.

вівторок, 8 вересня 2020 р.

Володимир Дрозд

   Володимир Дрозд увійшов в українську літературу разом із цілою плея­дою українських шістдесятників: Валерієм Шевчуком, Євгеном Гуцалом, Іри­ною Жиленко, Іваном Драчем, Юрієм Щербаком. У літературному поколінні українських шістдесятників В. Дрозд займає осібне місце: свій шлях самореалізації він перетворив на напружений пошук - резонансних тем, адекватних задумові жанрів, яскравих персонажів, перекон­ливих характерів, незвичних сюжетних ліній, захопливих колізій, промовистих деталей І дуже часто являв читачеві зовсім несподіваний результат: вражав проблематикою, колізіями, характерами, розмаїттям художньо-образних засо­бів Обраний шлях не завжди був простим він передбачав не тільки пошуки мистецьких форм і засобів утілення художнього задуму, а и пошуки самого се­бе свого духовного наповнення й розповнення. Цю закономірність.свого мис­тецького "дозрівання" В. Дрозд сформулював чітко й прозоро: "До кожного свого твору я спершу дозрівав духовно, а вже тоді брався за перо".

   Володимир Дрозд автор книжок оповідань та повістей: "Люблю сині зорі" (1962), "Парость" (1966), "Маслини" (1967), "Семирозум" (1967), "Катастрофа" (1968), "Ирій" (1974), "Ніч у вересні" (1980); романів: "Люди на землі" (1976), "Земля під копитами" (1980, премія ім. А. Головка, 1981), "Самотній вовк" (1983), "Балада про Сластьона" (1983), "Спектакль" (1985), "Новосілля" (1987), "Інна Сіверська суддя" (1985), "Пришестя" (1994), "Музей живого письменника" (1994), "Злий дух. Із житієм" (1999). Окремий тематичний блок становлять тво­ри документально-біографічного плану, як-от: "Добра вість" (1967) "Ювеналій Мельников" (1972), "Ритми життя" (1974), "Дорога до матері" (1979) та ін.
   Уже в двадцять три роки видав першу свою книжку новел і оповідань "Люблю сині зорі" (1962), яка привернула увагу критики індивідуальним сти­лем: ліризмом, психологічною розгорнутістю характеру, тонким проникненням у світ природи. Через десятки років, 1996-го, письменник щиро зізнався. « на­писаного, видрукуваного найдорожчі для мене — перші оповідання. Як перша любов. Найсерйозніша моя річ справді-таки, мабуть, епічний роман "Листя землі". За цей роман-епопею (книга перша і друга) письменник отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (1992) і ним, фактич­но, вінчав свій земний і творчий шлях.
   Володимир Дрозд був і залишається одним із найцікавіших і, мабуть, од­ним із найменш прочитаних українським літературознавством письменником, особливо у його пізній творчості, яку сам письменник охарактеризував як таку коли "уже є що сказати і знаєш, як сказати". З одного боку, він чи не найбільш відкритий і викличний з-поміж прозаїків другої половини XX
 початку XXI століть у своїй художній автобіографічності, а з другого, чи не найбільш утаємничений, містифікований, затінений численними масками своїх автобіографічних (і не тільки) героїв, дешифрувати сенс і призначення яких ще належить наступним дослідникам.
   "Глибоко переконаний, наголошував Володимир Дрозд при врученні премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів,  що народи, мовчати яких примушують тоталітарні режими, конденсують у собі, незважаючи на репресії, війни, голодомори, вільнолюбну силу, передаючи її у спадок дітям та онукам своїм". Всі ці тематичні пласти, що визначають драматичну історію українського народу, — війни, голодомори, репресії, тиск тоталітарної системи, освячені вільнолюбною силою українського народу, присутні в творчому доро­бку В. Дрозда.
   Період самостановлення письменника яскраво відображає його епістоля­рна спадщина: у листах до дружини Ірини Жиленко з армійського "заслання" (за неординарність молодого письменника-початківця було "покарано" служ­бою в армії далеко від рідної домівки) віддзеркалено його спроби осягнути світ у всіх його суперечностях. "Ти знову філософуєш і терзаєшся пошуками свого місця і своєї позиції в цьому житті. Не надривайся. Нам цим доведеться займа­тися все життя, до останньої миті...", прозірливо відповідала йому 1965р. Ірина Жиленко.
   Родинний творчий тандем двох яскравих особистостей Володимира Дрозда й Ірини Жиленко дав українській літературі двох лауреатів Шевчен­ківської премії. Але головне  зразок того, як можна поєднувати дві такі різні творчі особистості в одному родинному просторі, не відтинаючи одне в одного творчих можливостей, а, навпаки, стимулюючи до праці. Так, Ірина Жиленко зізнавалася, що «особливим чином» на неї впливає "божевільна Володина пра­цездатність. Життя йому потрібне тільки заради писання. Інакше воно його не цікавить. Він трудиться буквально осатаніло...".
   У цьому зв’язку варто процитувати К.-Г. Юнга: "Хто має призначення, хто чує голос глибин, той приречений. Тому, за переказами, він має особистого демона, поради якого йому належить виконувати. Всім відомий приклад такого роду - Фауст, а історичний факт - daimonion (даймон, демон з грецьк.) Сократа...".
   Первісний смисл виразу "мати призначення", підкреслює психолог, гла­сить: бути викликаним якимось голосом (при цьому він зазначає, що у німець­кій мові слова "призначення" (Bestimmung) і «голос» (Stimme) утворені від од­ного кореня). Йдучи за цим глибинним голосом, голосом особистого даймона, постійно чуючи в собі його невідворотну присутність і навіть тиск, Володимир Дрозд був свідомий свого призначення, тож неодноразово повто­рював: «Без творчості моє життя втрачає будьякий сенс». І вперто тримався думки, що література має фіксувати ті зміни, які відбуваються довко­ла, інакше це, як вважав, буде величезною помилкою. Цим, власне, підкреслю­вав свою приреченість на творчість.
   За теорією К.-Г. Юнга, чим більше невизначена й несвідома особистість, тим більше вона розчиняється в соціальності, в цілісності групи, поступаючись при цьому власною цілісністю  і місце внутрішнього голосу заступає голос соціальної групи і її конвенцій, а місце призначення колективні потреби, і чим більший "масштаб особистості", тим менше розчиняється вона в соціальності групи й тим ближча до виконання свого основного призначення. Тим-то одержимий своєю метою письменник зазвичай позиціонує себе одинаком, "самотнім вовком" відсвіт цієї поширеної моделі існування творчої людини падав і на цю Дроздову метафору.
   У життєвій і творчій долі В. Дрозда, очевидно, відбувався певний внутрі­шній конфлікт між позицією митця-самітника, відгородженого від перипетій зовнішнього світу у башті зі слонової кістки (в реальності це був "халеп’ївський рай" сільська хата-дача в мальовничому селі Халеп’я, де народи­лося чи не найбільше творів письменника), і розчиненістю в соціальності "гру­пи" (читай: в колективному началі) та її потребах: тут далася взнаки ак­тивна заангажованість письменника в соціальних колективах. Так, на відміну від, скажімо, Валерія Шевчука, котрий ніколи не зраджував обраній на самому початку життєвого шляху позиції професійного письменника, який не ходив "на службу", Володимир Дрозд працював у редакціях газет, був на видавничій роботі, тривалий час очолював журнал "Київ", був секретарем Спілки пись­менників України та її Київської організації. Наскільки це був суперечливий для письменника етап творчого життя, свідчить, зокрема, одна з його публіка­цій далекого 1987 р.
