Іван Матвійович Стешенко

   Іван Матвійович Стешенко – видатний український громадський діяч, поет, письменник, публіцист, перекладач, літературний критик та літературознавець. Але насамперед він відомий як визначний організатор української національної школи, педагог та перший міністр освіти незалежної України в уряді Центральної Ради.
   Народився І. Стешенко в Полтаві влітку 1873 р. у простій міщанській родині, яка мала дев'ятеро дітей. Початкову освіту хлопчику намагалися дати вдома, але марно: малий Іван ніяк не хотів опановувати читання та письмо. Трохи помучившись із сином, батько віддав його до церковно-приходської школи, де хлопчик напрочуд гарно навчався, постійно одержуючи нагороди за успіхи. Після закінчення церковно-приходської І. Стешенко подався до початкової школи Ступачевської, де готувався до вступу в гімназію. Іван успішно склав іспити і був зарахований до Першої класичної гімназії. Незважаючи на досить ґрунтовну підготовку, батько найняв для сина репетитора — Л. Коновалову. Педагог знайшла спільну мову з дитиною, вони стали не просто вчителем та учнем, а справжніми друзями. Навчання, яке планувалося як додаткова підготовка, тривало аж чотири роки, а цю дружбу та чудову вчительку Іван із вдячністю згадував усе життя. Саме Л. Коновалова прищепила хлопцеві любов до читання, уперше відвела до бібліотеки, які тоді були платними, та купила І. Стешенкові абонемент. Вона ж і вплинула на його читацькі смаки: Іван, який до того цікавився переважно дешевими лубочними виданнями із російськими казками, купленими на базарі, поступово взявся за справжню літературу — Ж. Берна, М. Ріда, братів Ґрімм тощо.

Поетичні здібності І. Стешенка проявилися досить рано, ще під час навчання в гімназії товариші називали його "поетом" та часто замовляли романтичні віршики для панночок. Писав юнак і про свою сім'ю, батьків, які були надто суворими у вихованні тощо.

Олександр Якович Кониський

    Олександр Якович Кониський — яскрава особистість в українському громадському, політичному та літературному процесі XIX ст., життя якого було нелегким та багато в чому типовим для українського діяча тієї доби. У нього дуже рано виявилися здібності до літературної творчості і водночас талант організатора. Роки дитинства і юності, матеріальні нестатки та хвороби, державна служба в роки війни, заслання та наступні поневіряння загартували волю, сформували здатність перемагати власні негаразди та ворожість оточення. А знайомство з життям і побутом різних верств населення — покріпаченого селянства, козацтва, чиновників, духівництва, урядовців — стало джерельною базою для художніх та публіцистичних творів письменника та поета.

   Народився О. Кониський у серпні 1836 р. у родині зубожілого поміщика, що мешкала в с. Переходівка на Чернігівщині. Батько помер, коли хлопчикові не було й семи років, тому з раннього дитинства Сашко знав, що таке злиденність. Навчався Олександр спочатку вдома, у 1845 р. вступив до Ніжинського приходського училища, а через рік мама перевела його до Чернігівської гімназії, де він не тільки навчався, а й мав право проживати у так званому сирітському домі як син збіднілих дворян. У досить ранньому віці (11 років) Олександр почав писати вірші, багато з них були українською мовою, адже хлопець отримав удома гарне національно-патріотичне виховання. Саме за ці поезії його й виключили з гімназії, незважаючи на те, що він був одним із найкращих учнів. Юнак продовжив освіту в Ніжинському повітовому училищі, програма якого була відповідна середній освіті, згодом О. Кониський планував навчатися в ліцеї, але через сильне погіршення зору та матеріальні нестатки був змушений його припинити.

Тріумфальні арки на Чернігівщині

Ці споруди, як правило, зводилися на честь видатних подій і лише іноді – на честь видатних людей. Арки являли собою монументальні брами з одним або трьома арковими отворами, котрі прикрашали скульптурами, рельєфами й пам'ятними написами.

 Чернігів   

У місті Чернігові свого часу були встановлені аж чотири тріумфальні арки: неподалік Красного мосту, на розвилці доріг, що вели на Київ і Любеч, через річку Кордівка й при в’їзді до Чернігова з боку Києва. Тріумфальна арка, зображена на дореволюційному знімку, стояла на вулиці Шосейній (нині пр-т Миру) між Валом і сквером, що прилягає до Катерининської церкви.

