четвер, 28 липня 2016 р.

Іван Микитович Тиктор



Просвічуйтеся і повчайте своїх дітей, ставайте культурними українськими громадянами, боріться у цих дуже важких часах з усяким лихом, гартуйтеся на тверду сталь незломних борців за кращу долю свою і народню! Нехай це слово станеться ділом!

                                                                                                                                               Тиктор І. 

   Іван Микитович Тиктор — талановитий редактор, видавець, організатор преси належить до діячів, що посідають вагоме місце у новітній культурній історії України. Його роль у створенні професійних українських видавництв, розбудові інфраструктури видавничої галузі, практичному виробленні засад сучасної видавничої діяльності — унікальна. Іван Микитович був людиною патріотичною та надзвичайно працьовитою, але, на жаль, не залишив ні методичних розробок, ні теоретичних праць. Проте з аналізу його колосальних здобутків у видавничій справі можна довідатися про основні організаційні форми та принципи книго- та пресовидання, а також місце, яке займала створена ним видавнича імперія "Українська преса" не тільки у житті Галичини, а й загалом українців світу у першій половині XX ст. Ім'я цієї видатної людини сьогодні, на жаль, майже невідоме широкому загалові.
    Іван народився 6 липня 1896 р. у заможній родині Микити та Наталії Тикторів у с. Красне Золочівського району, що на Галичині. Батьки прагнули дати дітям, яких було семеро, освіту, тому Іван після сільської початкової школи навчався в Рогатинській приватній гімназії, а згодом в одному з навчальних закладів Львова. У той час хлопець надзвичайно захопився театром: навіть удома, на літніх канікулах, влаштовував вистави.

