четвер, 20 жовтня 2016 р.

Власниця Данини - княгиня Голіцина

Колись наші села перебували у володіннях різних вельмож. Як відомо, після остаточного руйнування Запорозької Січі поділені раніше українськими гетьманами між козацькою старшиною землі краю отримують нових власників – послушних ставлеників царського двору.  

       Значна частина Чернігівщини після знищення тут козацького устрою дістається новому фавориту цариці  графу П. О. Румянцеву (1725-1796). Головна садиба цього вельможі знаходилася в селі Вишеньки Коропського району. Там, на лівому березі Десни, в 1782-1787 році було побудовано садибно-палацовий комплекс, який за архітектурною виразністю та красою оздоблення міг позмагатися з подібними палацовими комплексами Європи.

    Генерал-фельдмаршал Петро Румянцев – суперечлива постать української історії. У першій половині свого правління приніс Україні немало шкоди: не без його активної участі були скасовані формальні залишки української осібності – ліквідовано Військо Запорізьке, Гетьманщину як форму адміністративного правління, полковий устрій низових органів самоврядування. Щоправда, у другій половині виконання своїх функцій цей царський намісник України дещо пом’якшив свої погляди на можливість української автономії, зблизився з українською шляхтою, схвально віднісся до появи першого об’єктивного загальноукраїнського історичного твору «Історія Русів» і в деяких питаннях виступав в опозиції до царського двору. За цей був усунений з посади 1789 року.
   Останні роки свого життя граф Румянцев-Задунайський не полишав своїх маєтків в Україні. Похований був у Києво-Печерській лаврі – в одній з усипальниць Успенської церкви.
   В українську історію ім’я Петра Румянцева назавжди вписане не стільки через його високі державницькі регалії, скільки за здійснену під його керівництвом повну ревізію стану землеволодіння, статистики й демографії людності, його соціально-правного стану напередодні остаточної ліквідації Козацько-Гетьманської Української держави. Під час тієї кількарічної акції упродовж 1765-1769 років було вперше описано історію трьох з половиною тисяч містечок і сіл, з яких пізніше утворилися Чернігівська, Київська і Полтавська губернії. Так званий Румянцівський опис склав майже тисячу томів цінних документів, кожний з яких містить від 300 до 1000 сторінок. І нині цей Опис вважається найавторитетнішим національним джерелом давньої української історії.
   За життя графа три села колишнього Ніжинського полку, що входили до Володьково-Дівицької волості, - саме містечко Дівиця та його давні сателіти Данина й Шатура - відносилися до найвіддаленіших від Вишеньок румянцевських володінь. За переказами, він тут ніколи не бував. Із цієї причини нічого палацового й не будувалося в поселеннях, до яких власник не проявляв інтересу. Управлялися ці села через його намісників. Отож, не дивно, що коли до доньки графа Румянцева Марії посватався князь Павло Голіцин, граф вирішив подарувати ті три віддалені від головної резиденції села молодому подружжю.

