.

пʼятниця, 3 лютого 2023 р.

Коли закінчиться війна.... (Ліна Костенко)

 

Коли закінчиться війна,

Я розцілую всі ікони.

Присяду в хаті край вікна

І буду чуть церковні дзвони.

І буду гладити лице.

Сльоза покотиться  піймаю.

І кожен клаптик чебрецем

В душі своїй повистеляю.

І я наплачусь досхочу.

Сльозами вмию всі могили.

Зварю відвар із перстачу

І вип’ю келишок для сили.

І вип’ю другий, щоб від ран

Не залишилося і сліду.

Наллю наливки повний збан

І понесу її сусіду.

Ми будемо удвох мовчать.

Хміліти разом й тверезіти.

Ми будем пошепки кричать

І в небо кидать жовті квіти.

І сині айстри розцвітуть

На полі битви під Херсоном.

Червоні маки проростуть

Під Києвом над збитим дроном.

Коли закінчиться... Коли...

Усі говорять, що нескоро.

Але готую я столи

І промовляю – скоро, скоро.

Ще день, ще ніч. Та й ще зима.

А там весна і перші грози.

Коли закінчиться війна

Я вам нарву букет мімози!!!

                    Ліна Костенко.

Ніжинський Благовіщенський монастир: культурно-просвітницька діяльність (XVIII– XIX ст.)

  

   Час гетьманського правління відзначився не тільки змінами у політиці і господарстві, а й запровадженням у культурному житті нового стилю і напрямку в архітектурі, що розвивалися, виходячи з церковних потреб, – це була доба українського (козацького) бароко. По всій Лівобережній Україні широкого розповсюдження набули величні монастирські барокові ансамблі, які стали шедеврами національної архітектури.
   Барокова культура України відповідала основним естетичним засадам з характерним контрастом, динамікою та експресією, мальовничістю й тріумфальністю. Водночас у ній широко використовувалися елементи, пов’язані з місцевими традиційними вподобаннями. За нових тенденцій споруда мислилася не як замкнута в собі самодостатня маса, а як частина просторового архітектурно ландшафтного ансамблю. В цьому плані особливо показовими були монастирі, планово просторова композиція яких підпорядковувалась ідеї урочистості, що надавало їй особливої піднесеності, святковості, гармонії і спокою. З цією метою – за певними принципами барокової архітектурної естетики – організовувалися ансамблі найрізноманітніших споруд навколо головного собору, які тісно пов’язувалися в просторовій композиції своїм масштабом і необхідним контрастом. Дзвіниця, келії настоятеля та ченців, трапезна, малі храми, каплиці, огорожі, брами та різноманітні господарські приміщення були ніби підголосками до головної теми .
    Ніжинський Благовіщенський монастир розташовувався у центрі міста. На початку ХІХ ст. обитель була оточена з усіх боків кам’яною огорожею завдовжкиь 53 сажні. Південний бік огорожі виходив на мостову – Московську вулицю (сучасна вул. М. Гоголя) і складався з 21 торговельної лавки, східна та західна частини монастиря межували з вулицями, які прямували до р. Остер (сучасні вул. 1'а Ліцейська та вул. С. Яворського), з північного боку – з приватними володіннями. 

понеділок, 30 січня 2023 р.