     Коли Іван був у восьмому класі, почалася Перша світова війна. Директор гімназії разом з вихованцями сформував перший легіон Січових Стрільців, добровольцем до якого увійшов і І. Тиктор. Уже в 1916 р. юнак мав ранг підхорунжого, згодом дослужився до четаря, разом із товаришами по зброї пройшов багато воєнних шляхів в Українській галицькій армії, пережив поразку Визвольних змагань, пізніше потрапив до полону. Іванові було 25, коли він повернувся додому, визволений з брану батьками. 
    Намагаючись продовжити освіту, Іван вирішив тримати іспити на вчителя, тому подався у Третю вчительську семінарію, де їх можна було здати екстерном. Але під час складання історії у нього стався конфлікт із викладачем, тому дозвіл на вчителювання юнак не отримав. Пізніше він записався на курси, організовані львівським товариством "Просвіта", де навчали азам комерційної справи. Навчання пішло на користь: згуртувавши молодь, Іван у рідному селі відремонтував занедбане приміщення крамниці та відкрив там кооператив і кілька гуртків різноманітного спрямування. Однак влада занепокоїлася піднесенням громадського українства та, учинивши провокацію, заборонила діяльність І. Тиктора, а його самого з кількома товаришами на деякий час заарештували. Згодом діяльність читальні "Просвіти" у селі відновили та навіть заснували курси для неписьменних, але І. Тикторові та його друзям заборонили там викладати.
    Іван вступив на правничий факультет Львівського університету й активно долучився до просвітницької роботи міста. У 1923 р. він одружився із Марією Хом'як, за рік у подружжя народився первісток, якого назвали Зеновієм.
    Із того ж року починається і робота Івана на видавничій ниві. Вступивши до Української визвольної організації (УВО), що мала на меті боротьбу із окупаційним польським режимом, він з її допомогою та завдяки власній кмітливості та комерційному хисту організував видавництво, яке почало випускати тижневик "Новий час". Перший номер вийшов 14 жовтня 1923 р., невдовзі видання вже виходило тричі на тиждень, а згодом стало щоденним. У 1925 р. І. Тиктор, продавши землю в селі та спадщину, за згоди УВО повністю взяв видання на себе, таким чином заклавши підвалини видавничого концерну "Українська преса" — першого і єдиного за всю історію Галичини та Західної У країни такого роду видавничого центру.
    Іван розумів, що успіх — за новими технологіями. Саме тому, бажаючи зробити видання не тільки популярним, а й престижним, забезпечив редакцію "Нового часу" телефоном (першим редакційним телефоном у Львові!), придбав авто для розвезення часописів, устаткував друкарню ротаційною машиною та лінотипами, а при ній відкрив палітурню. "Новий час" перетворився на основний орган преси українського населення, який дуже скоро посів гідне місце поруч із найстарішим галицьким виданням "Діло". Часопис почали передплачувати не тільки в Галичині, а й у.США та Канаді.
    У 1928 р. І. Тиктор став видавати тижневик "Народня справа" для українських селян, за короткий час існування часопис сягнув нечуваного для цього краю накладу — понад 40 тисяч примірників. Із 1930 р. почав виходити календар для селян "Золотий колос", який також був дуже популярним: уже в 1938 р. його тираж становив 100 тисяч примірників.
    У 1931 р. вийшов друком дитячий щомісячник "Дзвіночок", разом із ним — окрема книжкова серія "Ранок". Цей журнал продовжив традиції "Дзвінка", що виходив протягом 1890—1914 рр. і був одним із перших журналів краю, редакторами якого в різний час були Катря Гриневичева, І. Крип'якевич, В. Шухевич та інші.
   Кінець 1932 р. ознаменувався виходом у світ нового видання концерну — газети "Наш прапор", яка з'являлася тричі на тиждень; її передплачували майже всі читальні "Просвіти". Безоплатним додатком до неї щомісяця виходили книжечки "Української бібліотеки" (до початку війни їх вийшло майже 80).
    З 1933 р. І. Тиктор публікує сатирично-гумористичний часопис "Комар", а трохи пізніше — щорічний календар "Комара". Ці видання стали новим явищем в українській видавничій справі та образотворчому мистецтві, оскільки містили малюнки-карикатури та шаржі; у 1935 р. "Комар" став двотижневим виданням з накладом 7500 примірників.
    Десятиріччя діяльності концерну "Українська преса", яке припало на 1933 р., показало, що галичани, завдяки плідній роботі І. Тиктора, мають потужну видавничо-просвітницьку ниву. Концерн мав філії або представництва у Коломиї, Стрию, Луцьку, Яворові та за кордоном — в Аргентині, Канаді, США, Польщі, Румунії, Австрії, Бразилії, але, на жаль, жодного на Наддніпрянщині, де існувала радянська влада. На той час у концерні працювало близько 50 творчих осіб та приблизно стільки ж технічних робітників.