   Це був час, коли в суспільній атмосфері повіяло перебудовчими настроя­ми й письменники особливо гостро відчували свою причетність до суспільних перемін. Письменник, попри все інше, звіряється читачеві й у тому, що з усього написаного найбільше подобаються йому сторінки з описом повернення «воск­ресло!» Ганни Поночівни в рідне село ("Земля під копитами"): «Пам’ятаю день, коли писав цю сторінку, в селі. Спілка письменників проводила черговий важ­ливий захід, здається, урочистий літературний вечір. Його показували по теле­візору. Був запрошений на вечір і мав навіть возсідати в президії і я. Але мені так добре писалося в ті дні! Пересилив себе і не поїхав. Усе ж роздвоєність су­часного інтелігента, про яку і я немало писав, давалася знаки. Душа, як і в мого Сластьона, розривалася - між трибуною і роботою... Я ввімкнув телевізор, але без звуку. Сидячи за письмовим столом, над своїм зошитом, я краєм ока погля­дав на миготливий екран. Такі поважні, у чорних парах, у білосніжних сорочках і в імпортних краватках сиділи мої колеги за столом президії урочистого літе­ратурного вечора. І на обличчях їхніх така ж поважність та відчуття історич­ного моменту... Справді, під яскравим світлом телепрожекторів, у фокусі люд­ських очей і телекамер хіба не будеш певен у суспільному успіхові, в увазі людства до твоєї особи?.. Я ж сидів за маленьким письмовим столом, голодний, неголений, бо з самого ранку працював і не хотілося витрачати часу на кухонні справи та на гоління, у старім светрі, у старих ношених-переношених штанях і похапцем сіяв, сіяв слова. Коли потрібного слова бракувало і приходило розча­рування, я дивився на телеекран і думав заздрісно: "Онде життя, а я, наче остання робоча коняка, волочу свого плуга, поки не впаду у борозні...". І става­ло себе шкода. Але потрібні слова раптово з’являлися, як з’являється вода у ви­черпаній, здавалося б, до дна криниці, і я знову забував про урочистий вечір, про місце в президії, про своїх поважних колег, а жив лише тим, чим жила Ган­на Поночівна...".
   І ось, коли минуло звідтоді десять років, і роман "Земля під копитами" існує в літературі, належно поцінований, письменник згадує, що існує в нім і та сцена, написана у селі того пам’ятного дня, - "чи не найкраща в книзі". І ре­зонно запитує: "А що лишилося од того дня, од того вечора в колег моїх, які пишалися в президії зборів, перед телекамерами? Я не проти громадської дія­льності письменника, вона потрібна, вона невідривна від самої  письменни­цької професії. (Хоч, на мою думку, трибунна діяльність і громадська дещо одмінні речі). І все ж, головна сфера діяльності літератора письмовий стіл. Плюс те, що необхідне для роботи за письмовим столом, знання реального життя своїх сучасників". Це яскрава ілюстрація до постійної дилеми пись­менника: як розділити себе між художньою творчістю й "портфельними" спра­вами, аби втрати були якомога меншими?
   Подібний конфлікт між індивідуальним і соціальним мав і позитивні нас­лідки. З-під пера письменника народилися виразні характери персонажів, що яскраво репрезентують свою добу. Тож, очевидно, саме той "голос глибин", особистий демон, якого годі приручити силою бажання, й допомагав письмен­никові створювати такі яскраві образи, що уособлювали й персоніфікували зло, яке завжди йде в парі з гріхом. Від самого письменника хіба залежало, де і як провести тонку лінію розмежування між злом (гріхом) меншим і злом (гріхом) більшим та наповнити свої образи найпереконливішими деталями, які дарувало саме життя і які увиразнювали засоби виконання того призначення, яке випало на долю письменника. Певною мірою підсумовуючи пройдене, В. Дрозд не уникав відповідей на незручні запитання щодо своїх стосунків із владою, точ­ніше, офіційними структурами, що уособлювали комуністичну ідеологію. І від­верто зізнавався: "...І зрозумів: машина легко мене зламає  я не здійснюся як письменник. А здійснитися, реалізуватися мусив, це було поза моєю волею. "Я їх одурю..." - подумав я, як мій кінь Шептало конюха Степана". І через деся­тиліття зміг чесно підсумувати: "Я їх справді одурив, багато в чім здійснився, реалізувався, але й вони мене  одурили, бо не в усьому я реалізувався, не на повну силу. Цілком безпрограшних ігор із Сатаною просто не буває. Але це те­пер я вже розумію. Життя проживши. Насправді усе було ще складніше. Бо ко­муністична ідеологія мала у собі не лише тоталітаризм і таке інше, а й дещицю того, у що вірили кращі уми світу. А я, земна людина, тим більше не міг не ві­рити. Маю на увазі ідею соціальної справедливості, ідею рівності. Не лише в теорії, а й практиці тогочасного суспільства було дещо таке, що я й нині не ра­див би викидати на смітник історії. Бо підбирати доведеться...".
   "Я розіп’ятий між двох епох...",  зізнавався письменник, акцентуючи увагу на трагічності власних свідомісних трансформацій, які він екстраполював і у внутрішній світ своїх героїв. А Ірина Жиленко той період життя оцінила так. "Наш з Володею маленький "бунт" був суто літературний (хоч і не тільки, бо доводилось і дискутувати, і обстоювати свою точку зору, і захищати молодих). Не були ми борцями, але були людьми і письменниками. Не бунтувались активно, але писали чесно...". Система ламала, нівечила долі й таланти. Проте не всі таланти: В. Дрозд мав тверде переконання. "Епоха мог­ла убити письменника як людину, але убити талант ніколи! Якщо це справді - талант!".
   Ще в часи панування соцреалістичної естетики В. Дрозд був одним із-поміж тих, хто розбивав уявлення читача про культ позитивного ге­роя. І казав про своє літературне покоління шістдесятників так: «Ми поламали традицію соцреалістичної белетристики ділити героїв, а отже, і людей, на пози­тивних і негативних» [8]. Людина для нього - не носій ярлика із «плюсом» чи «мінусом», а специфічна психологічна «лабораторія», дослідний майданчик, на якому вступають у взаємодію різні психологічні «інгредієнти», настояні на суб­станції добра і зла, і від ступеня їх активізації та міксування й залежить міра порядності/непорядності, моральності/аморальності людини. Власне, чи не ко­жен персонаж В. Дрозда - це витвір подібного міксуванняй тієї чи іншої міри дисбалансу психологічних характеристик, які, зрештою, й визначають не тільки «послужний список», а й долю людини.
   Уже наприкінці 1960-х рр. критика відзначала стрімку й помітно змістов­ну "лінію зросту" В. Дрозда: "Цей прозаїк і в перших своїх оповіданнях, і в на­ступних ("Білий кінь Шептало", "Кукурудза", "Фашизм" та ін.) виявив такий самий нахил до психологічного аналізу, але, крім того, загострений смак до мо­ральної та соціальної проблемності". Цей загострений смак до діагно­стування суспільних хвороб із роками лише відточувався, шліфувався, адже письменник культивував у собі здатність бути суголосним із проблемами су­часної доби, оскільки справжній письменник, на його переконання, це "чутлива мембрана, яка реагує на найменші зміни в суспільстві". 
