Світлана Василівна Ключник

   Після Другої світової війни до художнього відділу історичного музею в Чернігові потрапив шедевр живопису. Та ніхто ще не знав про це. Картина невідомого на той час автора була вкрита товстим шаром патини (наліт або плівка), і зображення важко було розібрати. Аж у 1980-ті роки першому директорові Чернігівського художнього музею Світлані Ключник вдалося дослідити, що це робота Гендріка Тербрюггена, голландського живописця, котрого за рівнем таланту порівнюють із Рембрантом і Караваджо. Будь-який музей світу мав би за честь експонувати витвір цього автора у себе. Нині картина «Концерт» займає особливе місце у виставці музею імені Г. Галагана. Цього року виповнюється 390 літ від часу її створення. А мистецтвознавець Світлана Ключник, яка багато часу присвятила дослідженню таких от шедеврів, 22 лютого святкувала своє 80-річчя. У розмові з журналістом «Деснянської правди» Світлана Василівна згадує напівдетективну історію картини і своє життя.

    Картина Тербрюггена «Концерт» кілька разів ледь не була втраченою назавжди. Та нібито якась сила вберігала її від забуття і знищення.

    Нині вже неможливо повністю відновити всю історію цієї картини, яка була написана в 1626 році, за три роки до смерті художника: кому вона належала, чиє житло прикрашала, які родинні драми перед нею проходили? Відомо лише, що у 20-ті роки минулого століття вона зберігалася у музейному фонді в Ленінграді, куди звозили картини з розграбованих пролетаріатом і селянством маєтків поміщиків. Але в роки Великої Вітчизняної війни музейні книги не збереглися, тому неможливо дізнатися, кому належав «Концерт». За спогадами працiвникiв музею, в 1928 роцi  картина потрапила до Прилук. Директор місцевого музею мав певні зв’язки з фондом, тож і випросив декілька робіт для поповнення експозиції. Ну а далі була війна…

   А ось що розповідає мистецтвознавець Світлана Василівна Ключник:

— Прилуцький музей працював і при німцях. Одного разу прийшли двоє мадярів та вирішили забрати картину. Наглядачка музею подзвонила комендантові міста, той одразу ж прийшов, відборонив картину, і з’явився підпис: «Експонати належать рейху». А коли місто визволили, директора музею, який зберіг роботи, арештували – і ніхто не знає, куди той подівся. Поставили нового, котрий не дуже-то розумівся на мистецтві. Він подивився на колекцію Галаганів – а це були прекрасні меблі, живопис, підсвічники та інше. Усе це він як купу сміття склав у сарай і почав писати в Міністерство культури листи, щоб йому дозволили списати цей «поміщицький мотлох». Але з міністерства вислали запит до Чернігівського історичного музею з наказом поїхати й подивитися, чи є там щось вартісне. Поїхали заввідділу періоду капіталізму Іван Єдомаха та головний хранитель фондiв Василь Мурашко. Побачене шокувало їх: картини стояли в сараї, присипані торфом та сміттям. Першим, що вони витягли з тієї купи, був «Кобзар при дорозі» Льва Жемчужникова, той самий, що зараз прикрашає музей Українського мистецтва, а тоді вважався зниклим. Коли почали роздивлятися інші роботи, то побачили там і Голландію, і Францію, і російське та українське мистецтво. Два залізничні вагони завантажили експонатами.

Серед урятованих предметів мистецтва був і Тербрюгген. Картина настільки погано збереглася, що фахівець із Третьяковської галереї, котрого запросили оглянути знахідку, на­звав її поганою копією з Караваджо. Та через деякий час за картину взявся реставратор, аби змити шар старого лаку, що заважав побачити зображення.

   «Він промив шматочок, а звідти проглянув такий прекрасний живопис, що реставратор підскочив і радісно закричав», – згадує Світлана Василівна. Жінка почала пошуки автора.

   Вона постійно купувала буклети, листівки з репродукціями живопису. І на одній  побачила зображення жінки – точно такої, як на картині. Автором був Тербрюгген.

   «Його манера живопису, манера трактувати обличчя була настільки схожою на нашу картину, що ми почали працювати саме в цьому напрямi,— згадує мистецтвознавець. — Я шукала його автограф на полотні. Коли вже всоте оглядала цю картину, до мене підійшов майже сліпий хлопчик і запитав, що я шукаю. Я відповіла. Тоді він каже: «Хочете, я знайду?» Я сказала: «Спробуй, зробиш велике відкриття». І хлопчик майже без паузи показав підпис Тербрюггена на деці клавесина, що зображений у центрі полотна. Там було написано: «Хендрiк Тербрюгген, 1626 рік».

   Залишилося остаточно впевнитися, що це не копія. Світлана Ключник вирiшила проконсультуватися з ленiнградськими фахiвцями.