    Поряд із плідною видавничою діяльністю І. Тиктор мріяв реалізувати давній задум — видати книги "Велика історія України", "Історія української культури", "Історія українського війська" та "Всесвітня історія". У 1934 р. вийшла перша частина "Великої історії України", якою була започаткована тикторівська серія "Історична бібліотека". І хоча протягом року вийшла більша частина запланованого, невсипуще око цензури все ж звернуло увагу на ці книги, тому майже всі вони були нещадно скорочені провладною інспекцією — було вилучено чимало унікальних історичних матеріалів, які так і не потрапили до читача. Видавнича діяльність І. Тиктора під час львівського періоду його життя характеризується широкою тематикою видань. Це книги на історичні теми, твори красного письменства, оповідання та повісті з життя та побуту українських селян, але головний доробок — видання дитячої літератури, що було надзвичайно важливо для сільських дітей. Завдяки діяльності І. Тиктора світ побачили оригінальні твори У. Самчука, О. Кобилянської, Р. Леонтовича, М. Михайлика, О. Турянського, І. Ольбрахта та багатьох інших.
     Велика заслуга Івана Микитовича у створенні серії видань, призначених для аматорських гуртків — бібліотеки "Аматорського театру"; що важливо, кожна книжка цієї серії мала дозвіл влади на виставу. Наприкінці 1930-х рр. концерн почав друкувати серії художніх святкових листівок, які на сьогодні є раритетом і зберігаються лише в кількох приватних колекціях. Рідкість цих видань обумовлена тим, що з приходом сталінської влади до Галичини заплановані видання листівок були припинені, вийшла лише невелика кількість протягом 1938—1939 рр.
    На той час Іван Микитович був власником усіх видань концерну "Українська преса", тобто виступав уже не тільки як видавець, а й як підприємець. Водночас він провадив велику громадську роботу, допомагав низці громадських організацій коштами, налагоджував видавничу діяльність у краї, зокрема, допомагаючи "Просвіті" видавати популярні книжки та періодику. Звісно, не всім, особливо владі, подобалася така активність видавця та мецената. Не дивлячись на певні проблеми та перешкоди з боку влади й заздрісників-конкурентів, треба визнати, що діяльність І. Тиктора у Львові — одна з найяскравіших сторінок міжвоєнної історії Галичини. У важких умовах польської окупації краю, тотальної полонізації, нищення українського шкільництва (з 2417 українських шкіл, які існували за австрійської влади, у 1937 р. їх залишилося 352)5 І. Тиктор енергійною видавничою діяльністю боровся із польським засиллям та нищенням усього українського. Однак сталися події, проти яких був безсилий навіть цей завзятий просвітитель — пакт Молотова — Ріббентропа та окупація Західної України Червоною армією. 12 вересня 1939 р. вийшов останній номер "Нового часу", а сам видавець перед загрозою фізичного знищення мусив тікати, полишивши усе майно. Так І. Тиктор опинився у Кракові, а нова влада конфіскувала видавництво "Українська преса".
    Прибувши до німецької зони окупації Кракова, І. Тиктор разом із родиною, а також багатьма іншими українцями намагався створити організацію, яка б могла розпочати видавничу справу, але німці на це згоди не дали; не зміг Іван розпочати роботу і в Празі чи Відні, де можливостей для цього було ще менше. Тоді він повернувся до Кракова, де за дозволом окупантів діяло "Українське видавництво" при Українському центральному комітеті — єдиній легальній на той час українській установі під керівництвом В. Кубійовича. Навесні 1940 р. І. Тиктор очолив там торговельний сектор. Видавництво випускало лише кілька календариків та підручників для народних шкіл, а також часопис "Краківські вісті" (назвати його "Українськими вістями" суворо заборонила окупаційна влада). Працюючи в "Українському видавництві", Іван Микитович, не зважаючи на перепони, уперто добивався дозволу на створення ще одного видавництва українського спрямування. Як не дивно, його наполегливість принесла добрі плоди: разом із кількома релігійними діячами І. Тиктору вдалося організувати книговидання. Християнське видавництво "Нове життя" почало випускати гарно оформлений двотижневик "Воскресіння" та книжкову бібліотеку з такою ж назвою. Протягом кількох місяців було видано 10 книжок національно-релігійного змісту. Із початком збройного конфлікту між Німеччиною та СРСР І. Тиктор у липні 1941 р. доручив видавництво "Нове життя" отцям-студитам, а сам нелегально перебрався до Києва, плануючи розгорнути там широку видавничу діяльність. Але воєнні дії були настільки стрімкими та страшними, що Іван Микитович швидко зрозумів неможливість утілення своїх задумів та приїхав до Рівного, де розпочався новий етап його видавничої діяльності.
    Зустрівши у Рівному знайомих, І. Тиктор став керівником видавництва "Волинь", головним редактором якого був тоді У. Самчук. Установа друкувала на той час однойменний тижневик ("Волинь"), місячник для дітей "Орленя" та часопис для селян "Український хлібороб". Із появою І. Тиктора розпочалося видання двох бібліотек — "Антикомуніст" та "Театральна бібліотека". Але Рівне було центром так званого Райхс-комісаріату України, яке очолював відомий нацист Е. Кох. Звісно, він не збирався миритися з існуванням українського видавництва, тому було заарештовано низку провідних співробітників, першого — У. Самчука, а весною 1943 р. й І. Тиктора. Насправді йому неймовірно пощастило: завдяки клопотанням друзів його звільнили з рівненської тюрми лише за шість днів до масового розстрілу українських в'язнів, який стався 18 листопада 1943 р. Тоді було розстріляно більше 870 українців, серед яких були і співробітники видавництва "Волинь", і редактор "Українського хлібороба" П. Колесник, і багато інших людей; відомо, що приблизно у той самий час на Волині загинув від рук фашистів і син І. Тиктора.
