9 січня 2023 р. –150 років від дня народження Хаїма Нахмана Бялика (1873-1934), єврейського поета, мислителя, есеїста, перекладача, публіциста, редактора, одного з основоположників сучасної єврейської поезії мовою іврит (писав також мовою їдиш), громадського та культурного діяча, народженого в Україні

     Бялик Хаїм-Нахман – національний єврейський поет – поет, перекладач, публіцист. Народився 06. 01. 1873 р. на  х. Град побл. Житомира. Писав мовами іврит та ідиш. Закін. хедер у бет-мідраші (в синагозі, де поряд із молитвами вивчали Тору). Тут уперше ознайомився з виданнями послідовників євр. просвіти, руху Таскала, згодом продовжив навч. у Воложин. єшиві «Ец Хаїм» (вищій євр. школі підготовки до звання рабина). Захопився філософією Ахад-га-Ама, під впливом якої було написане, а згодом опубл. у 1891 в ж. «המליץ» («Захисник») звернення до ідеї заселення євреями Святої Землі. Тоді ж у Зб. «הפרדס» («Сад») в Одесі вийшла перша поезія Б. «אל הציפור» («До пташки»). Ідея відродження євр. народу на землі Палестини стала осн. темою творчості Б. 1899 опубл. першу добірку поезій Б. мовою ідиш. 1900 на запрошення євр. літераторів оселився в Одесі, разом із письменником Бен-Ціоном і видавцем І. Равницьким заснував вид-во «Морія» (друкувалися, зокрема, збірки євр. фольклору). 1904 на основі вражень від погрому в Кишиневі Б. написав поему «בעיר ההריגה» («У місті різанини»), яка в перекладі В. Жаботинського зробила його широко відомим у неєвр. колах. 1905 Б. написав поему «Сувій про полум'я», яку вважав вершиною своєї творчості, а В. Жаботинський характеризував як поему про довічну неповноту й приреченість нац. буття євр. народу у вигнанні. 1907, 1913, 1931 брав участь у сіоніст. конгресах. Б. переклав мовою іврит «Дон Кіхота» М. Сервантеса та «Вільгельма Телля» Ф. Шіллера. 1921 виїхав до Берліна, а 1924 – Тель-Авіва, де збудував влас. будинок, що нині є музеєм поета. Разом із В. Жаботинським одним із перших закликав євреїв виїздити з Європи, передбачаючи події, які стали реальністю в роки 2-ї світ. війни. 2002 в Одесі, на будинку, де жив і працював Б., встановлено пам'ятну дошку.
            Бялик Хаїм-Нахман помер 04. 07. 1934 р., Відень, похований у Палестині.

(За матеріалами: О. В. Ніколаєва, I. О. Шестопалова, А. Г. Кержнер, М. Д. Феллер. Бялик Хаїм-Нахман // Енциклопедія Сучасної України : енциклопедія [електронна версія] / ред.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2004. Т. 3. URL: https://esu.com.ua/article-38462 (дата перегляду: 12.01.2023).

До 185-річчя від дня народження Е. Мане (1832—1883)

Коли-небудь люди зрозуміють, нарешті, яке місце Едуард Мане займає в тій перехідній епосі, яку переживає зараз французька школа живопису. Він залишиться в ній як характерне і найбільш індивідуальне явище 

                                                                                                                                          Золя Е.

   

    У французькому та світовому мистецтві другої половини XIX ст. важливу роль відіграв імпресіонізм. Саме з цим напрямом пов'язані ті новації у живописі 1860—1880 рр., без яких подальший його розвиток неможливо уявити. Виникнення імпресіонізму було обумовлене стрімкою еволюцією світового мистецтва і насамперед революційними та новаторськими творчими пошуками таких майстрів, як Е. Делакруа, К. Коро, Г. Курбе, О. Домьє та багатьох інших. Особлива ж роль у виникненні та становленні цього напряму належить Е. Мане — непересічній та яскравій особистості, талановитому французькому художникові світового рівня.

    Едуард Мане народився 23 січня 1832 р. у багатій французькій родині. Його батько обіймав значну посаду в міністерстві юстиції та майже із самого народження хлопчика мріяв про те, що син піде по його стопах та стане юристом. Згодом родина поповнилася ще двома дітьми — молодшими братами Едуарда.

