш як передумову поступу.

                                                            (Ю. Іллєнко)
   Талановитий український кінорежисер, кінооператор, сценарист, актор, продюсер, автор неперевершених кінострічок "Криниця для спраглих", "Білий птах з чорною ознакою", "Лебедине озеро. Зона", "Молитва за гетьмана Мазепу", народний артист України (1987), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1992), Державної премії імені Олександра Довженка за внесок у кіно (2005), академік Академії мистецтв України, єдиний з України академік Європейської кіноакадемії, кінопедагог — Юрій Іллєнко був одним із творців нового напряму в кінематографі — "українського поетичного кіно".


   До школи поетичного кіно належали митці з виразним індивідуальним почерком, прагненням не лише відтворювати, а й створювати, витворювати дійсність мистецтва. Їхня діяльність радикально змінила тогочасну ситуа­цію в кінематографі, вивела його з задушливої атмосфери естетичної обме­женості на простори світу, створивши яскравий національний феномен. Поетичне кіно стало знаковим; воно репрезентувало Україну в кінопросторі не лише для іноземців, а й для українців.
   Народився Юрій Іллєнко в м. Черкасах, про що згодом писав: "Черка­си — моя батьківщина. Я там народився над Дніпром по вулиці Калініна, будинок 62, в хаті свого діда по матері Тараса Івановича Колісника".
   Батько — Герасим Савелійович — працював інженером на заводі у Дніпропетровську. Під час війни, у 1941 p., хлопчик разом із мамою та бра­тами опинився в самому серці Сибіру — селі Філіповці Ординського райо­ну, на Обі. За словами Юрія Герасимовича, саме в цей період, у шестиліт­ньому віці, він "втратив мову".
   Пізніше родина Іллєнків жила на робітничій околиці Москви, куди бать­ко завербувався на найшкідливіше виробництво скловати "Ізопліт", аби мати можливість поставити дітей на ноги, дати їм пристойну освіту.
   Повоєнний час був особливо важким, однак батьки знаходили можли­вість, аби прищепити дітям любов до краси, до навколишнього світу. Мама — Марія Тарасівна — була справжньою майстринею художньої вишивки. Бать­ко захоплювався фотографією — навіть у бараці він знайшов місцину, де обладнав фотолабораторію.
   Юрій мріяв стати архітектором (у 1950-ті роки професія була престиж­ною, бо країну відбудовували після війни), однак вступити на архітектурний факультет юнакові не вдалося (не пройшов за конкурсом). Але його інтерес до архітектури не зник, а вже у зрілому віці втілився в справжньому "диві світу" — в будинку в с. Прохорівка на Черкащині, який Іллєнко особисто спроектував, створивши своєрідне продовження автохтонної сільської хати.
    У 19 років Юрій вступив до Всесоюзного державного інституту кіне­матографії (ВДІК), на операторський факультет, у майстерню Б. Волчека. Це був особливий період у радянському кінематографі — пора так званого "розкріпачення", творчого самовияву, піднесення людини на п’єдестал, її ідеалізації (у 1956 р. було розвінчано культ особи Сталіна, почалась відли­га). Ю. Іллєнко був серед тих, хто плекав сміливі творчі задуми, був гото­вий творити нове кіно, тож ще студентом розпочав творчі пошуки.
   Його курсова робота з документального кіно "Ранок міста, яке люблю" (1958) здобула Золоту медаль Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Відні, а дипломна робота "Прощавайте, голуби" (1960) отримала найвищі нагороди на міжнародних кінофестивалях у Празі й Локарно.
   У 1962 р. Юрій Іллєнко знявся у фільмі "Вулиця Ньютона, дім № 1", де зіграв молодого й талановитого фізика. Цій ролі він віддав багато влас­них почуттів та переконань, наділив героя рисами власної особистості.
   Завдяки творчим експериментам у фільмі "Десь є син" (1962) Іллєнко - оператор набув іміджу професіонала, його роботою зацікавилися видатні режисери. З Київської кіностудії надійшла телеграма від Сергія Параджа­нова, який запросив Юрія працювати над фільмом "Тіні забутих предків", приуроченим до 100-літнього ювілею М. Коцюбинського.