   Рятуючись, Івану Микитовичу ціною неймовірних зусиль удалося виїхати з родиною до Кракова, а далі — до Австрії; із його виїздом видавництво "Волинь" припинило існування.
   Наприкінці Другої світової війни, після тривалих поневірянь І. Тиктор, як і багато інших українців, потрапив до окупованого французами Іннсбруку, у табір для переміщених осіб, тобто тих, хто не бажав повертатися на батьківщину, яка на той час знову була під радянською владою. Побачивши таку кількість людей і розуміючи, що вони тепер як ніколи потребують рідного слова, І. Тиктор примудрився налагодити видання українських текстів.
    Спершу виникли певні труднощі: виявилося, що друкарні Іннсбрука не мають українських гарнітур шрифтів. Саме в той час І. Тиктор зустрів там М. Левицького — талановитого художника, із яким вони працювали ще у Львові до війни, випускаючи сатиричні видання. Із допомогою митця Іван Микитович розпочав видавничу справу дуже оригінальним способом: книги не набиралися, а малювалися мистецьким пером М. Левицького. Далі їх за зразком відбивали офсетним способом в університетській друкарні Іннсбрука. Пізніше І. Тиктор десь придбав друкарську машинку із українським шрифтом і частину оригінал-макетів готував за її допомогою.
   Першим таким виданням стала картка-пам'ятка "На пошану світлої пам'яті князя Української церкви митрополита Андрея Шептицького", видана до річниці його смерті — 1 листопада 1945 р. Того ж року вийшов "Новий український колядник" та поема Л. Мосендза (тяжко хворий автор перебував у таборі для переміщених осіб неподалік від Іннсбрука) "Канітферштан"; пізніше цей твір перевидали в Канаді.
    У 1945—1946 рр. було надруковано два самовчителі англійської та французької мов, що мали назви відповідно "Скоро по-англійськи" та "Скоро по-французьки". Також багато уваги Іван Микитович приділяв випуску поштових листівок різноманітної тематики.
    Необлаштоване життя на чужині та неможливість із різних причин толком налагодити улюблену справу спричинилися до того, що в 1947 р. І. Тиктор випустив лише одне видання — "Календарець українського скитальця на 1948 р.", оскільки планував переїхати разом із родиною на постійне проживання до Канади. В Австрії, окрім видавничої, І. Тиктор активно займався громадською діяльністю: його обрали головою "КоДУС" — Комісії допомоги українському студентству; він плідно працював, багато зробивши для української молоді, його допомога була і справді неоціненна. Австрійський період життя видавця, хоч і маловивчений, доводить, що навіть у безнадійних повоєнних умовах, на чужині він зумів організувати видання друкованої продукції, яка сьогодні має величезну цінність. Це свідчить про незламну волю І. Тиктора та непереборне бажання зберегти українське слово за будь-яких обставин.
    До Канади І. Тиктор приїхав на запрошення давнього друга та соратника, хорунжого легіону Січових Стрільців Д. Микитюка. Той не тільки давно жив там і допомагав українським переселенцям, а й долучився до видавничої справи, власним коштом видавши п'ятитомне видання "Українська Галицька Армія" та безцінні спогади генерала О. Удовиченка "Україна у війні за державність". Отже, восени 1948 р. І. Тиктор разом із родиною прибув до Вінніпега. Будучи добре відомим тамтешній українській громаді, він одразу очолив видавництво "Новий шлях". І хоча видавничі можливості у Вінніпезі на той час були незначні, І. Тиктор, що налагоджував роботу й у набагато важчих умовах, із ентузіазмом узявся з за справу. Результатом наполегливої та невтомної праці стало відновлення та вихід у світ у жовтні 1949 р. тикторівського двотижневика "Комар", на обкладинці якого було зазначено "Рік видання — 8-й", тобто малося на увазі, що це — пряме продовження львівського довоєнного видання. Вийшло тринадцять номерів журналу, але, на жаль, він не став популярним та не прижився у нових реаліях, тому його випуск припинили. Деякий час Іван Микитович перебував у Торонто, де керував видавництвом "Наша мета" та випускав календар "Золотий колос". У 1950 р. він повернувся до Вінніпега та відкрив власне видавництво.
    І. Тиктор визначив для себе головну мету: перевидати три свої основні книжки — "Велику історію України", "Історію українського війська" і, тепер уже двотомну, "Історію української культури". Ці книги було значно доповнені, зокрема, професор Д. Дорошенко написав нові статті до "Великої історії України", розділ "Праісторія України" дописав професор Я. Пастернак, розділ про "Карпатську Січ" до книги "Історія українського війська" написав доктор С. Росоха — живий учасник подій на Карпатській Україні6, а також багато інших доповнень від не менш шанованих учених.