До 545-річчя від дня народження А. Дюрера (1471—1528)

...Я хочу зажечь здесь маленький огонек. А если вы все сделаете и свой вклад, добавляя что-то художественно более совершенное, то с течением времени из него разгорится такое пламя, которое будет сиять на весь мир.

Дюрер А.

   

    Альбрехт Дюрер — геніальний німецький живописець, гравер, учений та філософ жив і творив понад півтисячі років тому. Через надзвичайну обдарованість, енциклопедичні знання у різних галузях науки та широке коло інтересів його називали "північним Леонардо" й ототожнювали з такими прославленими митцями епохи Ренесансу, як Мікеланджело Буонаротті та Рафаель Санті. А. Дюрер був першим художником Німеччини, який вивчав механіку, математику та будівництво. Він — уособлення характерного для епохи італійського Відродження типу художника-ученого, що для тогочасної Німеччини було явищем поки що невідомим. 

До 125-річчя від дня народження М. О. Булгакова (1891—1940)

   В минуты нездоровья и одиночества предаюсь печальным и завистливым мыслям. Горько раскаиваюсь, что бросил медицину и обрек себя на неверное существование. Но, видит Бог, одна только любовь к литературе была причиной этого. В литературе вся моя жизнь. Ничем иным я быть не могу, я могу быть одним - писателем.

                                                                                     Булгаков М.

      Михайло Опанасович Булгаков — один із найвидатніших письменників та драматургів, справжній класик літератури XX сторіччя — з тих, що своєю присутністю змінюють світ. Важко уявити, що за життя цього геніального майстра слова не визнавали, переслідували, забороняли пуб­лікуватися. Його ім'я — не тільки частина історії літератури. За живими, самобутніми, неперевершеними творами стоїть насамперед людина, що прожила важке, щасливе, багате на творчість та вчинки життя і нарешті посіла гідне місце в літературі та серцях шанувальників свого таланту.
   М. Булгаков народився 15 травня 1891 р. у сім'ї викладача Київської духовної академії Опанаса Івановича та його дружини Варвари Михай­лівни. Згодом у родині з'явилося ще шестеро дітей. У ті часи Булгакови винаймали дачу в передмісті Києва, та, оскільки сімейство постійно зростало, Опанас Іванович купив ділянку землі в селищі Буча та розпочав будівництво власної садиби, де б вони могли проводити теплі місяці. Однак у місті свого житла Булгакови не мали, тому змушені були, через труднощі з орендою, часто переїжджати, змінивши за роки проживання багато адрес. Останнім помешканням родини став будинок на Андріївському узвозі, 13 (відомий під назвами Дім Турбіних або Дім Булгакова). 

23 лютого виповнюється 330 років від дня народження Г. Ф. Генделя (1685—1759)

  Г. Гендель — видатний німецький композитор, автор славнозвісних опер та ораторій. Він став відомим усій Європі ще за життя завдяки величезному талантові та неймовірній працездатності й увійшов до історії музики як видатний майстер, чиїм роботам судилося жити вічно.
   Народився Георг Фрідріх Гендель 23 лютого 1685 р. у німецькому мі­стечку Галле в заможній родині. Його батько, якому на той час уже йшов 64-й рік, був відомим у місті лікарем, мати майбутнього композитора похо­дила з пасторської сім'ї та була молодшою за чоловіка на 30 років. Почат­кову освіту хлопчик отримав у так званій класичній гімназії, де, окрім істо­рії, математики та мов, познайомився з деякими музичними поняттями та вже в ранньому віці виявив надзвичайні музичні здібності. Першими вчи­телями Георга були знайомі музиканти батьків, які часто бували в їхньому домі: вони дали йому перші уроки з теорії музики, навчили грі на клавікор­дах та флейті. Але до певного часу батьки не звертали уваги на захоплення сина, вважаючи його несерйозним, тому й не шлося про справжню музичну освіту. У той час професія музиканта була низькооплачуваною та вважала­ся недостойною, а його місце в суспільстві прирівнювали до статусу молод­шої прислуги в панських будинках. Батьки мріяли про юридичну кар'єру для сина, тому забороняли йому займатися музичними вправами, та завдя­ки щасливому випадку доля Г. Генделя змінилася раз і назавжди. Цим ви­падком стала зустріч з герцогом І. Адольфом, який, почувши музичну ім­провізацію у виконанні хлопчика, наполегливо рекомендував батькові роз­вивати здібності дитини. Оскільки пораду правителя в ті часи вважали на­казом, батько підкорився та віддав Георга на навчання до відомого в Галле органіста й композитора Ф. Цахау, який зіграв визначну роль у музичному становленні Г. Генделя. Учитель побачив у хлопчика справжній талант, тому прагнув передати йому всі свої знання та розвинути тонкий мистець­кий смак. За три роки навчання Г. Гендель опанував не тільки музичну грамоту, а й навчився складати музичні твори, фати на скрипці, гобої, ор­гані та клавесині. Хлопчикові не було ще й одинадцяти років, коли він на­писав перші шість сонат для гобоїв та баса.