   Як бачимо, чернігівська арка не вирізнялась особливою помпезністю, навпаки – вона була дуже проста і скромна – лише з одним арковим отвором. З часом арка під впливом атмосферних явищ почала втрачати своє первісне обличчя. Коштів на ремонт у місцевої влади, очевидно, бракувало. Власне, як і всі інші, вона почала втрачати свою історичну цінність. Коли тріумфальну арку знесли, достеменно не відомо, але на початку ХХ сторіччя арки вже не було. Її зображення збереглося лише на старих чернігівських листівках. Там, де вона колись стояла, пролягла асфальтова магістраль. З одного боку, як і в прадавні часи, розташований Вал, з іншого – сквер із погруддям Фрунзе. (Недавно це погруддя було знесено).

Іларій Іва­нович Карбулицький

   До славетної когорти українського вчительства належить видатний пе­дагогічний і громадський діяч Буковини початку XX століття Іларій Іва­нович Карбулицький, який зробив вагомий внесок у скарбницю духовного і національного відродження рідного народу. Коло його творчих інтересів дивовижно широке: вчитель-вихователь молодого покоління, дослідник розвитку шкільництва на Буковині, організатор і учасник учительського ру­ху, суспільно-політичний діяч, публіцист, редактор, оратор, співак і музи­кант, письменник.
   Народився Іларій Карбулицький у селі Горішні Ширівці (тепер –   Заставнівський район Чернівецької області), у сім'ї лісника. Батько хлопчика був високоосвіченою людиною, знав німецьку, польську, російську та ук­раїнську мови і чимало зусиль доклав для того, щоб син отримав належну освіту.
   У шестирічному віці хлопчик із сім'єю переїхав до села Волока, де навчався у початковій школі. Пізніше родина перебралася до Чернівців, де Іларій продовжив навчання у місцевій школі, а потім –  у гімназії.
   Виявивши зацікавленість педагогічною справою, юнак у 1895 році вступив до учительської семінарії, після закінчення якої у 1900 році був призначений молодшим учителем народної школи села Ревне – Стрілець­кий Кут. Деякий час Іларій Іванович працював молодшим учителем народ­ної школи в Старих Мамаївцях. Багато років свого життя він віддав навчанню і вихованню дітей у селі Верхні Станівці, куди був призначений у 1906 році старшим учителем. Згодом талановитий педагог посів посаду ди­ректора цієї школи. Працюючи вчителем і директором, Іларій Іванович постійно вдосконалював свій фаховий рівень, навчався на курсах учителів по садівництву, закінчив курс з ботаніки, пройшов курс румунської мови у Бухаресті.
   За роки педагогічної діяльності Іларій Карбулицький намагався удосконалити вітчизняну освіту, вів постійну боротьбу за утвердження на­ціональної освіти. Працюючи над проблемою управління школою, І. Кар­булицький велику увагу приділяв організації навчального процесу, зокрема способу комплектування учнівських класів. З цього приводу в учительсь­ких колах постійно велися дискусії. Зі свого боку, Іларій Іванович указував на суттєві труднощі у навчально-виховному процесі: зниження рівня праце­здатності учнів і учителя; падіння рівня знань, які ускладнювалися через велику кількість учнів у класі; бажання учнів, щоб вчителі мали спеціальну підготовку і відповідну матеріальну базу. І. Карбулицький виявив себе пе­редбачливим педагогом: сучасні психолого-педагогічні дослідження дове­ли необхідність запровадження індивідуального підходу до учня у процесі навчання.

Олександр Опанасович Потебня

   Ім'я Олександра Опанасовича Потебні по праву стоїть в одному ряду з засновниками наукового мовознавства — Йоганном Гердером, Вільгельмом Гумбольдтом, Августом Шлейхером, Германом Паулем, Яном Іґнацієм Бодуеном де Куртене, Фердинандом де Соссюром та ін­шими мовознавцями-теоретиками. Єдиний визначний виразно ук­раїнський філолог позаминулого сторіччя, він вирізнявся серед учених-сучасників надзвичайною широтою інтересів та енциклопедизмом знань. На основі ґрунтовного аналізу величезного джерельного мате­ріалу, в процесі широкомасштабного вивчення мови, фольклору, літера­турних пам'яток Олександр Опанасович створив своєрідну концепцію слова, яка протягом багатьох десятиліть залишалась неперевершеним зразком лінгвістичних досліджень. Учений-мовознавець одним із пер­ших почав розробляти проблеми історичної еволюції мислення, зако­номірностей теорії та психології творчості, становлення людської сві­домості, впливу мови на духовний розвиток життя суспільства. 