    «Василь Мурашко тоді мені сказав, що я ненормальна жінка, і як, мовляв, зі мною чоловік живе. Бо я запакувала цю роботу в ящик, здала її як звичайну річ у багаж, сіла в той же поїзд і приїхала до Ленінграда. Мене вже чекали знайомі в Російському музеї, і почалося дослідження. Під рентгеном за верхнім шаром живопису ми побачили сліди авторських пошуків, що неможливо для копії. Музика з бокалом, який заглядає в декольте, спочатку дивився на глядача, тому що жінка всередині була чоловіком у комірці. Її міцні руки досі нагадують про це», – розповідає вона.

    Роботу довго реставрували. А в 1989 році «Концерт» Тербрюггена вперше постав перед публікою. Він був «зіркою» на виставці «Відроджені шедеври» у Москві.

— Чому про Тербрюггена було мало літератури і широкій публіці невідоме його ім’я?

—  Бо він загубився в історії. Цей живописець був дуже невживчивою людиною, мав складний характер і, на відміну від багатьох своїх колег, чомусь не дуже добре вмів домовлятися про дорогі замовлення. Це послідовник Караваджо. А Караваджо був титанічним художником, який уперше звернувся до зображення звичайної людини, не богів чи царів, і робив це майстерно. У Тербрюггена живопис не нижчого рівня. Свої роботи він возив до Антверпена на ринок. Їх купували із задоволенням, але покупці не цікавилися ім’ям автора.

   Після смерті Тербрюггена про нього забули більш ніж на триста років. Зацікавилися майстром лише  на початку XX століття. А вже в 1952-му  в Амстердамі вирішили відкрити виставку голландських караваджистів, їхні роботи звезли з багатьох музеїв світу. Ось тут і зійшла зірка Тербрюггена. У вражених його роботами поціновувачів живопису неначе розплющилися очі, і навколо імені майстра почався шалений ажіотаж.

   «Загалом, у світі залишилося приблизно 80 його творів. В Україні зберігається єдине його полотно — «Концерт», і це в нашому музеї!» – говорить про цінність роботи живописця директор Чернігівського обласного художнього музею Ірина Ральченко.

Отож відразу після війни картині загрожувало знищення. Вціліло полотно і після кількох пограбувань художнього музею, ніби якась невидима рука вберегла його для відвідувачів.

Із козацького роду

   З історії життя Світлани Ключник можна дізнатися про цілу епоху, яку ми до цих пір намагаємося здолати. До інтелігенції та людей, пов’язаних з мистецтвом, радянська система була іноді поблажливою, іноді — жорстокою.

   Мати Світлани Василівни, Мотрона Трохимівна Блюдо, була з ніжинського козацького роду. Мала глибокий порок серця, але, попри недугу, народила трьох дітей. А батько, Василь Федорович, родом із Полтавщини. Він був будівельником, перед війною працював директором школи Фабрично-заводського навчання, згодом перейшов до обкому партії, очолював підприємство «Сільгоспбуд».

   «Мама померла, коли мені було 10 років. Я закінчила 7 класів, продовжувати навчання не мала змоги. Батько на нас не звертав уваги взагалі. Єдине, що він вимагав від мене, – щоб до його приходу було натоплено у грубі. Батько мав жорсткий характер», – згадує жінка.

Подальшу освіту Світлана Василівна вирішила здобувати в Ніжинському технікумі підготовки культурно-освітніх працівників (нині Ніжинське училище культури і мистецтв ім. Заньковецької) за спеціальністю «Організатор-методист клубної роботи». Після закінчення на­вчання влаштувалася на роботу в Чернігові – до бібліотеки військового училища.

   «Я хотіла навчатися далі. В училищі жила за рахунок стипендії. Батько, хоча й досить непогано заробляв, грошей мені не давав, тільки на дорогу до технікуму. Попросила його про підтримку, хоч невеличку, щоби поїхати навчатись в інституті, та він відмовив. І я відкинула ту мрію, ніби нездійсненну», – розповідає Світлана Василівна.

   Робота в бібліотеці вважалася на той час хорошою для молодої дівчини. Звідти ніхто не звільнявся, хіба що після одруження з офіцером, якого переводили в інше місто. Світлана Ключник 6 років попрацювала там, і раптом щось увірвалося — вирішила звільнитися. Колеги були здивовані, та жінці хотілося випробувати свої сили в іншому місці. Там, де була більш творча професія. Там на неї й чекала її доля.

    Працювала вожатою в середній школі у Старому Білоусі, а на канікулах — старшою вожатою в обласному таборі від «Облспоживспілки». І саме там Світлана Василівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Любов з першого погляду – назавжди

     Про нього, Петра Дідовича, жінка згадує з любов’ю, захопленням та сумом. Письменник і журналіст, колишній генеральний директор Чернігівської обласної державної телерадіокомпанії, він пішов із життя незадовго до свого 75-річного ювілею. У 1968-му Петро Дідович почав працювати кореспондентом на Чернігівському обласному радіо. З 1990 по 1996 рік очолював Чернігівську обласну державну телерадіокомпанію. Автор книг «Межа пам’яті», «Проміжний вузол», «Пригоди кота Мурзабея», «Буття зелене». Лауреат літературної премії імені Михайла Коцюбинського.