22 лютого виповнюється 205 років від дня народження Ф. Ф. Шопена (1810—1849)

Шопена Вальс. ... Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникла усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений поцілунок?
                                   (М. Рильський "Шопен")

     В усьому світі відоме ім’я великого польського музиканта Фридерика Шопена, який відіграв величезну роль у розвитку польської куль­тури й утвердженні її світового значення. В історію музичного мис­тецтва Ф. Шопен увійшов як один з видатних майстрів, класик польської музики та її засновник.

   Фридерик Шопен народився в містечку Желязова Воля, поблизу Варшави, в культурній польській сім’ї. Існує повір’я, що під час його народження під вікнами будинку зупинились мандрівні музиканти, які заграли і заспівали просту народну пісню. Так, символічно, піснею сам народ зустрів майбутнього композитора на порозі його життя.

   Фридерик ріс в оточенні музики, що сприяло ранньому розквіту його таланту. Батько гарно грав на скрипці і флейті, а мати мала чудо­вий голос. Родинне середовище безпосередньо вплинуло на формування психології, світогляду і творчі інтереси юного обдарування. У їхньому гостинному домі часто збирались учені, письменники, музиканти. Там завжди знаходився час для обговорення нових книжок, прослуховування і виконання нових музичних творів.

   У 1816 році першим професійним педагогом Шопена став відомий чеський музикант В. Живний. Незважаючи на велику різницю у віці, між ними виникла справжня дружба. Чутливий і досвідчений вчитель при­щепив своєму учню любов до класичної музики, особливо до творів Баха.

   У 1817 році був опублікований перший полонез семирічного хлопчика (g-moll) для фортепіано і марш для духового оркестру, який часто виконувався у Варшаві на військових парадах. Уже у вісім років Шопена називали "польським Моцартом".

   24 лютого 1818 року відбувся перший публічний виступ Фридерика на благодійному концерті. Він мав величезний успіх, а ім’я Шопена стало відомим усій Варшаві. Юний музикант став бажаним гостем в аристократичних салонах.

Володимир Іванович Даль (1801—1872)

  Крізь все життя проніс Володимир Іванович Даль бажання довести до свідомості людей красу самобутньої й чарівної народної мови.
  Майбутній видатний лексикограф, етнограф і письмен­ник народився у м. Луганську, в сім’ї відомого датського лінгвіста та лікаря Іогана Даля. Його рідні розмовляли тільки російською мовою. Мати навчала дітей російської та іноземних мов, батько — літературі та історії, для вивчення інших предметів запрошували вчителів.
   Улітку 1814 р. батько повіз синів — Володимира і Карла — на навчання до Санкт-Петербурга у Морський корпус, який вважався на той час найкращим навчальним закладом Росії для дітей дворян. Володимир закінчив корпус з відзнакою.
   Ще кадетом він почав вести щоденники, де записував влучні слова та вислови. Заради жарту зробив свій перший словник з 34 слів кадетсь­кого жаргону. І тим започаткував свою велику справу.
   Згодом родина Далів переїхала до Миколаєва. Володя з рушницею ходив у степ на полювання. А повертався він не з дичиною, а з новими словами, українськими піснями, щиро радів кожному новому вислову.
   Під час служби на флоті вільного часу в нього було мало. І, коли траплялась вільна хвилина, писав. Після повернення з морських походів він майже не виходив із кімнати, захопившись драматургією. Його пер­шими творами були комедії: “Невеста в мешке, или Билет в Казань”, “Медведь и маскарад”. У цих сповнених яскравих діалогів творах відчу­валося уміння автора характеризувати героя лише кількома словами.