Василь Федорович Симиренко

   Ім'я Василя Федоровича Симиренка – одного з представників видатного роду Симиренків – посідає особливе місце в історії України. Талановитий технолог і промисловець, він доклав чимало зусиль для розвитку цукрової промисловості, впровадження у цій галузі передових технологій. Водночас величезну увагу В. Симиренко приділяв підтримці української культури.
  Відомий громадський діяч Олександр Лотоцький назвав його українським Никодимом, бо він, як і св. Никодим, творив благочинні діла не для розголосу. Старогромадівці нарекли В. Симиренка великим Хорсом – слов'янським богом Сонця. Вони казали: "Хоре засяяв", коли від нього на якусь справу надходили гроші. Його можна назвати й українським атлантом, бо, як грецькі герої  – небо, так він тримав на своїх плечах упродовж майже сорока років українське Слово.
   За родинним переказом, Симиренки походять з козацького роду Семиренких, тобто Семируких, від старовинного слова "ренка" – рука. Жили вони на Платановому хуторі між Млієвом і Городищем, на Черкащині.
   Останній козак роду Степан подався на Січ по народженні старших дітей і прокозакував понад 20 років. Повернувшись на хутір, Степан не вгамувався. Тож за участь у козацьких повстаннях і за відмову присягнути Катерині II його позбавили помістя, козацьких вольностей і привілеїв. Багатодітну родину Степана Симиренка віддали в кріпацтво до князя Михайла Воронцова. Степан покинув тоді рідні краї і пішов чумакувати. Їздив у Крим по сіль, возив до Польщі рибу, поташ. Так і помер під возом. Один із синів Степана  Федір Симиренко виявив себе справж­нім спадкоємцем батька, хоч і був кріпаком. За порадою свого тестя Яхненка, він почав орендувати млини на річці Рось. З того розбагатів, викупив себе і родину з кріпацтва, став одним із засновників знаме­нитої фірми "Брати Яхненки і Симиренко", в якій панував козацький дух. Двох найздібніших синів – Платана і Василя батько вислав до франції навчатися в Паризькій вищій політехнічній школі. Широкому загалу більш знайоме ім'я Платана Симиренка – автора відомого сор­ту яблук Ренет Симиренка, спонсора останнього прижиттєвого видан­ня "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 р.
     Василь Федорович Симиренко увійшов в історію України як "найвидатніший найщиріший українець з-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені"(Є. Чикаленко). 

Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна

Це була воістину народна артистка, яка

 жила й творила для народу, для рідного 

мистецтва, Її натхненна, невтомна праця є 

зразком для всіх нас...

                                              (Мар ’яненко І.)

   Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська (уроджена — Ковтуненко) — видатна українська артистка, педагог, театральний діяч. Все її життя було пов’язане зі становленням українського національного театру, боротьбою за розквіт вітчизняного театрального мистецтва.
       Народилася вона у с. Срібному (тепер смт Чернігівської області) у дворянській сім’ї. До восьми років дівчинку виховувала няня Ка­терина Миколаївна Забіла. Саме від неї, як згадувала пізніше Ганна Петрів­на, і перейняла вона багато українських народних пісень, прислів’їв, казок. Найсвітлішим спогадом для видатної артистки на все життя залишився образ простої селянки, котра прищепила їй любов до свого народу, його мови та культури.

    Навчалась Ганна у приватному пансіоні. У 1871 р. закінчила Київсь­кий інститут шляхетних дівчат. Театр полонив її ще у студентські роки. Во­на з успіхом виступала в аматорських спектаклях; спершу грала в епізодич­них, а згодом й у головних ролях. Натхненна, колоритна гра молодої вико­навиці приваблювала глядачів, вирізняла її з-поміж колег-аматорів.
   Ганна брала приватні уроки у професіональної артистки О.Давидової, мріяла про вступ до консерваторії. Та невблаганна доля розсудила по-іншо­му. Дев’ятнадцятирічну дівчину віддали заміж за полтавського поміщика, члена Лохвицько-Прилуцької межової комісії Д.Затиркевича.
   Змушена поринути у провінційний побут та господарські справи (под­ружжя одразу переїхало до родового маєтку у с.Блотниця), молода жінка не полишала своєї стихії — театру. Вона успішно виступала в головних ролях на аматорській сцені у п’єсах І.Котляревського "Москаль-чарівник" та "Наталка Полтавка”. Творчу долю артистки вирішив спектакль "Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка, що відбувся у Ромнах 1882 р. В ньому Ганна Петрівна блискуче зіграла роль Одарки.