   Після першої книги малої прози "Люблю сині зорі" (1962) В. Дрозд від­точував перо на написанні біографічних повістей і романів, зокрема: "Ритми життя", "Дорога до матері" про родину відомого академіка О. Богомольця; "Добра вість" про Ювеналія Мельникова  одного з перших марксистів в Україні. Проте десять років праці у цьому засхематизованому жанрі хоч і не минули марно, але й не принесли письменникові відчуття бажаної самореаліза-ції. Зрештою, він сам зізнався собі й на загал, що ці твори «міг би написати хтось інший": його письменницькій уяві було затісно в прокрустовому ложе художнього раціоналізму, відтворених із документальною достовірністю харак­терів, "результат" розвитку яких був заздалегідь відомий, оскільки концентру­вався в тих званнях, посадах, досягненнях і переконаннях, яких ці реальні героі досягли в реальному житті. Проте тривалий інтерес до незвичайної людської долі, яку визначають не тільки хист і вдача, риси характеру, а й переплетіння різних історичних, політико-соціальних, особистісно-комунікативних переду­мов, не затьмарив у ньому інтересу до долі звичайної, пересічної людини лю­дини буденної свідомості, яка не може піднятися над обставинами й досягти високого соціального становища, але в проживанні відміряних ій років залиша­ється цікавою для інших своєю внутрішньою наповненістю. Тому письменник вирушив у свій тривалий художній пошук домінантної проблематики, яка. од­нак, змінювалась і трансформувалася відповідно до викликів часу й зміни сві­товідчуття.
   Появі збірки "Крик птаха в сутінках" (1982) передували "Балада про Сластьона" та "Вовкулака (Самотній вовк)", які стали явищем уже після появи в журналах і "значно підвищили "процент" соціальної критики в нашій прозідали поштовх пробудженню інтересу в ній до умовності, гротеску". Саме це й призводило до труднощів із публікацією названих творів. Варто зга­дати, що повість "Вовкулака" було перейменовано на "Самотнього вовка" оскільки тодішня система не могла допустити художнього втілення думки про те, що в радянському соціумі є місце для вовків (попри авторову сентенцію згідно з якою "у кожному з нас сидить вовк"). Ну хай вже, як виняток, існує со­бі "самотній вовк" (пізніший читач знає твір за подвійною назвою: "Вовкулака (Самотній вовк)".
   Важка доля спіткала й інші твори письменника: так, рання повість В. Дрозда "Катастрофа", написана в 1960-х рр„ побачила світ у журнальному варіант, лише 1986 р. (журн. "Вітчизна", 1986, № 10), оскільки тогочасна орто­доксальна критика панічно боялася самого номінування катастрофічності у ні­бито благополучному суспільстві, зокрема і в літературному середовищі; по­вість "Ирій" поневірялася по редакціях і видавництвах шість років і вперше її було надруковано в авторському варіанті лише 1989 р.
   Долаючи офіційну заангажованість літератури в її соцреалістичній подо­бі, шістдесятники, зокрема й В. Дрозд, особливо прискіпливо досліджували різ­ні виміри приватного світу своїх героїв. Проте це зовсім не означає, що їхня проза була асоціальною: вона просто була іншою, і соціальність у ній була при­сутня на рівні духовного засвоєння, внутрішньої асиміляції, у вигляді тих чи тих вчинків як похідних напрямку думок і намірів, від чого й залежала міра по­рядності/непорядності. Адже "...соціальність проекція цілісності, впорядко­ваності, взаємозв’язаності, спільності світу (космосу)", а впорядковує "спільність" світу" у всіх його розрізнених взаємозв’язках людська душа де и відбувається найжорстокіша боротьба між добром і злом. Жива, предметна реальність ніколи не залишається в прозі В. Дрозда лише соціально означеним тлом: зазвичай вона активно вступає у співдію з людськими характерами, змі­нюючи й деформуючи їх тією мірою, якою людина здатна до моральних комп­ромісів і переступів ("Спектакль", "Самотній вовк (Вовкулака)", "Моя довга дорога в ринок", "Ирій", "Катастрофа", "Злий дух. Із житієм" та ін.).
   Зрештою, вже збірка оповідань "Білий кінь Шептало" (1969) задала ту тональність письменникової небайдужості до перипетій життя звичайної люди­ни, яка й визначила резонансність його "великої" прози. А ще більше розгорнув ту метафору пристосуванства, "втечі від свободи" (Е. Фромм), що її несе образ коня Шептала, і яку письменник наповнює щоразу іншим змістом у трансфор­мованих відповідно до соціальних змін соціуму нових образах. 
   "Я часто в колі літе­раторів жартома кажу, що всіх негативних героїв пишу з себе. Але з таким же правом, і вже, мабуть, не жартома, міг би сказати щодо позитивних героїв. Справді, хіба не моя пристрасність живе в образах Софії Богомолець і Галі Поночівни, чи не моє гостре відчуття природи в новелі про коня Шептала. Але й жадоба зовнішнього виявлення Харланав "Самотньому вовкові" чи карєризму Сластьона в "Баладі про Сластьона", чи схильність Петруні до компромісів у "Спектаклі" теж мої, потенційні, не реалізовані. Точніше буде сказати: у мені вони є в зачатковій формі, як і в кожній людині; в художньому творі вони, зви­чайно, гіпертрофовані...".
   Це, так би мовити, проекція власної реакції на ті спокуси, які пропонує соціум і за які від людини вимагається занадто високе мито у вигляді мораль­них втрат. Проте М. Жулинський слушно застерігає проти спрощеного погляду на автобіографізм письменника: "Певно, що в характері героїв роману (йдеться, про роман "Катастрофа", написаний 1968 p.) Івана Загатного та Миколи Гужви є частинка душі самого автора, без цього не буває справжнього худож­нього твору. Але не вельми довіряймо виклично-парадоксальним твердженням В. Дрозда, що всіх своїх негативних героїв він пише із самого себе... Переваж­на більшість української інтелігенції другої половини XX ст. побачить себе там, у романі "Катастрофа", як і в романі В. Дрозда "Спектакль ".
   Та чи інша міра автобіографічного "допуску" дозволяє письменникові рі­зною мірою абстрагуватися від внутрішнього "Я", змінювати оптику бачення загальних проблем соціуму крізь призму рефлексивного персонажа. Субєктивізація внутрішнього часопростору, передана за допомогою внутрішнього мов­лення героя, виопуклює  через виразну, промовисту деталь
   траєкторію сус­пільного зламу, що спричиняє метаморфози повсякденної свідомості. За раху­нок цього проекція соціальних катаклізмів і деформацій на внутрішній "екран" рефлексивної особистості дає незвичайний ефект достовірності й переконливо­сті. Тож автобіографічність, яка має як внутрішній, так і зовнішній вимір, і межі якої встановлює сам В. Дрозд, згідно зі своїми уявленнями про міру допуску свого alteregoу мистецький твір, дозволяє письменникові глибоко зануритися у внутрішній світ героя, використати максимальну дозу нищівної іронії й само­іронії, що убезпечує від зсуву художньої свідомості у бік зумисної ідеалізації.