Опанас Маркович

       Опанас Маркович (27 січня (8 лютого) 1922, Кулажинці – 20 серпня (1 вересня) 1867, Чернігів) український фольклорист-етнограф, громадський діяч, член Кирило-мефодіївського братства. Перший чоловік письменниці Марії Вілінської (Марко Вовчок), значно вплинув на її літературну діяльність.
     Народився в селі Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). Був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича та домогосподарки Олени Керстен.
    В 1836 році закінчив Пирятинське 4-х класне міське училище. У 1836 р. році батько відправив Опанаса до 2-ї Київської гімназії, при Київському університеті св. Володимира, де ректорував їхній близький родич Михайло Максимович. Викладали в гімназії університетські професори.
    У 1842 році Опанас Маркович закінчив гімназію й вступив до Київського університету св. Володимира. В університеті став улюбленцем професора Івана Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази українських історій, почутих хлопчиною у кріпацьких друзів в Кулажинцях. За дорученням проф. Краськовського Опанас став записувати українські народні перекази, казки, прислів'я й приказки та пісні, що чув від селян.
    У 1846 р.році Маркович закінчив навчання в університеті, залишився в Києві і розпочав активну громадську діяльність, зокрема й як член Кирило-Мефодієвського Братства. В червні 1847 року за участь у діяльності Братства був заарештований.
    В 1851 р. році Маркович повернувся в Україну із заслання. У другій половині січня 1851 року Маркович одружився з Марією Вілінською (в майбутньому – Марко Вовчок). Наприкінці 1851 року вони переїжджають до Чернігіва, де Маркович улаштовується в видавництво газети «Черниговские губернские ведомости». На початку 1852 року у Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Згодом родина переїжджає до Києва, де Маркович починає працювати в Київській палаті державного майна. 27 травня 1853 року у родини народився син Богдан. 24 серпня 1855 року Опанас Маркович був призначений на посаду молодшого вчителя географії Немирівської гімназії (Вінничина).
    На початку 1859 року Вілінська з сином переїздить до Санкт-Петербургу. 11 травня 1859 року Опанас Маркович виїздить до Санкт-Петербургу слідом за дружиною. Маркович та Вілінська жили у Санкт-Петербурзі. Маркович брав активну участь у літературному житті української громади Санкт-Петербургу, зокрема у виданні українського журналу «Основа».
    В середині 1861 року Маркович переїздить з Санкт-Петербургу назад в Чернігівську губернію, де на початку 1862 року він одержав посаду акцизного наглядача в Новгород-Сіверську.
    В 1862 році Опанас Маркович писав у листі до Олександра Лазаревського: «Я коло пословиць мордуюсь і вже мов би й начисто йде. Як скінчу, за музику пісень візьмусь». Згодом Опанас Маркович передав своїй дружині в Париж зібрані ним українські пісні з мотивацією, що там їх можна буде з меншими труднощами видати. Вілінська видала частину їх у 1866 році у ляйпцігсько-вінтертурському видавництві Ріттера Бідерманна без згадки імені Опанаса Марковича, назвавши збірник «Двісти українських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок».
    11 серпня 1866 року Опанаса Марковича через захворювання на туберкульоз переведено в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні). В червні 1867 року хвороба його посилилась і його переведено до міста Чернігова. 1 вересня 1867 року Опанас Васильович помер в Чернігівській лікарні. Друзі Опанаса Марковича та сім'я тодішнього Чернігівського губернатора князя С. П. Голіцина зібрали гроші, щоб поховати його на кладовищі на Болдиних горах.
    Незадовго до смерті Опанас Маркович та Марія Вілінська розлучилися. Єдине передсмертне прохання Опанаса Марковича до Марії Вілінської, щоб та привезла сина в Україну до Чернігова, щоб батько побачив сина востаннє перед смертю, не було виконано.
    Багато зібраних Опанасом Марковичем фольклорних та етнографічних матеріалів про Україну опублікували Амвросій Метлинський, Володимир Антонович, Михацйло Драгоманов, Матвій Номис тощо. Етнографічний нарис Марковича «Родинные обряды» був надрукований посмертно у 1869 році у часописі «Записки Черниговского губернского статистического комитета».
    Одним з найвідоміший фольклористсько-етнографічних видань Марковича було «Українські приказки, прислів'я, і таке інше», видане Матвієм Номисом у 1864 році.
   Музична спадщина. Вже в дитинстві помітили його потяг до музики. Мати Опанаса, Олена Керстен, сама непогана музикантка і прихильниця народних пісень, заохочувала його записувати почуті на вечорницях (де Опанас спілкувався з ровесниками кріпаками) пісні. Потім Олена Леонтіївна придумувала до них музичний супровід, і вони з сином виконували ті пісні перед гостями.
    Опанас Маркович – автор музики опери «Наталка-Полтавка» за однойменною п'єсою Івана Котляревського (1857) та опери «Чари» за однойменною п'єсою Кирила Тополі (1866), що були поставлені силами українських аматорських гуртків, якими Маркович керував у Чернігові та Новгороді-Сіверському.

За матеріалвми: Опанас Маркович // Світ-інфо. – 2022. – 3 лютого. – С. 14.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:


 

Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича / Марко Вовчок, О. В. Маркович. – Київ : Наукова думка, 1983. – 527 с.

вівторок, 10 січня 2023 р.

11 січня 2023 р – 125 років тому в с. Вертіївка Ніжинського р-ну народився Ананій Дмитрович Лебідь (1898-1937) – літературознавець, випускник Чернігівської гімназії та Інституту народної освіти. Працював у Чернігівському етнографічному музеї. Заарештований у справі так званої Спілки визволення країни у 1929 р. 1935 р. – другий арешт. Утримувався на Соловках з 1936 р. За рік винесли новий вирок – розстріл.