Видання подібної літератури було дуже дорогим, багато знайомих скептично ставилися до планів І. Тиктора, вважаючи їх нереальними, але Іван Микитович домігся неможливого. Уже в 1948 р. з'явилося канадське видання "Великої історії України", яке побачило світ у рік 25-ліття видавничої діяльності І. Тиктора. Тираж книги становив 15 тисяч примірників, обсяг — майже тисяча сторінок. Через п'ять років світ побачила "Історія українського війська", що вийшла вже за сприяння "Клюбу приятелів української книжки" — організації, заснованої І. Тиктором. У 1964 р. було видано 1-й том "Історії української культури" накладом 2300 примірників. Четвертою книгою, яку читачам подарував друкар із нагоди 100-річчя від дня смерті Т. Шевченка, став однотомний "Кобзар".
  Із 1950 р. почала виходити серія "Українська бібліотека", яку І. Тиктор започаткував ще у Львові. Протягом наступних чотирьох років вийшли 33 книжки з творами О. Гай-Головка, В. Чапленка, С. Васильченка, І. Франка, Я. Рудницького та багатьох інших.
    І. Тиктор активно працював у Канаді і на громадській ниві — допомагав створювати Історичний музей визвольної боротьби, упродовж багатьох років був у складі керівництва книгодрукарні "Новий шлях", яка мала філії у різних містах Канади. Остання книга, до виходу якої долучився І. Тиктор — "Липнева отрута" В. Софронова-Левицького.
    Нелегкі умови життя, часті переїзди, війни врешті-решт відбилися на здоров'ї енергійного видавця. Останні роки життя Іван Микитович провів у родині доньки Наталії. Помер 26 серпня 1982 р. у Оттаві, де і похований.
   Життя та діяльність Івана Тиктора — яскравий приклад самовідданого служіння своєму народові. Він відіграв величезну роль у розвитку видавничої справи не тільки Галичини, де, власне, і почався його професійний шлях, а й України в цілому. Ця видатна особа зробила для піднесення національної свідомості українців у різних куточках світу внесок набагато вагоміший, ніж більшість можновладців, довівши власним прикладом, шо праця на благо рідного народу є корисною, особливо для наступних поколінь, та дає добрі результати, якщо працювати, не жаліючи себе та не зважаючи на складні умови. Іван Микитович був новатором у видавничій справі. Основні його видання не втратили свого значення і сьогодні, скоріше, навпаки, стали актуальнішими. Творчі набутки найвизначнішого українського видавця XX ст — цінне джерело для вивчення книговидавничої справи, мистецтва української книги.
     Талановитий друкар народився, протистояв і відбувся. Його життя — це самодостатня сторінка розвитку видавничої справи в Україні, вона є феноменальним прикладом успішної діяльності на тлі постійної боротьби.