   Створюючи яскраві характери, письменник всіляко підкреслює типовість своїх героїв, показуючи цим явище масової мімікрії у пострадянському суспі­льстві, яке поширюється й на духовну сферу: "Вона як люди, як усі. Не краща і не гірша, не розумніша за інших і не дурніша. Вирішили начальники угорі треба хвалити Бога, треба хреститися, вона хреститься. Завтра угорі вирішать інакше, вона теж погодиться". Так через характеристику конкретного персонажа - Марії Березової зі "Злого духа. Із житієм" простежуються не найкращі тенденції цілого соціуму, які автор прокреслює безжально, без зайво­го сентименту, апелюючи і до розуму, і до совісті читача.
   Безперечно, письменницьке перевтілення як данина специфіки психології творчості саме по собі передбачає своєрідну "гру масок" у межах правил, ви­значених природою таланту і самим митцем: вони виокреслюють соціально-індивідуальний простір твору, його психологічні інтенції, зони впливу на чита­ча тощо. І в цьому мистецькому "перевтіленні" Володимир Дрозд
  неперевершений майстер, справжній маестро. Письменнику випадає самому вибудовува­ти власну «криву тотожності», віртуозно приміряючи на себе маски своїх геро­їв. Проте тема "маски" в його творчості виходить поза межі психології творчо­сті І цей, другий, рівень "перевтілення" продиктований проблематикою присто­суванства людини в нездоровому соціумі, яку активно розробляв письменник. Адже тенденції пристосуванства передбачають постійну зміну соціальних ма­сок, таких, що зазвичай "грають" на публіку, забезпечуючи їх носіям прихиль­ність тих, хто встановлює "правила", а відтак і належне матеріальне        забезпе­чення. Метаморфози сучасної людини як носія соціальних масок (маска людини-портфеля, маска вічного трибуна, маска невмирущого начальника, маска блазня, маска успішної людини, маска генія і т. і.) та поглиблення антропологі­чної мімікрії перед «лицем соціуму» зрештою дає можливість зрозуміти, що "....обман перед "незрячими" очима іншого обертається обманом власних очей". Облудність пошуку нібито успішності за рахунок комп­ромісу із власною совістю завжди призводить героїв В. Дрозда до краху, який усвідомлюється ними як втрата самих себе, втрата в собі чогось первозданного, що практично неможливо ні регенерувати, ні «відкупити» у долі найщемливішими спогадами про "золотий вік" дитинства, на повернення в яке остаточно втратив моральне право.
   Цю тему письменник символічно заклав у своїй творчості одним із ранніх оповідань "Білий кінь Шептало" (однойменна збірка 1969 р.), де проблему уні­фікації людини, нівеляції, роздвоєння й пристосуванства психологічно глибоко й майстерно подано крізь призму "долі" й сприйняття гордого білого коня Ше­птала, якому обставини диктують необхідність прикидатися сірим таким, як інші. Паралелі з реальними обставинами неможливості самореалізації людини в тоталітарному суспільстві були більш ніж очевидними. Але вся цінність цього метафоричного оповідання, що уособлює дилему між власною гідністю й по­требою вижити (а також роль письменницької прозірливості), в тому, що воно над часами й ідеологіями, оскільки жодною мірою не втратило своєї актуально­сті. суспільство завжди насторожено (а то й вороже) ставиться до тих, хто чи­мось вирізняється з-поміж інших, хто бунтує й обстоює свою винятковість.
   Володимир Дрозд «кожним новим твором, кожним літературним героєм начебто зривав із себе, а водночас і з усіх нас, його сучасників, маски, боя­чись, що вони приростуть до обличчя і затулять його, справжнього, істинного. Це своєрідна боротьба із самим собою, за себе ж таки і водночас пересторога іншим, встановлення діагнозу хвороби всього суспільства, що морально дегра­дує".
    Тож, узагальнюючи, можна резюмувати, що наскрізною проблемою в творчості В. Дрозда є проблема самоідентифікації, яка виявляє себе в межах ін­дивідуальної свободи й соціальної обумовленості подій і вчинків. Звідси та­кий калейдоскоп масок, які розгортають ідею соціальної мімікрії та індивідуа­льного пристосуванства, що зазвичай межує зі зрадою людини самій собі, "іс­тинній людині" в собі самій. Ніби граючись, В. Дрозд жонглює маска­ми/ролями, спостерігаючи за метаморфозами своїх колоритних персонажів.
    Викриття "портфельної хвороби" у "Баладі про Сластьона" устами одно­сельців уже покійного Йосипа Сластьона створює трагікомічну картину гіпертрофованого самолюбства й чиношанування колись звичайного селянина, кот­рий запродав свою душу дияволу заради ілюзії "потрібності" й жадоби слави. Маска "усім потрібної відповідальної людини" приростає до нього настільки, що перетворює його на носія манії величі місцевого масштабу й після усунення з «високої» посади він не покидає облюбованої трибуни: тільки тепер встанов­ляє її вдома й забезпечує собі "оплески" бодай в особі власної дружини. І на­віть після відходу в інші світи Сластьон претендує на "верховного" трибуна-оратора, котрий з небес повчає своїх односельців.
   Художній простір В. Дрозда, де соціумно-індивідуальні стосунки моде­люються «грою масок», відповідно, потребує гіпертрофованості колізій і подій, несподіваних смислових розв'язок, що межують (або ж є) зі скандалом, адже саме "скандал  це зривання всіх масок і повна відкритість перед собою й ін­шими пред’явлення в самому неприглядному світлі того, що вдавалося скривати, "обманюючи" себе й інших". На цьому письменник за­звичай вибудовує інтригу і не тільки інтригу колізії чи психологічну інтригу "викриття", а й спробу свого персонажа "якомога надійніше заховати істину", тобто до часу X "істинне обличчя".
   Проте скандал (викриття інтриги, переступу, зради, оголеності підлого вчинку) у такому середовищі, де сповідується культ пристосуванства, зазвичай обертається новою брехнею, оскільки в скандалі обман лише увиразнюється адже "скандал лише на мить виносить на поверхню правду і тут же окутує її брехнею".
   Показовою з цього погляду є повість "Маслини", яка має промовистий підзаголовок "Історія однієї душі", що прямо вказує на внутрішні, психологічні колізії, душевні метаморфози героя. Приміряння соціально владних масок геро­єм твору (повість написано від першої особи, що інтимізує розповідь, надає їй ефекту "автобіографічності"), керованого непереборним бажанням бути "над": іншими людьми, ситуацією, обставинами, моральними приписами, зрештою, забезпечити собі вирізнення з маси та відповідні умови життя. "Маслинова" спокуса виступає тут аналогом ексклюзивного варіанту життя: життя началь­ницького, красивого, "вищого". Солодкий життєвий успіх маркований у свідо­мості героя повісті смаком маслин як своєрідним атрибутом "вищості", який став у селі символом, "поняттям-широким, збірним, все одно, що вершки спи­вати".
    Загалом для справжнього письменника характерною є здатність через зміну масок "віддати себе" (читачеві), при цьому фактично "зберігши себе", оскільки маска "збирає на собі світ, а світ включає її в себе": це допомагає мит­цеві розчинити себе в інших як у своєрідному «даруванні блага», навіть якщо це "благо" доноситься до читацької свідомості «від супротивного» не через декларативну маніфестацію добра, а через поборення пануючого зла
  в імя того ж таки добра. Однак, наскільки це непросте завдання, видно із тих самозізнань письменника, які наводилися вище.