    Народився Ананій Лебідь у сім'ї Дмитра Климентійовича та Наталії Василівни Лебедів. У 1900 р. його батьки переїхали до Чернігова, де батько працював вихователем в земському сирітському домі, а також разом із М. Коцюбинським в Оціночно-Статистичному бюро 
Чернігівського губернського земства.
   1916 року закінчив Чернігівську гімназію.  У травні 1917 р. був призваний в армію, де і пробув до жовтневого більшовицького перевороту, після якого повернувся до Чернігова. Звідси був направлений в Київську школу прапорщиків. В часи Гетьмананату Павла Скоропадського — служив в Чернігівському окружному суді перекладачем (володів українською, польською та французькою мовами). Підтримав Директорію, а з кінця 1918 р. повернувся в рідний Чернігів, де 1922 року закінчив Інститут народної освіти. Одночасно протягом 1919–1922 років працював у Чернігівському етнографічному музеї ім. Тарновського спочатку на посаді емісара, а з 1920 р. — помічника завідувача відділу рукописів. У 1922-23 рр. був членом експертної комісії Чернігівського архіву. З 1923 року читав лекції у Київському педагогічному технікумі імені Б. Грінченка, згодом працював співробітником комісії по виданню пам'яток новітнього письменства при ВУАН та секретарем редакції часопису "Життя і революція".
   1926 року вступив до аспірантури київської філії Інституту Тараса Шевченка. Рекомендації йому надали, зокрема академіки С. Єфремов та А. Кримський.
   1929 р. був заарештований у справі Спілки Визволення України, але за браком доведених звинувачень, після семимісячного ув'язнення, був засуджений умовно на 3 роки. Цей арешт унеможливив завершення тринадцятитомного видання творів М.Коцюбинського, із яких до 
1929 р. вийшло тільки п'ять томів.
  А. Лебідь викладав на індустріальному робітфаку, був неодружений, проживав з матір'ю та сестрою Юлією, (викладачем хімії на робітфаку) у якої була маленька донька, а її чоловік 
Карпович теж був засуджений у справі СВУ.
   20 квітня 1935 р. Ананій Лебідь був заарештований вдруге і проходив по "справі неокласиків". За тією ж справою проходили Микола Зеров, Марко Вороний, Павло Филипович, Леонід Мітькевич, Борис Пилипенко. Слідство тривало більше 9 місяців. А. Лебідь єдиний не визнав жодних звинувачень. Проте це не допомогло, трибуналом 1-4 лютого 1936 р. їм всім, як "активним учасникам контрреволюційної терористичної організації", було визначено міру покарання 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. В червні 1936 р. етап прибув на Соловки. Але в жовтні 1937 р. справа була переглянута трійкою НКВС. Вирок було замінено на розстріл, який виконано стосовно А. Лебедя 8 грудня 1937 р.

Творчий доробок:  

Лебідь А. Перший твір Коцюбинського  / Ананій Лебідь // Україна. –  1924. – Кн..3.

Лебідь А.  Невідомий твір Коцюбинського / Ананій Лебідь // Україна. 1924. Кн.4.

Лебідь А. Листування П. Мирного з М.Коцюбинським / Ананій Лебідь // Науковий збірник ВУАН за 1924 р. Т. Х1Х.

Лебідь А.  Валеріан Поліщук / Ананій Лебідь //  Життя й революція.  1925. № 1–2.

Лебідь А. З сучасної української літератури / Ананій Лебідь// Життя й революція. – 1925. – № 3.

Лебідь А. Коцюбинський і жандармське управління (на матеріалах Чернігівського Губархіву) / Ананій Лебідь// Червоний шлях. – 1925. – № 3.

Лебідь А. Шевченко і жандармське управління / Ананій Лебідь // Червоний шлях. – 1925. – № 3.

Лебідь А. До початків літературної творчості Коцюбинського / Ананій Лебідь// Україна. – 1925. – № 34.

Лебідь А. Од символізму до революційної літератури / Ананій Лебідь// Життя й революція.  – 1925. – № 6-7.

Лебідь А. Нові матеріали до біографії та творчості К.Стеценка / Ананій Лебідь// Музика. – 1925. –  № 9-10, № 11-12.

Лебідь А. Нові придбання рукописного відділу музею В.Тарновського / Ананій Лебідь // Бібліологічні вісті. – 1925. – № 1-2.

Лебідь А. Листи І.Франка до М.Коцюбинського / Ананій Лебідь// Життя й революція. – 1926.  – № 5. – С.115-118.

Лебідь А. Пропащі роки (до біографії М.Коцюбинського) / Ананій Лебідь // Україна. – 1927. – Кн. 3. – С. 89-96;

Лебідь А. "У чужій хаті" // Ананій Лебідь/ Бібліологічні вісті. – 1928. – № 1. – С. 39-46.

Лебідь А. М. Коцюбинський. Життя і творчість / Ананій Лебідь. – Київ, 1929.

Про нього: 

Андрійчук Т. Родина Лебедів у національно-культурному житті Чернігова на початку ХХ ст. // Шрагівські читання: збірник статей і матеріалів / Відп. ред. О. Коваленко.  Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2011.  С. 83-93.