Володьково-Дівицька волость у володінні Голіциних 
     Вийшло так, що у володінні роду Голіциних Володькова Дівиця, Данина й Шатура перебували найдовше – нащадки Голіциних нікому більше ці три села не продавали, а трималися їх аж до жовтневого перевороту 1917 року.
   По смерті Голіцина-старшого села переходять у спадок його синові князю Михайлові Голіцину. Це була знакова постать імперії: при царському дворі дослужився до посади Віце-Адмірала і мав військове звання Генерал-Ад’ютанта. Володіння Даниною цим нащадком роду Голіциних припало на смутні часи до і після знесення кріпосного права. У цей період селяни, в передчутті волі, ставали менше слухняними. В маєтках Голіциних час від часу виникали селянські заворушення.
   1859 року генерал Михайло Голіцин помирає. Однак він завбачливо подбав про справедливий, з його точки зору, поділ маєтності між членами своєї родини після його смерті. Згідно з цим заповітом від 28 квітня 1859 року його дружина, княгиня Олександра Василівна Голіцина, від травня того року вступила в володіння нерухомою маєтністю: Володькова Дівиця, Данина і поселення Шатура. Всього їй у спадок переходило 6000 десятин землі. Однак спадок цей особисто для неї був тимчасовим. За тим же заповітом, по закінченню піврічного терміну після смерті чоловіка, вся маєтність мала бути поділена у рівних частинах, між нею, вдовою, та трьома рідними братами покійного - князями Павлом, Сергієм і Миколою Павловичем Голіциними.
   Поділ дівицько-данинсько-шатурськго майна в цій родині збігся з повідомленням від міністерства шляхів про відчуження на рахунок держави тих земель, які потрапляли під забудову залізничного полотна нової Курсько-Київської залізниці. Із голіцинських володінь, на дівицько-носівському відтинку туди потрапляло 6 десятин 481 сажнів (це землі, що простягнулися від данинського урочища Володьковщина вздовж залізничного полотна в межах майбутньої зупинки «Дослідне». Щоправда, власники від такого відчуження не зазнавали збитків: держава платила за кожну десятину по 80 руб. Отож, Голіцини мали заробити близько півтисячі рублів сріблом.
   У Фонді Київського нотаріального архіву (книга №3 Київської палати Цивільного суду для запису довіреностей) нинішнього центрального державного історичного архіву в Києві знаходимо довіреність, видану братом покійного Михайла Голіцина Павлом на ім’я володьково-дівицького купця Йосифа Сатиїла, в якому надаються від імені родини повноваження на юридичне оформлення продажу тієї частини землі. У цьому документі читаємо зокрема таке:
   «Ми з братами та вдовою брата згодні на цей продаж згаданої кількості землі і прошу Вас здійснити від нашого спільного імені купчий лист. Які мені потрібно із цього предмета від мого імені за Вашим рукопликладанням в усіх присутніх місцях та в інших установах до владних осіб: прохання, оголошення, скарги і різного ґатунку папери подаватть, де варто розписуватися і отримати під Вашу ж розписку від поверненого товариства за ту землю належні 496 руб. Словом, уповноважую Вас у всьому вище прописаному діяти від мене разом із княгинею Олександрою Василівною і братами князями Сергієм, Миколою Павловичами Голіциними, так як би з ним особисто діяв, в тому вам вірю і сперечатися і заперечувати не буду».
   Внизу цього документа приписка: «Довіреність, що належить Путивльському 2-ї гільдії купцеві Йосифу Львовичу Сатиїлу, що мешкає в Чернігівській губернії Ніжинського повіту в селі Володькова Дівиця 1868 року 30 дня. Київська палата цивільного суду, на основі 2308 Зведення Закону Цивільних 1857 р. свідчить, що ця довіреність відставником гвардії полковником і кавалером князем Павлом Павловичем Голіциним власноручно підписана і в книзі №3 частині 3 в ст. 365 записана».
    Документ цей має три підписи: засідателя Кундиревича та секретаря Петрова, а також підпис князя П. П. Голіцина про отримання довіреності.