   Безперечно, в творчості В. Дрозда вирізняється антропоцентрична домі­нанта. Його антропоцентризм заґрунтований у загальнолюдські, загальнонаціо­нальні та аксіологічні концепти. Авторська концепція людини, яку приніс в українську літературу В. Дрозд, далека від ідеалізованої моделі, де герой штуч­но допасовується до моделі «підфарбованого» світу в його ідеалізованому фор­маті. Однак цей нібито відхід од ідеалізованості (засвоєної у її соцреалістично-му варіанті) компенсується витворенням авторського художнього міфу про «землю обітовану» Сіверське Полісся, що народжує людей, хоч і зі складни­ми, покрученими долями, але невмирущими у своїй суті. Його герой людина у сув язі суперечностей, часто з роздвоєною душею, уражена на ментальному рі­вні всілякими моральними недугами. Однак уся проза письменника - це не бо­ротьба проти свого героя, а боротьба за героя, за звільнення  хай і болісне від облуди хворобливого самовивищення, від моральної корозії і самоілюзії життє­вого успіху за рахунок поборення в собі самого себе істинного.
   Дослідники типологічно поділяють персонажів прози В. Дрозда на "зви­чайних людей", середовище яких опозиційно поділяється на людей духовних (переважно поліських селян, як-от Григорій Лобода, Уляна Несторка, Терентій Верхуша та ін.), протиставлених бездуховній «маленькій людині», яка й не пра­гне позбутися ролі людини-ґвинтика (Сластьон, Бруханда, Герасько-Гераськін та ін.); на інтелігента-самітника, котрий протиставляє себе безликій і бездухов­ній масі (Шептало, Пігмаліон); на інтелігента у першому поколінні, який заради прагнення дорівнятися до інших, успішніших, зрікається себе істинного, аби потім через болючі внутрішні кризи шукати шляхи повернення до себе справж­нього (саме на прикладі таких персонажів автором розробляєтеся художня мо­дель роздвоєння людини у її варіанті «зависання» між містом і селом: Ярослав Петруня, Андрій Литвин, Іван Загатний та ін.); автобіографічний герой (мале­нький Володя, маститий письменник Володимир Дрозд, Майстер); і насамкі­нець інфернальний герой (Вовкулака, Домовик, Чорт тощо). Тож навіть нібито "звичайний" герой В. Дрозда зазвичай не такий уже й звичайний: кожен із них має свою «родзинку», свою «ахіллесову п’яту» або ж, навпаки, ра­зючу подібність до тих, кого ми щодень зустрічаємо в своєму житті. Переважно люди повсякденної свідомості, заземлені в буттєву онтологію світу, вони все ж розпросторюють свою житейську філософію до обширів всезагальних людсь­ких проблем, що ними визначається поступ людства.
   Особливо гротескно, але водночас і болісно, звучить у В. Дрозда тема роздвоєння свідомості між звичним патріархальним світом українського села й новим, урбанізованим простором, де герой зазвичай шукає можливості самореалізуватися. Так, головний герой «Ирію» Михайло Решето у селі виношує мрії про місто, а в місті ностальгує за селом. Такою ж амбівалентністю позна­чений і Андрій Шишига з повісті "Вовкулака (Самотній вовк)", котрий намага­ється «вичавити» з міста максимум власних вигод, однак у гонитві за примар­ним матеріальним щастям зазнає морального краху й душевного спустошення.
   У "Маслинах" автор ніби проводить демаркаційну лінію між метушли­вою зоною міста, що маркується в його свідомості гримотінням шухляд канце­лярських столів, і спокійною гармонійністю предвіковічного села. І куплена ге­роєм люлька у вигляді Мефістофеля стала ніби перекидним місточком між містом і селом, адже з одного боку, нагадувала йому сивих сільських дідуганів і, рідних країв, котрі курять лише люльки, а з другого, - у проникливому погляді Мефістофеля «було щось філософське, інтелектуальне...".
   Парадигму філософських пошуків В. Дрозда загалом можна вкласти в те­зу про боротьбу добра і зла в тому юнгіанському формулюванні, яке дає ро­зуміння всезагальної "проблеми зла і гріха» як одного з аспектів "наших неособисіісних відношень до світу". Той, тіньовий бік українського інте­лігента другої половини XX ст., на який падає відсвіт нібито "безпрограшних ігор із Сатаною", про що йшлося вище, читач може відкрити для себе зі сторі­нок романів В. Дрозда "Катастрофа" чи пізнішого "Спектакль". Письменник Ярослав Петруня, який зрадив самого себе і свої наміри бути глашатаєм народу в боротьбі за виживання, яскравий зразок явища мімікрії, яка перетворює ду­ховність на сурогатну модель пристосуванства й самоошуканства. Анатомуючи кар'єрне пристосуванство Ярослава Петруні ("Спектакль"), письменник пока­зує згубну роль аморальності соціуму, який керується насаджуванням викрив­лених цінностей. Запродавши свій талант, зазнавши творчого фіаско, цей герой опиняється на кону власного життя «голим королем», якому нічого сказати ін­шим, оскільки спустошена душа може промовляти лише "мертвими" словами й штампами.
   В. Дрозд жорстко іронізує над своїм героєм, який не здатний подолати ним самим спровоковану прірву між намірами людини і результатом її мораль­но-етичних поступок, невеликих переступів, які зрештою й визначають долю та гірке усвідомлення марності прожитих літ. Траєкторія трансформації душі Яро­слава Петруні від щирих намірів обстоювати словом право рідного народу на гідне життя до опанування вищим пілотажем пристосуванства, яке гарантує йому визнання, славу й матеріальне забезпечення, передана автором через низ­ку гротескно виписаних перипетій і колізій, застерігає від втрати людиною са­мої себе, свого Духовного призначення. Анатомія соціального конформізму, ін­дивідуального егоцентризму, заґрунтованого на тактиці мімікрії й самолюбства, підвладна письменникові завдяки глибокому психологізму, іронії (значною мі­рою й самоіронії), незрідка гіпертрофованих елементів колізій тощо.
    1990-х рр. В. Дрозд чи не перший, хто зреагував художнім словом на колізії ринкової економіки й на ті катастрофічні зміни в свідомості людини, яку вир перемін втягнув у зміну політико-соціальної й економічної моделі українського буття. Роман "Музей живого письменника" сповнене іронії й самоіронії побу­тописання людини інтелектуальної праці, змушеної виживати в нових реаліях.
    Процес руйнації злом відбувається на всіх рівнях, сугестуючись у духов­ному вимірі, що особливо уособлено в творі з промовистою назвою "Злий дух. Із житієм": кримінальний сюжет загрунтовано в специфіку агіографічного жан­ру Середньовіччя. Житіє злого духа метафізична постановка питання пере­творюється на цілком конкретну історію подолання людини злом. "Зло, і тільки зло сформувало людські індивідууми, здатні до виживання у жорстокому зем­ному світі. І відтоді ніщо суттєво не змінилося. Справді, сатана правує балом земним, а Бог лише личина його, маска для святкових днів, для урочистих за­сідань... Якщо вже до кого й молитися нам, людям, то лише до сатани, бо він справжній господар на землі. Але сатана не вельми полюбляє порожні словеса. Моліться до нього своїми ділами, а не словами. Власне, такою програ­мою й керується головний герой, котрий ладен весь світ перетворити на імпе­рію зла, на нібито правдивий світ без "кольорових фігових листочків" тобто навіть без самої ілюзії добра.