Пабло Пікассо (1881—1973)

     Французький живописець іспанського походження Пабло Пікасо (Руїс) залишив по собі видатні твори, багато з яких присвячено зне­доленому людству.
  Він працював у галузі живопису, графіки, скульптури, кераміки, сценографії. Відображав драматизм подій і явищ оточуючої дійсності, постійно вдавався до різноманітних образно-пластичних експериментів, внаслідок яких реалістичні засоби часто поєднувалися з деформацією і руйнуванням композиції. Пікассо був своєрідним інтерпретатором і реформатором класицизму, засновником так званого “кубізму”, працював у дусі неокласицизму.
  У багатьох творах художник стверджував ідеали гуманізму на ос­нові переосмислення життєвих сюжетів і міфологічних мотивів.
   Пабло Пікассо народився у невеличкому містечку Малага. Батько хлопчика — вчитель малювання дон Хосе Руїс Блоско — був і його першим вчителем. У 8 років Пікассо освоїв техніку академічного ма­люнка. В 12 — вже допрацьовував картини батька й створював власні композиції, які вже тоді свідчили про надзвичайну спостережливість автора. В 16 років юнак вступив до Мадридської Академії Сан Фер­нандо вищої художньої школи Іспанії, проте через консерватизм викладачів покинув її й відправився до Парижа.
   Уже 1901 р. у відомій галереї А.Воллара була влаштована виставка творів Пікассо. В них відчувався вплив таких майстрів, як Ель Греко, Домьє, Ван-Гог, Тулуз-Лотрек, Дега. Улюблені персонажі Пікассо — бідні люди, жебраки, мандруючі актори, п’яниці, котрі шукають забуття від тяжкого життя, приречені на зубожіння й самотність: “Любителька абсенту. Аперитив”, “Життя”, “Старий жебрак з хлопчиком”.

Адам Бернард Міцкевич (1798—1855)

  Свобода — єдина характерна риса цивілізації.                    (Міцкевич А.)

   Адам Бернард Міцкевич — великий національний співець польського народу. Небуде перебільшенням стверджувати, що Міцкевич для поляків більше, ніж поет, нехай навіть і великий. За словами В. Ходасевича, Міцкевич був і залишається донині для поляків найсвященнішою і найпрекраснішою легендою, романтичне сяйво якої не втрачає своєї привабливої чарівності та краси. А. Міцкевича по праву вважають родоначальником нової польської літератури та мови.

   Життєва доля А. Міцкевича і трагічна, і незвичайна. "Міцкевич, — писав відомий польський письменник XX ст. Ян Парандовський, був поетом упродовж кількох років, але вони дали все — від балад до "Пана Тадеуша". А далі він жив і працював як політик, публіцист, професор університету і пророк, а дні свої закінчив солдатом. Але незважаючи на це, по суті він завжди залишався поетом, тому що поетична творчість не обмежується лише віршами: вона становить усе життя справжнього поета". І дійсно, життя Міцкевича — це насамперед поезія. Але це не тільки вірші. Життєва доля цього видатного поета органічно вплетена в історію Польщі і польського національно-визвольного руху. Географія його життя — майже вся Європа, контакти і взаємозв'язки з найвідомішими та найталановитішими людьми того часу.

Дж. Верді (1813—1901)

О, Верди! Мне он нравится безгранично...
Его музыка передает не только душевные
переживания, страсти, она не только
музыка театра, но музыка, которая красива
изначально, красива сама по себе... Верди
необъятен, у него гениальное воображение,
и он до сих пор самый великий в опере.

(Стравинский И.)

   Життєвий шлях Джузеппе Верді припав на поворотний момент в італійській історії: у 1840 рр. народ поневоленої, роздрібленої Італії збирав сили на боротьбу з гнобителями-австрійцями, і опери молодого композитора —- з героїчними сюжетами, духом волелюбності, музикою, близькою до народу, повної енергії та пристрасті, — були сприйняті італійцями як бойовий заклик. Хори та арії з цих опер ставали револю­ційними піснями. "Маестро італійської революції" — так пізніше про­звали Верді патріоти. Сьогодні твори великого італійського композито­ра становлять основу репертуару будь-якої оперної трупи. Опери Дж. Верді стали у свідомості слухачів одним з еталонів самого жанру.
   Джузеппе Фортуніто Франческо Верді народився 10 жовтня 1813 р. у с. Ронколе, поблизу містечка Буссето, що біля Парми. Хлопчик ріс у небагатій родині: його батько, Карло Верді, мав скромний трактир і не­велику крамницю. Музика проникала в такі села, як Ронколе, тільки завдяки церковному органу або бродячим музикантам, проте Джузеппе так цікавився музикою, що батько купив семирічному сину старенький спінет — перший музичний інструмент в його житті. Сьогодні він зна­ходиться в музеї Верді в Мілані. Першим учителем Джузеппе був сіль­ський органіст Байстроккі, а коли він помер, дванадцятирічний підліток взяв на себе його обов'язки. Протягом декількох років ця служба була для нього джерелом скромних кишенькових грошей.