Одноосібна власниця трьох сіл
    Результат майнового поділу цих трьох сіл, згідно із заповітом Голіцина-старшого, був таким: вдова генерала княгиня Олександра Голіцина залишилася й надалі одноосібною власницею Данини і Шатури; Володькова Дівиця (з її більшим земельним володінням) переходила в спадок братів Голіциних. Котрому з них – встановити не вдалося. Відомо лише, що цей давній в Україні волосний центр належав доньці одного з братів Голіциних - княгині (у заміжжі) О. П. Долгорукової.
    Що ж до княгині Голіциної, то архівні документи засвідчують, що данинці та шатуряни направду шанували останню свою поміщицю. Вона не мала маєтку в цих селах, але постійно приїздила туди. Її присутність засвідчена в дні різних урочистих подій: посвячення церкви і школи в Данині, відзначення ювілею священика Данини Петра Скорини, приїзд митрополита.
   Відчутною була поміч поміщиці своїм підданим у будівництві земської школи. Щоб зреалізувати проект побудови у 1881 році палацового варіанту шкільного приміщення в Данині, до виділених єпархіальною училищною радою 800 рублів княгиня Олександра додала своїх власних 200 рублів золотими. З’ясувати, наскільки важила така сума, можна з порівняння: одна корова тоді коштувала від 6 до 10 рублів.
    Не обминула своєю увагою княгиня і велелюдні урочистості в Данині 1898 року з нагоди 40-річчя праці отця Пера Скорини настоятелем Архідияконо-Степанівського, а згодом Свято-Троїцького храму. Княгиня Олександра подарувала тоді імениннику особливо коштовну річ - позолочений наперсточний хрест.
   Любила вона й Шатуру. Тут доречно згадати, що старовинна двоповерхова цегляна школа, що має незвичну для всієї округи архітектуру, схожу на готичний замок, зроблена в цьому невеликому селі її коштом. Легендарною стала й історія з даруванням княгинею Голіциною своїх земель на узвишші Шатури для спорудження тамтешньої церкви.
А історія з цим несподіваним для селян подарунком була така.
   На сході мешканців Шатури восени 1882 року, що не міг відбуватися без участі отця Петра Скорини, йшлося про дві нагальні справи: місце для побудови храму і кошти, які слід збирати завчасно. Гарне і зручне місце під церкву просилося само: узвишшя на перетині двох давніх шляхів обіч тогочасного північного краю села – на Данину та Носівку. Проте цей шматок землі віддавна відносився до поміщицьких володінь, які належали тоді княгині Олександрі Голіциній.
    Делегація шатурян до маєтку власниці Шатури із чолобитною про церкву повернулася додому з доброю звісткою: почувши про такий намір, княгиня вирішила подарувати сільській громаді для церковних потреб належні їй 8 десятин і 323 сажні землі, що простягалися від сільського цвинтаря по обидва боки данинського шляху. Дарчий документ за №23 княгиня підписала і видала на руки селянам 14 березня 1883 р. Ніжинський нотаріус завіряє його через місяць - 15 квітня. У книзі реєстрів повітового нотаріального округу цей документ зареєстрований 28 грудня 1887 р. під №442.