   Повість Юрій Іллєнко прочитав уже безпосередньо перед зйомками і відразу ж зрозумів: "Цей текст дасть мені у володіння всесвіт. Я вже любив майбутнє кіно "Тіні забутих предків" до нестями". Він зізнавався, що саме з цієї стрічки почалося його повернення до України: "Там була безодня глибини, краси й мови. І коли я під час роботи над фільмом занурився в гуцульський мовний мелос, спрацювала генетична пам’ять. Саме тому він мені і дався легко. А спілкування з такими велетами духу, як Іван Миколайчук, призвело до мого роз’яничарювання. Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці".
   Ця кінострічка стала для Юрія Іллєнка могутнім імпульсом до усвідом­лення себе українським митцем, усвідомлення своєї національної ідентич­ності, повернення до української мови та культури, від якої волею долі він був відірваний у дитинстві: "Я повертав своє коріння через творчість. Ро­бив фільми, а вони робили мене".
   Під час роботи над стрічкою склалася чудова мистецька тріада — ре­жисер С. Параджанов, оператор Ю. Іллєнко і художник Г. Якутович. Тала­новитими художниками були всі троє, тому й зуміли якнайповніше та якнайвиразніше розкрити в зорових образах зміст та ідею фільму, використо­вуючи композиційні, тональні, колористичні рішення та засоби тогочасної техніки.
   Кінострічка "Тіні забутих предків" (1964) стала справжньою сенсацією, бо відкривала світові Україну, заховану в надрах російської імперії під назвою "СРСР". Цей кіношедевр було відзначено багатьма нагородами на понад сотні міжнародних кінофестивалів, а операторська робота Іллєнка — всесвітньо визнана як новаторська та удостоєна нагороди "За колір, світло і спецефекти" на міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Плато (Аргентина).
    Повернення Ю. Іллєнка до національних коренів згодом знайшло своє втілення у фільмі "Криниця для спраглих" (1966, за сценарієм І. Драча). Це була смілива спроба створити "баладу буднів" та спрогнозувати майбутнє України й людства в цілому.
    Порівняно з фільмом "Тіні забутих предків", у якому буяла феєрія ко­льору та ефектного зображення, ця стрічка мала звужену творчу палітру — до чорного й білого кольорів. Однак краси у фільмі не стало менше — навпаки, вона трансформувалася в усі відтінки двох кольорів.
    Чорно-білим, контрастним зображенням у "Криниці для спраглих" сигналізувалась тривога з приводу моралі, людського егоїзму та байдужос­ті до минулого і власного коріння. Режисер сфокусував увагу на проблемі міграції молоді, яка, залишивши рідні оселі, забула про старих батьків. Українське село, що споконвіку було осередком краси, заносить піском, а Криниця, з якої люди століттями пили воду, замулюється.
    Прагнучи у своїх фільмах реконструювати пам’ять, Іллєнко показав, як головний герой "Криниці для спраглих" — дід Левко — намагався си­лою свого духу, своєї свідомості відновити свій рід, його єдність та безпе­рервність. Але ця єдність відновлюється лише через смерть.
    Стрічка отримала дипломи Міжнародних кінофестивалів у Мюнхені та Сан-Франциско. Але гармонія фільму "Криниця для спраглих" настільки налякала тогочасне партійне керівництво, що воно на чверть століття забо­ронило фільм до показу. Згідно з розпорядженням, стрічку не просто по­клали на "полицю", а знищили, і якби не одна копія картини, що дивом уці­ліла, та яку таємно передали режисеру, сучасний глядач навряд чи побачив би її. "Замість мене більшовики спалили мій фільм, чудово розуміючи, що в тому вогнищі вночі і без свідків за студійною лісопилкою згорю і я — автор. Більше до кіна той обвуглений труп Ю. Іллєнка не підпустять і на гарматний постріл".