ЛІТЕРА ТУРА

 Про І. М. Тиктора

Іван Тиктор : талан і талант / [О. Думанська та ін.]. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2007. — 212, [21] с., [3] арк. іл.

30-ти ліття видавничої діяльности Івана Тиктора, 1923—1953. — Вінніпег : Вид. Клубу приятелів укр. книжки, 1953. — 19 с. : іл.

Антоник О. В. Типологічні особливості календарів Івана Тиктора / Анто-ник О. В., Бутрин М. Л. // Поліграфія і видавнича справа. — 1996. — Вип. 31.— С. 164—169.

Бутрин М. Особливості бібліографічної інформації у виданнях Івана Тиктора / М. Бутрин // Книга в соціокультурному просторі : (досвід книговидання XIXXX ст. і сучасні проблеми) : доп. і повідомл. / Укр. акад. друкарства. —Львів, 1995. —С. 7—8.

Гавенко М. М. Реклама у періодичних виданнях Івана Тиктора : (на прикладі дитячого часопису "Дзвіночок") / Гавенко М. М., Зелінська Н. В. // Поліграфія і видавнича справа. — 2002. — Вип. 39. — С. 43—46.

Горак Р. Дорога Івана Тиктора і його роду / Р. Горак // Дзвін. — 1996. — Число 8, —С. 82—92.

Гриновець А. Видавничі засади Івана Франка в діяльності Івана Тиктора / Гриновець А., Якимович Б. // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин : матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25—27 верес. 1996 р.) / [редкол.: М. Ільницький та ін.]. — Львів, 1998. — С. 637—644. 

Думанська О. Талант і талан Івана Тиктора / О. Думанська // Львівська газета. — 2007. — 29 травня. — С. 4.

Думанська О. Тиктор у Смільно / О. Думанська // Воля народу. — 2007. — 21 червня. — С. 3.

Жарівський О. Видавець з великої літери : минає 100 років з дня народження Івана Тиктора — визначного українського видавця / О. Жарівський // За вільну Україну. — 1996. — 6 лип. — С. 1.

Зелінська И. В. Культура видання — культура читання — культура мовлення : (культурницько-вид. досвід журн. "Дзвіночок") / Зелінська Н. В., Олендій Л. Л. // Поліграфія і видавнича справа. — 1996. — Вип. 31. — С. 173—178.

Зелінська И. В. Четверті Тикторівські : 10 років пошуку / Н. В. Зелінська // Поліграфія і видавнича справа. — 2007. — Вип. 1. — С. З—13. 

Іван Тиктор // Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (XIX — перша третина XX ст.) : навч. посіб. / [за ред. Н. Зе-лінської]. — Львів, 2003. — С. 253—257.

Іванців М. Дух Івана Тиктора ніколи не покидав рідних теренів / М. Іванців // Воля народу. — 2007. — 22 берез. — С. 3—4.

Іванців М. Концерн Івана Тиктора / М. Іванців // Воля народу. — 2006. — 4 лип. — С. 2.

Іванців М. Наш час — Тикторів час : репортаж з святкування 100-річчя з дня народження Івана Тиктора... / М. Іванців // Воля народу. — 1996. — 7 лип. — С. 2.

Івасенко Л. О. Іван Тиктор — видавець "жовтої преси" чи "перлин белетристики"? : (спроба вид. портрета за рецензіями в журн. "Дзвони") / Л. О. Івасенко // Поліграфія і видавнича справа. — 2002. — Вип. 39. — С. 32—37.