Ситцеве платтячко й ім’я Анастасій від княгині
    Про княгиню Голіцину в Данині та Шатурі можна й сьогодні почути кілька зворушливих переказів, які характеризують із кращого боку цю імениту на всю тодішню губернію багачку. Селяни ніколи не чули, щоб вона десь кричала на підданих, когось принижувала чи вдавалося до фізичних покарань тих, хто за щось міг провинитися в економії. А таке часто дозволяли в своїх стосунках із підданими поміщики сусідніх сіл. Запам’ятали її незвичне для сільської місцевості «городське» вбрання. Як виходила з фаетону до церкви, то поділ її плаття довжиною не в один метр волочився по землі, а шовковий світлий шалик розвівався на всі боки від вітру з-під її широкої шляпи з вуаллю. Любила зупинятися біля селян, щось приязно розпитувати. Ще запам’яталися цукерки і солодощі, якими вона зазвичай пригощала дітей, коли виходила з храму. Інколи давала й монети.
    До Данинського, а згодом і до Шатурського храмів княгиня Олександра Голіцина зачастила після того, як її молодший брат Анастасій став монахом Києво-Печерської лаври. Там, несподівано для всієї родини, вирішив узяти постриг і все своє молоде життя присвятити Богові. Відголоски тієї гучної на цілу губернію історії лиш окремими обривками речень дійшли й до Данини.
    Переказували старожили, що князь Анастасій був неймовірної вроди. У ранзі бравого офіцера покладав великі надії на швидкий кар’єрний ріст в одному з драгунських полків, розквартированих неподалік Ніжина. І раптом, як грім на голову – постриг, чорна сутана і довічне добровільне монашество. Щось говорили про нещасливе кохання, про нечемну зраду нареченої зі знатної родини й розчарування юнака в мирському світі. У ніжинських салонах говорили, що історія юного офіцера Анастасія Голіцина дуже нагадувала відомий сюжет із повісті популярного на той час письменника Льва Толстого «Отець Сергій».
    Чи так то було, чи по-іншому, але після тієї родинної драми княгиня Голіцина стала добрішою і щедрішою. І про це не могли не зауважити селяни в давніх переказах про свою поміщицю. Про один із таких переказів довідався в час своїх останніх своїх навідин до Данини від Анастасія Максимовича Гавриша, 1949 року народження. Багато років цей чоловік працював екскаваторником Ніжинської механізованої колони, яка упродовж 70-х років минулого століття здійснювала меліорацію в заболочених місцевостях колишньої ніжинської округи. Мережа каналів довкола Данини й Шатури, через які зникли давні живильні для соковитих предковічних луків води, – то справа цієї мехколони. Анастасій Максимович, незважаючи на багаторічну міську прописку, – давній патріот Данини і збирач усіляких її історій.
    Бабусю по матері мого співбесідника звали Надія. Її батько, поважний у селі господар, був управителем економії княгині Голіциної, яка містилася тоді попід лісом між двома селами – Даниною і дівицькою Криницею. Урочище, де розбудувалася ще до Першої світової війни та економія, віддавна прозивали Грушівкою.
   Власниця економії часто «інспектувала» свої володіння, особливо ті місця, де розводилися на продаж нові породи свійських тварин – овець, корів, свиней (якісною м'ясо-молочною продукцію далеко славилася ця економія). Раз і застала вона свого управителя з дівчинкою-підлітком, яка захоплено спостерігала в загороді за маленькими ягнятками.
    Княгиня тоді запросила свого управителя та його одинадцятирічну доньку Надію на обід до свого маєтку. Дві деталі із спілкування з поміщицею запам’ятала на все життя та дівчинка: подарунок княгині та її побажання-прохання.
    Подарунком було фабрично пошите світле ситцеве платтячко, яке власниця дому попросила дівчинку відразу приміряти. Прийшлося воно якраз, тому в тій розкішній обновці Надійка ввечері й додому з батьком повернулася. А ще княгиня не то жартома, не то всерйоз сказала на прощання дівчинці в присутності її батька:
   - Ти дуже чемна і гарна. Як виростеш, вийдеш заміж і народиш дитинку, то мені дуже б хотілося, щоб ти назвала її Анастасієм або Анастасією. Це дуже гарне ім’я. І гарний є його покровитель.
    1916 року Надія вийшла заміж і, народивши через рік сина, згадала за незвичне прохання батькової начальниці. Хлопчика назвали Анастасієм. 1941 року, у 24-річному віці хлопець той пішов на фронт. В село не повернувся. Поліг, як казали тоді, смертю хоробрих…
   Моєму співрозмовникові той полеглий юний солдат доводився дядьком. Сестра Анастасія Ліда заміж вийшла 1937-го. 1949 року в родині Максима та Лідії Гавришів народився син. Його також завали… Анастасієм. На честь полеглого юного дядька… На пам'ять про давнє прохання-заповіт данинської княгині Олександри Голіциної…

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
с. Данина
Ніжинського району
На фото: Шатурський Свято-Михайлівський храм, побудований на подарованій громаді землі княгині Голіциної, 

 

Даниська школа, побудована 1882 року в тім числі й на кошти княгині Голіциної

Джерело. - Режим доступу 


Тимошик М. Власниця Данини - княгиня Голіцина / Микола Тимошик // Деснянська правда. – 2016. – 18 лютого. - С.8.

Немає коментарів:

Дописати коментар