До 210-річчя від дня народження П. Меріме (1803—1870)

Все можна купити,

окрім народної любові

(Меріме П.)

    Проспер Меріме (1803—1870) - видатний французький драматург, новеліст, романіст, історик та етнограф. У його гостросюжетній, стилістично відточеній романтичній прозі - сильні та цільні характери, інтерес до народного життя, збірки балад на сюжети балканського фольклору, літературна містифікація та звернення до історичного минулого, також у творчому доробку письменника переклади творів російських та українських класиків XIX століття, цикл статей про них, дослідження з російської історії.

   Народився один з видатних синів Франції 28 вересня 1803 р. у Парижі в багатій родині освіченого вченого (хіміка), винахідника та живописця Жана Франсуа Леонора Меріме, дружина якого також була мистецькі обда­рованою - з успіхом займалася живописом. Батьки змалку виховували в сина почуття прекрасного: відкривали перед ним світ мистецтва, літера­тури, музики, театру, що й вплинуло на подальшу долю хлопчика. Коло інтересів та естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано, сфор­мувавшись в основному під впливом матері, яка навчила сина малюванню, ознайомила його з ідеями французьких просвітителів XVIII ст. У ранньому віці Проспер із захопленням читав В. Шекспіра та Д. Байрона в оригіналі, а в шістнадцять років разом зі своїм другом Жан-Жаком Ампером (сином видатного фізика) взявся за переклад яскравого твору англійського романтизму - "Пісні Оссіана" Д. Макферсона. Люди творчих про­фесій були частими гостями в будинку Меріме, вони обговорювали все, крім політики, і юнак перейняв цю аполітичність і зберігав її протягом усього життя. Будучи матеріалістами, батьки Проспера заперечували релігійність, не хрестили вони й сина, про що той ніколи не жалкував і не приховував своїх атеїстичних поглядів, проте світське виховання хлопець отримав найкраще. Уже в коледжі він привернув увагу викладачів своїми манерами, знанням англійської та вишуканою зовнішністю. Після закінчен­ня ліцею в 1819р. Проспер за бажанням батька вступив на юридичний фа­ культет Паризького університету, однак невдовзі стало зрозуміло, що юрис­пруденція — не його покликання. Весь вільний час юнак віддавав вивчен­ню грецької та іспанської мов, англійської літератури та філософії, саме в цей період у нього вперше з'явився інтерес до творчості. Після закінчення університету в 1823 р. П. Меріме став простим чиновником у міністерстві, але всі думки його були спрямовані на літературу.

23 серпня - 150-річчя з дня смерті видатного актора М. С. Щепкіна (1788—1863)

Портрет М. С. Щепкіна виконаний Т. Г. Шевченком

Театр для актора — храм, це святе місце! Твоє життя, твоя честь — все належить безповоротно сцені, якій ти віддав себе. Твоя доля залежить від цих підмостків. Стався з повагою до цього храму та примусь інших поважати його. Священнодій або забирайся геть.

                                                 (Щепкін М.)

Михайло Семенович Щепкін — видатний

актор української та російської сцени, з ім’ям якого пов'язане становлення російського реалістичного театру. Як художник М. Щепкін удосконалив усі найкращі традиції вітчизняного сценічного мистецтва і підніс театр на новий, вищий щабель, відкривши безмежні перспективи щодо його розвитку.

Мистецтво Щепкіна було вираженням пристрасного протесту проти кріпацтва, звинувачувальним актом проти жахаючої соціальної несправед­ливості. За своє життя він виконав безліч ролей сатиричного спрямування, зокрема Фамусова (Торе від розуму”), Городничого (’’Ревізор”), Кузовкіна (’’Нахлібник”), Кочкарьова ("Одруження”), Гарпагона("Скупий”) та багато інших.