   Роман В. Дрозда "Злий дух. Із житієм" унікальне в українській літера­турі житіє злого духа - персоніфікованого в образі Романа Гаркуші зла, яке письменник розуміє широко як зло соціальне, індивідуально-особистісне, зрештою метафізичне. Проте письменник не зосереджується на метафізичній природі зла він надає йому переважно соціального, суспільного забарвлення, ставлячи в контекст новітніх суспільних деформацій, які спричиняють тенден­ції пристосуванства. І таким чином переводить його в площину екзистенціаль­ну: як основну проблему вибору між або/або (за С. К'єркегером) або відкидання такого вибору взагалі.
   Проза В. Дрозда це цілий компендіум гріхів і моральних переступів, ко­лекція людських вад, зламаних характерів, неправедних вчинків і, за великим рахунком, спустошених доль. Але не тільки гріхів і переступів, а й доброчесностей також: просто гріховне завжди опукліше проступає на тлі доброносно.
    Травестуючи кримінальний сюжет через проекцію житійного жанру письменник гротескно показує всі стадії деградації людини, здатної до мораль­ного компромісу. Екзистенція злого духу знаходить своє втілення в різних тіле­сних оболонках, різних житейських колізіях, різних ситуаціях вибору. Голо­вний герой Роман Гаркуша постає переконливою моделлю тих деформацій­них процесів, які визначають моральний вибір сучасного суспільства і які письменник проектує на зовнішній вигляд свого героя, гротескно демонізуючи його за допомогою портретних засобів: "Чоло тепер зливалося із лисиною утворюючи розковзану спадисту гірку, без жодної зморшки, і тільки над скро­нями черепна коробка шишкувато випиналася, ніби в молодого теляти, що ось- ось має обзавестися ріжками... Нині ж гульки над скронями стриміли виразно, здається, вони більшають, виростають, темнішають". Дослідники від­носять цей роман до жанру біографії-інвективи, що промовляє до читача засо­бами цілого комплексу соціально-художньої риторики.
   Володимир Дрозд (як, власне, й Валерій Шевчук) застановляється над пи­танням: "Чи існує необхідність гріха в світі, якщо через гріховний вчинок з'являється можливість усвідомлення необхідності благого вчинку? Чи означає це, що після первородного гріха в світі без посередності гріха неможливе доб­ро?". Тільки засоби розкриття цієї риторичної тези-запитання у письменників різні: якщо Валерій Шевчук художньо розробляє цю проблему в історичному розрізі - крізь призму трьохсотлітньої історії українства, то Воло­димир Дрозд зосереджений переважно на проблемах деформації людини в часі теперішньому (виняток становить хіба що роман-епопея "Листя землі", події в якому розгортаються впродовж століття).
  У розкритті теми добра і зла виразно простежується християнська проек­ція цієї загальнофілософської проблеми, подана крізь призму своєрідного авто­рового світосприйняття. Однак у В. Дрозда здебільшого переважає травестійне обігрування християнської проблематики, зокрема в площині вико­ристання агіографічних мотивів, які, проте, віддзеркалюють як можливості жи­тійного жанру з його домінантами праведника, так і тяжіння до пантеїстичного світорозуміння.
   Роман-епопея "Листя землі", за який письменника було удостоєно Дер­жавної премії України ім. Т. Г. Шевченка, фактично потвердив глибоке переко­нання автора в тому, що в світі діють "ще не заналізовані нами закони накопи­чення духовної енергії", яку йому і вдалося матеріалізувати в слове­сну тканину твору. Письменник сам сформулював історіософську модель, вті­лену у його художній творчості. Маніфестуючи свій намір створити низку ро­манів про «чи не найскладніше століття у вітчизняній та й світовій історії: од вісімдесятих років XIX ст. до вісімдесятих XX ст.», він розкриває своє світо­глядне завдання: "...Для цього найперше, мабуть, слід відмовитися від ілюзії, що історію творять лише окремі особистості. Соціальні землетруси, на моє гли­боке переконання, зароджуються в глибинних народних пластах, і те, що ми спостерігаємо на поверхні етносу, наслідок цих велетенських, ще гаразд не досліджених нами сил, і справжня історія історія душі народної, а не хроно­логія дат». Складне переплетення доль, характерів, подій, колізій в романі "Листя землі" дає зрозуміти, що на трансформацію людської свідомості впливають глибинні нуртування психіки людини у її прагненні до самореалізації, продовження роду, справедливості, перемоги добра над злом, а в "формаль­ності соціального" міститься "жива нитка нашої спільності...".
   "Листя землі" дивовижний твір великої сугестивної сили впливу на чи­тацьку свідомість, адже він несе «голоси» реальних людей, записаних письмен­ником і відтворених на сторінках роману як своєрідні монологи (виділені при цьому в тексті курсивом).
   Система міфології відчитується в романі на кількох рівнях: символіки способу організації та структури тексту, моделювання характерів. Вже сама на­зва "Листя землі", що несе біблійний код, дешифрує складну символіку твору сезонно-циклічна метафорика образу листя означає зміну, оновлення через процес руйнації, оновлення й невмирущість роду й родоводу, а ще - єдність зе­млі і неба, той метафізичний часопростір, де й накопичується людський дух. Міфологічний часопростір зазвичай характеризується циклічністю: події по­вторюються, подаються з точки зору різних оповідачів, що надає їм стереоско­пічності, особливої глибини й ймовірнісної множинності, час втрачає ліній­ність. Відтак людська доля постає в різних проекціях, розкриває не тільки свою реальну іпостась, а й потенційну, закладену в природі людини, але не спромож­ну зреалізуватися в жорстких умовах історичних потрясінь. Використана авто­ром циклічна замкнутість параболічно несе в собі ідею вічного оновлення, від­родження, невмирущості народу. Тому у творі немає побічних, маргінальних сюжетів: усі вони рівнозначні, магістральні, а переплетеність доль героїв пода­ється через пов’язаність цих сюжетних ліній. Вузол сюжетних ліній творить своєрідний сугестивний фокус, у якому час нібито уповільнюється, повертаючи до читача різні грані людської долі й недолі, вияскравлюючи таким чином ха­рактери численних героїв, кожен з-поміж яких несе власний код прочитання  іс­торії людської душі.
    На рівні ідеології, це глибока проекція того, як має еволюціонувати су­спільство, щоб на цьому шляху було якомога менше людських і моральних втрат, породжених злом як втіленням недосконалості людської природи.
   Окремою важливою темою в межах авторової опозиції любові/ненависті оприявнюється письменником філософія влади: у В. Дрозда це завжди сила, що маніпулює людиною, спричиняючи руйнівні трансформації у людській душі, яка не завжди здатна чинити опір метафізиці влади. Потужно розгортається в романі "Листя землі" й тема зрадництва, що має свої модифікації, відступни­цтва, продажності.Письменник виводить причину цього ганебного явища від психологічного феномену страху, який підточує моральні засади людини, руй­нує н цілісність. Однак це також трансформація біблійного мотиву відступниц­тва, до якого В. Дрозд звертався ще в ранній творчості.