Карий В. Іван Тиктор як редактор і видавець: штрихи до ненаписаної біографії / Володимир Карий // Український інформаційний простір. — 2013. —№ 1,ч. 1, —С. 81—84.

Карна розправа проти відповідального редактора "Нового часу" // Новий час. — 1929. — 1 трав. — С. 8.

Квітко І. С. "Історична бібліотека" видавничого концерну Івана Тиктора / Квітко І. С, Сташейко С. І. // Воля народу, — 1996. — Вип. 31. — С. 169—173. 

Комариця М. Видання І. Тиктора в літературознавчій оцінці М. Гнатишака на сторінках журналу "Дзвони" / М. Комариця // Книга в соціокультурному просторі : (досвід книговидання XIXXX ст. і сучасні проблеми) : доп. і повідомл. / Укр. акад. друкарства. — Львів, 1995. — С. 9—11.

Комариця М. Видання І. Тиктора в літературознавчій оцінці М. Гнатишака на сторінках журналу "Дзвони" / М. Комариця // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. — Вип. 2. — 1998. —С. 161—167.

Лишкевич С. "Між двох сил" : (оцінка книжок 95 грошової "Української бібліотеки") / С. Лишкевич // Дзвони. — 1933. — Число 11/12. — С. 527—531. 

Мельник І. А. Іван Тиктор — засновник і організатор професійних українських видавництв / І. А. Мельник // Поліграфія і видавнича справа. — 1999.— Вип. 35, — С. 244—249.

Мельник І. А. Розвиток традицій Івана Тиктора у практиці сучасних українських видавництв /1. А. Мельник // Поліграфія і видавнича справа. — 2002. —Вип. 39. —С. 3—9.

Нова книга — до Тикторівських читань // Воля народу. — 2007. — 5 лип.— С. 8.

Огар Е. І. Газета і читач : (з досвіду видання часопису "Народня справа") / Огар Е. І., Холодова О. В. // Поліграфія і видавнича справа. — 1996. — Вип. 31.—С. 184—187.

Пардаковська О. Влада не приховувала, що їм муляло прозвіте Тиктор : розмова з Ольгою Пардаковською, сестрою Івана Тиктора / записала О. Думанська // Львівська газета. — 2007. — 27 серпня. — С. 1—8. 

Повернення Івана Тиктора // Львівська газета. — 2007. — 6—8 лип. — С. 4. Савчук В. Є. Часопис "Новий Час" у світлі сучасних підходів до засобів масової інформації / Савчук В. Є., Пушак С. В. // Поліграфія і видавнича справа. — 1996. — Вип. 31. — С. 178—181.

Середа В. Іван Тиктор — видатний книгознавець / В. Середа // Молода Галичина. — 1996. — 27 лют. — С. 3.

Тиктор Іван // Українська загальна енциклопедія / під голов, ред. Івана Раковського. —Львів ; Станіславів ; Коломия, [1933]. — Т. 3. — С. 278. 

Чорновол І. Концерн Івана Тиктора / І. Чорновол // Львівська газета. — 2005. —8—10 лип.—С. 7.

Шевчук В. Про "Історію української культури", видану Іваном Тиктором : культурологічні студії / В. Шевчук // Українська культура. — 1992. — № 2.—       С. 30.

Якимович Б. Тиктор Іван Микитович / Б. Якимович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника. — Львів, 1996. — Вип. 3.—  С. 291—298.

***
Видання Івана Тиктора та концерну "Українська преса" : бібліогр. покажч. (1923—1977) / HAH України, Львів, наук, б-ка ім. В. Стефаника ; [уклад. В. Г. Денисюк]. — Львів : [б. в.], 2000. — 369 с.: фото.

Джерело:  Легендарний видавець // Календар знаменних і пам'ятних дат / Державна наукова установа "Книжкова палата України імені Івана Федорова". - 2016. - № 3. - С. 26 - 35.

Немає коментарів:

Дописати коментар