    Нищівних ударів цензури зазнавав кожен наступний фільм Іллєнка. Однак він вперто продовжував творити кіно. Справжнім вибухом творчого експерименту — розширенням кінематографічної мови і блискучим зраз­ком поетичного кіно — стала стрічка "Вечір напередодні Івана Купала" (1968). Це звернення до романтизму, до яскравої національної визначеності. Давши свободу власній фантазії, Юрій Іллєнко перевів образи Гоголя в зоровий ряд, ніби заново створюючи їх, відштовхуючись від легенд і пере­казів першоджерела та звертаючись до міфологічного світу українців. За глибиною проникнення в матеріал, мислення за кадром і в кадрі — це було справжнє поетичне кіно.
    Однак використання символів, метафор, притч виходило за межі то­дішнього уявлення про кінематограф. У липні 1970 р. у журналі "Искусство кино" вийшла стаття М. Блеймана, у якій він виніс вирок поетичному кіно, доводячи його безперспективність, знецінюючи його. І хоча українським фільмам відверто не інкримінували націоналізму, було зрозуміло, що ра­дянським чиновникам від кіно найбільше не подобалась їхня яскрава націо­нальна самобутність.
    Юрія Іллєнка за стрічку "Вечір напередодні Івана Купала" звинувати­ли у формалізмі, а сам фільм заборонили на довгих 18 років, зняли з прока­ту, не допустили на фестиваль.
    Удар, завданий напряму поетичного кіно, став нищівним. Юрій Герасимович згадував: "Кульмінацією моїх смертей була фраза Щербицького на XXIV з’їзді партії: "З гордістю можу доповісти вам, товариші делегати з’їзду, що з так званим поетичним кіно в Україні покінчено!" .
    Це, безперечно, наклало свій відбиток на творчу кар’єру режисера. Партійне керівництво боялося непередбачуваного й талановитого митця, від якого можна було очікувати будь-яких несподіванок, тому майже на три роки його відлучили від кінозйомок. Проте Іллєнко не міг сидіти, склавши руки, його діяльна натура потребувала постійного пошуку та праці. Разом із Є. Хринюком він підготував сценарій до фільму "Маленька порція отру­ти" (за К. Паустовським), який мав знімати А. Войтецький. Але фільм забо­ронили.
    Іллєнко поїхав до Москви, щоб на Мосфільмі, на експериментальній студії Григорія Чухрая зняти фільм про Катерину Білокур "Очі землі". Але новопризначений "міністр кіно" України — Василь Большак — вимагав перевести постановку на студію імені Олександра Довженка і вже через місяць ліквідував проект на вимогу ЦК КПУ.
    Через деякий час з ідеєю зняти фільм "Білий птах з чорною ознакою" — про життя буковинської родини в 1940—1950-х роках, про юнака, який боровся в лавах УПА — до Юрія Іллєнка звернувся Іван Миколайчук. Уже в самій назві стрічки відчутний контраст білого й чорного, символ розколу та трагедії. Родину Дзвонарів, жорстоко розтерзану злиднями, війною, роз­братом, у фільмі показано в конкретний час української історії.
    Прагнення митців до яскравої художньої форми, багата фантазія та невгамовність у творчих пошуках породили фільм особливий, талановитий, сміливий, який вніс щось нове, цікаве й надзвичайно важливе у творчий досвід українського кінематографу. Уперше в історії кіно у фільмі голов­ним героєм було виведено образ вояка УТІА. Це стало причиною небувало­го скандалу в березні 1971 р. на показі фільму делегатам XXIV з’їзду Ком­партії України.
    Однак перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест (саме він дозволив показати фільм з’їздові) відправив "Білого птаха..." на Московський міжна­родний кінофестиваль. Стрічка тріумфально виборола Золотий приз завдя­ки півгодинній овації шести тисяч глядачів Кремлівського палацу з’їздів, де проходив захід; отримала Гран-прі "Золота Пектораль шаха Ірану" Теге­ранського МКФ; дипломи Сан-Францискського, Токійського, Сіднейсько­го, Мельбурнського та ін.
    Але усунення П. Шелеста з посади за націоналістичний ухил призвело до того, що фільм опинився в опалі на довгі роки — аж до кінця ери В. Щербицького.
    Навесні 1972 р. Іллєнко поїхав до Югославії на зйомки фільму "Всу­переч усьому" (1972). Юрій Герасимович неодноразово жартував, що живе, як чорногорці з його фільму, всупереч усьому — голоду, війні, зрадам, те­рору, хворобам, заборонам і байдужості.