   Дуже точно про останній твір В. Дрозда сказав М. Жулинський: "Листя землі" нагадує велетенської довжини сувій білого полотна, розстеленого на бе­резі вічної ріки життя. І кожен, хто з’явився на цей світ Божий, у цей жорстокий і ніжнии, грішний і праведний світ, ступає босими ногами на цей білий сувій національної долі й залишає на ньому свій слід...". Вимріявши цей твір як своєрідну сповідь народу, його літописну проекцію, сам Володимир Дрозд був свідомий того, що письменник лише інструмент, уста народу. Зре­штою, в результаті глибоких роздумів і власного шляху Богошукання він при­йшов до самоусвідомлення: "Справжній митець творець прекрасного. Він ву­ста Всесвіту, голос Бога на землі" .
    Володимир Дрозд неперевершений майстер характеротворення, зокрема засобами портрета: ця його здатність заґрунтована в традицію української кла­сичної літератури, де виразному портретові завжди надавалося першочергове значення. Тому всі його персонажі впізнавані, більше того їхні імена маркують тенденції соціальних метаморфоз, як-от: Петруня ("Спектакль") чи Шишига ("Вовкулака (Самотній вовк)", Шептало ("Білий кінь Шептало") чи Сластьон ("Балада про Сластьона").
   Портретуючи своїх персонажів на зовнішньому й внутрішньому рівнях, письменник зазвичай вдається до промовистих антропонімів (у цьому особливо вирізняються Семирозум, Ладомир. Терпило, Гуляйвітер, Загатний, Хаблак. Петруня, Пігмаліон, Македонович та ін.), що семантично увиразнюють харак­теристику того чи того персонажа відповідно до ідейного задуму художнього твору. Звертаючи увагу на розлогий і специфічний авторський ономастикон, дослідники відзначають активне звертання В. Дрозда до номенів, як-то Шепта­ло, а також Шишига та Злий дух, який проектує деструктивне начало героїв у романі "Вовкулака (Самотній вовк)" та "Злий дух. Із житієм". Такий при­йом значно увиразнює авторську позицію, створює простір для активної чита­цької уяви.
   Зберегти свої особистісні риси й якості, своє внутрішнє "ядро", щоб під­нятися над тим, "із чого неминуче складається будь-який соціальний організм, стає заслугою й рішучістю духа, який сам є основою соціальних закономірнос­тей, але підноситься над ними, як над самим собою" і мало кому з-поміж героїв творів В. Дрозда це вдається. Більшість персонажів В. Дрозда проходять свою "точку неповернення" без перспективи повернутися до висхід­ної позиції, усвідомлюючи при цьому глибину свого морального падіння.
   Власне, вся творчість В. Дрозда це пошуки землі обітованої, втіленої ним в образі рідного Краю під іменем Пакуля, тяжіння до якого письменник за­декларував ще в повісті "Ирій" устами Михайла Решета, фактично ототожню­ючи Пакуль із ирієм, до якого завжди пориватиметься людська душа, аби потім зриватися звідтіль у широкі світи... Так обігрується ще один біблійний мотив, а радше істина про блудного сина, який завжди повертається до рідного порогу, аби, повернувшись, знову вирушати у великий світ.
   Попри іронію й нищівний сарказм, Воло­димир Дрозд завжди залишається ліриком, якому підвладні найтонші переміни настрою чи метаморфози природи. Показовими в цьому плані є, зокрема, кілька оповідань під спільною назвою "Малюнки дитинства", напоєних густими па­хощами й наповнених щільними спогадами з дитячих літ. У цьому циклі автор дає своєрідний "спектровий аналіз дитинства", яке мало визначальний вплив на специфіку його художньої творчості: "Тоді все мало свій колір. Навіть рух і час. Кожна часина дня, особливо літнього, що просторий, мов поле, барвилась по-своєму. І зараз найяскравіше пам’ятаються, найглибше хвилюють не дитячі пригоди, не випадкові скрути, а саме кольори. День розпадається на химерні площини кольорів, від червоного до вишневого, ніби ідеш по залах велетенсь­кої виставки тканин. Ось усе буйніше з фіалкової ночі проступає молочно-сиза пелена досвітку. Але і її вже потроху підмиває рясний бузок. А надто бузковіє на сході. Буцімто ніжного бузкового квіту без кінця-краю, а вітер ані шелесне".
  Зрештою, все містеріальне дійство душевних метаморфоз людини у її боротьбі між добром і злом освітлюється ідеєю одного з ранніх оповідань "Сонце", яке по праву можна назвати ідейним прологом до творчості Володимира Дрозда. Написане за всіма правилами притчі, перейняте духом слов’янської міфології з її виразною компонентою язичництва, воно обстоює тезу щодо невідворотності добра. Чорт, якому в його «темних» справах був незнайомий жоден людський сентимент, раптом прозріває у своєму відчутті того, що земля, як і людина, покликана народжувати нове життя. Тож і дитя, народжене вночі, му­сить перемогти темряву, мусить жити. З цією думкою чорт поспішив "підніма­ти сонце": "Не шукав сенсу в пожертві, не думав, чи підніматиме хто сонце за­втра. Знав одне: він мусить підняти його сьогодні хай дитинча, яке народило­ся вночі, побачить світло...". Так цей Сізіфовий труд (бо ж увечері сонце знову піде за пруг, а вранці якась сила муситиме знову його піднімати за­ради життя землян) набуває високого сенсу. Сенсу, який освітлював Сізіфову працю самого письменника впродовж десятиліть творення ним "книги буття" рідного народу:

ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ Г ТВОРЧОСТІ В. Г. ДРОЗДА

1939, 25 серпня народився у с. Петрушин Чернігівського району Чернігівської області, в сім’ї колгоспника.

1959-1960 після закінчення середньої школи працював у редакції Олиіцівської районної газети "Голос колгоспника".

1962 член Спілки письменників України. Вийшла друком перша збірка новел та оповідань «Люблю сині зорі».

1962- 1963 працював у редакції газети "Літературна Україна".

1963  працював у редакції газети "Молодь України".

1963- 1966  проходив службу в армії.

1966 вийшла друком збірка "Парость".

1967  вийшла друком збірка повістей "Семирозум. Маслини".

1966-1970  працював старшим редактором видавництва "Радянський письменник".

1968  закінчив Київський університет; у журналі "Вітчизна" опубліковано
роман "Катастрофа".

1969  вийшли  друком книги "Білий кінь Шептало" та "Маслини".

1971  видано роман-біографію "Добра вість".

1972  видано роман-біографію "Ювеналій Мельников".

1974  вийшли друком збірка "Ирій" та роман-біографія "Ритми життя".

1976  видано збірку "Люди на землі".

1980 видано збірку "Ніч у вересні" та роман "Земля під копитами".

1981 здобув премію ім. А. Головка за роман "Земля під копитами"; вийшла
друком збірка оповідань "Три чарівні перлини".

1982  вийшла друком збірка "Крик птаха в сутінках".

1982-1985 головний редактор журналу "Київ".

1985 видано романи "Інна Сіверська, суддя", "Спектакль".

1987 вийшов друком роман "Новосілля".
1988 вийшла друком збірка "Подих чудесного": оповідання та роман "Катастрофа".

1989  вийшли друком "Вибрані твори" (у 2-х т.).

1991- 1999 секретар, заступник голови НСПУ. За романом В. Дрозда "Самотній вовк" режисер М. Г. Рашеєв на Київській кіностудії художніх фільмівім. О. П. Довженка зняв фільм "Оберіг".

1992 лауреат премії Фундації Антоновичів, лауреат Державної премії Україниім. Т. Г. Шевченка. Вийшов друком роман "Листя землі: книга доль і днів минущих".
1994 видано повість-шоу "Музей живого письменника, або Моя довга дорогав ринок".

1999  нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Вийшли друком романи "Злий дух. Із житієм", "Пришестя".

2001 у журналі "Березіль" опубліковано роман "Острів у Вічності".

1999-2003 Президент Міжнародного благодійного фонду "Дівич-гора".

2003 вийшли друком нові книги роману "Листя землі", роман "Убивство засто тисяч американських доларів". У журналі "Вітчизна" опубліковано роман "Сто літ любові".

2003, 23 жовтня  помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

2009  перевидано роман у 2-х книгах "Листя землі".


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі XX століт­тя : монографія / Володимир Антофійчук. Чернівці : Рута, 2001. 335 с.

2. Випасняк Г. Агіографічні мотиви в сучасній українській прозі / Галина Вигіасняк : монографія. Івано-Франківськ : Видавець Кушнір Г. М., 2012. 251с.

3. Дончик В. З потоку літ і літпотоку / Віталій Дончик. Київ : Стилос, 2003. - 556 с., [12] арк. фотоіл.
Письменники-"шістдесятники" (зліва на право): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук і Борис Олійник у саду кіностудії ім. О.Довженка. Фото 1969 року

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.