Народився майбутній актор 17 листопада 1788 р. у с. Красному Курської губернії Обоянського повіту в сім'ї селян-кріпаків графа Волькенштейна. Батька Михайла, Семена Григоровича, після народження сина підвищили з камердинерів до управляючого всіма графськими маєтками, мати, Марія Тимофіївна, була покоївкою.

      Маленький Михайлик, на якого батьки, котрі втратили своїх старших дітей, перенесли всі турботи та надії, провів перші роки дитинства в умовах значного статку. Коли йому виповнилося чотири роки, родина переїхала з Обоянського повіту на хутір Проходи Суджинського повіту, що був цен­тром графських маєтків. Грамоті Мишка почали вчити, коли йому не випо­внилось ще й п’яти, першим його вчителем став ключник хлібного магази­ну при гуральні, що володів надзвичайно мізерними знаннями. Виявляючи вже в дитинстві надзвичайні здібності — допитливий розум, кмітливість та гарну пам'ять, хлопчик менше ніж за рік засвоїв всю науку вчителя. Невдовзі Михайлика віддали на навчання до священика графського села Кіндратівка. Після цього батько, який, за словами М. Щепкіна, "не задоволь­нявся загальними поняттями свого кола про освіту дітей" та хотів дати синові ґрунтовнішу, звичайно, доступну в його становищі кріпака, вирішив відправити хлопця в Суджу до повітового училища. Під час цієї поїздки сталася в дитячому житті Щепкіна подія, яка мала вирішальний вплив на все подальше його життя. Зупинившись разом з батьками в                    с. Червоному, він потрапив на виставу, влаштовану графом для розваги та забави своїх дітей. Ставили оперу "Нове сімейство", яку виконував чудовий хор у су­проводі оркестру. Несподіване видовище вразило і захопило хлопчика, з тієї миті у нього зародилася невгасима пристрасть до театру, яка счезла тільки з останнім його подихом. Незабаром Михайлику вдалося здійснити свою мрію — бути не тільки глядачем, а й учасником сценічної постанов­ки. Товариш його по Суджинському повітовому училищу приніс в клас одну з комедій О. Сумарокова. Щепкін пояснив друзям, що це — п'єса і що її грають на сцені, та вмовив однокласників розучити її. Під час по­становки він захопив глядачів своєю невимушеністю на сцені та темпера­ментом, якого важко було очікувати від дитини такого віку. З того часу Михайло відчув покликання актора, що зрештою й визначило його про­фесію.

27 липня - 160 років від дня народження В. Г. Короленка (1853-1921)

"Слово-великое орудие жизни"

(В. Короленко)

   В. Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей і оповідань, художніх нарисів, як критик і публіцист. Його творчість, позначена рисами глибокої самобутності, — своєрідний літопис цілої епохи російської та української дійсності. Повісті, опові-дання та нариси письменника реалістично зображують ті сторони народного життя, які до нього в літературі ніхто не описував.

   Громадська і літературна діяльність Володимира Галактіоновича пронизана безмежною відданістю та любов’ю до батьківщини. Народжений на українській землі, він вважав себе сином трьох народів — українського, російського і польського (мати Евеліна Осипівна була полячкою, батько Галактіон Панасович — росіянин). Батько письменника, судовий чиновник, був порядною та чесною людиною. У характері матері поєднувались доброта, чуйність, відданість і мужність.

   Народився В. Короленко 1853 р. у Житомирі, але дитячі та юнацькі роки письменника пройшли у двох містах — Житомирі та Рівному. У дитинстві мав виняткову здібність тонко сприймати навколишнє життя, сповнене гострих вражень. Він жадібно слухав розповіді старої няньки про давні часи, насолоджувався народними піснями про гайдамаків, які співав кучер, дружив з кріпаком-ровесником. Разом із мудрістю народних пісень, казок свідомість хлопчика вбирала в себе і суворі враження довколишньої дійсності. Дитинство майбутнього письменника було багатобарвним, по суті воно й визначило його подальшу долю. Володю Короленка дуже приваблювали музика і мистецтво, історія, філософія, але ніщо не захоплювало його так, як література. Він був просто вражений, відкривши для себе твори О. Островського, М. Некрасова, І. Тургенева, І. Гончарова, М. Добролюбова. У старших класах, незважаючи на серйозне зацікавлення російською літературою, В. Короленко мріяв стати адвокатом — захисником знедолених.