    Стрічка, в якій митець у поетичній формі оспівав боротьбу південних слов’ян проти турецьких загарбників, отримала "Срібну арену" на фестивалі в Пулі та приз за кращу чоловічу роль, але в Україні її так і не допустили на екрани.
   А сценарій фільму "На поклони", у якому Ю. Іллєнко та І. Миколай­чук звернулися до актуального на той час серед кінематографістів світово­го кіно мотиву самоаналізу митця, почали нищити ще під час його проход­ження через різні інстанції. У процесі роботи першу назву фільму було змі­нено на "Мріяти і жити" (1974).
    Роботу над стрічкою зупиняли більше сорока разів. Проте здавати по­зицій Іллєнко не збирався. Режисер сподівався, що йому вдасться подолати спротив чиновників. Але часи змінилися, завданням новопризначеного ке­рівництва була боротьба з поетичним кіно, а отже, — з Миколайчуком та Іллєнком.
    У наступні роки Іллєнкові не дозволили реалізувати жодного проекту — ні п’єси про О. Довженка "Той, що чув лева", ні сценарію "Ненаситець" (про гетьмана Мазепу); заборонили екранізацію творів Т. Шевченка "Вели­кий льох" та "Варнак".
    Юрій Герасимович не припиняв знімати, але в часи застою за можли­вість працювати в кіно доводилось платити незалежним художнім мислен­ням, згортаючи крила своєї образності та символічності. Вихід із цієї си­туації він побачив у спробі перенести на екран українську класику — драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Кінострічку "Лісова пісня. Мавка" (1980) було удостоєно спеціального призу "За послідовні пошуки зобража­льних засобів кіно" на XIV Всесоюзному кінофестивалі у м. Вільнюсі.
    Ю. Іллєнку не дали зняти стрічки "Князь Ігор", "Володимир Красне Сонечко", "Ярослав Мудрий". З цієї серії глядач побачив лише фільм "Ле­генда про княгиню Ольгу" (1983), до якого Юрій Герасимович сам написав сценарій. Це був перший історичний фільм режисера, створений з дотри­манням канви літописних джерел, але поданий очима сучасника, віддале­ного від тих подій відстанню в тисячу років.
   Стрічка стала прикладом авторського бачення історії, у ній присутній бунт проти однозначного, офіційно затвердженого тлумачення історії. Це низка версій про княгиню Ольгу. Спочатку її життя та діяльність прагне зафіксувати Святослав, а потім — Володимир, який намагається дізнатися все про свою бабусю. У допитливості юнака проглядається допитливість самого режисера, який своїм фільмом спонукає до роздумів глядачів.
    Відображенням творчих пошуків Юрія Іллєнка став фільм, поставле­ний за оповіданнями Є. Гуцала "Солом’яні дзвони" (1988). Це — подорож "крізь час", яка відбувається шляхом занурення у спогади героя, — Яшки Чернеги, хлопчика з багатодітної сільської родини. Колористика фільму, тьмяне зображення переважної більшості кадрів, панування темних кольо­рів — це заперечення "світлухи" та "веселухи" імперського стилю. Замість велемовного опису злочинів окупаційного режиму автор апелює до образу: багатодітна родина, під наглядом ката, сідає за порожній різдвяний стіл імітувати святкову вечерю (малі й дорослі черпають ложками з порожньої миски).
   Якщо у "Вечорі напередодні Івана Купала" Іллєнко показав зло міфіч­не, уособлене в образі Басаврюка, то в "Солом’яних дзвонах" він досліджу­вав природу зла вже не диявольського, а людського, — зла, яке рухає лю­диною протягом усього її життя.
    На початку 1990-х рр., увібравши найновіші досягнення тогочасного кінематографу, Іллєнко повернувся до образів художньої мови у фільмі "Лебедине озеро. Зона" (1990), у якому дав оцінку країні, що існувала під знаком серпа і молота. Сюжет стрічки був навіяний розповідями С. Пара­джанова про його перебування у в’язниці.
   Фільм набув форми притчі про самопожертву в ім’я особистої свободи в країні тоталітарного режиму. Назву було використано для контрасту з реальністю, як і образ прекрасних птахів, які заблукали і, прийнявши по­двір’я в’язниці за озеро, приземлилися там. Таким же птахом, який за свою одержимість красою опинився у в’язниці, був і С. Параджанов.