   А тоді, ще на початку 60-х, Петро Миколайович навчався в Київському університеті на історико-філософському факультеті. У табір приїхав також у ролі вожатого.

«Коли я вперше з ним заговорила, відразу ж зрозуміла, що це Він, той самий. У військовій частині дивувалися, що я стільки років тримала на дистанції хлопців. А тут відразу ж звернула на нього увагу, – каже Світлана Василівна. — Чоловік дуже багато читав, у тому числі іноземну літературу, тоді навіть не знали, що воно таке. Але це 60-ті роки, і тільки почало щось з’являтися, а в Київському університеті була можливість щось побачити і прочитати. І він багато зробив для мого розвитку. Я тоді познайомилася з такими письменниками, як Бьолль, Олдінгтон. Чому ми так зійшлися в поглядах? Я також багато читала. У школі я не вчила уроки. Контролювати було нікому, письмові завдання я виконувала на перерві, усні просто слухала на уроці. А у вільний час читала книжки. Оцінки були від одиниці до п’ятірки, але я тим не переймалася.  Я не була найкраща, але була неординарна».

    Після закінчення університету Петро Миколайович працював у Львівському архіві. Три роки вони товаришували й листувалися, а згодом відчули, що між ними – глибокі почуття. Згодом Петро Дідович переїхав до Чернігова. Саме він наполіг, аби Світлана Василівна продовжувала навчання. І вона заочно закінчила факультет теорії та історії образотворчого мистецтва Петербурзької академії мистецтв.

Ім’я Саєнків для Чернігівщини

     «Після роботи у школі працювала в Будинку народної творчості методистом з образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва. Спочатку було страшенно цікаво, треба було їздити по селах, знайомитися з майстрами, організовувати виставки. До 1960-х років народна творчість тільки називалася такою. Все українське, національне було табу. А от котики з гіпсу, свинки, собачки, вишивки по трафарету, болгарським хрестом або рішельє – дозволялися. Взявшись за першу виставку, я не стала приймати тих робіт. Проїхала по селах і у старих скринях знаходила українське мистецтво. Директор каже: «Ну от, Світлано, коли тебе не було, мене завалювали експонатами, а тепер працювати складніше». І тут мені пощастило: в Києві у клубі глухонімих зробив виставку Олександр Саєнко. Він, глухонімий, працював із соломкою. Його соратників, митців, що сповідували народні традиції, – кого посадили, кого розстріляли ще за сталінських часів. А Саєнка, можливо, через його ваду, залишили у спокої. Я побачила фрагмент його роботи  в газеті. І звернулася до митця, а він залюбки погодився. Знайшла також Піщенка, народного майстра, який працював із глиною: глечики, свистунці… Тоді наші люди хоча би познайомилися зі справжнім народним мистецтвом», – розповідає Світлана Василівна.

Та через деякий час ця робота почала здаватися одноманітною. І пощастило, що в історичному музеї створювався художній відділ. Саме туди влаштувалася Світлана Ключник.

 «Музей був моїм життям»

    Саме з художнього відділу почалась історія створення музею імені Г. Галагана в Чернігові. Головний хранитель фондiв Василь Мурашко вивільнив у будинку Лизогуба на Валу дві кімнатки, де розмістив картини, вивезені з Прилуцького музею і не тільки. Авторство більшості полотен іще потрібно було встановлювати – тут Світлані Ключник допомагали зв’язки з фахівцями Ермітажу. Відвідувачі захоплювалися виставками, але було замало простору, щоби робити повноцінні експозиції. Працівники відділу мріяли про окремий музей.

    «Куди тільки я не зверталась. Оббивала пороги чиновників, їздила до Києва. І одного разу був такий випадок: зайшов незнайомий чоловік, із задоволенням подивився виставку і розповів мені притчу: «Ішов царський капітан і побачив п’яного царського писарчука. Пожалів його й забрав додому. Переночувавши, той пішов, а після цього капітана почали підвищувати в посаді. І коли він дійшов до дуже високої, отримав листа: «Пробачте, сприяти вам далі я не можу, бо на це дає дозвіл лише його імператорська величність». І цей загадковий чоловік каже: «Запам’ятайте цю руку». Не знаю, завдяки йому чи ні, але крига скресла.

    Спочатку в місті планували наново спорудити будинок дворянського зібрання на Валу і створити в ньому художній музей. Але вийшла постанова ради УРСР про заборону будувати приміщення культури, дозволялися лише школи. Тоді вирішили звести навчальний заклад за Стрижнем, а приміщення школи на Валу передати музею. Школу збудували за літо», – так, пояснює Світлана Ключник, і почалась історія художнього музею.

    «Музей – це було моє життя. Це постійний пошук, і, досліджуючи щось одне, знаходиш нові й нові несподіванки. Від цих відкриттів захоплювало дух», – зізнається Світлана Василівна, пригадуючи минуле.

 Вікторія ГАВРИК

Джерело: Гаврик В. Світлана Ключник, що відкрила зірку Тербрюггена / Вікторія Гаврик // Деснянська правда. - 2016. - 25 лютого. – С.5.