   На Каннському фестивалі фільм отримав два призи: ФІПРЕССІ — від Міжнародної федерації кінопреси та "Ескор" — від незалежної молодої кінокритики. Однак в Україні стрічка "Лебедине озеро. Зона" у прокат так і не вийшла. З ексклюзивними правами щодо показу її придбала російська телекомпанія ОРТ і поклала на полицю.
    Після "Лебединого озера..." творча пауза Юрія Іллєнка тривала понад десять років. Однак він навіть не думав здаватися: написав сценарій "Агас­фер", монографію "Парадигма кіно" — перший в Україні підручник із кінорежисури; писав статті для українських видань; викладав на кінофакультеті Київського національного університету театру, кіно і телебачення                         ім. І. К. Карпенка-Карого; влаштовував виставки власних живописних і графічних тво­рів. Юрій Герасимович зізнавався: "...нічого, більш вражаючого, аніж кіноробота, немає. Я вже десять років у простої — і мені регулярно сняться сни, що я знімаю кіно. Я прокидаюсь щасливий, а потім з жахом усвідомлюю, що це просто сон".
   Можливість знімати кіно з’явилася тільки в 2000 р., коли було виділено кошти на фільм про гетьмана Мазепу. Іллєнко добре усвідомлював, що ця стрічка може стати для нього останньою. Тож вклав у неї все, до чого йшов майже все своє життя, щоночі бачачи уві сні епізоди, які прагнув втілити на екрані: "З мороку століть, з суцільного туману історії випливала на мене ріка мертвих — п’ятнадцять тисяч моїх пращурів. Переважно літні люди, жінки й діти, зарізані, як бидло, Петровим сатрапом Меншиковим в геть­манській столиці Мазепи Батурині, розіп’яті на плотах і пущені водою на острах Україні, щоб вона навіки забула й потайки думати про Незалежність. Ріка мертвих текла крізь мене щоночі, лишень я заплющував очі.Мертві мої пращури дивилися на мене мертвими очима мовчки. Всі п’ятнадцять тисяч. Мовчки. Щоночі. Я почав впізнавати багатьох з тих мерців. То були мої родичі з Черкас. Розстріляні в громадянську війну. Ті, що сконали в 33-му з голоду, ті, кого розстріляли в 37-му".
   Фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" шокував усіх, хто не звик бачи­ти кіно такої зображальної концентрації: яскраві фарби, розкішні бутафорії, що посилюють оригінальність містифікованих образів. Іллєнко виявив себе як неперевершений майстер сюрреалістичного напряму в кінематографії.
   Принципово важливою для режисера була назва стрічки. "Молитва..." — як протистояння Анафемі, яку (з веління царя Петра І) церква наклала на Івана Мазепу в 1709 р., і яку так і не було відмінено. "Я поставив собі за головну мету — спростувати Анафему фільмом. Одних моїх, навіть геніальних зусиль, замало. Я задумав залучити до моєї Молитви мільйони прочан-гля- дачів. Фільм-богомілля, фільм-паломництво по кінозалах цілого світу... Чому треба було спростувати Анафему? Анафему насправді було накинуто через Мазепу на всю Україну... На її безпорадну історію, на її велетенську баро­кову динамічну культуру... Лише мільйони окремих молитв, об’єднаних під час перегляду фільму в непереборну волю, знищать, розітруть на порох навіть згадку про Анафему" (із лекції "Місце пророка вакантне").
   Іллєнко прагнув створити дискусію навколо стрічки та постаті гетьма­на. На його думку, тоді, "коли почнуть ламатися списи в дискусіях про фільм, Мазепу, історію, Україну, — почне вимальовуватися обличчя істи­ни. Україна почне тяжкий процес самоусвідомлення".
   Фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" (2002) показаний "поза конкурен­цією" в офіційній програмі Берлінського МКФ, отримав приз "Золота Риб­ка" за кращий іноземний фільм на XXIX МКФ "Інське кінолято" в Польщі.
   Для показу в Росії "Молитву..." заборонив тодішній міністр культури РФ Михайло Швидкой. Утім, це стосувалося не лише Російської Федерації. В Україні стрічку зняли з кіноекранів, заборонили для показу на телеба­ченні, не випустили на відео. Не пустили фільм і за кордон, хоча було бага­то пропозицій, які перекривали видатки на нього в десятки разів.
   Цей фільм став сьомим фільмом Юрія Іллєнка, який заборонила влада, не рахуючи заборонених сценаріїв (з 42 написаних сценаріїв лише 7 стали фільмами). "Коли мені заборонили і другий фільм, а потім і третій, я зму­шений був повторити самокодування, бо вже і вдень, і вночі прагнув лише одного — вгамувати той пекучий біль в серці, чи в душі, не знаю де, десь усередині. Середина, серцевина, нутрощі стали суцільним стражданням, більше за все я хотів покінчити з життям".
   Заборона "Молитви... " стала поштовхом до рішучого кроку Іллєнка — він зробив заяву для преси: "Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи".
   Поза межами кінематографа Іллєнко виявив себе як блискучий, оригі­нальний літератор. На сторінках тритомника "Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру" він відверто розповів про своє життя, побудувавши роз­повідь на основі власної біографії, спогадів про зйомки стрічок, до ство­рення яких був причетний. Використав і традиційний для фантастів прийом подорожей у часі.
   "Ця книга дуже хвиляста, бурляста, навіть штормова, а деколи — пов­ний штиль, а деколи ти зовсім виключений... Треба мати в собі силу, щоби походити тими Іллєнковими лабіринтами", — наголошувала І. Фаріон — мовознавець та колега Ю. Іллєнка по партії "Свобода", одним із ідеологів і натхненників якої він був.
    Ірина Фаріон стала упорядником книги афоризмів Юрія Іллєнка "Кри­ниця для спраглих", що побачила світ вже після смерті Великого Майстра: "Він мислив бездонно, бачив невидиме, знав непізнане, відчував завтрашнє —  впаковував це у стисло-філігранні згортки слів, як у кадри, що застигали істинами та мистецтвом".
    Надзвичайно глибокі та напрочуд вдалі вислови та думки Юрія Іллєн­ка розкривають його філософський погляд на світ, його вільну та розкуту уяву, вгамувати, підкорити та принизити яку не вдалося нікому. "Який Гос­подь добрий до нас, що ми були його сучасниками, і живилися його енерге­тикою, чули його іскристий, усім тілом, сміх, споглядали, як він лютує і ріже словом" (І. Фаріон).
   Різкості і гайдамацької гарячковості Юрія Іллєнка багато хто побою­вався. Сам він часто повторював: "Розумію, що мені рай не світить. Я не дуже з цього переживаю, бо настільки призвичаївся до пекла в цьому світі, що щось нове мені вже не покажуть у тому провінційному пеклі апостола Петра".
   Юрій Герасимович відкидав неодноразові пропозиції працювати у Голлівуді, незважаючи на те, що за сорок вісім років роботи в кіно він рів­но половину залишався безробітним як кінематографіст. Іллєнко залишився вірним Україні до кінця, бо саме тут він пережив своє найвище художницьке вознесіння і свою Голгофу.
  У всіх своїх фільмах — чи на матеріалі сучасності ("Криниця для спраглих", "Лебедине озеро. Зона"), чи на матеріалі історії ("Білий птах з чорною ознакою", "Легенда про княгиню Ольгу", "Молитва за гетьмана Мазепу"), чи на міфологічному матеріалі ("Вечір на Івана Купала", "Лісова пісня. Мавка") Юрій Герасимович уперто і натхненно відроджував міф України. Показуючи рідну землю навіть у часи, коли вона була виснажена і занесена піском, понівечена вибухами й смертями, він освідчувався їй у любові. Іллєнко переконував, що велич духу — то національна домінанта української душі. Герої його фільмів — це уособлення внутрішньої сили і нездоланності, це ланки одного ланцюга, який ніколи не переривався в українській дійсності.
   За якимось містичним збігом Юрій Іллєнко відійшов у Вічність 15 черв­ня — того ж дня, коли народився Іван Миколайчук, — його великий друг, однодумець, побратим.
  ...Він помер стоячи. Вже відчуваючи останні секунди земного буття, покликав синів, аби підняли його з ліжка, щоб стоячи прийняти виклик смерті. Навіть дивлячись у вічі смерті, не хотів бути скореним, побореним, слабким. Глибоко переконаний у тому, що кінець життя — це початок жит­тя, а смерть — не закінчення життя, а перехід на інший його рівень, сказав: "Мертвий я зроблю для України більше, ніж живий і хворий...".

ЛІТЕРАТУРА 
Основні видання творів Ю. Г. Іллєнка

Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру : автопортр. альтер его (се­бе іншого) внатурє : роман-хараман : [у 3 т.] / Ю. Г. Іллєнко. — Тернопіль : Навч. кн. — Богдан, 2008. — Т. 1—3.
Т. 1, —2008, —701, [2] с. : іл. 
Т. 2. — 2008. — 240 с., [94] арк. іл.
Т. 3. — 2008. — 670, [1] с. : іл.

Іллєнко Ю. Г.  Парадигма кіно / Ю. Г. Іллєнко. — К. : Абрис, 1999. — 412, [2] с. : іл.

Іллєнко Ю. Г. За українську Україну : відкритий лист українцям / Ю. Г. Іллєнко / Продюсер.-вид. центр. "АРАТТА" ; Міжрегіон. акад. упр. персоналом (МАУП) — К. : Аратга : МАУГІ, 2005. — 238 с. — (Бібліотека журналу "Пер­сонал").

Іллєнко Ю. Г. Криниця для спраглих : афоризми та сентенції Юрія Іллєнка / авт. ідеї, уклад, та літ. ред. І. Фаріон ; співтворці укладання: Л. Єфименко, П. Іллєн­ко, А. Іллєнко. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010.
Про Ю. Г. Іллєнка


Безп 'ятчук Ж. Слава — героям, а пророкам... — анафема : [про реж. й оператора Юрія Іллєнка] / Ж. Безп’ятчук // Кіно-Театр. — 2006. — № 1. — С. 53—55. 

Брюховецька Л. Кіносвіт Юрія Іллєнка / Л. Брюховецька. — К. : Ред. журн. "Кіно-Театр" : Задруга, 2006. — 287 с. : іл. — (Бібліотека журналу "Кіно-Театр").

Брюховецька Л. Молитва за Гетьмана Мазепу : нотатки кінокритика після перегляду нового фільму Юрія Іллєнка / Л. Брюховецька // Слово Просвіти. — 2002. — 8—14 берез. — С. 15. 

Брюховецька Л. Операторське мистецтво Юрія Іллєнка / Л. Брюхо­вецька // Кіно-Театр. — 2006. — № 1. — С. 49—53. 

Брюховецька Л. Режисура Юрія Іллєнка / Л. Брюховецька // Київ. — 2006. — № 10. — С. 184—192. 

Дмитренко Н. Повернення Мазепи : у рамках ретроспективи фільмів Юрія Іллєнка контраверсійна "Молитва за гетьмана Мазепу" знову на вели­кому екрані / Н. Дмитренко // Україна молода. — 2010. — 19 жовт. 

Жук О. Остання доповідна Юрія Іллєнка : Україна прощається з леген­дарним режисером і оператором, який залишив нам "Тіні забутих предків" та "Білого птаха з чорною ознакою" / Ольга Жук // Україна молода. — 2010.-16 черв. (№ 108). —С. 13. 

Іллєнко П. Нова версія "Молитви за гетьмана Мазепу" / Пилип Іллєнко // Кіно-Театр. — 2010. — № 6 (92). — С. 4—5. 

Іллєнко Юрій Герасимович (18.VII.1936, Черкаси) // Українська Радян­ська Енциклопедія : у 12 т. / редкол.: О. К. Антонов, Б. М. Бабій, Ф. С. Ба­бичев [та ін.]. — 2-ге вид. — К., 1979. — Т. 4. — С. 354. 

Іллєнко Юрій Герасимович (9.V. 1936) // Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. — К., 1997. — С. 275. 

Іллєнко Юрій Герасимович (9.V.1936, за паспортом — 18.VII.1936) // Шевченківські лауреати, 1962—2001 : енциклопед. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. — К„ 2001. — С. 211—212 : портр.

Іллєнко Юрій Герасимович // Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. Капельгородська, С. Глущенко, О. Синько. — К. : АВДІ, 2004, —С. 235—236. 

Мої обов’язки перед історією естетичні : інтерв’ю з кінореж. Юрієм Іллєнком / розмову вела Л. Брюховецька // Кіно-Театр. — 2001. — № 2 (34).- С. 30—33. 

Молчанова І. Юрій Іллєнко — поганий режисер, бо змушує думати / І. Молчанова //2003.—      № 3. — С. 10. 

Мусієнко О. Кінематограф Юрія Іллєнка : всі барви світу : [видат. укр. кінорежисер, письменник, педагог] / О. Мусієнко// Культура і життя. — 2006. — 13 верес. — С. 2. 

П’ецух М. Тінь забутого генія : сьогодні виповнюється 40 днів по смерті видат. укр. реж. Юрія Іллєнка / М. П’єцух // Україна молода. — 2010. — 24 лип. (№ 135). —С. 8—9. 

П’ятчанин І. Кінобарокко Юрія Іллєнка : [14 листоп. відбулася офіц. прем’єра нового твору Ю. Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"] / І. П’ят­чанин // Українське слово. — 2002. —       28 листоп. — 4 груд. — С. 13. — (Постаті). 

Скуратівський В. На незабудь майбутньому "іллєнкознавству" / В. Скуратівський // Кіно-Театр. — 2010. — № 6 (92). — С. 4—5. 

Тисячна Н. Про майстра кадру і метафори : пам’яті Юрія Іллєнка / Н. Тисячна. // День. — 2010. — 25—26 черв. (№ 110—111). — С. 9. — (Пам’ять).

Юрій Іллєнко : "Я — "чорна скринька" українського кіно!" : [розмова з кінорежисером] / бесіду вів Олексій-Нестор Науменко // Кіно-Театр. — 2008.—№6,—С. 13—17. 

Юрій Іллєнко : мистецький внесок у кіно // Кіно-Театр. — 2006. — № 4.-С.2—7. 

Якутович С. Коли згадуєш Великого Майстра / С. Якутович // Кіно- Театр. — 2010. — № 6 (92). — С. 5—8.
ІЛЮСТРАЦІЇ

Іллєнко Юрій Герасимович (9.У. 1936, за паспортом — 18.VII.1936) : [фото] // Шевченківські лауреати, 1962—2001 : енциклопед. довід. / авт.- упоряд. М. Г. Лабінський. — К., 2001. — С. 211—212.

Іллєнко Юрій Герасимович : [фото] // Брюховецька Л. Кіносвіт Юрія Іллєнка / Лариса Брюховецька. — К. : Ред. журн. "Кіно-Театр" : Задруга.— 287 с. : іл. — (Бібліотека журналу "Кіно-Театр"). — С. 6.

Немає коментарів:

Дописати коментар